Чимало вихідців із маленького Закарпаття на межі ХVІІІ-ХІХ століть зробили помітний внесок у розвиток української, російської та інших культур.
Одним з відомих закарпатців став Іван Орлай (1770-1829) [1]. Отримавши освіту спочатку у Львівському університеті та в Угорщині, він виїхав до Російської імперії, певний час працював як медик у Санкт-Петербурзі. Виступив з проектом залучення вихідців із Закарпаття на службу в Росію, оскільки вони знали руську мову, котру в той час нерідко ототожнювали з російської. Цей проект був прийнятий царським урядом. За рекомендацією Орлая до Росії переїхали Михайло Балудянський, перший ректор Петербурзького університету, професор Василь Кукольник та інші. Сам же Орлай стояв біля витоків Ніжинського ліцею, де у 1821-1826 рр. обіймав посаду директора. Він суттєво вдосконалив роботу Рішельєвського ліцею, яким керував з 1826 р. аж до своєї смерті. Діяльність Орлая високо цінував Йоганн Вольфганг Гете, з яким той підтримував дружні стосунки. Його учнем був Микола Гоголь, вважаючи свого вчителя незрівнянним педагогом.
Також Закарпаття дало в зазначений період кілька філософів, деякі з яких стали університетськими викладачами. Передусім серед них варто відзначити Петра Лодія (1764—1829 рр.) [2]. Народився він у родині сільського священика. Отримавши освіту і будучи знайомим з поширеними в Західній Європі філософськими ученнями, зокрема поглядам Декарта, Канта, Шеллінґа та інших філософів, почав працювати в Руському інституті Львівського університету. Але оскільки перспективи праці в цьому навчальному закладі вигляди не особливо привабливими, у 1801 р. перейшов до Краківського університету. У 1803 р. Орлай ініціював запрошення Лодія до Санкт-Петербургу. Той скористався цим і перебрався до столиці Російської імперії. Там зайняв посаду професора словесних мистецтв та філософії в Головному педагогічному інституті, перетвореному з часом на університет. У 1819 р. Лодій був призначений деканом філософсько-юридичного факультету цього ж університету.
Ще одним філософом із Закарпаття, який намагався реалізувати себе на теренах царської Росії, а саме в Харківському університеті, став Андрій Дудрович [3]. Зазначимо лише, що він, як і Лодій, добре орієнтувався в західноєвропейській філософії. Це дозволило йому стати учнем і наступником першого професора філософії Харківського університету Йоганна Шада, який представляв власне німецьку філософію.
І все ж окрім філософів-емігрантів, Закарпаття мало й свого автохтонного професійного філософа. До них належав Василь Довгович (1783-1849) [4], який не покинув свій край, а продовжив тут працювати, будучи греко-католицьким священиком. Його є підстави віднести до нечисленних українських професійних філософів ХІХ ст.
Довгович ідентифікував себе русином-українцем, а деякі свої літературні твори писав як українською книжною мовою, так і мовою розмовною (на одному із діалектів Закарпаття). Водночас він мав визнання як учений, був членом-кореспондентом Угорської академії наук. Це змушує більш уважно поставитися до особи цього філософа. До речі, дещо про нього писав знаний український філософ та історик української філософії Дмитро Чижевський. Він приділив йому увагу в своїх «Нарисах з історії філософії на Україні», відзначивши наступне: «…звернемо увагу на Василя Довговича (1783-1849), родом з Підкарпаття, вихованого в Угорській Україні та Угорщині, з 1811 року уніятського священика на Підкарпатті. Він ще за часів теологічних студій зацікавився філософією, вивчив німецьку мову і зазнайомився в оригіналах з Кантом, а також з Фіхте і Шеллінґом. Кант, оскільки можемо судити також із латинських віршів Довговича, найбільше його зацікавив. На жаль, нарис філософії Канта в латинській мові — «Extractus systematis Kantiani» (2 томи) — залишився невиданий. Так само невидано і другий більший твір його — латинський «Lexicon philosophicum». Зате вийшли в мадьярській мові кілька менших праць: доказ буття Божого — «A vílág megnézéséböl Teremtö» («Творець на основі погляду на світ»), Буда, 1923; «A vílág alkotmányáról egy lépéssel feljebb mint Cartész és Newton» («Про будову світу на один крок вище, ніж Декарт і Ньютон»), 1825-1830, «Isten létének megymutatására való törekedések» («Спроба доказати існування Боже»), 1829 (в «Tudomanyos Gyüjtemény» [5]). 1831 p. обрано Довговича членом-кореспондентом Угорської академії наук. Чи вдалося йому закінчити ті філософічні праці, що він у останні роки життя почав, не знаємо» [6]. Те, що Чижевський приділив увагу Довговичу, багато що говорить. Адже він не дуже звертав увагу на філософів, які діяли на західноукраїнських землях.
Народився Довгович (справжнє прізвище Довганич) у селі Золотарьово Марамороського комітату неподалік міста Хуста в простій селянській родині. Його батьки були кріпаками [7]. Він зумів отримати освіту і прилучитися до найкращих надбань тогочасної європейської культури.
Тут варто відзначити, що Довгович навчався й жив на землях тодішнього Угорського королівства, яке входило до складу Імперії Габсбургів, яка з 1804 р. офіційно почала іменуватися Австрійською імперією. Саме ж королівство було багатоетнічним. У ньому, окрім угорців, проживали також румуни, німці, словаки, хорвати, серби, русини (українці), євреї тощо.
Спочатку Довгович навчався вдома в дяка, а також у сусідньому селі Кавешлігеті, де оволодівав «руським письмом» на основі церковної лектури й церковним співом. Він мав хист до музики й малювання, проте так і не реалізував своїх талантів.
Хлопець прагнув вчитися. Тому у віці тринадцяти років подався до сусіднього Хуста, де навчався три роки в угорсько-латинській початковій (елементарній) школі. Щоб мати змогу студіювати, він став слугою католицького плебана й вчителя Іван Терека. Останній насміхався над хлопцем, вважаючи, що в нього до латинської мови немає хисту. А без латини у той час годі було сподіватися на подальші «високі студії». Однак Довгович виявляв впертість і таки досить добре оволодів цією класичною мовою. Пізніше він написав вірша-епіграму на Івана Терека латиною, яка закінчувалася такими словами:
«…посміялася доля – читають
Твори латинські мої – у забутті ти лежиш!» [8]
У 1800 р. Довгович продовжив свої латиномовні студії у граматичних класах у школі міста Сигіті (Сигіт-Мармароський, Мармарош-Сигіт, рум. Sighetu Marmaţiei, угор. Máramarossziget). Це місто в сучасній Румунії. Знаходиться воно неподалік Хуста, у Мармароській котловині над горішньою Тисою на українсько-румунському етнографічному прикордонні. Як і багато міст тодішнього Угорського королівства, Сигіт був містом багатоетнічним. Проте помітну частину людності в ньому, а особливо на його околицях становили русини (українці).
На той час припадають перші поетичні спроби Довговича. У 1803 р. він написав поетичне привітання Мукачівському греко-католицькому єпископу Андрію Бачинському латинською мовою. Той звернув увагу на талановитого хлопця і відповів йому просторим листом. Директор школи зачитав останній на зборах учнів і вчителів. Це, безперечно, надихнуло Довговича на поетичну творчість [9].
Довговичу, здавалось би, поталанило. Хоча цей «талант» став результатом наполегливої праці. Він непогано оволодів латиною, писав нею вірші. А такі речі на той час цінувалися. Тому хлопець міг заробляти собі на життя й навчання, займаючись репетиторством.
У 1805 р. шляхи Довговича пролягли до Варадина (рум. Oradea, угор. Nagyvárad, нім. Großwardein, тур. Varat). Це місто в західній Трансільванії, зараз територія Румунії. У кінці XVIII – на початку ХІХ століть воно стало одним із центрів угорського Просвітництва. І тут помітними були угорські впливи.
У Варадині юнак студіював у класі філософії місцевої школи (академії). У нього не було коштів на навчання, однак він зумів завоювати собі тут «місце під сонцем».
У Варадині Довгович отримав доступ до домів впливових людей міста, зокрема Олексія Почі, який дещо пізніше став мукачівським греко-католицьким єпископом, та каноніка Матвія Реталлера.
Тут же Довгович зацікавився філософією. А покинувши це місто, у Трнаві, де він вивчав теологію в 1807-1809 роках, юнак з головою занурився у філософію Іммануїла Канта.
Трнава (словац. Trnava, нім. Tyrnau, угор. Nagyszombat, лат. Tyrnavia), як, зрештою, й Варадин-Орадея, була містом, де проживали представники різних етносів. Проте знаходячись на словацькій етнічній території, воно було «менше угорським», ніж Орадея. Хоча й відігравало важливу роль в багатоетнічному Угорському королівстві. Ще в XIII столітті у Трнаві спорудили велику фортецю, де часто угорські королі зустрічалися з правителями інших країн. Важливість Трнави зросла у XVI столітті, коли після битви під Могачем у 1526 р. частина земель Угорського королівства опинилася під владою турків. Тоді головний католицький осередок держави Естергомська архиєпархія перебралася до Трнави. Місто стало головним релігійно-культурним центром королівства. У 1635 р. кардинал Петер Пазмань заснував в Трнаві університет. Правда, в 1777 р. за наказом імператриці Марії Терезії його перевели до Будина (Буди). Але Трнава і далі залишалася важливим релігійним центром, тому тут продовжували діяти заклади для підготовки духовенства.
Довгович навчався в Трнавській семінарії. Він свідчив, що потяг до філософії в нього перетворився в пристрасть. Щоб ознайомитися із Кантівськими поглядами, він вивчав німецьку мову [10]. Для вивчення цієї мови були і можливості, і потреба. Адже ця мова стала державною мовою Австрійської імперії.
В Трнаві Довгович уклав кілька рукописів латинською мовою, що стосувалися філософії Канта. Вони збереглися й зараз знаходяться в Науковій бібліотеці Ужгородського національного університету у відділі рукописів, стародруків і рідкісних книг.
Це, зокрема, зроблений у 1808 р. рукопис «Critica purae Rationis Kantianae in compendio per Basilium Dóhovits» («Критика чистого розуму Канта в скороченому викладі Василя Довговича»). Це, власне, конспект відомого твору Канта «Критика чистого розуму». Судячи з рукопису, Довгович не лише осмислював відомий Кантівський твір, але й збирався його «продовжити» й коментувати.
Ще один рукопис Довговича був укладений у Трнаві в 1809 року. Він мав назву «Critica practicae Rationis ex Operibus Immanuelis Kant ex Bendavid una cum aliorum observationibus breviter deducta per Bas. Dóhovits» («Критика практичного розуму із творів Іммануїла Канта за [працями] Бендавіда, разом із зауваженнями інших [авторів], стисло викладена Василем Довговичем».
Тут варто сказати кілька слів про Лазаруса Бендавіда (1762-1832), твори якого використовував Довгович, розглядаючи філософію Канта. Це був німецько-єврейський філософ, математик, педагог та один із найвідоміших популяризаторів філософії Канта на межі XVIII та XIX століть. У 1793 р. він опинився у Відні, де в університеті читав публічний курс по Кантівській філософії. Однак йому, як «сторонньому лектору», заборонили це робити. Тоді Бендавід продовжив читання лекцій у замку графа Герраха, поки в 1797 р. його не вислали з Австрії як «небажаного іноземця».
Але саме за цей короткий час перебування в Австрії Бендавід опублікував низку праць, що стосувалися філософії Канта. Це – «Vorlesungen über die Kritik der reinen Vernunft» ( «Лекції з критики чистого розуму» ; Відень, 1795), «Vorlesungen über die Kritik der praktischen Vernunft» («Лекції з критики практичного розуму»; Відень, 1796), «Vorlesungen über die Kritik der Urteilskraft» («Лекції про критику сили судження» ; Відень, 1796), «Rede über den Zweck der Kritischen Philosophie» («Розмова про мету критичної філософії»; Відень, 1796). Ці видання потрапили до рук Довговича, коли той навчався в Трнаві. Він, схоже, вирішив продовжити справу Бендавіда, уклавши власні латиномовні виклади філософії Канта, які стали першими прокантіанськими трактатами в українській інтелектуальній історії.
Тут треба враховувати, що до філософії Канта було насторожене ставлення з боку абсолютистських режимів у Європі, в Австрійській імперії зокрема. У цій філософії вбачали небажаний лібералізм. Адже вона проголошувала людину автономним суб'єктом, що має право на внутрішню свободу та критику догм. До того ж у цій філософії можна було побачити «богохульство», оскільки Кант вважав, що існування Бога неможливо довести раціонально (з допомогою теоретичного розуму).
Це «богохульство» й обіграв Довгович у деяких своїх поезіях. Є в нього «парадоксально-іронічні» епіграми, де він звертається до поглядів новочасних філософів, зокрема Канта. Останній вважав, що всеблагого, премудрого і вседосконалого Бога немає; він лише ідеал, тобто одне з уявлень людини, через що не може мати й чеснот. І Довгович пише вірша, рефлексуючи з приводу цієї тези:
«Вирвав учений Франклін в громовержця і блискавку, й скипетр,
Потім і Кант одібрав в нього чесноти усі.
Фіхте, постій, змилосердься над Богом, це річ небезпечна:
Щось забереш в нього ти – буде без зброї цілком» [11].
Маємо тут поетично-філософську гру: Довгович натякає на атеїстичні тенденції в міркуваннях відомих німецьких філософів і начебто не перечить їм, однак у його ставленні до цих міркувань простежується така собі «м’яка іронія».
Щось подібне зустрічаємо у вірші «За системою Канта, Бога немає в емпіричному світі, отже, також і в небі»:
«Скинути бога великого з неба давно намагались
Група гігантів – оті спроби даремні були.
Це зробив інший: він сам стягнув Бога з високого Неба;
Із Кенігсберга оцей був богоборчий гігант» [12].
До речі, Бендавід, очевидно, не без впливу Канта, виявляв помітне вільнодумство, піддавав критиці традиційний юдаїзм і став одним із діячів єврейського просвітництва (гаксали), яке виступало проти релігійного ізоляціонізму євреїв та за їхню інтеграцію у європейські соціуми.
Попри те, що Довгович захоплювався Кантом, він все ж критично ставився до деяких моментів філософії цього мислителя. Це і знайшло певний вияв у наведених «парадоксально-іронічних» поезіях.
Довгович добре орієнтувався в новочасній філософії та науці, виробляючи власне ставлення до поширених у той час теорій. Він, наприклад, не сприймав критику релігії Бенедикта Спінози, хоча вважав, що вона, в певному сенсі, є корисною. Не сприймав він і погляди відомих представників французького Просвітництва, зокрема Вольтера. Негативно ставився до «антицивілізаційних» підходів Жан-Жака Руссо. Можна говорити, що Довгович «переріс» Просвітництво й став адептом німецького ідеалізму.
Пишучи про себе в третій особі, він зазначав:
«У Трнаві, щоб зрозуміти Канта, дуже плідно вивчав німецьку мову, вдень і вночі студіював філософську систему Канта, продовжив [її вивчати] на парафії в Довгім, поки нарешті сам не дав перевагу системі Фіхте, а згодом системі Шеллінга. Ці три системи вважав кумирами, яким він не переставав приділяти все своє старання на протязі майже десяти років, однак, коли минув цей час, почав турбуватися про створення власної системи.
Крім філософських роздумів взагалі, йому сподобалась, зокрема антропологія, а з фізики – теорія світла, електрики, магнетизму та астрономія, якій він завжди віддавався із задоволенням» [13].
Окрім, двох томів по філософії Канта, Довгович також уклав у Трнаві рукопис під назвою «Філософські дефініції» – «Definitiones philosophicae / collectae a Basilio Dóhovits, theologiae II-um in annum auditore. Tyrnaviae, 1809».
У роботі зібрані філософські дефініції, взяті із праць Канта; Бендавіда; словенського філософа Франца-Самуеля Карпе (1741-1806), який викладав у Оломоуці, Відні, належав до прихильників Готфріда Вільгельма Лейбніца і був противником Кантівської філософії; Георгія (Дьєрдя) Фейєра, котрий працював у Пештському університеті, викладаючи там богословські дисципліни, тощо. Із цієї роботи видно, що Довгович не «зациклювався» на філософії Канта, звертався й до інших філософів, які навіть були Кантівськими опонентами.
Там же, у Трнаві, почав укладати ще одну роботу, яка мала психологічний характер. Її назва – «Extractus ex Psychologia Samuelis Karpe, Professoris Viennensis; et Thelematologia Georgii Fejér – Pesthani / per Basilium Dóhovits. Tyrnaviae, 1809 et Munkacsini, 1834» («Витяг із «Психології» Самуїла Карпе, віденського професора, та «Телематології» Георгія Феєра – пештського [професора]/, [упорядкований] Василем Довговичем. Трнава, 1809 і Мукачево, 1834». Перші 25 аркуші роботи писалися в Трнаві 1809 року, а останні – в Мукачеві 1834 року більшим почерком.
Взагалі Довговича цікавили психологічні питання, що знаходило вияв і в його поезії. Звідси зрозумілий його інтерес до робіт із психології згаданих професорів. Тут потрібно вказати, що телематологія – це вчення про людську волю, тобто практична частина психології.
Завершував теологічні студії Довгович в Ужгородській семінарії в 1809-1811 роках. Там його на великодні свята 1811 р. висвятили на священика.
Тоді ж він одружився на Анні Ляхович, дочці ужгородського пароха Івана. Чи був це шлюб по любові, чи шлюб із необхідності – щоб стати священиком? Певно, і одне, й друге. Принаймні Довгович написав вірш «Про Анну Ляхович в дівочому віці, до того, як вона стала моєю дружиною, листопад 1810 р.» [14]. Там відчувається, що він симпатизував Анні – вона йому подобалася. Однак назвати їхній шлюб щасливим, проблематично. Пишучи про свою дружину від третьої особи, Довгович зазначав, що з нею «жив у злагоді, хоч вона завжди шкодувала, що вийшла за нього заміж. Взагалі мав восьмеро дітей, з яких залишилося в живих тільки троє, а саме: Катерина, Юлія та Антон. З померлих важко переносив смерть одного сина – Адама» [15].
Після висвячення в 1811 р. Довгович отримав парафію в селі Довге (неподалік Хуста), де перебував до 1824 р. Потім його перевели на багату парафію в селі Лучки, де він знаходився до 1828 р. Зрештою, з ідейних міркувань покинув її й перебрався до Мукачева на парафію бідніше. Він хотів «зробити щось у цій метрополії русинів, опустілій внаслідок тривалого занедбання» [16]. Варто нагадати, що номінально центром єпархії було Мукачеве, однак на початку ХІХ ст. воно знаходилося в стані занепаду, а осідок єпископа перемістився до Ужгорода. Довгович відбудував єпископську резиденцію; школу, яка почала функціонувати; зрештою, побудував храм (базиліку), який став окрасою міста. Взагалі перебуваючи на парафіях у Довгому та Лучках, він теж розбудовував храми, налагоджував релігійно-культурне життя. Тому й користувався чималою увагою в парафіян.
Священицькі й сімейні клопоти не давали Довговичу повноцінно займатися філософією. Та все ж він знаходив час для неї. Так, у Довгому мислитель уклав рукопис «Systema Jurisprudentiae naturalis, elaboratum a Basilio Dóhoviсs. Dolhae, 1813» («Система природного правознавства, опрацьована Василем Довговичем. Довге, 1813»). Нині цей рукопис також знаходиться в Науковій бібліотеці Ужгородського національного університету.
Перша його частина присвячена питанням філософії права, які загалом подаються із кантіанських позицій. Щодо другої частини, то тут подані міркування Довговича про зміни в житті Європи після Великої французької революції та в період правління Наполеона Бонапарта. Взагалі постаті останнього мислитель приділяв чимало уваги – і не дивно, адже частина його життя припала якраз на Наполеонівські війни, які «зачепили» імперію Габсбургів і суттєво вплинули на неї. Наполеону Довгович присвятив і низку віршів.
Зрештою, в зазначеному рукописі є виписки з робіт угорського вченого, філософа й педагога Мартона Варги (1767-1818). Останній, до речі, викладав у академії у Орадеї, де також навчався Довгович. Варга намагався в своїх творах подати найновіші досягнення в сфері точних наук, зокрема фізики й астрономії, давши їм філософське осмислення. Приблизно в такому ж напрямку рухався й Довгович.
У 20-их рр. ХІХ ст. він опублікував низку творів філософського характеру угорською мовою. Можна сказати, що саме на цей час припав пік його філософської творчості. У 1823 р. Довгович опублікував роботу «Творець з точки зору всесвіту…» в Будині (Буді). У ній він спробував дати свій теологічний доказ існування Бога, спираючись на дані природничих наук.
У 1825-1830 роках Довгович публікує низку статей у журналі «А Felső Magyar Országi Minerva» («Мінерва Верхньої Угорщини»). Це був впливовий угорський щомісячний науково-літературний журнал, який видавався у місті Кошице (сучасна Словаччина) у період з 1825 по 1836 роки. Він відіграв помітну роль у культурному розвитку т. зв. Верхньої Угорщини (Словаччини й Закарпаття) та став важливим майданчиком для тогочасних інтелектуалів цього регіону. Статті Довговича в цьому журналі публікувалися під загальною назвою «Про будову світу одним кроком вище, ніж у Декарта й Ньютона», а також «Порядок усього видимого світу у новому розумінні». У них мислитель намагався подати своє розуміння світу (власне, пропонував філософську систему), спираючись на тогочасні наукові дані в сфері фізики й астрономії. Можна говорити про те, що він «подолав» німецький ідеалізм і наблизився до позитивізму.
У одній зі статей згадуваного уже журналу «Tudomanyos Gyüjtemény» («Науковий збірник») в 9 томі за 1829 р. Довгович публікує статтю «Зусилля, спрямовані на підтвердження існування Бога», де він, як і в деяких інших попередніх роботах, звертається до спроб з допомогою наукових даних доводити існування Боже. У певному сенсі, Довгович тут протистоїть Канту.
У 10-му томі журналу «Tudomanyos Gyüjtemény» за 1829 р. була опублікована стаття мислителя про комету 1829 р.
А раніше, у 1824 р., на сторінках того журналу у 9-му томі він дискутував із Іваном Чапловичем з питань етнографії, захищаючи русинів (українців).
Роботи Довговича були відомі угорській вченій публіці і цінувалися нею. У 1825 р., коли він почав виявляти наукову активність, оприлюднюючи свої роботи, була утворена Угорська академія наук. Проте вона не могла розпочати свою діяльність через перешкоди з боку уряду Австрійської імперії. І лише в 1831 р. був ухвалений план роботи цієї інституції. У лютому того ж року в Пешті відбулося велике її засідання, де були обрані члени академії. Останні перебували в цьому місті й могли брати безпосередню участь у роботі цієї наукової установи. Окрім цих членів, були обрані члени-кореспонденти, які жили далеко від Пешту й могли спілкуватися з академіками листовно. Це були члени-кореспонденти. Серед них виявився й Довгович [17].
Незважаючи на те, що членство в академії в плані матеріальному Довговичу нічого не давало, він високо цінував його. Навіть зазначав, що зі всіх титулів, які він мав, цей сподобався йому найбільше [18].
Звісно, як священик, Довгович виголошував різноманітні проповіді. Їх він укладав в окремі збірники. Один із них «Conciones festivales Basilii Dóhovits. Habitae Munkacsini ab anno 1830» («Святкові проповіді Василя Довговича. Виголошені в Мукачеві від 1830 року»). Зараз він знаходиться в Науковій бібліотеці Ужгородського університету. Збірник охоплює церковні проповіді, виголошені в 1830–1836 роках.
Також Довгович готував підручники для дітей. У Науковій бібліотеці Ужгородського національного університету є два такі. Це – «Катехісъ болшій, для дђтей парохіалныхъ, й школарныхъ / издан Василіемъ Довговичь. 1833» та «Наука Православно-хрістіанская для дђтей = Keresztény katolika tanitás gyermekek számára / Dóhovits Bázil által. Munkácson [Мукачево], 1834 – 1835».
Перший рукопис поділений на окремі розділи: частина «умствительная», «верительная», «действительная», «правительная». Також вміщено требник для дітей, молитвослов, правила поведінки в різних місцях (вдома, у школі, в церкві тощо). Основні ідеї Довговича, як психолога і педагога, зводилися до того, що людина має три повинності: перед Богом, до самої себе, до людей. Перед Богом – це молитва, яка йде від глибини серця. До самої себе – це обов’язок самовдосконалення («Все: душу, тіло, пам’ять, розум, мову, життя – все це завжди до кращого і кращого стану можна і треба приводити, виправляти, будувати»). Повинність до людей – це повинність правди, благовоління, любові.
Другий рукопис – двомовний. Його сторінки поділені по вертикалі на дві половини: на одному боці український, а на другому – угорський тексти. Сама ж книга складається з трьох частин: «Катехіс», «Біблійка» та «Требнік дђтінскій».
У Довговича було чимало планів. У 1832 р. він писав:
«Маю намір обнародувати:
Філософсько-психологічну книжку під заголовком «Оригінальне дослідження про природу розумної душі» (угорською мовою) і присвятити його новопобудованій Угорській академії наук.
Святкові церковні гімни руською мовою для користування канторів, щоб дотримувалися вони правил музики та поезії.
Декілька книжок для користування греко-католицьким народним школам, руською мовою.
Багато філософських досліджень для відкритого в 1832 році журналу Угорської академії наук» [19].
На жаль, багато що із задуманого не було реалізоване. Завадили й життєві клопоти, і церковні. Зрештою, й боротьба, яка велася у Мукачівській єпархії і в яку був втягнутий Довгович. У 1844 він змушений був покинути Мукачеве й останні свої п’ять років жив у Хусті, який на той час лишався периферійним закутком Мароморощини. Незважаючи на похилий вік, Довгович продовжував трудитися, в т. ч. на полі інтелектуальному. Зокрема, написав філологічну розвідку про східнослов’янські слова, що ввійшли до угорської мови.
Василь Ляхович так описав останні роки життя мислителя, малюючи сумовито-ідилічну картину:
«І там, у тихій самотності,
Відчуваючи тепло рідного грунту,
З маленькими внучками на колінах
Часто іграв на продавця книг.
Оглядаючись на пройдений шлях,
На довгу низку розчарувань,
Згадуючи прекрасні діла свого ума і рук,
Усміхався, сльози не пролляв».
Той же Василь Ляхович, характеризуючи вдачу Довговича, писав: «…переважно був веселого настрою, в доброму гуморі, жартівник. В житті ніколи нікому зла не заподіяв, хіба що захищаючись» [20].
Останній рік життя Довговича припав на непростий час. Це був 1849 р., коли в багатьох країнах Європи спалахнули революції. Стосувалося це й Австрійської імперії. В Угорському королівстві почалося повстання. І ось на допомогу австрійському імператорському дому Габсбургів були послані російські війська на чолі з генералом Іваном Паськевичем (до речі, українцем козацького походження, предки якого користувалися прізвищем Пасько). У серпні 1849 р. цей полководець розгромив угорців біля Варадина. А в самому місті відбулися страти повстанських вождів. Як поставився Довгович до цих подій, до того, що криваві розправи відбувалися в місті його молодості? Щось сказати певне з цього приводу не можемо. Принаймні свідчень про це немає. Однак невдовзі після цих подій, 13 грудня 1849 року, він помер. І його поховали у Хусті.
У той час діячам Угорської академії було не до вшанування свого колеги. Лише 14 вересня 1850 р. секретар академії Ференц Толді (уроджений Франц Карл Йозеф Шедель, 1805-1875), який вважається видатним угорським літературознавцем, виголосив пам’ятну промову на честь Довговича. Він, зокрема, наголошував на руському (українському) походженні померлого, відзначаючи, що той ним гордився. Толді охарактеризував його як «самостійно мислячого вченого», сказавши: «Наш колишній товариш заслуговує на те, щоб ми його ім’я з пошаною згадували поряд з нашими мертвими» [21].
Однак, на жаль, доводиться констатувати, що така цікава постать не знайшла у нас належного поцінування.
Примітки: