Чорно-жовто-білий Онуфрій

У липні 2018 р. предстоятель нібито «самостійної і незалежної в управлінні» Української Православної Церкви митрополит Онуфрій Березовський уже увосьме лише за один рік (від липня 2017 р.) приїхав до держави-агресорки – Росії. Але того разу не в Москву чи Петербург, а на Урал…

А ще 2014 р. так звана «Новоросія» (тобто союз терористичних ЛНР+ДНР) затвердила свої прапори: «державний» і «військовий». Як «державний» ухвалили чорно-жовто-білий. Це імперський прапор Росії, який був офіційним у ХІХ ст. Чорна смуга, як сповіщали урядові документи царської Росії, відповідає кольору чорного імперського гербового орла.

З кінця 1980-х, прапор цей, цілком закономірно, вподобали собі шовіністичні угруповання Росії. Їхні мітинги, марші відбувалися часто під такими стягами. І саме імперським символізмом сепаратист Олег Царьов як «голова парламенту Новоросії» обґрунтовував 2014 р. ухвалення терористичною владою такого прапора: «Республіка створена на землях, які входили до складу Російської імперії за часів царської Росії. З цієї причини комісія зупинилася на варіанті, пов’язаному з прапором Російської імперії».

Раз-по-раз майоріли ті самі чорно-жовто-білі прапори та інші символи шовінізму і під час подій на Уралі, в Єкатеринбурзі та Алапаєвську. 14-17 липня 2018 р. митрополит Онуфрій брав у тих подіях активну участь. Він співслужив із Московським Патріархом Кирилом Гундяєвим, а також і сам очолював вуличне нічне бдіння 16 липня 2018 р. На церемоніях були рясно присутні високопосадові чиновники держави-агресора, як і голова Дому Романових велика княгиня Марія з оточенням. Ці персони, припускаю, фігурували і на застіллях разом із першою та другою особами Російської Православної Церкви – Кирилом та Онуфрієм. І це вже тоді, коли минуло понад 4 роки, як Росія окупувала українські території. У ті самі дні Онуфрій засідав і в Синоді Російської Церкви під головуванням Гундяєва. То було виїзне засідання, єкатеринбурзьке.

Зі світлин ви вже зрозуміли, чому саме були присвячені такі гучні заходи, на які Онуфрій вирушив аж за 3 тисячі кілометрів від Києва? Вшановували пам'ять політично канонізованих російських імператора Ніколая ІІ, імператриці Александри та їхньої родини: 100 років від дня загибелі. Ніколая ІІ, котрий називав своєю опорою протофашистський «Союзу русского народа», і з патернами ідеології якого перегукуються офіційні ухвали очолюваного нині Кирилом Всесвітнього російського народного собору – вони давно, ще до повномасштабного вторгнення Росії в Україну віддрейфували до кондового чорносотенства. Прикметним є й дарування 1 лютого 2018 р. Онуфрієм Кирилу у храмі Христа Спасителя ікони «царственных страстотерпцев» від імені Синоду РПЦ – ще за півроку до поїздки на Урал.

Даруванню передував нечуваний пафос та підлабузницький текст, що звучав із уст Онуфрія. Ось лише маленький фрагментик: «Ваше Святейшество, Святейший Владыка и Милостивый наш Отец! Всещедрый Бог, неизменно промышляющий о Церкви Своей, сподобил нас быть причастниками Ваших Первосвятительских трудов и скромными помощниками Вашего Святейшества в славных и изрядных делах, совершаемых Вами на пользу церковную. Вознося хвалу и сыновнее благодарение Господу Вседержителю за сей многоценный дар, мы почтительнейше просим Вас благосклонно принять приносимое ныне нами сердечное поздравление с годовщиной Вашего восшествия на Московский Патриарший престол».

Я навмисне процитував в оригіналі – для точнішого відтворення гротескового враження від помпи та ідолопоклонництва.

Але торкнімося детальніше теми культу російського імператора. Автор цього тексту не так давно почув від священика УПЦ у чернівецькому храмі, де моляться також до Ніколая ІІ: «Імператор і його родина – мученики, хоч би якими вони були до страти. Факт страти зробив їх святими». Я запитав: «А як же тисячі й тисячі інших людей загиблих у тому революційному вирі, причиною жорстокості якого багато в чому стала й політика останнього російського царя та його оточення?» Адже озлобленість і знелюдненість революційної юрби нагромаджувалася задовго до вибуху, і на це впливало постійне приниження людської гідності. Священник спромігся відповісти лише: «Ну, то інше… Бо цар і цариця – помазаники».

«Ви такими питаннями ризикуєте стати на шлях богоборства» – прозвучало мені від священика, коли я уточнив у нього: «Але чому, власне, цей ореол «помазаництва» російського царя має бути «священним» для України і українців?!» А втім, і це в рамках російського класичного наративу: те, що не в їхній «концепції», – те «неугодне» Богу.

Так, родина Романових загинула від кривавих більшовиків. Але згадаймо, що й сам Ніколай мав прізвисько – Кривавий, і це не тільки більшовицький ярлик. Його так характеризували і чимало тих, хто не поділяв комуністичних настанов, зокрема, представники національних рухів: вірменського, грузинського, польського, фінського, українського та інших. І з ними погоджувалися ЗМІ на Заході. Причини для цього були.

Не згадуватиму детально Ходинську трагедію, суть її відома: новий імператор у день інтронізації навіть не скасував у своєму графіку розважальних імпрез, хоч через недбалість влади Москви і її генерал-губернатора Сергія Романова – рідного дядька Ніколая – у замкненому просторі під час роздачі святкових «дарунків» загинуло в тисняві величезне число людей, ще більше було скалічено.

Польський історик, професор Ришард Зеліховський пише: «Невдале розв’язання царем проблеми Кривавої неділі [робітничої демонстрації] також сприяло уявленню про нього як жорстокого, байдужого та нечутливого до потреб народу. Замість того, щоб вступити в діалог із мирними демонстрантами, він залишив Санкт-Петербург і дозволив своїм генералам та поліції розгорнути війська та стріляти в беззбройних людей. Під час заворушень і революції 1905 р. прізвисько «Ніколай Кривавий» стало популярним і часто повторювалося в пресі, вказуючи на Криваву неділю, жорстоке придушення революції 1905 року, страти політичних опонентів…»

До речі, прикметно: Ніколая ІІ особливо героїзує, відносить до «найвеличніших» окупант Донбасу і так званий «міністр оборони та голова ради безпеки ДНР» (у 2014 р.), громадянин Росії Гіркін-Стрєлков, на чиїй совісті багато зла початку цієї війни, що триває вже майже 16 років. Знаємо, що нідерландський суд визнав його винним і в загибелі 298 пасажирів боїнга, збитого російськими загарбниками України. Оплакування російського самодержця як «святого» накачує російську юрбу на войовничу одержимість «идеалами единой и неделимой». І теперішня біда війни має і цю обставину серед комплексу своїх причин та приводів.

У будь-якому разі і митрополит Онуфрій, і його права рука митрополит Антоній Паканич (який під час війни знімає та публікує ролики із вихвалянням російського царя) мали б розуміти очевидне: загибель царської родини – точно не українська трагедія. То наслідок зіткнення російської самодержавної тиранії і тих, хто скинувши тиранію, шукав не свободи, а шляху самим стати тиранією, бо одвічна деспотія і зневага знищили здорові орієнтири. Мабуть, якщо функціонери УПЦ цього не розуміють, то і їхнє ціннісне здоров’я геть розхитане.

Шанування імперських символів практикується в УПЦ і нині, наприкінці четвертого року повномасштабної війни. Приміром, у Чернівцях є храми (зокрема, у Введенському жіночому монастирі), де перед іконами російського царя та інших політично канонізованих постатей дбайливо запалюють лампади. Та й чи тільки у Чернівцях! Це не просто данина якійсь ефемерній традиції. Це культ, і він, як і багато інших рис діяльності УПЦ МП, – свідчення жесту спільності, котру її функціонери виявляють щодо Росії та її злочинної ідеології.

Post scriptum

Насамкінець пригадаю такий епізод. 30 листопада 2017 р. із трибуни Архиєрейського собору РПЦ в Москві (на якому виступав також і Путін) митрополит Онуфрій скаржився на український законопроєкт, що передбачав вказівку на зв'язок із Росією (державою-агресором) у назвах релігійних організацій, які перебувають в юрисдикції російських структур. У доповіді перед архиєреями Онуфрій довго говорив, не соромлячись, яке це, мовляв, неподобство. «Неподобство», що доведеться зазначати правду про себе і не мати змоги маніпулювати! До слова, як ми знаємо, той закон так і не запрацював упродовж багатьох років. Але яка ж міра фальші: бути членом собору єпископів Російської Церкви і, перебуваючи на цьому ж таки соборі, нарікати на законодавців України, котрі закликають вказувати на факт зв'язку із Росією, оскільки цей факт справді є! Прикметно у своєму московському виступі предстоятель УПЦ дозволив тоді собі навіть тезу, ніби згаданий та інші українські законопроєкти мають «антидержавний» характер.

Цікаво: це митрополит Онуфрій про яку державу говорив? Загрозу якій державі він вбачав у заклику не приховувати зв’язків із агресором? Мабуть, загрозу «единой святой Руси», яка фігурує в ідеологемах рашизму?..

Складається достеменне враження, що у «фобіях» Онуфрія та тих, хто з ним, нічого не змінилося й нині. Припускаю, що українська ідентичність в її суб’єктності – і досі їхній великий страх. Як і страх їхніх «великих господинов».