За скрупульозністю роботи й точністю рухів художників-реставраторів небезпідставно порівнюють із нейрохірургами
Не розуміють — ще півбіди. Із 27 скульптур «галицького Мікеланджело» Іоанна Георга Пінзеля, які не так давно експонувалися в Луврі, три були дивом урятовані наприкінці вісімдесятих років минулого століття. Трійцю понівечених ангелів науковці-еспедиціонери знайшли тоді в закапелку костелу Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії в прикарпатському містечку Городенка. За радянської влади розташовані біля храму колишні монастирські приміщення пристосували під профтехучилище механізаторів, і чимало сакральних фігур із тутешнього вівтаря, створеного Пінзелем у співавторстві з Бернардом Меретином, порізали на дрова. До слова, в Івано-Франківському художньому музеї зберігається випадково знайдена цінна дерев’яна скульптура Ісуса з ягнятком на плечі. Уцілів лише торс — голову сокирою відтяв хтось із безголових сучасних варварів...
На посаду художника-реставратора Івано-Франківського краєзнавчого музею Валерій майже два десятиліття тому потрапив зі студентської лави. Тоді цей фах в Україні вважався дуже рідкісним, а роботи було — як у селянина в гарячу пору жнив. «У запасниках музею хаотично нагромадилася величезна кількість ікон та іншої церковної атрибутики, дуже часто — без будь-якого супровідного опису, лише з інвентарними номерами, — пригадує Валерій Твердохліб. — Післявоєнним Прикарпаттям прокотилося дві, ініційовані компартійною владою, потужні хвилі руйнації культових споруд — у шістдесяті та вісімдесяті роки минулого століття. Знищено дуже багато унікальних пам’яток архітектури, духовної літератури та іконописних творів різних часів. Те, що фрагментарно вдалося врятувати, якраз і підкреслює цінність особливого пласту втраченої тоді галицької культури. Її неповторність полягає в тому, що вона ввібрала в себе як грецькі, тобто православні, іконописні традиції, так і західноєвропейські».
За дивних обставин, розповідає пан Валерій, було врятовано оригінальний космацький іконостас, створений гуцульськими майстрами у ХVІІІ столітті. Його під час зйомок фільму «Тіні забутих предків», котрий приніс Сергію Параджанову всесвітню славу і 24 гран-прі на міжнародних кінофестивалях, вивезли до Київської кіностудії імені Довженка. Через деякий час громада Космача, не дочекавшись повернення своєї духовної спадщини, забила на сполох. Тим паче що серед наближеного до тогочасного столичного бомонду люду поширювалися чутки, нібито Параджанов, котрий чудово розумівся на антикваріаті, прикрасив цим іконостасом домашню скарбницю старожитностей. У листі до знаменитого кінорежисера космачани з тривогою писали: «Ми не звинувачуємо вас ні в «крадіжці», ні у привласненні цих реліквій, а тільки у неповерненні. І цієї вини з вас ніхто ніколи не зніме до того часу, аж доки ми не одержимо наших дорогоцінних реліквій».
Параджанов запевнив, що після завершення зйомок фільму іконостас, за погодженням з виконкомом Івано-Франківської облради, з кіностудії передали на зберігання в Державний музей українського мистецтва в Києві. Акт прийому-передачі засвідчено відповідними документами. І, як з’ясувалося згодом, саме завдяки цьому вдалося вберегти реліквію від знищення, позаяк Довбушева церква у Космачі, де раніше перебував іконостас, ущент згоріла в 1983 році. Нині фрагменти цього сакрального шедевру зберігаються у Києві, Львові та Івано-Франківську. Основний тягар його реставрації свого часу взяли на себе львівські майстри, а Валерій Твердохліб доклав сил для відновлення первозданного лику зображених там апостолів.
У фондах Івано-Франківського краєзнавчого музею зберігається понад 100 тисяч експонатів, на більшості з яких невблаганний час залишив сліди руйнації. Крім того, творіння майстрів минувшини треба не тільки вберегти від тління, а й не порушити первинний авторський задум. Головне правило художників-реставраторів, пояснили мені, як і лікарів, — «не зашкодь». Тому за скрупульозністю роботи й точністю рухів їх часто порівнюють із нейрохірургами.
Результати бувають вражаючими. «Упродовж двох років я реставрував унікальну навіть iз-поміж чудотворних ікон Прикарпаття липівську «Богородицю-Одигітрію», — вводить у курс справи співрозмовник. — Під час роботи виявив на ній аж чотири живописні нашарування, які суттєво змінювали образ. Найсвіжіше — першої половини ХХ століття, а найдавніше, тобто первинне, найімовірніше, належить до ХVІІ століття. Відреставровану ікону повернули на її законне місце — в церкву Воскресіння Христового у Липівці».
Інколи пан Валерій, за його зізнанням, відчуває, що образи ніби самі його знаходять. «Так, приміром, було з іконою Святої Маргарити Марії Алякок, — каже він. — Коли вона потрапила до рук, то я не знав ні назви образу, ні його походження. Істина несподівано відкрилася при відвіданні одного з храмів паризького Монмартру. Там побачив скульптуру, і мене осінило: це ж вона, Маргарита Марія Алякок, родоначальниця культу Серця Христового. Їй першій у світі відкрилося таке явлення».
Скромних коштів, що їх виділяє держава на порятунок сакральної спадщини, не вистачає навіть на консервацію робіт до благополучніших фінансових часів. Шукаючи виходу з цього глухого кута, Валерій Твердохліб ще в 2008 році започаткував проект «Врятуймо скарби разом». Його мета — знайти меценатів, котрі допомогли б уберегти ікони від незворотного процесу розпаду. Першими відгукнулися прикарпатські владики Іоасаф (УПЦ КП) та Миколай Сімкайло (УГКЦ). За їхньої підтримки вдалося вдихнути «друге життя» в образи святих Михаїла та Миколая. Потім до акції залучили керівників обласної та міської влад, відомих у краї бізнесменів. Таким чином врятовано понад півсотні духовних творів, які нині демонструють на постійно діючій виставці в краєзнавчому музеї і навіть експонували в Софії Київській. Завдяки проекту вдалося також створити при музеї реставраційний відділ, де нині працює троє кваліфікованих «цілителів» ікон і статуй.
Багато хто зі знайомих господаря майстерні, котрі навідувалися сюди хоч раз, відзначали її особливе енергетичне поле. «За рік через руки наших майстрів проходять десятки образів, і, мабуть, якась часточка благодаті від кожної духовної реліквії залишається в цьому приміщенні, — міркує пан Валерій. — Звісно, ікони — різні, різна в них енергетика і по-різному їх сприймають люди. Багато що залежить і від автора, і від того, хто споглядає його твір: одні дивляться на нього лише як на зразок мистецтва, а інші сприймають серцем, виходять, так би мовити, на двосторонній контакт. Коли я реставрував образ Святого Миколая з приватної колекції священика, то відчував випромінювання духовних імпульсів такої сили, що вони ніби пронизували моє єство аж до завершення роботи». І додає: «Беручись за реставрацію чергової ікони, я не виконую якихось ритуалів. Тут важливі принципи, за якими живеш: щоденна молитва, обов’язкова сповідь і причастя. З цього стану не можна виходити, бо повернення на втрачений рівень вимагає додаткових — потроєних — зусиль. Цей постійний робочий тонус певною мірою схожий на самоорганізованість ченця, яка допомагає тримати себе в певних рамках».
Довідавшись, що родове коріння мого співрозмовника — в придністровському селі Петрилів, я запитав, чи не споріднений він зі знаменитим повстанським командиром Миколою Твердохлібом (полковником «Громом»), котрий застрелився 17 травня 1954-го, оточений енкаведистами на горі Березовачка в Ґорганах. Пан Валерій підтвердив, що це дійсно так, а Твердохлібів у селі — ціла «династія». І тоді ще більшої ваги набули висловлені ним кількома хвилинами раніше міркування, які, здавалося, не надто пов’язані з темою нашої розмови: «У післявоєнні роки навіть на Прикарпатті інтелігенція втратила свою роль у формуванні національної свідомості, — резюмував він. — Непокірних знищили, більш податливих «перекували» на слуг Кремля, середмістя Івано-Франківська заселили росіянами, переважно військовими. Так підступно руйнувався стержень нації. Лише віднедавна його почала зміцнювати українська молодь. Бачимо, як важко виборсуватися з глибокого духовного занепаду. І в цей складний час кожен має робити свою справу по максимуму. Моє особисте завдання в цьому процесі — повернути народові його сакральні скарби. На цих зразках, вірю, виросте нове покоління вільних українців».