• Головна
  • Чи спроможемося на «Святість об’єднаного Божого люду», чи поведемося на «черговий український рекорд Гіннеса»...

Чи спроможемося на «Святість об’єднаного Божого люду», чи поведемося на «черговий український рекорд Гіннеса»

09.12.2011, 11:15
Чи спроможемося на «Святість об’єднаного Божого люду», чи поведемося на «черговий український рекорд Гіннеса» - фото 1

Мене, як і о. Мирона Бендика, Катерину Новікову та, думаю, багатьох інших, зрушили слова архиєпископа Мечислава Мокшицького, митрополита Львова: «Kościoł greckokatolicki […] poprostu zagrabił nasze kośсioły» у Львові. Нагадалися постійні заклики на сайтах і блогах: «Львов – не Украина. Нужно отдать Львов полякам. Пусть восторжествует справедливость, и на Украине воцарится мир и благодать».

Микола Хмільовський, фото з ІнтернетуМене, як і о. Мирона Бендика, Катерину Новікову та, думаю, багатьох інших, зрушили слова  архиєпископа Мечислава Мокшицького, митрополита Львова: «Kościoł greckokatolicki […] poprostu zagrabił nasze kośсioły» у Львові. Нагадалися постійні заклики на сайтах і блогах: «Львов – не Украина. Нужно отдать Львов полякам. Пусть восторжествует справедливость, и на Украине воцарится мир и благодать». І тут, і там присутній недобрий присмак реваншу. К. Новікова звернула увагу на релігійно-етнографічне підґрунтя цього випадку. Хочу акцентувати увагу на деяких політико-правових, історичних моментах.

«Громадянським та земельним розподілам нехай слідує і розподіл церковних справ» (правило 17 Четвертого та 38 Шостого Вселенських соборів)

Релігієзнавчі науки розглядають Церкву двояко – як містичне Тіло Христове і як громадську організацію. Церква одна, але вона має дві природи – Божественну і людську/суспільну. Саме стосовно останньої було ухвалено на ІV Вселенському соборі 17 правило і 38 правило на VІ Вселенському соборі. Реально це означає, що буття держави – її територія, кордони, адміністративні межі, закони тощо – визначає суспільно-правове становище церкви. Чую заперечення – це Православна Церква підпорядковується державі, а Католицька – ні. Католицька також враховує політичні реалії. Найсвіжіший приклад – відкриття нових митрополій УГКЦ в адміністративних межах Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей.

У підсумку ІІ Світової війни Польща отримала нові кордони. Вона втратила на сході «Kresy Wschodnie», отримала натомість на заході та півночі «Ziemie Odzyskane». З цих земель було виселено німецьке населення і заселено їх поляками, яких було виселено з Литви, Західної Білорусі та Західної України. Все майно, вся німецька власність – державна, комунальна, приватна, церковна – на «Ziemiасh Odzyskanych» перейшла до Польської держави, і вона компенсувала нею те майно, ту власність – приватну, комунальну, державну, церковну, що втратили поляки на «Kresach Wschodnich».

Разом зі своїми вірними перемістилися з УРСР до Польщі католицькі церковні структури: парохії, монастирі, семінарії, єпископства, митрополія тощо. Увесь клір (від послушника до митрополита), усе майно було поміщено у вагони і вивезено у Польщу. Наприклад, у 1945–1946 роках домініканці зі Львова вивезли реліквії, ікони, церковне начиння, одяг, бібліотеку, архів – практично все, що вони нажили впродовж віків, починаючи з 1377 року. Залишили пусті приміщення, стіни, двері, вікна, великогабаритні речі – орган, скульптури тощо.

Замість втрачених на «Kresach Wschodnich» храмів, службових приміщень РКЦ, як компенсацію, отримала на Сілезії, Поморю, Пруссії культові та службові приміщення РКЦ, Лютеранської та Реформатської Церков, на Холмщині, Перемищині, Лемківщині – УГКЦ та Православної Церкви. Я не беруся судити, наскільки в якісному та кількісному планах ця компенсація була рівноцінною. Але вона була! Думаю, що претензій на цей предмет римо-католицький єпископат Польщі до Польської держави не мав і не має.

Цілком противне маємо в Україні! У 1945–1947 роках проходило виселення українців з Холмщини, Перемищини, Лемківщини. Разом з вірними мали би переміститися в Україну церковні структури: парохії, монастирі, семінарії, єпископства – УГКЦ та УАПЦ. Єпископів Йосафата Коциловського та Григорія Лакоту було арештовано ще в Польщі та спроваджено до радянських тюрем, де вони прийняли мученицьку смерть. Священикам запропоновано: або перехід до Московського патріархату, або арешт, тюрма, Сибір. Монахам, монахиням – туди ж або поповнення трудящих мас. Ні про яку компенсацію за втрачені на території Польщі культові, службові приміщення не йшлося. Так тривало до падіння комуністичної влади.

У незалежній Україні держава, як правочинний власник, надавала й надає колишні храми РКЦ на західноукраїнських землях різним християнським церквам для використання у культових цілях: УГКЦ, РКЦ, православним та протестантським. Закони про реабілітацію УГКЦ та УАПЦ, про моральне та матеріальне відшкодування виселеним з історичних українських земель ще чекають своєї днини.

Політико-правові підсумки ІІ Світової війни закріплено в Заключному акті НБСЄ в Гельсінкі 1975 року, у двосторонніх міжнародних угодах наступних десятиліть. Щоб ці документи стали реальністю, потрібно було змінити в Європі морально-психологічну атмосферу, перейти від протистояння до примирення. Неоціненну роль у цьому відіграли християнські церкви Європи. Вони віднайшли та впровадили в життя формулу

«Прощаємо і просимо пробачення»

З християнського розуміння історичного процесу все у світі відбувається з волі Божої або з допуску Божого. І якщо страхіття ІІ світової війни сталися з допуску Божого, то мир – з волі Божої! Не просто мир як такий, а мир в усій його конкретиці, в усіх його суперечностях, в усіх його недосконалостях. І щоб прийняти, змиритися з таким миром, визнати волю Божу, християнській спільноті Європи знадобилось 20 років.

І лише 18 листопада 1965 року під час роботи ІІ Ватиканського собору 34 польські єпископи звернулися до німецьких єпископів зі словами «пробачаємо і просимо вибачення» (дослівно: udzielamy wybaczenia i prosimy o nie) і запросили їх на відзначення Хрещення Польщі 1966 року. 5 грудня 1965 року їм відповів 41 єпископ з ФРН та НДР. Запрошення було прийнято. Так було визнано кордон по Одрі та Нисі, так розпочалося німецько-польське примирення. Допускаю, що за ці роки окремі німецькі клірики, навіть у ЗМІ, могли висловити свої жалі щодо католицьких святинь німецького Breslau/Вроцлава, але щоб таке сказав голова національної конференції католицьких єпископів Німеччини! Ні, такого не було і не могло бути в принципі.

Таку ж довгу історію має українсько-польське примирення. За словами кардинала Любомира (Гузара), ще «1987 року покійний кардинал Мирослав Іван Любачівський від української церкви і кардинал Йозеф Глемп від польської публічно обмінялися в Римі деклараціями про взаємне прощення. Я особисто був присутній при цьому. Але якось це забулося». Щоб нагадати й поновити знадобилось напімнення блаженного Івана Павла ІІ. 7 липня 2003 року він звернувся з посланням з нагоди 60-річчя трагічних подій на Волині: „Skoro Bóg przebaczył nam w Chrystusie, trzeba, aby wierzący umieli przebaczać sobie nawzajem doznane krzywdy i prosić o przebaczenie własnych uchybień, i w ten sposób przyczyniać się do budowania świata, w którym respektuje się życie, sprawiedliwość, zgodę i pokój”.

Відбулися спільні молитовні зустрічі в Лединиці й Ченстохові (Польща), Зарваниці й Львові (Україна), де спільно молилися, прощали й взаємно просили вибачення вірні, священики, єпископи УГКЦ та РКЦ в Польщі. Очолювали ці зустрічі й промовляли один до одного в ім’я своїх спільнот кардинали Любомир (Гузар), Патріарх УГКЦ, та Йосип Глемп, Примас Польщі. Нарешті 19–26 червня 2005 року у Львові й Варшаві було ухвалено й проголошено «Послання єпископів греко-католицьких України та римсько-католицьких Польщі з нагоди акту взаємного пробачення і поєднання». Там було наголошено: «Пам'ятаймо насамперед, що ми діти Божі. Звернімося до Отця нашого з благанням: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». А щоб молитва наша була цілком щирою, скажімо один одному слова: «Вибачаємо і просимо пробачити» (виділено – М.Х.), – адже вони вже показали свою історичну силу в справі поєднання народів». Думається, що у наступні роки ані один греко-католицький єпископ України, ані один римсько-католицький єпископ Польщі не дозволив собі ані жесту, ані слова, які могли б якось підважити досягнуте порозуміння. Навпаки, старалися всіляко його зміцнювати та розвивати.

А як же розцінити тоді «казус» архиєпископа М. Мокшицького, голови Конференції римо-католицьких єпископів України? «Дуже просто» – відповість уважний читач. Сторонами німецько-польського порозуміння були, з одної сторони, римо-католицький єпископат Німеччини, а з іншої – відповідний єпископат Польщі. В українсько-польському примиренні римо-католицький єпископат України участі не брав, тобто, він брав участь у спільних молитовних зустрічах у Ченстохові й Варшаві, Зарваниці й Львові, але завершального документу не підписував, ніяких зобов’язань на себе не брав. Ну, не міг же він сам себе «прощати» і в самого себе «просити пробачення», оскільки впродовж шести століть Львівська митрополія РКЦ була невід’ємною складовою римо-католицького єпископату Польщі.

Звичайно, Конференція римо-католицьких єпископів України могла – і мала для цього всі підстави – офіційно заявити/проголосити, що духовно й організаційно вони є «дітьми» блаженного Івана Павла ІІ, «онуками» ІІ Ватиканського собору, з історичною ж Львівською митрополією РКЦ, окрім назви, їх нічого не єднає. Вони починають буття католицизму латинського обряду в Україні з чистого аркуша, а минуле Львівської митрополії віддають на суд історії/на досліди історикам.

«Наше минуле найкраще залишити Богові і професійним історикам»

Латинська катедра у ЛьвовіПрофесійні історики підказали би, що 28 серпня 1412 року антипапа Іван ХХІІІ підписав буллу про піднесення парафіяльної церкви Успіння Богородиці у Львові до статусу кафедральної та міста (Civitas) Львова до статусу митрополії (Metropolis). Однак так сталося, що її/буллу не надіслали до Польщі, тобто вона не ввійшла в законну силу, не була опублікована. І лише 30 травня 1414 року буллу було відіслано (Theiner II, nr VIII, s. 5–6; nr XV, s. 13), при цьому, відповідно, було змінено її датування. Коли вона дійшла до Львова, не знаємо. Знаємо, що 24 грудня 1414 року буллу урочисто було промульговано (тобто, належним чином опубліковано/виголошено, і вона набула статусу закону) архиєпископом Іваном Решовським. Отже, 24 грудня 2014 року Латинська катедра у Львові матиме велике свято – 600-річчя набуття нею статусу митрополичого кафедрального собору, а Львів – 600-річчя набуття статусу Митрополії.

Я розумію, коли російські історики прогнулися перед владою та закрили очі на те, що в академічній науці роком приходу князя Рюрика з усією руссю/дружиною визначено 867 чи 870, а не як записано в літописі 862 рік (Літопис Руський, роки 852–912). Але ж 1862 року російський цар Олександр ІІ святкував Тисячоліття Російської імперії, то хіба не може 2012 року російський президент Дмитро Медвєдєв, як відхідне, відзначити 1150-річчя Російської держави.

Я розумію, що в антимосковському запалі українські історики порилися в історичних «сусєках» і запропонували 2012 року відзначити 1160-річчя появи на історичній мапі світу України-Руси. Хоча встановлено, що похід Русі князя Аскольда на Константинополь мав місце не 852 року, як записано в літопису, а в червні 860 року (Літопис Руський, роки 852–912). Можливо, коли б 2010 року ми гідно відзначили 1150-річчя Руси-України, то 2011 – не святкували би так безславно 20-річчя відновлення Держави Україна.

Але я не розумію, що збирається римо-католицька спільнота святкувати у Львові 2012 року? 600-річний ювілей невідправленого листа/послання антипапи Івана ХХІІІ (?). Якось несерйозно для Церкви, яка позаду має 2 000-літню історію, а попереду вічність…

Тепер про найголовніше. Професійні історики пояснили би, що в основі римо-католицького єпископату Польщі лежить Гнєзненська митрополія РКЦ, юрисдикція якої з 1000 року поширювалася на історичні польські землі. Тож впродовж віків особливих конфліктів у неї з Києво-Галицькими митрополіями (православною та греко-католицькою) й не було. Відтак у червні 2005 року українсько-польське церковне порозуміння далося легко й невимушено.

Інша справа Львівська митрополія РКЦ, юрисдикція якої поширювалася на Україну та Молдову. У Конституційній буллі «In eminenti specula» від 30 травня 1414 року перед нею було поставлено завдання: «[…] як також всі інші Церкви, що живуть за обрядом греків, та щодо їх єпископів […] вирішуємо, що (вони) на вічно мають бути підлеглі, піддаємо оцим листом тій же львівській Церкві для них як митрополичій». Ще жорсткіше наказано в Конституційній буллі Debitum pastoralis officiiвід 13 лютого 1375 року. Папа Григорій XI встановив у Галичі митрополію Римської Церкви – попередницю Львівської – і підпорядкував їй єпархії в Перемишлі, Володимирі, Холмі, а також вирішив, «що схизматицькі наставники (єпископи), які, можливо, є по тих Церквах (єпархіях), як відкинені та негідні, мають бути з них цілковито усунені, і їх оцим листом силою згаданої влади усуваємо». Відповідно всі православні в цих єпархіях підпорядковуються владі латинських єпископів.

«Папа бажає всім тим церквам, що тепер не мають католицьких пастирів, дати на єпископів мужів корисних, які знають і вміють винищувати ці блуди, щоб «винищити їх з усіх згаданих частин Руси» […]. Ото програмовий документ, що намічав плян розбудувати на західній Україні з допомогою католицької окупаційної влади латинську Католицьку Церкву. Тодішня ситуація на Галицькій Русі-Україні нагадує ситуацію з часу утворення Латинського Цісарства в Царгороді. Це було намагання насильно збудувати латино-католицьку Церкву для винищення східнього православ’я на території східнього київського християнства. Воно мало й ті самі наслідки, що у Візантії, дальше зростання ненависти до латинського католицтва. Шість соток літ намагань здійснити цей плян закінчилися в наші часи остаточною невдачею» – так писав, за словами Патріарха Йосипа Сліпого, найбільший історик Української Церкви проф. Микола Чубатий (1889–1975).

Прошу вибачення за розлогу цитату, але вона надто точна й красномовна. Більше того, це свідчення безпосереднього учасника українсько-польського католицького протистояння пер. пол. ХХ ст. Не безстороннього, а того, хто вболівав за долю Церкви. Завершив М. Чубатий так: «Найбільше пошкодованою в цій боротьбі українського благочестя з польсько-латинським католицтвом була Вселенська Христова Церква. […] Наступ польсько-латинського католицтва з суто політичними цілями покривався місією, дорученою йому Апостольським Престолом, який також на велику шкоду ставав тепер в опінії українського народу зараховуватися до противників українського благочестя та й самого народу». [Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні. – Т. ІІ. – Ч. 1 (1353–1458). – Рим – Ню-Йорк, 1976. – C. 49–65.]

Отже, маємо відповідь на питання, сформульоване К. Новіковою: «Сама суперечка, викликана словами митрополита Мечислава, вкотре доводить актуальність давніх етнорелігійних зв’язків і конфліктів на українських землях. Постає питання: чому між католиками, себто всередині Церкви, виникають такі гострі конфліктні ситуації?». Конфлікт було закладено у матрицю/основу буття Львівської митрополії РКЦ.

Як виходити з означеної ситуації? Дуже просто, пропонує коментатор «Орест» на сайті РІСУ. Як на рубежі ХІІІ–ХІV ст. зайшли, так і маємо вийти у ХХІ ст.: «РКЦ в Україні має стати латинським екзархатом УГКЦ, глава РКЦ повинен бути напряму підпорядкований главі УГКЦ як його вікарій у справах вірян латинського обряду – саме так як це є в західних країнах по відношенню до греко-католиків». Тобто, у повній відповідності з еклезіологією ХІІІ ст. «Око за око, зуб за зуб» – абсолют торжества історичної справедливості.

На жаль чи на щастя, але надворі ХХІ ст. Іншого шляху, окрім нав’язування діалогу, не маємо. До численних внутріукраїнських діалогів, метою яких є «зшивання»/творення соборної України, з необхідністю додається внутрікатолицький. Якщо нормою/максимою ХХ ст. було «прощаємо і просимо прощення», то сьогодні – «шукаємо і досягаємо єднання». Отже, на виході/у підсумку в Україні мусила би бути одна єдина Конференція католицьких єпископів (ККЄ України), у склад якої ввійшли би єпископи Київської, Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської митрополій католиків візантійсько-українського обряду, Львівської митрополії католиків латинського обряду, Мукачівської митрополії католиків візантійсько-русинського обряду. Головою конференції за визначенням (згідно зі Статутом ККЄУ) мав би бути Києво-Галицький митрополит, він же Примас України, він же Верховний архиєпископ/Патріарх УГКЦ.

Створення єдиної ККЄУ привело би структуру Католицької Церкви в Україні у відповідність з європейським стандартом/нормою, адже після ІІ Ватиканського собору було запроваджено богослужіння на національних мовах, у межах державних кордонів встановлено конференції католицьких єпископів різних обрядів. Становлення ККЄУ, без сумніву, отримало б позитивну оцінку Конференції католицьких єпископів Європи (ККЄЄ), Ватикану, якнайширшої європейської громадськості. Показало би, що на ділі, а не лише на словах Україна стає європейською країною. Головне, вже сьогодні у щось конкретне було би оформлено європейські устремління абсолютної більшості українських католиків різних обрядів (соціологія Центру Разумкова показує, що 77% жителів Заходу та 53% Центру висловились за вступ до ЄЕС), було би надано цим устремлінням певної організаційної/інституційної основи. ККЄУ стала би повпредом Європи в Україні.

Що на заваді? Єпископи Львівської митрополії латинського обряду мали би переступити досвід панівної, протегованої Церкви, який було закладено у 1375/1414 роках та скріплено у наступні століття. Усвідомити, а відтак й узгодити своє буття в Україні з нормами патріаршого східного права. Це був би великий прорив і урок, експеримент і наука для католиків латинського обряду на теренах Центрально-Східної Європи, Близького Сходу, де традиційно в основі організації християнського життя лежить патріарше право.

Греко-католицькі єпископи мали би переступити «дурну» традицію та виправити помилку своїх попередників, владик Києво-Галицької митрополії, які 1582 року в антикатолицькому пориві відкинули календарну реформу папи Григорія ХІІІ. Пора вже жити, служити, святкувати разом з Європою, разом зі всім цивілізованим християнським, зокрема, католицьким світом.

Як, яким способом це здійснити? Не наше це діло. Про це знають та подбають належним чином греко-католицькі та римо-католицькі єпископи України, особисто Блаженніший Святослав Шевчук та Високопреосвященний Мечислав Мокшицький.

Коли чекати такого свята? Найоптимальнішою датою був би 2014/2015 рік. Два роки достатньо – при бажанні та старанні – для того, щоб розпочати та завершити означений діалог. Нагадую, що це роки 600-річчя започаткування Львівської митрополії РКЦ та 640-річчя її попередниці – Галицької митрополії РКЦ. І якщо наповнимо ці урочистості «Святістю об’єднаного Божого люду», то з великою радістю та певністю вітатимемо в Україні папу Венедикта ХVІ.

А якщо не вдасться? Хіба українцям первина! Черговий раз скажемо: «Маємо те , що маємо.» – та й подамося до «Книги рекордів Гіннеса». Це ж треба! Три канонічні Католицькі Церкви в одній державі – чим не привід…

Микола ХМІЛЬОВСЬКИЙ

завідувач науково-методичного відділу Львівського музею історії релігії