У працях, котрі стосуються церковного життя в Україні часів Середньовіччя і ранньомодерного часу, звертається увага на Берестейську унію 1596 р. Однак чомусь «забувається», що за півтора століття до неї, у середині й другій половині XV ст. Київська митрополія, фактично, знаходилася в унії з Римом. Цей цікавий епізод української церковної історії з різних причин не знаходить належного висвітлення.
У 1436 р., не порадившись ні з представниками Московського князівства, ні з Великого князівства Литовського, Константинопольський Патріархат призначив на митрополичий престол у Києві грека Ісидора (1385-1463), прихильника відновлення єдності з Римом. Останній отримав чудову освіту і належав до найвизначніших інтелектуалів тодішньої Ромейської (Візантійської) імперії. 2 квітня 1437 р. Ісидор прибув до Москви, де його зустріли з великими почестями, які йому влаштував московський князь Василій ІІ Темний (1415–1462). Звідти він 5 вересня того ж року подався на собор у Базелі, де вирішувалося питання унії. Ісидора супроводжувала чимала делегація. Коли він їхав, відкрився інший собор — у Феррарі. До цього італійського міста митрополит прибув у серпні 1438 р., але, у зв’язку з епідемією чуми, засідання собору почали відбуватися у Флоренції. Ісидор намагався переконати греків у потребі якнайшвидше укласти унію й зосередитися на порятункові Ромейської імперії від навали турків. Він навіть погоджувався на включення до Символу віри догмату «філіокве». 6 липня 1439 р. Ісидор від Київської митрополії підписав акт унії, а невдовзі, 17 серпня, його призначили легатом у Литві, Лівонії, Русі та Польщі. У 18 грудня 1439 р. він став кардиналом.
Однак справа реалізації унійної ідеї була непростою. Сама Католицька Церква на той час виявилася розділеною. Паралельно із собором у Флоренції продовжував відбуватися собор у Базелі, де на противагу Папі Євгенію IV римським понтифіком обрали Фелікса V.
На зворотному шляху на руські землі в березні 1440 р. Ісидор у Буді написав послання до вірних Київської митрополії. Митрополит повідомляв про здійснену унію і закликав православних прийняти її «з великою духовною радістю й честю», аби «ніякого розділення із латинянами не було». Водночас він закликав католиків визнати їхнє хрещення як рівноцінне своєму таїнство.
Після цього Ісидор побував у Кракові, де його приймали як видатного богослова у Ягеллонському університеті, потім у Холмі та Перемишлі, де він висвятив нових єпископів. У серпні митрополит прибув до Вільна, також відвідав деякі міста Великого князівства Литовського.
На початку 1441 р. першоєрарх приїхав до Києва, де був приязно зустрітий київським князем Олельком Володимировичем. Останній надав 5 лютого того року привілей для Київської митрополії. Судячи з усього, князь Олелько толерантно ставився до унії. Принаймні не протестував проти неї й шанував не лише митрополита Ісидора, а й листувався з Константинопольським Патріархом Григорієм ІІІ Маммою, який пішов на унію. Загалом князь Олелько проводив гнучку політику в релігійній сфері. Він навіть матеріально допомагав католицьким храмам та монастирям.
У березні 1441 р. Ісидор прибув до Москви, яка на той час входила до складу Київської митрополії. На першій Літургії, яку проводив митрополит в Успенському соборі Кремля, він поминав Папу Євгенія IV. Після закінчення служби архидиякон став читати з амвона рішення про унію Флорентійського собору. Прихожани мовчали, частина монахів перейшла у ряд оглашенних, а московський князь Василій ІІ Темний виступив із викривальним словом, назвавши Ісидора вовком-хижаком, лжепастирем, єретиком, згубником християнських душ. Він наказав ув'язнити митрополита в Чуднівський монастир. Потім князь скликав собор єрархів для розгляду Флорентійських соборних постанов. Вони були визнані супротивними православному вченню, а Ісидор був проклятий як єретик. Було вирішено припинити служіння літругії з греками, яких почали трактувати як віровідступників. Також собор закликав Ісидора до каяття. Але той залишався стояти на позиціях єдності з католиками. Однак через те, що на боці митрополита стояла Константинопольська Патріархія, ситуація виявилася патовою. Зрештою Ісидорові 15 серпня 1441 р. вдалося втекти з ув’язнення й він подався у Твер, а звідти – до Великого Литовського князівства.
Тут він теж не міг затриматися, оскільки тодішній польський король і великий литовський князь Казимир IV, а також віленський католицький єпископ Матвій були на боці «антипапи» Матвія. Натомість Ісидор був прихильником Папи Євгенія ІV.
Далі київський митрополит опинився в латинських краях Європи, здійснював поїздки й до Константинополя, де відстоював перед грецьким духовенством унійну ідею. При цьому він у 1446-1448 роках мав контакти з духовенством Київської митрополії. Зокрема, тут Ісидор висвятив на кафедру у Володимирі (на Волині) єпископа Даниїла.
Після залишення Патріархом Григорієм ІІІ Маммою Константинополя в 1452 році Ісидор був призначений папським легатом у столиці Ромейської імперії, яка доживала свої останні дні. Він був учасником оборони цього міста в 1453 році. Саме Ісидор відслужив останню Літургію в соборі святої Софії, коли Константинополь захопили турки.
Йому вдалося втекти із турецького полону й він опинився в Римі. Після смерті в 1459 р. Константинопольського Патріарха Григорія ІІІ Мамми, який помер у Римі, на його місце був обраний Ісидор, котрий роком раніше відмовився від свого титулу митрополита Київського.
На той час у середині XV ст. відбувся остаточний поділ колишньої Київської митрополії на дві частини. Цей поділ передусім обумовлювався політичними причинами, на які накладалися й причини церковного характеру. У Московії утвердилася своя митрополія з центром у Москві, яка порвала стосунки із Константинопольським Патріархатом (Церквою-матір’ю) і, фактично, була неканонічною 141 рік. Натомість, у межах Великого князівства Литовського та Польського королівства функціонувала Київська митрополія, котра загалом зберігала єдність із Константинопольським Патріархатом.
15 жовтня 1458 р. Константинопольський Патріарх Григорій ІІ Мамма, призначивши для Київської митрополії нового предстоятеля Григорія ІІ Болгарина, провів її реорганізацію. Новому митрополиту він надав такий титул – митрополит Київський, Галицький та всієї Руси. Цей титул очільники православної Київської митрополії носили до її приєднання до Московського Патріархату 1686 року, а греко-католицькі Київські митрополити – до 1806 року.
Проти висвячення Григорія ІІ Болгарина активно виступив князь московський Іван ІІІ Васильович. Він тиснув на єпископів, посилав до них посланців з просьбами й погрозами. Однак, за великим рахунком, так нічого і не добився. Тому обраний у Московії митрополит Іона наприкінці 1459 року скликав собор єпископів Московії, який підтвердив поділ колишньої Київської митрополії, а учасники цього зібрання заявили, що не будуть відступати від «святої церкви московської». Після смерті митрополита Іони на його місце так само без дозволу й благословення Константинопольського Патріарха призначили Феодосія, який мав владу тільки над єпархіями на території тодішньої Московської держави.
Тепер Київська митрополія включала наступні єпархії: Київську, Володимирську, Луцьку, Галицьку, Перемиську, Холмську, Турово-Пінську, Полоцьку, Чернігівську й Смоленську. Попри те, що митрополія продовжувала іменуватися Київською, її очільники переважно перебували у Новогрудку та Вільно.
У 1467 р. Григорій ІІ Болгарин отримав підтвердження своїх митрополичих прав Патріархом Константинопольським Діонісієм І (1410-1492), який відійшов від єдності з Римом. Однак у своїй грамоті цей єрарх охарактеризував Іону та його московських наступників як розкольників, визнаючи таким чином законність перебування на митрополичому престолі Ісидора та його спадкоємця Григорія, незважаючи на те, що вони дотримувалися унії.
Вище духовенство Київської митрополії не поспішало поривати зв’язків із Римом. Показовим у цьому плані була діяльність Смоленського єпископа Мисаїла, який займав Київський митрополичий престол у 1475-1480 роках. При ньому було надіслане прохання про затвердження на митрополію не до Константинополя, а передали через папського легата Антоніо Бонумбре до Папи Римського, орієнтуючись на те, що попереднього митрополита Григорія ІІ Болгарина прислали з Риму. Із невідомих причин відповіді на лист не було. Можливо, його римський понтифік так і не отримав. Це інспірувало написання нового листа до Папи Сикста ІV, відомого як «Послання Мисаїла», котре було датоване 14 березня 1476 р. Оригінал листа не зберігся. Однак у 1605 р. він був опублікований унійним митрополитом Київським Іпатієм Потієм як доказ на користь давності унії Київської митрополії з Римом. Прихильники православного традиціоналізму заперечували автентичність цього документу, вважаючи його фальшивкою. Однак з часом навіть авторитетні православні церковні історики (Іван Малишевський, Макарій Булгаков) висловилися на користь справжньості «Послання Мисаїла». Автентичним його вважав також відомий український історик Михайло Грушевський.
Лист був укладений Якубом, писарем Великого князівства Литовського, а також підскарбієм земським Іваном Солтаном від імені єпископа Смоленського Мисаїла, якого, власне, обрали на митрополита Київського. Те, що лист писали високі державні достойники (хай і від імені церковного ієрарха), показує причетність світської влади до справ Церкви. Окрім Мисаїла, цей документ підписали також архимандрит Києво-Печерського монастиря Іоанн і архимандрит монастиря Трійці у Вільні Макарій. З-посеред світських можновладців свої підписи поставили князь Михайло Олелькович, князь Федір Більський, князь Дмитрій В’яземський, Іван Ходкевич та інші представники еліти Великого князівства Литовського. У «Посланні Мисаїла» йшлося про єдність між Київською митрополією та папським Римом, наголошувалися на рівності східного та західного обрядів. Також у документі йшлося про утиски православних русинів із боку латинської єрархії. Звучало й прохання заступництва з боку Папи. Ймовірно, цей лист залишився без реакції із Риму. А справа унії в Київській митрополії не отримала продовження.
Натомість у Константинопольському Патріархаті, який порвав унію з Римом, на митрополичий престол у Києві висвятили Спиридона. Сталося це у 1476 році – якраз під час звернення Мисаїла до Риму. Коли Спиридон прибув на терени Київської митрополії, король Казимир IV не тільки не визнав за ним митрополичих прав, а й посадив у тюрму, в якій той перебував до 1482 року. Знаходячись в ув'язненні, Спиридон відправив посланця до Москви з листом до великого князя Івана ІІІ Васильовича, прохаючи його заступництва. Зрештою, вийшовши на свободу, цей єрарх написав послання до пастви, в якому говорив, що був поставлений і висвячений на Київську митрополію у Константинополі Патріархом та собором митрополитів і єпископів, згадував про свої страждання під час ув'язнення. Себе ж іменував «Спиридон, архиєпископ Київський і всієї Русі».
Опинившись у Московії, цей священнослужитель був знову ув'язнений – на цей раз у Ферапонтовому монастирі. Схоже, московська влада вирішила його ізолювати, аби він не заявляв претензії на московський митрополичий престол, на якому тоді знаходився Геронтій. Спиридон все ж мав патріарше висвячення, отже, міг претендувати на таке високе єрархічне становище.
Загалом Спиридон – доволі колоритна фігура. Далеко не все ми знаємо про цю людину – принаймні не відомо, хто його послав у Константинополь, як він отримав там свячення. Поширювалися, зокрема, чутки, що Спиридон був поставлений на митрополита з наказу турецького султана, якому дали хабаря.
Спиридону належить низка цікавих творів. Серед них – «Послання про Мономахові дари», де стверджувалося, що візантійський імператор Костянтин ІХ Мономах, віддавши за Київського князя Володимира доньку, передав йому символи імператорської влади й назвав його «царем великої Росії». Писалося це, щоб догодити московському князеві Івану ІІІ Васильовичу, який вважався нащадком давньокиївських князів, а, отже, й спадкоємцем Мономахових реліквій. Цей твір у перспективі послужив творенню московської імперської ідеології.
Після кончини Мисаїла, котрий так і не отримав благословення ні від Папи, ні від Константинопольського Патріарха, собор єпископів, на якому були присутні також миряни, обрав Київським митрополитом Полоцького єпископа Симеона, який перебував на цьому становищі з 1480-го року по 1488 рік. Тоді ж були нормалізовані відносини із Константинопольським Патріархатом. Принаймні Патріарх благословив вибір Симеона.
Тобто Київська митрополія «повернулася в лоно» Константинопольського Патріархату – на відміну від митрополії Московської. Однак відносини між Константинопольським Патріархатом та Київською митрополією були уже не такими, як раніше. У часи давньої Русі Київська митрополія значною мірою залежала від Константинополя, а митрополитами, як правило, були греки, прислані з візантійської столиці. Тепер же Київська митрополія стала, фактично, незалежною. Її єрархи разом із мирянами обирали митрополитів із середовища місцевого духовенства, а Патріарх благословляв їх. Тобто зв’язки Патріархату й митрополії лишалися, але це вже не були зв’язки панування-підпорядкування. Патріархат і митрополія функціонували майже незалежно одна від одної, зберігаючи духовне єднання.
Після смерті Симеона протягом чотирьох років митрополича кафедра лишалася незайнятою. Зрештою в 1492 р. на неї обрали Полоцького архиєпископа Іону Глезну, який перебував на ній лише два роки. 1495 р. собор обрав митрополитом архимандрита Віленського Троїцького монастиря Макарія. Константинопольський Патріарх Нифонт надіслав йому своє благословення. Однак зауважив, що мовляв, надалі перед вибором слід заручитися патріаршим благословенням, а соборно поставляти митрополитів можна лише у виняткових випадках. Як бачимо, Константинопольський Патріархат прагнув поновити свою владу над Київською митрополією. А це викликало певний супротив, що обумовлювало «хитання» в бік Риму.
Макарій перебував у Вільно. Але не забував й про офіційну митрополичу столицю Київ. Весною 1497 р. він вирішив відвідати це місто, яке потерпало від набігів кримських татар. Останні напали на нього неподалік Мозиря й убили. Тіло Макарія перенесли до Софійського собору, де й поховали.
Надалі в Київській митрополії спостерігався відхід від соборного обрання предстоятелів. Світська влада, фактично, почала перебирати на себе поставлення митрополитів. Наступник Макарія, Йосиф І Болгаринович, який перебував на митрополичій кафедрі у 1498-1501 роках, дістав її від великого литовського князя Олександра за правом патронату. При цьому знову бачимо намагання повернутися до унії з Римом. Зберігся лист митрополита Йосифа І до Папи Олександра VI від 20 серпня 1500 року, де той висловлював вірність унійним ідеям. Однак римський понтифік не скористався можливістю поновлення унії для Київської митрополії. Він не відповів Йосифу І. Натомість відправив послання великому князеві Олександру та латинському єпископу Вільна, висловивши їм вдячність за зусиллю з поширення католицької віри. Також Папа висловлював сумніви в щирості митрополита Йосифа і загалом у перспективах унії.
Це був останній унійний акорд, породжений Флорентійською унією. І те, що унія не була реалізована в Київській митрополії, було викликано не стільки протидією православних традиціоналістів, зорієнтованих на ослаблений і уже не дуже впливовий Константинопольський Патріархат, скільки небажанням Риму піти на відповідні кроки.
Після Йосифа І бачимо однозначну орієнтацію Київської митрополії на Константинопольський Патріархат аж до кінця XVI ст.
Як бачимо, унія Київської митрополії з католицьким Римом у середині й другій половині XV ст. була реальністю. І не можна сказати, що вона викликала сильну протидію. Однак ні з боку Риму, ні з боку світської влади Великого князівства Литовського не було зроблено належних кроків, щоб унія утвердилася на українських та білоруських землях.
Хоча шанс її утвердження був. І якби це сталося, то, певно, розвиток цих земель був би дещо іншим. Але це вже питання альтернативної історії.
Використана література