Чи можна побудувати державу «закону» та «моральних засад» лише зусиллями громадянського суспільства?
Сьогодні в суспільстві стихійно народжується обговорення «Ініціативи Першого грудня». Ми вже намагалися дати документу, підписаному 1 грудня 2011 року комплексну інтерпретацію. Натомість нещодавно у ЗМІ з’явилась і дещо інша інтерпретація цього документу, яку можна назвати моралізаторською.
Коротко про саму ініціативу можна сказати за допомогою цитати із самої Декларації 1 грудня: «Без духовного фундаменту будь-які реформи та зміни залишаться безплідним замкненим колом, у якому суспільство блукає вже не один рік. Здорову ж державну спільноту зможемо побудувати лише на основі традиційних для нашого народу духовних засад, утвердження яких зміцнить і матеріальний добробут — але аж ніяк не навпаки!
Такими засадами є:
1. Поставити на перше місце в житті Бога і Його правду: «Кращий для мене Закон уст Твоїх, ніж тисячі золота й срібла» (Пс. 119, 72).
2. Пам’ятати, що кожна людина є образ Божий, Господнє творіння і Його улюблена дитина: «Сам Цей Дух свідчить разом із духом нашим, що ми діти Божі. А коли діти, то й спадкоємці, спадкоємці ж Божі, а співспадкоємці Христові...» (Рим. 8, 16 - 17).
3. Те, що шануємо і цінуємо в собі та для себе, переносити на всіх інших людей, — таких же Божих дітей, як і ми: «Як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм» (Лк. 6, 31)».
Україна
Моралізаторська інтерпретація передбачає розуміння цих положень виключно як вимог до окремої особистості. Суспільство як організм має чудом зцілитися через внутрішню зміну кожної клітинки — тобто кожної особистості. В результаті християнська Україна з’явиться сама собою — в результаті творчої стихійної дії християнського громадянського суспільства. Головну роль в процесі зміни людей та становленні громадянського суспільства мають відіграти не моральні лідери, а християнські цінності.
На нашу думку, моралізаторська інтерпретація має цілий ряд недоліків, про які необхідно говорити вже сьогодні, бо завтра може бути пізно.
1.Утопізм. Правове суспільство ніколи не виникало в результаті лише зусиль самого громадянського суспільства. Автори моралізаторської інтерпретації пропонують простий рецепт проти хабарництва: «не давати». Між тим історичний досвід доводить, що хабарництво долається лише при впроваджені правового порядку «згори». Влада має право і обов’язок чинити правове насилля. Громадяни — ні. Тому вся відповідальність за відсутність правового порядку та наявність хабарництва чи інших позаправових механізмів суспільної регуляції — на владі. Останній приклад впровадження правового порядку — Грузія. Хабарництво було викорінено не шляхом перевиховання суспільства. Парадоксально, але проти вкорінення правового порядку в Тбілісі збиралися багатотисячні мітінги. Знову-таки, органи правопорядку, судді та бюрократія не відразу зрозуміли, що впровадження правового порядку — це не лозунг, а реальний незворотній процес. Деякі підрозділи знали п’ять змін кадрів, поки не з’явилися цілком правильні люди. На II Всеукраїнській конференції юристів-християн Блаженніший кардинал Любомир Гузар згадав саме приклад Грузії. Моральність влади, її рішучість, її відповідальність. А в народі — головне, щоб була хоч якась готовність до змін. Але сам народ не може ввести правовий порядок. Народ може привести до влади нову політичну еліту, яка б цей порядок ввела. Саме в цьому був сенс помаранчевої революції: народ привів до влади нову еліту, яка і мала встановити правовий порядок — що вона і обіцяла. Але конкретно ця еліта не виправдала довіри суспільства, а ось Грузії повезло більше. Їх президент може не такий вже і гарний, але він зробив головне — встановлення правового порядку, застосування правового насилля, забезпечення рівності всіх перед законом, подолання корупції простим шляхом: правового покарання за злочини.
Блаженніший Любомир на згаданій конференції навів ще один показовий приклад. Колись в Чикаго мафія зробила корупціонерами практично всіх чиновників, поліцейських та суддів. Федеральний уряд не почав перевиховувати народ чи поліцейських Чикаго, а прислав групу «недоторканих» — поліцейських та слідчих, які залежали лише від федерального уряду та змогли здійснити впровадження правового порядку в Чикаго. Було б просто смішно сподіватися, що саме суспільство тоді б навело в Чикаго порядок. Дійсно — як можна було б змінити систему позаправового регулювання чи простіше кажучи корупції? Ніяк! Чи можна було б сподіватися, що народ якось перестав би платити рекетирам від мафії? Чи можна сподіватися, що мафіозі якимось чином там би перевиховалися? Треба визнати просту річ: таких чудес в історії не буває.
2. Другим недоліком моралізаторської інтерпретації Декларації Першого грудня є приниження етичного подвигу моральної поведінки в неправовому суспільстві. Парадоксально, але це так: моралізаторство приводить до нерозуміння специфіки моральної поведінки в умовах панування позаправової регуляції в суспільстві, в умовах панування корупції. Вище було зазначено, що відповідальною за наявність чи відсутність правового порядку є лише влада. Народ є відповідальним лише за свій вибір — якщо влада вибирається. Якщо правового регулювання в суспільстві де-факто немає і воно замінено позаправовим (корупційним), то людина може вести себе вже сьогодні як громадянин майбутнього правового суспільства. Але ця поведінка — це певна моральна позиція, це певний ідеалізм. Очевидно, що лише окремі люди здатні зробити такий вибір: відмовлятися від певних можливостей заради слідування моральним принципам. Таких людей навіть може бути доволі багато, особливо серед християн. Але в цілому ці люди, а також їх об’єднання — це феномен моральний. Завдяки таким людям можливі значні культурні та духовні досягнення. І давні монахи, і наш Сковорода, і християни в Стародавньому Римі, і наші шістдесятники — все це феномени морального подвигу, морального спротиву людей, які вирішили просто жити правильно вже тут і зараз. Самі ці люди високого морального авторитету могли впливати на суспільство, але не могли його докорінно змінити — особливо не могли ввести певний правовий порядок «знизу».
Закликаючи людей до позасистемної ідеальної поведінки, до високого морального стандарту, необхідно чітко сказати людям про те, що така поведінка буде певним викликом для суспільства. Закликаючи людей жити вже зараз без корупції — це де-факто закликати до святості! Століттями церква розуміла, що, висуваючи високі вимоги до особистості, вона повинна і від суспільства вимагати встановлення певного порядку. Блаженний Августин був песимістом і тому від держави вимагав лише покарання зла, покарання очевидної несправедливості. Тома Аквінський був оптимістом і від держави вимагав ще і побудови суспільства загального добра. Але в будь-якому разі встановлення правової справедливості (в тому числі — подолання корупції) — це справа держави, а не самих громадян.
Якщо автори Декларації Першого грудня дійсно хотіли досягнення оголошеної цілі — життя суспільства за законом, то мали б висувати вимоги не лише до суспільства, але і до державної влади. І попереджати про обмеженість можливих результатів, якщо діяти лише «знизу». Соціальне вчення церков висуває вимоги до держави і не передбачає встановлення суспільства закону шляхом діяльності громадянського суспільства.
3. При моралізаторській інтерпретації Декларації змішуються християнський шлях морального вдосконалення особистості із шляхом розвитку суспільства. З особистістю дійсно можливе чудесне навернення, внутрішня переміна — від гріховності до праведності. Але суспільство не розвивається шляхом такого чудесного навернення. Встановлення правового порядку передбачає кілька складових. Перше — це законність, дотримання порядку, передбаченого законом. Друге — це правова держава, тобто законність, при якій закони є справедливими, забезпечується рівність всіх перед законом, адекватність між злочином і покаранням, забезпечення прав кожної людини та меншості (політичної опозиції). Третє — це суспільна солідарність, яка як раз передбачає всю ту моральну поведінку, про яку говорять прибічники моралізаторської інтерпретації Декларації.
Суспільство поволі гине від браку солідарності, від браку здорового морального духу. Такого роду загибель суспільства через розповсюдження впливу релятивізму сьогодні загрожує західному суспільству, особливо — в Європі. Там релятивізм став вже майже такою ж ідеологією, якою в Радянському Союзі був комунізм. Заснований на викривленому розумінні прав людини релятивізм, як і комунізм, є хибним секулярним світоглядом і свого роду псевдо-релігією, а також є руйнівним для суспільної моралі взагалі (не лише традиційної, але і загальнолюдської). Церква спрямовує значні зусилля на боротьбу за моральний дух суспільства взагалі і за становлення християнського громадянського суспільства зокрема.
Але суспільство так само гине від браку правового порядку і законності. Навіть гине набагато швидше та катастрофічніше, перетворюючись або на хаотичне поєднання різних груп та індивідів, або на мафіозні позаправові системи регуляції, або на авторитарну чи тоталітарну ієрархію. Тому церква нагадує владі про її обов’язок щодо встановлення як законності заради подолання хаосу, так і впровадження правового порядку заради подолання несправедливості та корупції.
Правовий порядок для суспільства є подібним до тіла, тоді як моральний дух громадянського суспільства є подібним до душі. Для існування України є необхідними обидва компоненти, і наявність «тіла» не менш важлива, ніж «душі».
Очевидно, що якби мова йшла про спасіння окремих особистостей, то наголос на моральній стороні проблеми становлення суспільства був би цілком вірним. Але оскільки мова йде про спасіння України, то потрібно звернути увагу і на становлення власне правового суспільства. Без цього панування закону в Україні (до чого закликає Декларація) ніколи не буде встановленим.
І якщо «лінія між добром і злом, як відомо, проходить виключно через людське серце», то лінія між суспільним злом і суспільним добром проходить також через духовну і правову культуру всього суспільства. Якщо суспільство в цілому є враженим суспільним злом, то зусилля побудови добра мають бути не лише «знизу» (від особистостей), але і «зверху» (від влади).
Церкви
З наведених роздумів очевидно, що моралізаторська інтерпретація Декларації просто підриває можливості її втілення. Ну почнуть ті чи інші люди жити згідно із законом, але суспільство в цілому маргіналізуватиме таких ідеалістів. Тому вимоги до особистості, до громадянського суспільства зажди повинні корелюватися із вимогами до політичної влади, до держави.
Чому ж тоді могли виникнути такі ідеалістичні міркування? Причина проста: насправді пан Маринович розмірковував про долю українських церков! Адже саме їм не вистачає об’єднання віруючих знизу — навколо різних церковних ініціатив. Самі церковні громади втратили вимір об’єднання людей, всі стали просто «прихожанами». Такі процеси помітні вже навіть у Західній Україні. Якщо у традиційному суспільстві християнські громади відтворювалися самі по собі силою заведеного порядку — бо релігія була інститутом, що забезпечував єдність — то сьогодні існування християнських громад може бути лише внаслідок постійних зусиль свідомої «реконструкції», постійного відновлення. Очевидно, що в найближчі роки матимемо торжество тенденції або до секуляризації того традиційного суспільства, яке розпадається в Галичині, або ж до переходу до нових форм християнської солідарності, об’єднання знизу навколо громад та різних ініціатив. Можна сміливо сказати: або євангелізація та застосування принципів соціального вчення церкви, або при наступному поколінні — релятивізм, що прийшов із Європи, або ж повна безпринципність, що прийшла зі Сходу.
Залишається лише нагадати дуже просту річ: сама по собі християнська солідарність навіть на рівні громад не народиться. Колись Шептицький працював кожен день саме над цим завданням — і мав цілком певні успіхи. Тому що і тут, як і у випадку із суспільством світським, нічого знизу не народиться само собою, якщо не буде переважаючого впливу «зверху». Сьогодні церкви дуже часто не підтримують навіть ті ініціативи знизу, які вже існують. Все це викликає зворотню реакцію — все більше християн переходять до позиції «внутрішньої еміграції». Дійсно, навіщо старатися волонтерам і богословам, журналістам і християнам-політикам (юристам, медикам, педагогам), якщо церкви їх не помічають. Увага та інтерес є або занадто формальними, або занадто поверховими. Церковні лідери не усвідомили, що всі ці молоді люди — це їхні партнери у важкій праці побудови Християнської України. І що вони як церковні ієрархи в сьогоднішній Україні покликані стати моральними та громадськими лідерами для цих людей. Адже в чому була єдина передумова успіху діла Шептицього? Що він не роздумуючи взяв на себе відповідальність бути одним із лідерів для громадянського суспільства всіх українців, а не замкнувся на власній ролі Галицького митрополита. Аналогічно і православне відродження в Україні в XVII столітті було справою всієї церкви як громадянського суспільства, — при наявності яскравих лідерів (від Петра Могили до Петра Сагайдачного) та підтримці світських спільнот (козаки). Скажімо навіть більше: церква перестає відігравати у суспільстві роль однієї із інституцій, які необхідні для суспільства. Залишаються сім’я, освіта, економіка, політика (держава), але не церква. Можна сказати, що церква суспільству потрібна виключно як рух, як елемент громадянського суспільства.
І дійсно, вже сьогодні церкви мають майбутнє лише там, де вони беруть на себе лідерство у громадянській діяльності. Придивімося до численних ініціатив УПЦ. Крім ентузіазму молоді та вірних взагалі — співдіяльність керівництва церков. Особливо показовою є робота Інформаційно-видавничого відділу на чолі із о. Г. Коваленко та Молодіжного відділу на чолі із єп. Іоною. Важливі ознаки нового — це неформальне, ідейне, харизматичне лідерство єпископів та священиків у широкому спектрі громадських ініціатив, відсутність страху брати на себе відповідальність за дії молоді чи волонтерів. Ці громадянські рухи якісно відрізняються від тих церковних рухів, які два десятиліття тому власне і творили наново УГКЦ, УАПЦ та УПЦ КП. Тут церковне не мислиться як елемент національного. Більш універсальне бачення християнства, його завдань щодо суспільства — ось що відрізняє різноманітні рухи останніх часів.
Адекватно зрозуміти нову реальність у якій необхідне церковне лідерство для всіх ініціатив громадянського суспільства можна лише зрозумівши важливу ознаку: в минуле відходять класифікації християн на консерваторів та лібералів, на націоналістів та шовіністів. Всі такого роду християни власне маргіналізуються. У суспільстві є виключно потреба на християнство як таке. Звідси виникає новий рівень вимог і до морального обличчя церков.
Майбутнє
Отже, занадто складними є завдання, що постали сьогодні і перед церквами, і перед християнами, і перед українським громадянським суспільством взагалі. Успіх у такій справі дуже сумнівний, особливо якщо проект не представлений у всій його складності. Але знову-таки, згадаємо Петра Могилу чи Шептицького. Вони не вираховували успіх та не думали про технології. Вони діяли за іншим принципом: «Роби, що ти повинен зробити, і нехай буде те, що буде». Ось саме цієї простої рішучості не вистачає сьогодні багатьом.
