Чи навчать віри у школі?
Ви помітили, останнім часом дещо рідше стала лунати така знайома репліка: «Чому вас у школі вчать?» А пригадується, вона так легко й природньо вилітала з уст ображеного пенсіонера, коли молода людина не поступилася місцем у метро чи верхньою полицею в поїзді, прорвалася поза чергою за хлібом або цигарками, виявилася брутальною або просто неуважною… Можна було б припустити, що ми завдячуємо вірою у виховну всемогутність школи совєтському тоталітаризмові. Але чуємо ще від гребінчиної Зозулі: «Дурний! Дурний! а в школі вчився!» («Зозуля і Снігир»).
І зараз не зникла катеґорія людей, певна у безмежному виховному потенціялі школи. Особливо ця віра властива для не вельми активних священнослужителів, котрі пов’язують надії на воцерковлення молоді з обов’язковим навчальним предметом – «Основами православної культури», «Християнською етикою», а ще краще – просто «Законом Божим» чи «Катехизисом». Мовляв, досить дітям вивчити теорію віри, і вони відразу стануть практикуючими християнами.
Немає мови, вивчати в державній школі валеологію, дарвінізм, але не мати можливості знайомитися з основами християнської віри – це елементарне порушення конституційних засад демократичної держави, обмеження свободи совісті. І за реальну рівність прав християнської частини громадян України із атеїстами ще треба боротися. В тому числі й в освітній мережі, керованій соціялістами. Сам Христос спонукає нас до цього словами: «Пустіте дітей, щоб до Мене приходили, і не забороняйте їм, бо таких Царство Боже» (Лк. 18:16).
Та при цьому не можна тішити себе ілюзіями щодо перспектив шкільного виховання. Можна пригадати власний приклад: чи нас, коли ми вчилися в школі в 50-і, 60-і або 70-і роки, зуміли переконати в правдивості комуністичного раю? Чи ми вірили в економічний геній Хрущова, літературний талант Брежнєва, політичну мудрість Черненка? Школа виховувала циніків, даючи приклад подвійних стандартів у демагогічних промовах та в реальній поведінці. Навряд чи це спостерігалося тільки в минулому сторіччі. Пригадаймо, якою поставала духовна школа в творах Анатоля Свидницького, Івана Нечуя-Левицького або росіянина Миколи Помяловського. А скільки большевицьких активістів вийшли з коридорів бурси!.. І Вольтер, і Лео Таксиль втратили віру в єзуїтській школі.
Польські сусіди могли б розповісти нам багато цікавого про досвід запровадження релігії в загальноосвітній школі з приходом до влади «Солідарности». Діти тих, хто линув на півзаборонену катехизацію до костелу, як на свято, сприйняли релігію за звичайний формальний предмет. Предмет, на якому обмінюються записками з сусідкою, який прогулюють, за який дістають незадовільні оцінки. Де й поділася романтика часів «комуни». А разом з тим несподівано почала спадати і традиційна польська релігійність.
Школа ніколи не замінить церкву. Найкращий учитель не зможе компенсувати пастирську недбалість. Маскування або прикрашання суспільних хвороб формує циніків і демагогів, які легко змінюють комсомольську риторику на православний фундаменталізм. Країна, чужа євангельській правді, може лише профанувати християнські цінності, маскуючи розмовами про них свої недуги. Хіба важко уявити, як вчительці християнської етики батьки приносять цукерки з шампанським, щоб не зіпсувала дитині атестат?..
Запровадження в шкільну систему освіти елементарних богословських курсів має сенс лише як складник радикального оновлення її стратеґії поряд із відмовою від уніфікації, від диктату державного центрального управління. Віра та вивчення її основ мають увійти в свідомість учнів як один із засобів реалізації великого дару свободи, що визначає унікальність людини у всесвіті. Вирішувати, чи вивчатимуть їхні діти основи своєї віри, мають батьки, а не президент, міністерство чи дирекція. Або й самі повнолітні учні.
Оптимальним шляхом розвитку освітніх закладів могло б бути стимульоване державою розширення мережі приватних, у тому числі церковних, шкіл, ліцензованих міністерством. Достатня гнучкість програми дозволяла б у цих школах визначати, чи вивчатимуть учні «Етику віри», чи просто етику, чи ж «Закон Божий» або навіть окремі предмети богословського циклу: історію Церкви, стародавні мови, біблеїстику тощо. Але ні в якому разі не можна допустити, аби молода людина сприймала елементарні уроки віри як спроби диктату над її сумлінням, нав’язування їй архаїчних традицій і звичаїв, втручання до внутрішнього світу. Вчитель релігії покликаний бути помічником, а не командиром на шляху юної особистості до Бога.
Найбільша небезпека криється в авральному способі запровадження нового курсу, відсутності програм, підручників, викладачів. «Вчити погано» - далеко не завжди краще, ніж «нічого не вчити». І хоча не можна виключати небезпеки того, що гарна ідея втопне в дискусіях, семінарах і круглих столах, кулуарність і поквапливість її реалізації неприпустимі. Безумовно, слід подбати про захист прав релігійних та світоглядних меншин, передбачити альтернативні предмети для їхніх представників. Але не можна, запобігаючи перед одиницями, нехтувати громадянськими правами більшости населення України, міцно закоріненої в християнській традиції.
Залякування тим, що викладання в школах релігії провокуватиме міжконфесійні конфлікти, справедливе лише частково. Адже добре відомо, що релігійні конфлікти розпалюються в наші дні найчастіше політиками, далекими від віри і від Церкви. Тож знайомство з правдивими відомостями про Бога, про Церкву, про молитву швидше запобігатиме безглуздим сваркам, котрі часто нагадують конфлікти персонажів Джонатана Свіфта. Коли навчальний курс підноситиме учня до світлих просторів Богопізнання, темні провалля людських амбіцій залишаться далеко внизу й виглядатимуть дивними й потворними виразками. Дурнів же й провокаторів взагалі не можна пускати до школи. Тим більше, як викладачів релігії.
Сайт Архиєпископа Харківсько-Полтавського Ігора (Ісіченка), 21 Червень 2011року
