Імперія тим-то і є імперія, що вона скрізь, вона всеохопна. Сподіваюся, Ви вловили в цих моїх словах гіркий сарказм…

Вертався я нині з університету, де працюю, і вирішив пройтися додому пішки. На схилку серпня не надто доглянуті, але колоритні чернівецькі вулички та провулки мають якийсь парадоксальний шарм. Адже і природа, й атмосфера вже перезрілі, не нові, – як і ці вулички, як і це місто. Цей перегук недосконалих естетик і вабить, і тривожить...

Блукаючи та міркуючи, опинився я на вулиці імені Кармелюка. Проходжу повз Свято-Введенський жіночий монастир...

Але перш ніж перейти до побаченого там нині, трохи потримаю інтригу й коротко розповім про історичні віхи буття цієї обителі.

Монастир – у тій частині історичного центру Чернівців, де багато затишних вілл дорадянської доби, рясні сади й цілий шерег лікарняних будівель. Тут таке собі шпитальне «містечко» – деякі корпуси лікарень збудовано в радянський і пострадянський час, але більшість – давні, ще з часів влади Австро-Угорщини чи Румунії…

От і монастир цей з’явився на початку ХХ ст. – і з духовною метою, і задля участі черниць у догляді та опіці пацієнтів лікарень. Тоді православні регіону були в юрисдикції Митрополії Буковини та Далмації, центром якої були Чернівці, і яка практично не підпорядковувалася Вселенському Патріархові, але реально була залежна від волі імперського світського центру у Відні. Після розпаду Австро-Угорської імперії 1918 р. православні Північної Буковини перейшли під омофор Румунської Церкви.

А від 1940 р. – радянська влада, Румунія під час ІІ Світової, і відтак знову радянська влада. І, звісно, перепідпорядкування Церкви – Москві.

У 1960-х рр. комуністична влада цілком ліквідувала монаше життя в обителі. Її будівлі було, так би мовити, «секуляризовано»: в них облаштували комунальні квартири. А ошатніші перетворили на чиновницькі коридори й кабінети.

У 1990-х монастир відроджено й до середини «нульових» збудовано новий храмовий комплекс. У центрі там – Свято-Троїцький собор. Він яскравий, виразний, помпезний. І це багато в чому московський стиль. Цибулинні куполи, вертикальна динаміка та інші риси про це свідчать.

До речі, й інші збудовані в Чернівцях вже в роки незалежності храми «У»ПЦ МП мають прикмети московського зодчеського стилю. Наприклад, Свято-Покровська церква на проспекті Незалежності. Тут теж бані-цибулини, теж високі барабани під куполами, теж вузенькі підкупольні віконця. І, додам, бо мешкаю неподалік, – лютий собака, що з-за храмової огорожі по вечорах моторошно гавкає на перехожих, дорослих і дітей. Мимохіть промовистий символ, чи не так?

Але повернуся до оповіді про монастир. Проходжу нині повз нього і бачу крізь прочинену хвіртку, що відімкнуто двері в нижній – підземний – храм.

Раніше мені траплялося бувати тільки у верхньому (власне, Свято-Троїцькому) храмі цього монастиря. Піднімаючись сходами на надземний ґанок, я заходив у храм. Бував також у капличці на подвір'ї.

І я інформував у своїх дописах про рясність і там, і там ікон, літератури, що освячують цінності й персоналій русского міра та навіть прямо – російської імперськості. Як-от ще у квітні 2025 р. там продавали молитовники з молитвами за "Российское отечество" і "российских воинов". Плюс на одному з видних місць у храмі – велика ікона, що зображає російських царя та царицю Ніколая ІІ й Александру. На розписах там – багато й інших канонізованих росіян.

Але в нижню, підземну, частину монастирської будівлі раніше я завжди бачив зачинені двері. А от нині – там було відчинено. Ну, звісно, я спонтанно вирішив зайти, глянути, що ж собою являє цей другий храм монастиря? Як я дізнався, зветься він на честь Іоанна Кущника. Там теж по-своєму гарно, як і в надземному храмі.

Однак і там – не лише архітектурно, а й ідейно – явні знаки російської імперськості, типові для так званої "Української" Православної Церкви, керованої Онуфрієм Березовським. До речі, відновлення монастиря безпосередньо курував сам Онуфрій, адже тоді він був тутешнім архієреєм Московського Патріархату. Тож іконописну концепцію й майбутню атмосферу із ним неминуче узгоджували. А може, він це все й інспірував.

Та й досі Чернівецька область – своєрідна вотчина Онуфрія. Він буває тут часто. Йому, мабуть, приємно, що в середовищі адептів щодо нього тут підтримується такий собі культ особи. Його завжди зустрічають із розкішшю та звеличенням. Про це свідчить і недавній (19 серпня 2025 р.) візит в Банчени.

Отже, і в нижньому храмі монастиря моляться Ніколаю ІІ, як свідчить відео, яке я зробив і розмістив на своїй сторінці у ФБ. "Русский мир" в "У"ПЦ – і над землею, і на землі, і під землею…

Біля ікони Ніколая та Александри – цих ідеологічних символів "единой и неделимой России для русских" – запалено лампаду. Тобто актуально, тут і тепер, через три з половиною роки після початку жахливої повномасштабної війни рашизму проти України та її незалежності, вшановують людину, яка спиралася у своїй владі на шовіністів-чорносотенців із протофашистського "Союза русского народа". Моляться, але сповіщати про це суспільству забороняють.

Гляньте на відео, як монахиня долонями перешкоджала мені зазнимкувати ікону. Сектантське мислення. А вже коли зрозуміла, що все одно у кадр потрапили й ікона, і вона сама, – заговорила саме так, як їх вчать, і в що вони вірять. Мовляв, Ніколай ІІ і Александра – це для них угодники Божі.

Насправді ж, останні монарх і монархиня з Романових загинули через те, що їхня тиранічна влада (як і тиранічна влада їхніх попередників) стільки зневажала людську гідність, що народ тієї країни екстремально озлобився й у відповідь на зло самодержавно-чиновницької деспотії породив зло охлократичного більшовицького вибуху, з якого згодом постала нова імперська деспотія, тільки під червоними прапорами.

Згадаймо саркастичні слова Лесі Українки, яка писала 1896 р., з докором звертаючись до французьких митців, котрі догідливо чи нерозбірливо вітали Ніколая й Александру у Версалі – невдовзі після виявленої царем байдужості до смертей і нівечення тисяч людей під час Ходинської трагедії в день його інтронізації.

Діагностика Лесі цілком доречна і щодо теперішньої Росії. Ось переклад фрагменту її франкомовного листа, котрий вона підписала "Увязнена":

«Так, Росія велика: росіянина можна заслати аж на край світу, не викидаючи поза державні межі. Так, Росія велика – голод, невігластво, крадіжки, лицемірство, безмежна тиранія і всі ці величезні, грандіозні, колосальні біди. Наші царі перевершили єгипетських у прагненні до масивності, їхні піраміди високі й міцні, а ваша Бастилія – ніщо порівняно з ними! Отже, приходьте, великі поети, великі митці, споглядайте велич наших неприступних бастилій… Не бійтеся, колеги, в’язниця поетів, що люблять свободу, батьківщину і народ, не така тісна, як інші каземати; вона простора, і відома: її ім’я – Росія!»

Й от у теперішньому рашизмі зло більшовицької охло-імперськості і зло самодержавного егоцентризму / шовінізму злилися в єдиному потворному смертоносному гібриді. І в онуфріївської «У»ПЦ – однакові з цим гібридом символи та однакові з ним об'єкти шани.

До речі, на відео можемо бачити також й ікону місцево шанованої російської святої Матрони Московської. У монастирському комплексі на Кармелюка її образи є в усіх храмових спорудах – і в капличці на подвір'ї, і в надземний церкві, і в підземній. Так само є вони в усіх інших храмах онуфрієвської структури в Чернівцях. Та й, гадаю, по всій Україні.

Я розцінюю цю нав'язливу, напористу, надмірну присутність у сакральному просторі "У"ПЦ цієї практично невідомої в інших православних країнах канонізованої постаті не як щось духовне, а як специфічне маркування наших теренів, що особливо цінне в Росії. Це ж стосується і Ксенії Петербурзької, й Іоанна Кронштадського, і інших презентантів «русского духа» і «русского мира».

Це символічне маркування схоже на те, як господарі та їхні прикажчики тавром знаменували своїх рабів. Онуфрій та його соратники – це прикажчики московського «господаря»?.. Питання риторичне.

Але чому досі є українці, готові підставляти душі під таврування?!