За останній місяць від УПЦ МП до ПЦУ перейшло лише дев’ять парафій, що значно менше, ніж два роки тому. Які причини цього явища та чи змінить щось новий закон про заборону РПЦ в Україні, читайте в матеріалі Texty.org.ua.
Володимир Литвинов
Щоб розібратися, що впливає на перехід парафій, ми поспілкувалися з релігієзнавцем, професором кафедри історії Національного університету «Острозька академія» Андрієм Смирновим. Далі його пряма мова.
Загалом є кілька сплесків переходу від УПЦ МП до ПЦУ. Вони пов’язані з певними подіями або тригерами, як-от надання Томосу у 2019 році. Тоді приблизно три місяці тривала перша хвиля.
Новим поштовхом було повномасштабне російське вторгнення у 2022 році. Але на сьогодні потенціал для масових переходів вичерпався. Усі парафії УПЦ МП не можуть перейти до ПЦУ, цього ніколи не станеться, бо Україна дуже різна.
Наприклад, на заході України відбувалося найбільше переходів. Лідером нині є Хмельницька область — у цьому регіоні було найбільше парафій УПЦ МП і, на відміну від Волині, майже не було переходів до Київського патріархату (йдеться про УПЦ КП — незалежну українську православну церкву, яка існувала до ПЦУ, але не була визнана іншими православними церквами. — Ред.).
Це відбувається тому, що до 2022 року на Хмельниччині майже не було переходів. Тобто ця енергія, потенціал має вийти. Але якщо ми подивимося на центр, південь чи схід, то там і зараз майже немає переходів, бо немає потенціалу для того.
Після набрання чинності новим церковним законом може статися черговий сплеск переходів, але невеликий. Уже є перші священники. Наприклад, отець Василь Левченко з Чернівецької області, який приєднався до ПЦУ, але поки що без парафії. Тобто це теж якось пов’язано з набранням чинності новим законом.
Ще один важливий момент — через два місяці будуть припинені договори користування культовими спорудами, які надавалися УПЦ МП в оренду місцевими радами, і громади постануть перед вибором: або вони втратять можливість користуватися цими храмами-памʼятками, або вони перейдуть до Православної церкви України. Я не виключаю, що частина парафій справді ухвалить рішення перейти до ПЦУ, зберегти храм і продовжити молитися там.
Перешкоди для переходу
Жодних проблем для того, щоб перейти, немає, бо є відповідна законодавча база, а новий закон навіть спрощує ці процедури. Крім того, якщо раніше монастирі не мали можливості змінювати канонічну підлеглість, то тепер навіть вони можуть перейти до ПЦУ, ухваливши рішення на своїх загальних зборах. Проте є деякі несприятливі фактори, що впливають на перехід.
Хто має право голосу?
Є проблема з так званим членством, це ключова перешкода на сьогодні. Держава не може визначати, хто є членом тієї чи іншої парафії, сама громада повинна мати цей реєстр.
Але є нюанс: православна церква не зобов’язана вести цей реєстр, і якісь парафії його мають, а якісь не мають. Тоді визначити, хто саме має право голосу за чи проти переходу, майже неможливо. Одні кажуть, що повинна голосувати вся сільська громада, бо територіальний критерій має значення. Інші ж вважають, що право голосу мають лише постійні парафіяни, яких визнає настоятель.
У містах ще складніше визначити, хто є постійним членом і регулярно ходить до церкви. На цьому підґрунті й виникають конфлікти довкола того, хто має право голосувати на загальних зборах, а хто ні. Тоді в УПЦ МП використовують цю прогалину і йдуть до суду для оскарження переходу до ПЦУ. Але суди зазвичай підтримують рішення громади про зміну підлеглості.
Було б добре, якби парафії мали затверджені списки парафіян, це спростило б перехід. Але тут є небезпека використання цих списків для блокування переходів. Так, священник може скласти список із наближеного до себе оточення — родичів, старост, хористів тощо — і заявити, що саме ці люди є членами громади. А 200 людей, які більш-менш регулярно відвідують храм на свята, не мають права голосу.
Священники не підтримують свої громади
Також існує проблема, коли священники не підтримують рішення своїх вірян щодо зміни канонічної підлеглості. Це призводить до розколу громади на прихильників ПЦУ й УПЦ МП. Більшість парафій із 1500 перейшли без священника. Тоді ПЦУ призначає нового настоятеля. Водночас паралельно без державної реєстрації і далі діє спільнота УПЦ МП, очолювана колишнім настоятелем.
Якби до ПЦУ приєднувалися єпархії разом із єпископами, то ми справді спостерігали б масовий рух. Звичайні парафіяльні священники бояться єпископів і не хочуть діяти самостійно. Жоден єпископ УПЦ МП за пʼять із половиною років не перейшов до ПЦУ.
Крім того, священники і віряни не переходять до ПЦУ через упередження, що ПЦУ є неблагодатною (тобто без Божої благодаті, коли належність до такої церкви не гарантує спасіння після смерті, що важливо для віруючих) і розкольницькою структурою.
Попри наявність Томосу та визнання церкви Вселенським патріархатом, московська пропаганда дуже довго працювала й працює над створенням такого образу ПЦУ. Люди вірять у цей «розкол» і не хочуть туди йти.
Досі існує негативний імідж ПЦУ, сформований, зокрема, проросійськими церковними чи навколоцерковними медіаресурсами, наприклад «Союзом православних журналістів», «Першим козацьким» чи анонімними телеграм-каналами.
Фізичне протистояння
На жаль, переходи інколи супроводжуються фізичним протистоянням через майнові питання. Так може формуватися негативний імідж ПЦУ як «церкви з болгаркою». Саме болгарка стала символом цих переходів, але тут болгарка не винна, як і ті, хто застосовує її. Часом цивілізовано потрапити в церкву неможливо — двері зачинені, а священник не віддає ключі, хоча більшість громади вирішила перейти до ПЦУ і подеколи це навіть підтверджує суд.
Зрештою закон дозволяє почергове богослужіння. Наприклад, можна визначити години чи дні, коли проводитимуться богослужіння ПЦУ та УПЦ МП. Попри те що митрополит Онуфрій Березовський не підтримує таку практику, є випадки, коли все ж таки парафіяни знаходять компроміс і проводять богослужіння по черзі. Це мінімізує насильство й забезпечує якийсь вихід, хоча б тимчасовий.
Священники бояться розколу громади
Священники бояться розколу своєї громади. Вони бачать протистояння між прихильниками ПЦУ та УПЦ МП. Тому, поки священник служить у межах УПЦ МП, громада більш-менш єдина, тільки-но він підтримає більшість чи меншість, що виступає за приєднання до ПЦУ, громада може розколотися. Настоятелі церков хочуть, щоб цей вибір був одностайний, але це неможливо. Тому вони очікують загальноцерковних рішень.
В Україні ще багато проросійських єпископів. Наприклад, Антоній Паканич (підсанкційна особа України з грудня 2022 року й фігурант сайту «Миротворець» за поширення російської пропаганди. — Ред.), Феодосій Снігірьов, Лука Коваленко.
Вони не приховують, що виступають за Росію, моляться за патріарха Кирила і ніколи не перейдуть до ПЦУ, відповідно і їхні єпархії. Як ми вже зазначили, через це багато священників не переходить до ПЦУ, бо залежить від позиції своїх владик.
Більшість єпископів УПЦ МП були виховані в певній російській церковній матриці — вони навчалися десь у Росії, у них є друзі там, можливо, вони навіть чекали на прихід Путіна в Україну у 2022 році. Зараз, звісно, Україна вистояла, і вони затихли, не демонструючи всю цю проросійськість.
Є й проукраїнська меншість серед єпископів, але вона не самостійна. Вона орієнтується на митрополита Онуфрія як на впливову особу. Зараз там немає якоїсь альтернативи митрополиту Онуфрію, який міг би за собою повести цю проукраїнську частину УПЦ МП.
Тобто ці єпископи, ймовірно, співчувають Україні й моляться за наших воїнів, але тихенько. Вони не готові самостійно по одному переходити до ПЦУ, бо знову ж таки знають, що втратять свою єпархію. Якщо якась окрема єпархія перейде до ПЦУ, то одразу буде призначений новий єпископ. І більшість парафій підуть за новим владикою, бо вони визнають владу Онуфрія.
Онуфрій справді авторитет для багатьох єпископів, священників і вірян, а його позиція відома: чекати й чекати на завершення війни. Він не робить різких рухів, і така пасивна позиція дратує багатьох. Але він не піде на зближення з Вселенським патріархатом і ПЦУ через свої специфічні церковні переконання.