Отець Павло Дроздяк, капелан Львівської міськради, – про нові аспекти батьківства в часі війни, про жертовність, любов, відповідальність і вдячність за них
Джерело: Львівська пошта
Цієї неділі, 19 червня, в Україні відзначатимуть День батька. На жаль, дуже багато українських родин не матимуть змоги обійняти своїх найдорожчих, сказати їм, дивлячись у вічі, про свої почуття. Адже так багато наших татів тепер перебувають за сотні кілометрів від своїх родин. Одні боронять нашу країну і наше майбутнє, і ми їм безмежно вдячні за це, другі роблять іншу важливу для всіх нас роботу і задля того, щоб їхні діти були у безпеці, відправили їх за кордон. А когось із нас вже ніколи не зможе обійняти батько чи син, бо його забрала війна…
Однак ці нові, такі тяжкі для нас реалії дають нагоду не тільки по-новому осмислити місію батька, його значення в нашому житті, а й усвідомити свою відповідальність, виявити вдячність та признатися в любові. Саме про це з «Львівською Поштою» поділився роздумами капелан Львівської міськради, священник Архикатедрального собору Святого Юра Павло Дроздяк.
Цього року відзначатимемо День батька в нових реаліях, але вони дають нам нагоду по-новому осмислити як дар батьківства, так і ті жертви, які сьогодні складають наші татусі. Розмірковуючи над цією темою і намагаючись подивитися через призму віри, я спробував уявити, що відчуває син, тато якого на фронті. Чи відчуває він бунт? Напевно, що так, бо він хоче, щоб його тато був з ним. Але тато каже: «Ні, сину, ти маєш зрозуміти, я мушу йти захищати нашу Батьківщину і боронити твоє життя, життя мами і всіх нас». І тоді той син має справді змиритися і зрозуміти, яку велику жертву складає батько за свого сина, за свою сім’ю, за свою родину.
Ця жертва накладає дуже велику печать на життя сім’ї, з якої тато йде служити, захищати нашу державу. Це печать гордості, бо вона пишається своїм татом, що він сьогодні на фронті, а водночас і великого болю та страждання, бо розуміє, що тато наражається на велику небезпеку, він може вже ніколи не повернутися додому.
І тому в сина чи доньки має бути відчуття великої вдячності Богові за такого тата, за те, що Господь подарував такий добрий і мужній приклад, який не зможе стерти жодна подія в подальшому житті. Тож цей День батька є унікальною нагодою подякувати Богові за дар життя свого тата і скласти щиру молитву, щоб Він охоронив його і дав можливість щасливо повернутися додому. Кожен батько, збираючись до війська, розуміє, що він – тато, і мусить захистити своїх дітей. А коли тато захищає своїх дітей, він готовий на все, він готовий скласти найвищу жертву, віддати своє життя заради того, щоб його діти, його дружина жили в мирі та спокої, маючи ресурси розвиватися в справді вільній, справді демократичній державі.
Що об’єднує батька і дітей? Любов. Саме вона є найбільшим сенсом всієї боротьби, яку зараз досвідчуємо і переживаємо. Насправді ця любов до тата і любов тата до своїх дітей тепер, у час війни, стала настільки сильною, настільки викристалізувалася, що ми бачимо дуже багато таких добрих прикладів і свідчень любові, турботи та великої надії. Мені спадає на думку вислів, вже не пам’ятаю чий, що людина, впевнена у собі до кінця, не відчуває насолоди жити надією. Адже кожен тато, який тепер на фронті, живе надією і любов’ю, підтримкою своєї сім’ї та своєї родини. І тому закликаю, передусім сім’ї, які подарували нашій державі захисників, у дуже особливий спосіб цінувати ту жертву, яку сьогодні складає їхній тато (чи мама, але сьогодні мовиться про татів), пошанувати те, що він готовий віддати своє життя заради життя своїх дітей.
І тому в цьогорічний День батька необхідно пам’ятати один дуже важливий меседж – мені не має бути байдуже. Мені не має бути байдуже, якою мовою я говорю, мені не має бути байдуже, в якій країні я живу, мені не має бути байдуже, хто я. А я є сином своєї української землі, яка, можливо, напоєна кров’ю мого тата, і тому я не маю права збайдужіти, не маю права знівелювати його жертву.
Хочу звернутися до сімей наших військовослужбовців: ви не знаєте, що переживає ваш тато, будучи на фронті, ви не знаєте, як він хвилюється, чи ви маєте сьогодні що їсти, у що зодягнутися, чи маєте змогу кудись піти, чи маєте простір і час, де можете насолоджуватися мирним життям. Ваш тато дуже над цим побивається, тому, дорогий сину, дорога донько, не зрадьте любов свого тата, бо він вас дуже любить, дуже піклується про вас, готовий заради вас на все.
А на що ви готові заради свого тата? Це питання має бути присутнім у кожного з нас. На що я готовий заради свого тата, що готовий зробити задля того, щоб мій тато справді відчував мою присутність у його житті. Дуже важливо, аби він відчував, що його діти на нього дуже чекають, що його потребують, хочуть робити все, аби він ними пишався.
Напевно, це і є нашим завданням – жити так, щоб наші батьки нами пишалися. Можливо, тато вже на схилі літ, і вік бере своє, можливо, часом він навіть втрачає відчуття реальності, й іноді не просто зрозуміти його думку, але дуже раджу подивитися на його руки, вдивитися в його обличчя. Ці руки спрацьовані, на них проступили жили, обличчя в зморшках, обпалене часом, труднощами, турботами, але мій тато зробив усе, щоб я сьогодні був, жив і мав усі можливості розвивати ті дари, які мені дав Господь. Тому цінуймо своїх татусів і не зрадьмо їхню любов.
Нині я серед тих татусів, які дуже чекають на повернення своїх дітей, своєї коханої дружини. Пам’ятайте, ваш тато не з вами, бо хоче, щоб ви були в безпечному місці, там, де не чути звуків сирен і відлуння вибухів. Ми не можемо нікого звинувачувати, що хтось залишив межі нашої країни, особливо коли мовиться про жінок і дітей. Пригадую одну з лекцій Ігоря Козловського, філософа і релігієзнавця, який свого часу був у полоні. Він казав: «Коли розпочалася війна, батьки, зокрема тати, дбали найперше про те, щоб зберегти націю. А збереження нації в такий кризовий час і полягає у тому, щоб зберегти життя наших дітей. Тому так багато сімей пішли на таку жертву, матері з дітьми виїхали в інші країни, де стали біженцями, але вони мають велике бажання повернутися додому.
І тато, який залишився тут сам, також складає жертву. Як болісно було переживати події початку війни, коли тато прощався зі своєю дружиною, зі своїми дітьми заради того, щоб відправити їх у безпечне місце. Це велика жертва, яку склав батько, і найважливіше, що він за цей час не спився, не потрапив у якусь іншу пастку, радіючи, що вільний. Ні, цей батько протягом цих місяців дуже сильно сумував і чекав на повернення свого життя, бо як дружина, так і діти для кожного чоловіка є його життям. Тому він чекає на повернення цього життя. Я також тато, також чоловік і також чекаю на повернення свого життя з великим нетерпінням. І таких, як я – тисячі, десятки-сотні тисяч, які чекають на повернення своїх коханих дружин, своїх діточок, щоб могти вповні відчувати себе чоловіком і батьком, на руках якого можуть пригорнутися і знайти затишок та любов його діти.
Я молюся за своїх дітей, за їхніх однокласників і в особливий спосіб за тих, чий батько тепер на фронті. Відчуваю велику відповідальність, перебуваючи тут, у більш-менш спокійній зоні, за цих дітей, як і за дітей моїх однокласників, які сьогодні воюють. Розуміючи, що сьогодні мій однокласник, мій приятель, мій брат воює на фронті, усвідомлюю відповідальність і за його сім’ю, за його родину. Наші воїни мають відчувати, що вони не залишили своїх дітей і дружин напризволяще, що сьогодні ми тут, де немає активних бойових дій, піклуємося про їхні сім’ї.
На жаль, поряд із нами є багато сімей, до яких батько вже не прийде, бо його забрала війна… За ці сім’ї ми маємо особливу відповідальність, конкретну і дуже особисту, а не в масштабах міста чи області. Зосередьмо увагу на тих, кого знаємо, на наших рідних, близьких, друзях, знайомих, які пережили цей досвід втрати. Мусимо пам’ятати, що, які б слова ми не говорили, вони не зможуть зменшити біль, який відчуває та чи та сім’я, що втратила батька. Можемо тільки сказати: «Твій біль дуже великий, і я хочу бути сьогодні з тобою. Я можу хіба уявити, що ти відчуваєш, та ніколи цього не зрозумію. Але я хочу бути поруч, щоб ми разом пройшли дорогу твого страждання, твого болю і щоб на цій дорозі ти розуміла чи розумів, що тим не сам, не сама, що ви не одинокі. Сьогодні моя присутність у вашому житті є відчуттям руки вашого тата, який завжди поруч, який вас не покидає, який піклується про вас навіть із небес». Бо ми боронимо свою країну, наші воїни не вмирають, але отримують крила, щоб стати нашим небесним військом, яке продовжує боротися за нашу незалежність, нашу свободу. Своїми крильми цей тато продовжує обіймати і захищати овдовілу дружину й осиротілих дітей.
Війна дала нагоду пролити світло на мільйони наших героїв, батьків, чоловіків, синів, які готові віддати своє життя заради своєї сім’ї, своєї родини, своєї Батьківщини. Тому цьогорічний День батька має бути часом, коли я маю кричати на весь голос: «Тату, дякую тобі!» Татові більше нічого не треба. Не треба пафосних слів, навіть цих слів подяки, йому потрібне лише відчуття того, що моє життя мене любить, а моє життя – це мої діти, моя дружина, мої рідні. Тому, дорогі діти, не соромтеся сказати: «Тату, я тебе дуже люблю. Ти мої крила, ти мій ангел, ти той, хто береже моє життя. І я хочу колись на старості твоїх літ цілувати твої руки, обпалені порохом, руки, які допомогли здобути перемогу моїй державі». Кричіть ці слова на весь голос, надсилайте повідомленнями, щоб вони дісталися до кожного куточка нашої країни, до кожного окопу, кожного бліндажа. Можливо, сьогодні тато перебуває в дуже критичній ситуації, але він почує ці слова, і вони додадуть йому сил вистояти.
Мій тато вже пенсійного віку і дуже тішиться, коли я приходжу до нього на святковий обід. Зрештою, для нього свято щоразу, коли я приходжу. Знаю, що для нього важливо чути мене зранку і ввечері. А ще для тата цінний сам час очікування, коли він сподівається, що я прийду і побуду разом із ним. Це дає йому стимул до життя, наснагу, надихає щось робити і творити, бо прийде його син.
І для всіх нас дуже важливо пам’ятати: може, мій тато сьогодні й не на фронті, але він теж робить щось важливе. Може, він уже похилого віку, але життя моєму татові даємо ми, його діти, бо він чекає на нас і хоче послужити всіма тими можливостями і ресурсами, які має. Тому треба бути поруч свого тата, тому треба не тільки в цей день, а за кожної нагоди обійняти його і сказати: «Тату, я тебе люблю! Дякую тобі!»