Чому суспільним настроям властива циклічність і взаємозаперечення

03 травня, 23:31
Чому суспільним настроям властива циклічність і взаємозаперечення - фото 1

Джерело: Тиждень

«Якби ви були від світу, то світ любив би своє; а оскільки ви не від світу, але Я обрав вас від світу, тому ненавидить вас світ» (Ін. 15:19). Ці слова Господа Ісуса Христа, звернені до Його учеників перед тим, як Спасителя було схоплено та видано на судилище й розп’яття, засвідчують один із фундаментальних принципів християнства — протиставлення його, як способу життя, звичайному порядку речей. Адже «світ», про який говорить Христос — не той, про який сказано: «І побачив Бог усе, що Він створив, і ось, добре воно» (Бут. 1:31). Світ, у якому ми живемо, спотворений злом, що увійшло в нього через гріхопадіння вінця творіння — людини.

Ще не так давно наше покоління, як і наші батьки та діди, жили в умовах комуністичної диктатури. Однією з ознак тоталітарного суспільства була закритість — пересування було обмежене не лише між країнами, але навіть всередині СРСР, існували жорсткий контроль доступу до інформації та цензура. Можливість дізнатися, що є «інше життя» у вільному від комуністичного панування світі, була доступна небагатьом. Саме тому для більшості радянські умови хоча й видавалися очевидно не найкращими, однак до часу лишалися прийнятними.

Іншим прикладом може слугувати ув’язнення. В радянських концтаборах люди могли перебувати по 10, 15, 20 і більше років. За такий строк ув’язнені призвичаювалися до нелюдських умов існування — бо інших просто не було, альтернативою була лише смерть. У сталінські часи в табори відправляли сім’ї «ворогів народу», і малюки зростали за парканом та залізним дротом, взагалі не знаючи ніякого іншого життя.

Все це може слугувати аналогією для того, яким насправді є світ, де ми живемо. Справді, він створений Богом і все добре, що є в ньому, має зв’язок із Творцем. Водночас світ є спотвореним, викривленим, хворим. Тління, ворожнеча, гріх, зло, смерть проникли в сутність, у природу світу, перетворивши простір любові й свободи на своєрідний концентраційний табір із тоталітарним контролем.

«Ми не раби!», «Людина — це звучить гордо!» та інші подібні міркування спонукають заперечувати природну недосконалість світу. Але навіть прихильники подібних поглядів не можуть відкинути той факт, що ніякого іншого світу, крім того, в якому народилися і живемо, ми не маємо. Тому виключно на власному досвіді ми не можемо переконатися, правильний світ чи спотворений, живемо ми в природних і нормальних умовах чи в «матриці», сконструйованій для нас злом.

Наше внутрішнє відчуття все ж підказує, що світ міг би бути кращим. Адже кожен здатен розрізнити блаженство і страждання, насичення і голод, здоров’я і хворобу, життя і смерть. І спостерігаючи прояви недосконалості у світі та в самих собі, ми свідомо чи ні, але прагнемо досягати кращого й уникати гіршого.

Отже у світі не все добре, не все є таким, яким повинно бути. І тут виникає питання — а що є кращим? Відповідь на нього найчастіше буває такою, що її умовно можна назвати «горизонтальною» — кращим вважається те, що в «горизонтальній площині» здається протилежним нинішньому стану. Якщо є багато свободи — з’являється прагнення порядку і «сильної руки». Якщо багато речей регламентовано — кращою здається більша свобода. Забагато «лівого» в політиці та економіці — суспільство шукає краще у «правих» ідеях. Або навпаки. Набридли професійні політики — кличуть до влади «нові обличчя». Набридла недосвідченість — шукають фахівців та професіоналів. Але це, вочевидь, не весь набір протилежностей. Бо кожне нове покоління зростає, більшою чи меншою мірою створюючи власну контркультуру. Молодь бачить, що спосіб життя, притаманний старшим, не створює «досконалого світу». Тому вона протиставляє себе попереднім поколінням, шукає кращого — в протилежності.

Такою «горизонтальною» протилежністю може бути і ставлення до релігії. На наших очах вже двічі відбувалася зміна напрямку суспільного ставлення до віри та релігійних інституцій, таких як Церква. Наївшись досхочу казенного радянського атеїзму, на зламі 1980-х і 1990-х люди почали масово шукати відповідей на життєві питання у вірі. Але за два десятиліття виросло нове покоління, для якого не войовничий атеїзм, а релігійність — «минуле». Тому дедалі більше молоді декларує відсутність віри в Бога або байдужість до неї.

«Що було, те і буде; і що робилося, те і буде робитися, і немає нічого нового під сонцем. Буває щось, про що говорять: «дивись, ось це нове»; але це було вже у віках, які були раніше за нас. Немає пам’яті про минуле; та й про те, що буде, не залишиться пам’яті у тих, які будуть опісля» (Екл. 1:9—11) — так описав у давнину премудрий Соломон цей феномен людського маятника, який насправді нічого не змінює. Лібералізм чи консерватизм, прогресивність чи фундаменталізм, показна богобоязливість чи показне безбожництво — все це було в історії людства, і то багато разів. Пошуки відповіді у «горизонтальній» контркультурі займають час, навіть десятиліття і життя цілих поколінь, але ніколи не розв’язують проблему принципово. Страждання, гріх, зло і смерть продовжують діяти у світі незалежно від того, республіканський у нас устрій чи монархічний, східна автократія чи західна демократія. Тому «горизонтальна» контркультура дає лише відчуття руху, дії, зміни — але не саму зміну. В чомусь стає краще, а в чомусь — гріше, знайшовши одне — втрачаємо інше і тоді прагнемо повернутися назад, щоби знайти загублене.

Христос пропонує іншу «контркультуру» — не «горизонтальну», а «вертикальну». Він пропонує не змінювати матрицю, а вийти поза її обмеження. Від двовимірної площини звичного для нас світобуття — піднятися вгору. Він кличе нас до Свого Царства, яке «не від світу цього» (Ін. 18:36). Саме тому Він не влаштовує революції, не прагне взяти в руки земну владу, встановити соціальну справедливість чи забезпечувати економічне зростання. Він показує нам, що світ цей — не досконалий, але є інший, справді довершений світ, життя в якому можливе для кожного, хто бажає прийняти цей Божий дар.

У нинішньому світі ми лише подорожні, ми мандруємо через нього до кращого, від тимчасового — до вічності. Доки ми в дорозі, повною мірою збагнути і прийняти нову реальність ми не здатні. Але ми можемо відчути її та завдяки вірі, Господньому одкровенню і тому добру, яке лежить в основі світу як творіння Божого, глянути далі та вище, ніж дозволяє залізна завіса сьогодення.

Свято Пасхи через радість спілкування з Богом і одне з одним є доторком до цієї оновленої, очищеної від нашарувань зла реальності. Це дотик до безсмертя — там, де смерть все ще існує. До святості — серед панування гріха. До вічності — серед суєти сьогодення. І нехай ця великодня можливість відкрити завісу світу цього, а не лише нагода виконати народні звичаї, смачно поїсти чи навіть просто взяти участь у богослужінні, буде використана нами сповна. Щоби ми справді шукали кращого не праворуч чи ліворуч, але за Христом піднімалися від світу цього — у височінь.

Архиєпископ Євстратій (Зоря)