Скромна і, на перший погляд, забута могила на сільському цвинтарі. От тільки прізвище Шиприкевич, на сірому граніті викарбуване, натякає на причетність до чогось більшого, ніж до долі звичайної людини, що жила у цьому селі й тут вмерла.
Скромна і, на перший погляд, забута могила на сільському цвинтарі. От тільки прізвище Шиприкевич, на сірому граніті викарбуване, натякає на причетність до чогось більшого, ніж до долі звичайної людини, що жила у цьому селі й тут вмерла.
Саме там, у селі Годомичі на Маневиччині, в родині батюшки Федора Шиприкевича народився один із єпископів, який у Другу світову виборюватиме для українців право молитися рідною мовою.
Чи не через це одного дяка сільської церкви розстріляють у Луцькій тюрмі, іншого випадково вб’ють червоні партизани, рідного брата Шиприкевича за нібито вкраденого золотого хреста з мертвого швагра назвуть злодієм, а на церкву повісять замок на багато-багато років.
Дотепер чимало міфів, ретельно виписаних якимось служакою НКДБ, - нерозвінчані. А вголос у селі ніхто й не говорить про те, куди поділася звідти родина батюшки Шиприкевича і чому про могилу одного з синів отця Федора хтось із рідних згадав тільки напочатку 2000-х? Натомість найстаріші церковні книжки у храмі - українською та друковані за кордоном...
Із фрагментів історії, по крихтах назбираної на окраїнах сільського цвинтаря, в життєписах деяких його мешканців та під банями сільської церкви, можна читати історію “всенької” країни. Без брому.
При згадці про Шиприкевичів старожили села Годомичі, де осіла свого часу одна з гілок давньої священницької родини, одразу кивають головами. Знаємо-знаємо, мовляв, це “наш батюшка”.
Отець Федір Шиприкевич оселився в селі ще коли тут церкви не було, десь вкінці 19-го століття. У Годомичах народилися у четверо синів отця Федора: Григорій, Олександр, Іван та Никон. Усі вони топтали місцеві спориші, вчилися тут молитися Богу... Але доля підготувала родині неабиякі випробування.
Починаючи пошуки від забутої, здавалося б, могили священика-злодія, нам вдалося знайти нащадків цієї української родини не те, що у США, а там, де присутність будь-якої української іскорки важлива, як ніколи - в Криму.
У селі, з якого вийшов у широкий світ майбутній єпископ Григорій Шиприкевич, мало що знають про його долю. Шанують і через багато років по смерті згадують його батька Федора.
Біля місцевого Свято-Покровського храму - дві могилки. Одна - розкішна, з височезним пам’ятником - то російському дворянину Нестроєву (тут до цих пір його звуть паном), якого імперія спровадила у поліську глибинку, давши владу і над землями, і над людьми, але тут і схоронила. Друга - скромна, з маленьким хрестиком. У ній спочивають Федір Шиприкевич, його матушка і їхня донька.
Ще інша - не біля храму, а на цвинтарі. У неї - своя історія. Але про це згодом.
Церкву звели у 1926-му. Точніше спершу облаштували храм у звичайнісінькому дерев’яному магазині, який перетягнули на те місце, де нині височіє майже столітній храм. Тоді Маневиччина ще була “під Польщею”. А українським православним храмам давали можливість бути більш незалежними від Москви. Зокрема, і правити українською, і богослужебну літературу отримувати рідною мовою. Старожили згадують, що місцевий дяк навіть сам переклав Євангеліє на українську мову. Спершу загравала з українськими церквами на Волині і совєтська влада, яка прийшла на ці терени у 39-му.
Сини годомицького священика Федора Шиприкевича всі мали гарну духовну освіту, всі пішли батьковими стежками. Найактивнішим був Григорій. Спершу він служив у різних єпархіях Волині, змушений був часто їх змінювати, бо за проукраїнську позицію влада постійно тиснула на священика. Коли опинився на Київщині, став активним членом “Просвіти”. Згодом, у 30-х роках втратив ждружину та сина: ті померли від Голодомору.