ХІХ – початок ХХ ст. століття – це період модерного націоналізму. Саме в цей час зароджуються й розвиваються національні рухи – передусім у країнах Європи. А також відбувається становлення національних держав.
І часто промоторами цих рухів, принаймні його активними учасниками ставали представники духовенства. Особливо це стосується рухів у тих країнах, які не мали своєї державності і де творення новочасних націй відбувалося знизу – шляхом «народної мобілізації». Тут треба враховувати, що представники духовенства були достатньо освіченою частиною суспільства й водночас вони «жили серед народу», знали потреби й прагнення простолюду. Тому й надавалися для ролі національно орієнтованих діячів, «національних мобілізаторів»
Зокрема, це стосується греко-католицького духовенства Галичини. Так, фактично, перша організація на Галичині національного спрямування «Руська трійця» складалася із греко-католицьких семінаристів. Греко-католицьке духовенство відіграло помітну роль на Галичині під час «Весни народів» у 1848-1849 роках. Воно складало основну частину Головної Руської ради – представницького органу українців, який функціонував певний час у Львові.
Однак щодо православного духовенства України, то його участь в українському національному русі була не такою, як участь греко-католицького духовенства Галичини. Виникає закономірне питання – чому?
Частково відповідь на нього дає нам нещодавно видана книга Олексія Кошеля «Опір і бунт. Українська духовна молодь у протестному та революційному русі (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)». Автор, використовуючи широке коло джерел (архівні матеріали, мемуари, різноманітні видання), намагався простежити, як у Київській духовній академії та семінаріях підросійської України поширювалися українські національні ідеї.
Загалом грунт для такого поширення був. Автор, зокрема, наводить дані, що, згідно з переписом 1897 р., 57,9 % парафіяльного духовенства у повітах Київської губернії вважали українську мову своєю рідною, а серед більш зросійщеного міського духовенства цей відсоток становив 41,8. Дещо схожою ситуація була і в інших українських губерніях. Тобто, незважаючи на русифікацію, значна (якщо не більша) частина православного духовенства України зберігала українську мову й традиції. До речі, це непогано відобразив у повісті «Старосвітські батюшки та матушки» Іван Нечуй-Левицький, який сам походив із православного священицького середовища. Ця «традиційна українськість» стосувалося дітей священнослужителів, які навчалися у семінаріях та Київській духовній академії.
Автор книги наводить спогади деяких випускників семінарій та Київської духовної академії, що прилучилися до національного руху. За цими свідченнями, «українська стихія» серед семінаристів та «академіків» давала про себе помітно знати. Адже в абсолютній більшості (на 80-90%) вони були діти українських сільських священиків. Тому, як говорив відомий історик українського церковного життя Іван Власовський (до речі, випускник Харківської духовної семінарії), «у великих семінарських інтернатах плекалося українство у великій мірі природно, з чим трудно було боротися русифікаторам». Але вони боролися. Так, упродовж ХІХ ст. на київську митрополичу кафедру призначалися виключно архиєреї, що були росіянами. Значною мірою це стосувалося інших православних єпископів України, настоятелів монастирів. Переважно це теж були росіяни. В кращому випадку – вихідці зі східноукраїнських регіонів. Те саме значною мірою стосувалося ректорів Київської духовної академії. Словом, це були кадри, що якщо й не «вирішували все», то принаймні дуже багато – передусім у сфері русифікації.
До речі, подібна кадрова політика проводилася в Україні за часів радянської влади. Вищі партійні становища (компартія ж була своєрідним атеїстичним замінником казьонної РПЦ), а також посади вищих керівників у навчальних та урядових установах займали росіяни, різного роду русифіковані особи, а також вихідці з достатньо совєтизованих регіонів Східної й Центральної України.
Показовою була позиція вищого православного духовенства України щодо відзначення сторіччя з дня народження Тараса Шевченка в 1914 р. Творчість Кобзаря на той час була популярною в середовищі освічених українців, у т. ч. й серед парафіяльних священиків та їхніх дітей-семінаристів. Не дивно, що деякі представники українського православного духовенства хотіли відзначити цей ювілей. Також вшанувати Тараса Шевченка хотіла значна частина вихованців семінарій.
Однак переважна більшість православних єрархів в Україні демонструвала відкриту ворожість щодо відзначення цього ювілею. Наприклад, харківський архиєпископ Антоній (Храповицький) спеціальним наказом заборонив читати молитви і проводити церковні відправи за Тарасом Шевченком, якого він іменував «запеклим богохульником, вчителем розпусти, озлобленим ворогом самодержавства та ревним проповідником сепаратизму». Деякі єпископи та духовні консисторії в України прийняли відповідні заборони. Зрештою, синод Російської Православної Церкви 25 січня 1914 р. ухвалив спеціальну заборону щодо вшанування пам’яті Тараса Шевченка через «негативну антицерковну й антидержавну спрямованість його творів». Відповідно рішенням цієї верховної церковної інстанції заборонялося відзначення вшанування Кобзаря у Подільській, Варшавській, Волинській, Гродненській, Донській, Катеринославській, Кишинівській, Київській, Литовській, Полтавській, Ставропольській, Харківській, Чернігівській, Херсонській та Холмській єпархіях. До речі, географія цих заборон вказує, що ареал розселення українців та українського національного руху виходив далеко за межі кордонів сучасної України. Водночас ця заборона свідчить, що на той час серед православного духовенства України існували помітні проукраїнські настрої.
Автор згаданої книги «Опір і бунт. Українська духовна молодь у протестному та революційному русі (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)» наводить численні приклади прилучення семінаристів та вихованців Київської духовної академії до українського руху. Вони створювали гуртки протестного характеру, серед яких було чимало українофільського спрямування (наприклад, Братство тарасівців). Ці проукраїнські тенденції особливо давало знати про себе в Подільській, Полтавській та Волинській семінаріях.
Однак вкінці ХІХ ст. був посилений нагляд за семінаристами, за їхньою «недозволеною діяльністю». Те саме стосувалося Київської духовної академії. Ці навчальні заклади й далі залишалися «оплотами» самодержавства й русифікації.
Так, звичайно, можна говорити про те, що вони створювали культурне поле, на якому, завдячуючи «українській стихії», проростали паростки свідомого українства. У цьому семінарському та «академічному» середовищах відбувався обмін ідеями, поширювалася українська література, яка, фактично, знаходилася піл забороною. Можна навести низку імен вихованців духовних закладів, які долучилися до українського руху або стали діячами української культури. Це – Симон Петлюра, Микола Лисенко, уже згадувані Іван Власовський та Іван Нечуй-Левицький, Арсен Річинський, Павло Тичина, Анатолій Свидницький, Степан Руданський, Павло Житецький, Сергій Єфремов, Микола Петров, Орест Фотинський та інші.
Загалом ситуацію із вихованцями семінарій та Київської духовної академії непогано охарактеризував громадсько-політичний діяч, публіцист і науковець Олександр Лотоцький, який сам закінчив Подільську семінарію, а потім і Київську духовну академію. Він писав у своїх спогадах: «…з погляду національного за мого часу не було будь-яких ідейних течій, що свідчили б про глибшу національну свідомість учнів семінарії (виділення наше – П. К.). Але твердо держалася українська стихія, остільки твердо, що всі майже столітні заходи обрусенія не вплинули навіть остільки, щоби витиснути з ужитку мову українську. Мова між самими семінаристами вживалася виключно українська». Як бачимо, з одного боку, Лотоцький говорить про «українську стихію», про поширене вживання учнями духовних навчальних закладів української мови. Але, з іншого боку, ця кількісна «стихія» не так то й часто перетворювалася в «якість», виявлялася в глибокій національній свідомості семінаристів та «академіків» й вела до формування організованих форм національного руху.
Тобто, як бачимо, все таки політика русифікації, яка, зокрема, здійснювалася через духовні навчальні заклади в Україні, давала свої плоди. Принаймні більшість православного духовенства не виявляла українську національну свідомість, а то й демонструвала проросійську орієнтацію. Це духовенство, незважаючи на те, зберігало певні українські релігійно-культурні традиції й часто в побуті користувалося українською мовою, виявилося «зламаним» і не чинило достатнього опору русифікації. Це обумовлювалося, зокрема, тим, що ще в 1686 р. українська Київська митрополія була підпорядкована Московському Патріархату, а її духовенство, за великим рахунком, не особливо протидіяло цьому підпорядкування.
Тому православне духовенство України в ХІХ – на початку ХХ ст. виявилося загалом пасивним в плані національному – хоча й дало низку діячів українського національного руху. Але воно, попри свою «національну стихійність», не витворило «критичну масу» для українського національного руху, що, до речі, було одним із чинників його слабкості на теренах підросійської України.
##DONATE_TEXT_BLOCK##