Д-р. Михайло Петрович. Вшанування східних та західних святих в Місяцеслові Греко-Католицької Церкви

На матеріалах дискусій Львівської Міжєпархіяльної літургійної комісії 1930-1935 рр.

Питання почитання східних і західних святих в богослужіннях Греко-Католицької Церкви поставали в центрі богословських дискусій від XVII століття, трактувались на Замойському (1720 р.) й Львівському (1891 р.) Соборах. Це був один з аспектів осмислення ідентичності Унійної Церкви та її відношення до Східних й Західної Церков.

Особливо цікавими виглядають матеріали Львівської Міжєпархіальної літургійної комісії, яка діяла від 1930 до 1935 року і неодноразово розглядала питання вшанування східних і західних святих. Матеріали цієї комісії проливають світло на складний історичний момент та дозволяють пізнати різні духовні й богословські напрямки у Греко-Католицькій Церкві (в Галичині й поза нею), представлені її чільними богословами й літургістами, а також багато виявляють про міжцерковні стосунки того часу.

Дискусії про обрядові питання загострились у Галичині з приводу майже одночасної публікації Требника у Львові з благословення митр. Андрея Шептицького 1925-1926, і у Жовкві з благословення перемишльського єпископа Йосафата Коциловського у 1926. Ці требники відрізнялися тим, що жовківський містив багато латинських запозичень, які від деякого часу були увійшли у греко-католицьку практику, а львівський був спробою усунути деякі з цих запозичень. Літургійне питання активно дискутувалось на «Єпископських конференціях» (нарадах) наступних років, особливо 1927, 1929, 1932 і 1934 у Львові та в Римі. На конференції 1927 року єпископи постановили створити Міжєпархіальну літургійну комісію для обговорення й вирішення спірних обрядових питань. Комісія почала працювати щойно 1930 року, і включала в тому часі по одному делегатові-представникові від трьох галицьких єпархій, а також мукачівської, пряшівської, крижевацької, американської філадельфійської, американської гомстедської (для русинів-закарпатців) та канадської.

Комісія відбула 70 засідань від 16 червня 1930 до 15 червня 1935. До завдань Комісії входив перегляд практично всіх літургійних книг; до кожної теми один з членів комісії приготовляв доповідь-положення, яке було основою подальшої дискусії комісії. Оскільки комісію складали представники владик, комісія мала за завдання формулювати пропозиції для вирішення владиками. Шукання однозгідності між членами комісії йшло з великими труднощами, особливо тому, що і прихильники латинських обрядових запозичень, і їх противники апелювали до авторитету Риму. Нарешті владики таки постановили передати цю справу на вирішення Риму, результатом чого була римська реформа, втілена в серії літургійних книг для Церков київської традиції під назвою Recensio Ruthena.

Щодо документації стосовно праці комісії, у фондах Центрального державного історичного архіву м. Львова виявлено тільки звіт голови комісії єпископа Івана Бучка з 1932 про сесії 1–27 [9] і доповідь ігумена Климентія Шептицького про Тріоді [8]. В архіві Східної конгрегації в Римі зберігаються два варіанти протоколів: український текст засідань 1-12, надісланий з перемишльського ординаріату [3] та повний текст італійського перекладу протоколів всіх 70-и засідань, здійснений єп. Іваном Бучком [2]; копії цих протоколів знаходяться в бібліотеці Українського католицького університету у Львові. Решта українських оригіналів протоколів та тексти поодиноких доповідей і численних «окремих опіній», які були надіслані до Риму, не виявлено.

Згадані протоколи раніше не публіковані і вперше підлягають науковому опрацьованню. Цінні описи й коментарі до єпископських конференцій та праці Міжєпархіальної літургійної комісії (хоч не без дози русофільських поглядів на обрядові питання) подає близький співробітник митр. Андрея о. Кирило Королевський, який відтак був головним мотором римської комісії для Recensio Ruthena [14]. Старання про літургійні реформи при митр. Андреєві описані о. Віктором Поспішилом [13] та особливо, на основі архівних джерел, о. Петром Ґаладзою [10].

Питання святих у літургійному календарі комісія обговорювала на сесіях 11 й 13-15 (про місяцеслов як частина служебника), і на сесіях 62 та 64-68 (про мінею). Відповідні вступні доповіді та пропозиції на ці теми були підготовлені о. Іваном Луциком (представником станиславівської єпархії) – про служебник, та о. Стефаном Рудем (представником пряшівської єпархії) – про мінеї.

1. Дискусія про слов’янських святих

На комісії не представлено й не обговорено окремого загального положення про слов’янських святих у греко-католицькому місяцеслові, але деякі поодинокі випадки було розглянуто.

Під час дискусії про Проскомидію (4-а сесія) о. Домет Садовський (представник Львівської архиєпархії) пропонував додати поминання святих Антонія й Теодосія  Печерських після поминання святого того дня. Пропозиція досить незвична, оскільки традиційне місце додавання місцевих святих у Проскомидії є у перечисленні святих за їх категоріями при покладанні частичок третьої просфори. Отець Гавриїл Костельник (представник крижевацької єпархії) підтримав пропозицію, але інші члени комісії - ні. Причину заперечення не записано [3, с. 10].

При обговоренні місяцеслова служебника (14-а сесія) ігумен Климентій Шептицький (делегат гомстедської єпархії) запропонував перенести дату поминання св. Йосафата на 2 листопада – «день його смерти». Пропозиція є цікавою, оскільки смерть св. Йосафата задокументована на 12 листопада. Логіка пропозиції полягала в тому, що у 17-му столітті 12 листопада за григоріанським календарем було 2-им листопада за юліанським календарем. А оскільки Унійна Церква від того часу святкує за тим же юліанським календарем, можна уважати саме 2 листопада (юліанського календаря), а не 12 листопада правильною літургійною датою його поминання. Комісія підтримала пропозицію одноголосно [2, с. 60 ].

На 66-ій сесії о. Тит Мишковський (представник мукачівської єпархії) представив Комісії звернення мукачівського владики про те, що до нього звернувся декан його єпархії з проханням апробувати для вжитку літургійну службу св. В’ячеслава, князя-мученика Богемії (пом. 935). Владика просив думку Комісії в цьому питанні. Мишковський радив прихильно відповісти, обґрунтовуючи пропозицію тим, що Закарпатська Русь у той час була у складі Чехословаччини. Він радив службу св. В’ячеславу (28 вересня) помістити в мінеї після полієлейної служби св. Харитона, якого святкують у цей день. Аргументом для прийняття служби і для загального вжиту він уважав  давнину самої служби (11-12 стол.) і те, що вона «відповідає духові нашого обряду», а також, що існують підстави уважати, що князь В’ячеслав належав до Східного обряду. Отець Рудь додав, що в «Повнім місяцеслові Востока» архимандрита Сергія [7] задокументована служба В’ячеслава у слов’янських мінеях 12 століття. Серед інших авторитетних дослідників східного календаря згадано Н. Ніля [12], який подає, що в той день слов'яни святкують св. В’ячеслава, який, можливо, був східного обряду, як і св. Людмила, його бабця (пом. 921 р.), й св. Прокопій (пом. 1053 р.), ігумен Сезавського монастиря біля Праги. Отці Садовський, Рудь та Костельник не підтримали пропозицію Мишковсього про прийняття літургійної служби для загального греко-католицького місяцеслова, хоч не противились вжитку служби вірними в Чехословаччині. Відставлено питання до вирішення греко-католицькою ієрархією [2, с. 286-288].

Т. Мишковський також пропонував не включати до мінеї повну літургійну службу св. Ольги, тільки згадку про її поминання словами «Смерть блаженної княгині Ольги». Його мотивацією було те, що «історичні дані не підтримують думку про святість кн. Ольги». Позиція Мишковського не виняткова: наприклад, служба блаженної Ольги опущена у великому Часослові, виданому у Львові Ставропігійним інститутом 1888 року. Отець Платон Мартинюк (делегат перемишльської й філадельфійської єпархій)  підтримав пропозицію, коли інші чотири члени підтримали пропозицію Рудя залишити службу [2, с. 296].

З цих епізодів видно, що комісія не була наставлена на основну реформу місяцеслова. Так само комісія відмовилась займатися «чистками» місяцеслова з богословських чи історичних рацій (напр., пропозиції скасувати поминання патр. Івана Посника і Семи отроків єфеських) [2, с. 56; 60], але також не взяла під увагу можливість переглянути результати попередніх чисток, напр., митрополита Атанасія Шептицького 1738 року, де скасовано багато поминань слов'янських святих [6]. Натомість ширшу дискусію викликала пропозиція ігумена Климентія Шептицького про включення деяких західних святих другого тисячоліття до греко-католицького місяцеслова.

2. Дискусія про західних святих

Ігумен Климентій вперше подав свою пропозицію на 13 сесії  (25 листопада 1931 р.), пропонуючи, щоб «доповнити наш календар (місяцеслов) деякими важливішими святими Західної Церкви з часу роз’єднання». Ці служби, уточнив о. Климентій, мали б бути «у нашому східному стилі». Т. Мишковський зареагував, що «теоретично це справа добра й похвальна, але практично вона небезпечна, бо православні би піднесли галас про латинізацію в нашій Церкві». П. Мартинюк заявив, що відповідним критерієм вибору таких святих могла б бути категорія святих, яким у Римській Церкві надано титул «Вчителів Церкви». Д. Садовський звернув увагу на те, що в минулому в Унійній Церкві були спроби таких уведень (напр., св. Ігнатія Лойолського), але вони не прижились. Г. Костельник додав, що такі додатки до місяцеслова викличуть такі самі труднощі, як і уведення григоріанського календаря. Дискусія закінчилась без виразних рішень [2, с. 56].

Комісія повернулась до цього питання через одну сесію, 9 лютого 1932. Тут згадали, що попереднє обговорення було неповне і що все-таки треба буде обширніше продискутувати це питання. І. Луцик пригадав, що цим питанням колись зайнявся Львівський Собор (1891 р.), але безрезультатно. Для того, щоб справа мала більше шансів, треба би постаратись про написання повних літургійних служб цим святим, або хоч тропаря та кондака. Т. Мишковський додав, що як учасник того Собору, він був свідком того, що пропозиція про додавання нових західних святих до місяцеслова піднесла бурю спротиву, не меншу ніж у справі запровадження целібату. Собор прийняв посередню позицію, що «ми визнаємо всіх святих, яких почитає Католицька Церква, однак їхніх служб не упроваджуємо». Садовський повторив, що «після Замойського Собору були надруковані служби деяких Західних святих (свв. Ігнатія Лойолського, Томи Аквінського, Антонія Падованського), але у пізніших виданнях ці служби опускались. Видно, що не було підґрунтя для їхнього сприйняття». Костельник додав, що необхідно мати на увазі «добру опінію православних про Унію», на що Рим дуже наполягає; навпаки, подібна справа сприйметься православними як латинізація. Мартинюк закінчив дискусію ремаркою, що ще є час для цієї справи. І знову протокол не згадує жодного рішення [2, с. 63-64].

Ремарка Мишковського цікава тим, що згадує бурну опозицію виявлену на Львівському Соборі на таку пропозицію. К. Королевський, навпаки, твердить, покликаючись на звіт папського легату, що пропозиція виходила «від єпископів і багатьох священиків», і що саме легат відмовив загал від такої ініціативи,  аргументуючи, що це «здивує народ, разитиме православних, розрушить увесь календар і вимагатиме складання служб для всіх цих нових святих» [14, с. 93-94; укр., с. 148-149]. Королевський подає перелік всіх цих 42-х святих, «вибраних з-поміж відоміших сучасних, ті, які частіше згадуються у богословських та аскетичних творах, а й інших припадкових, вибраних за не знати яким критерієм» [14, с. 93; укр., с. 148-149]. З усієї цієї групи до римських видань і київської редакції (Recensio Ruthena), і московської (Recensio Vulgata), увійшов тільки св. Франциск Асизький. Пояснюючи цей додаток в московській редакції римських книг, Королівський вказав на те, що св. Франциск Асизький здобував що раз більшої популярності у російській православній духовній літературі, на основі духовної подібності Франциска й багатьох російських монаших святих [11, с. 395]. Крім Франциска, зі західних святих до місяцеслова римських видань додано Мартина Турського (12 жовтня) і менш відомого Юліяна Кеноманійського (13 липня) на основі їх згадки у давніх слов’янських Прологах [1, с. 264; 295; 7, т. 2, ч. 1, с. 316].

Комісія втретє підняла тему додання західних святих на 62-ій сесії (29 січня 1935 р.), і цього разу більшість сесії була присвячена цій дискусії. Отець Климентій запропонував текст формального звернення комісії до єпископату. Односторінковий текст звернення поданий у протоколах у цілості. Є три аспекти пропозиції, які варті уваги.

Перше: основна мотивація ігумена Климентія для цієї справи – духовне життя Церкви: «Комісія уважає, що таке культове взаємопроникнення західних і східних святих є справа бажана й корисна для духовного зближення християнського Сходу зі Заходом» [2, с. 248]. Духовна потреба, на яку відповідає пропозиція о. Климентія, є відчуження між Сходом і Заходом. Святі, природно, є гордістю і славою кожної Церкви, і тому взаємне почитання святих буде виявом пошани до того, що найцінніше й найдорожче у кожній Церкві. Така практика неминуче зблизить такі спільноти, і святі стануть об’єднуючим чинником, замість бути полемічною зброєю, яку одні скеровують на інших.

Друге: до такої ініціативи не можна братись «у поспіху, чи радикально», як то було раніше. Під «радикальним» о. Клименій має на увазі пропозицію на Львівському Соборі упровадити одночасно понад сорок святих. Навпаки, він бачить, що таке упровадження має бути природно поступове. Воно вимагає широкої пастирської й духовної підготовки народу через публікації книжок, які розповідали б про життя цих святих, і виготовлення їх «стилістично гарних» ікон, через які вірні запізнаються з цими святими. Тоді справа їх почитання «стане доступною для наших вірних» [2 , с. 248].

Третє: щоб така ініціатива мала ефект, необхідно, щоб вона була дійсно взаємною. Тому о. Климентій закінчує свою пропозицію проханням, «щоб єпископат вжив свій вплив для того, щоб поступово також у Західній Церкві розгорнулася прпктика почитання східних святих». Пропозиція ігумена Климентія дещо невиразна в тому, що не уточнює, яких східних святих він має на увазі – святих з першого тисячоліття (що у грецькому місяцеслові) чи й новіших, включно зі слов'янськими? Більш правдоподібно, що він мав на увазі святих першого тисячоліття, хоч деякі з найбільш шанованих східних святих (особливо ієрархів) вже були в римському календарі. Менш правдоподібним, що ігумен Климентій мав на увазі слов'янських святих (хоч виглядає, що о. Мартинюк саме так його зрозумів). Якби йшлося про слов’янських святих, можливо, сам о. Климентій або хтось з присутніх згадав би як на Велеградських унійних конференціях (особливо 1907 і 1911 року) та в установчих документах Російської Греко-Католицької Церкви (особливо постанови Петербурзького Синоду 1917 року) росіяни-католики енергійно обстоювали можливість почитання своїх слов’янських святих [5, с. 725].

 «Схід і Захід», про примирення яких говорить о. Климентій, без сумніву, найперше означають католицькі й православні Церкви. Але можна припускати, що у контексті гострих польсько-українських конфліктів ранніх 1930-х років, він  міг мати  на думці й те, що взаємне почитання святих сприятиме і цьому «внутнішньо-католицькому» примиренню.

Протоколи містять реакції на цю пропозицію всіх присутніх членів комісії. Першим відповів о. Мартинюк. Його реакція подана повним текстом на чотирьох сторінках [2, с. 248-253]. На його думку, пропозиція о. Климентія «виходить поза ціль Комісії» і навіть образлива для єпископату: метою комісії є перегляд літургійних книг, а не займатися «унійною» акцією і повчанням єпископату щодо цього. Він уважає доречною пропозицію Львівського Собору про одночасне упровадження більшого числа західних святих: вона в дійсності не така радикальна, бо йшлося про уведення їх не в мінею (з повною службою), а в місяцеслов (з простим поминанням), на кшталт багатьох менших поминань у часослові, які не мають служби. Так само уважає невідповідним пропонувати єпископату займатись пропагуванням у Латинській Церкві «почитання святих схизматичної Церкви (бо святі Східної Католицької Церкви є вже в почитанні в Латинській Церкві)». Він не бачить потреби чекати на поступове уведення цих святих  через популяризування їх серед народу. Народ, каже він, їх сприйме, коли вони будуть включені у місяцеслов. Потрібно радше, щоб їх сприйняли єпископи й священики, «а найперше – делегати цієї комісії», – він каже.  Він уважав, що включення західних святих у наш місяцеслов є справою «практичного визнання єдності Католицької Церкви», тобто фактично обов’язком нашої Церкви. Саме в такому розумінні треба розуміти і пропозицію на Львівському Соборі. Тому є недоречним прив’язувати до цього «якесь право (східних) святих на канонізацію (в Римській Церкві)».

Другим взяв слово Г. Костельник [2, с. 253-260]. Він спочатку висловив похвалу і признання високих духовних намірів ігумена Климентія, а також про його застереження щодо поспіху й радикальності у впровадженні західних святих. «Усе це є правильне, раціональне та зрозуміле, якщо глядіти на проблему з точки ідеаліста, як це в дійсності робить Преподобний Автор». Костельник менш ідеалістично очікує, що «той щасливий момент (церковного поєднання) прийде, коли цілість християн буде просякнута спрагою сповнення заповіту Христового… (і) тоді справа єдності втілиться сама собою не як проблема якоїсь церковної політики, або якоїсь релігійно-соціяльної економіки, а як факт правди й любові». Костельник функціонально розуміє зв’язок між ідеалом і реальністю: «До такої єдності Церкви треба стреміти, а інша річ – вірити, що вона колись «втілиться». Ідеали виконують свою просвічуючу роль в житті помимо того, що ніколи цілковито не сповняться. В цілій історії не було такої єдності, і це є знаком, що її ніколи не буде». Намір Костельника не є заперечити ідеалізм о. Климентія, а поставити його ідеалістичну пропозицію про уведення в греко-католицьку практику нових західних святих у правильну перспективу реальних церковних відносин між Сходом і Заходом, навіть внутрі Католицької Церкви.

Костельник перш за все доказує, що «взаємопроникання культу східних і західних святих» в Греко-Католицькій Церкві вже було дійсністю: чи то в підручниках богослов’я й аскетики, чи в популярних виданнях і проповідях, чи навіть у формі літургійного поминання західні святі далеко більш присутні у греко-католиків, ніж східні святі в Латинській Церкві. Відтак він перестерігає, що обширне упровадження західних святих дасть «фракції православнофілів (партії схизмофілів)» і самим православним привід до оскарження греко-католиків в латинізації.

Однак головний наголос о. Костельник поставив на критеріях, за якими слід би вибрати тих святих: «Я з радістю повчаюсь у Західній Церкві як вона в таких справах поступає, бо власне вона вміла розвинути й пропагувати свій тип (церковності), як це не вміла жодна інша Церква» [2, с. 257]. Західна Церква, підкреслює Костельник, у запозиченні святих, вибирала тих, які підкреслювали й розвивали особливий стиль і характер цієї Церкви. Так, не удостоївся титулу «святого» у Західній Церкві патріарх Йоан Посник, який, хоч визнавав Римський примат, перший проти бажання Риму почав вживати титул «Вселенський патріарх». Навпаки, Кирило й Методій та Йосафат, які є провісниками або прикладом Унії з Римом, отримують від Риму широке визнання й прославу. Цей приклад, каже Костельник, вартий наслідування. Позичати треба «тих західних святих, які би ясно й виразно скріпляли й прославляли особливий характер нашої Східної Церкви, яка також хоче жити й має право на життя». Були такі постаті на Заході, що любили й захищали Східну Церкву (Костельник наводить приклад  літургіста-орієнталіста Ренодо-Renaudot), «однак, я не знаю жодного такого святого в Західній Церкві в часі Другого тисячоліття» [2, с. 257].

Крім негативного прикладу св. Йоана Посника, Костельник навів довгі цитати (латинською мовою, з посиланням на Patrologia Latina Migne-а та інші джерела) [2, с. 258-260] як римські папи погрозами про викляття захищали свою юрисдикцію над болгарами і викорінювали східний обряд з Моравії, Богемії, давньої Польщі й Паннонії. Костельник закінчує: «Найбільшою трагедією українського народу, як у своєму національному, так і у церковному житті, є те, що він не знав як захищати свою особливість, ні проти західних ні проти північних сусідів. І в нинішньому часі й в нинішніх умовах границі нашої Церкви є непевними майже в кожному селі. Ось під таким аспектом я розглядаю пропозицію Преподобного ігумена Климентія про пропагування культу святих Західної Церкви в нашій Церкві» [2, с. 260].

Слова Г. Костельника сильні, але стримані, виважені; оскаржуючі, але без явної зневаги. Вони висловлюють біль про несприятливі для Сходу стосунки зі Заходом впродовж багатьох століть, але також допомагають відчути слід церковних і політичних утисків, які українці зазнавали від поляків у ранніх 1930-х роках. Можна сказати, що замість утопічного «ідеалізму» Климентія Шептицького, у вічі смертоносної загрози для своєї церковної окремішності, Костельник пропонував прагматичний реалізм, закликаючи Греко-Католицьку Церкву до активного захисту своєї особливості, своїх «кордонів».

Третій вклад у дискусію – Т. Мишковського – дуже короткий і підсумовується афоризмом «quieta non muovere» (не зрушувати того, що спокійно лежить). Знову пригадуючи бурний спротив тій справі на Львівському Соборі, на якому «всі були проти пропозиції… крім митрополита Сембратовича», він уважав її надто небезпечною, щоб пропонувати, «бо наш народ консервативний» [2, с. 260].

Четверта реакція на пропозицію ще коротша: о. Рудь висловив згоду з пропозицію, але додав, що владики й без такої пропозиції від комісії можуть зайнятися такою справою [2, с. 260].

П’ятим промовив о. Садовський. Він схвалює духовний, екуменічний і душпастирський аспекти пропозиції о. Климентія й наводить приклад, що в деяких  видань часослова поряд зі східними святими на кожен день, подавався список західних поминань цього дня. Однак він заперечує, що їхня комісія без ширшої підготовки може пропонувати святих для місяцеслова й для мінеї (зі службою). Це справа надто складна, і може для справи церковного з’єднання мати небажані ефекти. Наводячи знову приклад служб західних святих, які колись друкувались у василіанських виданнях після Замойського Собору (служебник супрасльський 1758 року зі святими: Франциском, Домініком, Ігнатієм Лойольським, священномучеником Яном Непомученим і Казимиром, князем польським), повторив, що такі спроби відмерли, не принісши помітної користі. Цей приклад треба мати на увазі [2, с. 260-263].

Мишковський ще коротко додав, що краще, щоб така ініціатива виходила не від комісії, а від єпископів, щоб не було приводу нарікати, що комісія їх намовила уводити літургійне почитання західних святих [2, с. 263].

Останнім промовив предсідник комісії, владика Іван Бучко [2, с. 263-265], коментуючи всіх попередніх диспутантів. Він не згідний з принципом “quieta non muovere”, кажучи, що ця справа, як показав Львівський Собор і популярний попит  греко-католиків на західних святих, далеко не «квієта». Для прикладу, він переповів, що наші вірні просять священиків відправити Літургію на честь одного чи другого латинського святого, як от св. Антонія, і що в храмах, головно на Поділлі, бачив ікони західних святих, поставлених на вимогу вірних. І тому краще, щоб комісія дала свою рекомендацію в тій справі. Задля того він і доручив о. Климентію приготовити цю пропозицію. Він також не згідний, що єпископат міг би образитись такими рекомендаціями, бо ця комісія саме складається з «мужів довіри» тих же єпископів.  Він відкидає закид Мартинюка, ніби слова о. Климентія не вповні згідні з католицьким догматом. У свою чергу уважає, що Костельникова інтерпретація історії слов’янської літургійної мови «не звучить по-католицьки», будучи «piis auribus offensiva» (образливою для побожних вух), і закинув йому безпідставну «латинофобію» .

Костельник  коротко відповів на закид, кажучи, що його «латинофобія» є якраз оправдана: в часі, коли поляки руйнують православні храми, щоб вичистити свій край з усякого «чужородного вигляду», було б абсурдним українцям почати будувати храми в польськім стилі. «Уведення латинських святих у наше богослужіння, на мою думку, – каже Костельник, – є інновацією навіть більш небезпечною» [2, с. 265-266].

Після всіх промовив ще раз о. Климентій [2, с. 266-268]. Дякуючи владиці Іванові за різнобічний захист його позиції, він підкреслив обов’язок комісії висловитись у цьому питанні. Закид, що унійні справи не належать до компетенції комісії, він відкинув заявою, що «у всьому церковному житті й в усіх справах церковних пропагування і скріплення церковної єдности має бути метою, духом, який оживлює все». Ігумен Климентій не поділяє побоювання Костельника, що почитання святих Західної Церкви послабне захисну загороду нашої національної окремішності. «Денаціоналізація характерна там, де панує темрява незнання, а національна свідомість зростає там, де вищий ступінь духовної культури», а культ великих святих Заходу без сумніву, на його думку, сприятиме тій духовній культурі. Він дає порівняння, що пізнання чужої мови чи літератури не становлять небезпеки для власної ідентичності, а навпаки, скріпить любов до свого. Так само Костельникові він відповідає, що хоч справді ідеали ніколи не справдяться в цілості, їх не можна стратити з поля зору чи перестати працювати, щоб віддаль до них ставала щораз меншою.

Для о. Климентія важнішою за поодинокого запозиченого західного святого є сама реформа місяцеслова, який через такі запозичення покаже свій відкритий, а не закритий характер. «Хто ж вибиратиме цих святих? На мою думку, це робитиме саме життя й його обставини, так як це робилось дотепер. Культ тих святих є вже присутній між нами й пропагується: йдеться про те, щоб авторитетно заявити, що такий культ скріплює внутрішню єдність католицького світу, і навпаки взагалі не шкодить обрядовій окремішності» [2, с. 268].

Дискусія закінчилась голосуванням, на якому пропозицію о. Климентія підтримали отці Рудь та Садовський. Проти пропозиції голосували отці Мишковський, Мартнюк і Костельник. У протоколі не згадано про голос о. Климентія, і чи такий вислід голосування означав, що пропозиція не перейшла.

Складно говорити про остаточну результативність цих дискусій, бо завданням і  компетенцією комісії було формулювання пропозицій для вирішення єпископів. Ці пропозиції, як і вся робота комісії, лишилася без конкретного відгуку з боку ієрархії, бо від 1932 р. єпископат уважав за необхідним віддати Римові останнє слово в цих питаннях. З іншого боку, варто порівняти, хоч сумарно, ці міркування з рішенням Римської комісії в аналогічних питаннях, втілені в місяцеслові видань Recensio Ruthena. Щодо слов’янських святих, то до десяти слов’янських святих у місяцеслові львівського Служебника 1929 року[1] Римська комісія додала ще десять слов’янських святих,[2] згрупувала києво-печерських монахів у два поминання[3], а також додала вісім святих з інших Східних католицьких Церков[4]. Із західних святих римські видання додали до місяцеслова тільки одного відомішого (Франциска Асизького) і двох маловідомих (Мартина Турського й Юліяна Кеноманійського). Всі ці додатки Римська комісія зробила зі своєї ініціативи, на свій розсуд, без особливого замовлення чи й вказівки з боку греко-католицької ієрархії, хоч приводом до цих додатків напевно можна уважати розглянені нами дискусії Міжєпархіальної літургійної комісії. В результаті греко-католицький місяцеслов римських видань справді набрав більш «відкритого» характеру, як висловлювався о. Климентій: відкритий до агіографічної спадщини свого минулого, інших Східних Церков, а також і до Заходу. Своєю чергою реформований римський місяцеслов може послужити вказівкою, як далі міг би, чи й мав би, розвиватись греко-католицький місяцеслов.

Підсумовуючи, окреслимо чотири висновки:

1) Дискусія показує, наскільки було споляризоване греко-католицьке духовенство 1930-х років: на комісії не дійшло до обговорення, яких саме західних святих варто або не варто упроваджувати в місяцеслов, бо одні бачили таке запозичення як природний, а то й необхідний вияв і доказ «католицькості» Греко-Католицької Церкви, а інші бачили таке запозичення як неодмінне жертвування своєю церковною й національною ідентичністю перед агресивним римо-католицьким асиміляційним впливом, а також приводом до критики про латинізацію з боку православних.

2) У категоричному прийнятті чи відкиданні пропозиції переочувався факт, що в дійсності о. Климентій пропонував, щоб запозичення було не одностороннє, а взаємне – як Греко-Католицькою, так і Римо-Католицькою Церквами. Таким чином, взаємне вшанування святих мало б сприяти зближенню не тільки католицьких і православних Церков, а також примиренню самих католицьких Церков східної й західної традицій.

3) В дискусії взагалі не бралася до уваги можливість запропонувати, щоб до греко-католицького місяцеслова додати інших слов'янських святих, засвідчених в православних місяцесловах, навіть тих, що з ранньої доби Київської Русі. Це у сильному контрасті до настирливості, з якою російські греко-католики спершу на Велеградських з’їздах (1909-1911), а відтак і у своєму журналі «Слово Істини» обстоювали своє право зберегти у своєму місяцеслові всіх святих, яких вшановують  у Російській Православній Церкві – право, яке в принципі захищав також митрополит Андрей Шептицький.^[5]

4) Пропозиція о. Климентія Шептицького про те, щоб східний місяцеслов був відкритий до важливіших західних святих, насправді співзвучна з найдавнішою традицією місяцесловів Київської Русі. Помітна кількість західних святих і поминань у місяцесловах давньої Русі переконливо вказує на «активні культурні зв’язки Русі з європейськими державами» і про «безсумнівну більшу її відкритість до Заходу в порівнянні з пізнішою епохою» [4, с. 71-72]. У 1930-х роках в Галичині для одних, навчених досвідом, така відкритість була повна небезпек і знаком поразки, а для інших, що покладались на ідеалізм, саме взаємне вшанування святих було одним з надійних шляхів примирення Церков і народів.

Список використаних джерел і літератури:

1. Архів Генеральної курії Отців Василіян у Римі, Літургійний фонд. Verbali della Commissione per la revisione e ristampa dei testi liturgici ruteni (Протоколи комісії для перегляду й передруку рутенських літургійних текстів). – 312 с. 
2. Архів Східної конгрегації в Римі. Commissione liturgica interеparchiale di Leopoli 1930-1935. Protocolli delle adunanze (Львівська Міжєпархіальна літургійна комісія. Протоколи засідань). – 323 c.
3. Архів Східної конгрегації в Римі. Протоколи засідань Міжєпархіальної комісії літургійної у Львові. – 55 c.
4. Лосева О.В. Русские месяцесловы XI-XIV веков / О. В. Лосева. –  Москва: «Памятники исторической мысли», 2001. – 420 с.
5. Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії. Книга 1. Документи і матеріяли, 1899-1917 / за ред. Ю. Аввакумова. Львів: В-во Українського Католицького Університету, 2004. – 922 с.
6. Объ исправленіи богослужебныхъ книгъ. Окружное письмо уніатскаго митрополита Афанасія Шептицкаго къ духовенству отъ 1738 года. Почаевъ, 1905. –  35 с.
7. Сергий (Спасский), архиепископ. Полный месяцеслов Востока. Томи. 1-3. 2-е вид. Владимир, 1910.
8. Центральний державний історичний архів м. Львова, фонд 201-4-3919: Реферат о. Климентія Шептицького «О тріоди» . –  86 с.
9. Центральний державний історичний архів м. Львова, фонд 201-4-4057: Реферат ревізії літургійних книг, єпископа Івана Бучка, предсідника Міжєпархіальної літургійної комісії, на Єпископській конференції в Римі 1932 р. – 13 с.
10. Galadza, Peter. The Theology and Liturgical Work of Andrei Sheptytsky (1865-1944) (Богослов'я і літургійна діяльність Андрея Шептицького). [=Orientalia Christiana Analecta, 272]. Rome–Ottawa, 2004. –  524 с.
11. Korolevskij Сyril. Liturgical Publications of the Congregation for the Eastern Church (Літургійні видання Конгрегації для Східних Церков) // Eastern Churches Quarterly. – 1945. –  № 3. – Р. 87-96; 1946. – № 7. – Р. 388-399.
12. Innsbruck, 1896.
13. Pospishil, Victor J. Sheptyts’kyi and Liturgical Reform  (Шептицький і літургійна реформа) // Morality and Reality. The Life and Times of Andrei Sheptytskyi  (Моральність і реальність: Життя й епоха Андрея шеприцького) / ред. Paul Robert Magosci і Andrii Krawchuk, вступ. Jaroslav Pelikan,. Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1989. – Р. 201-225
14. Sacra Congregazione per la Chiesa Orientale. La liturgia ed il rito praticati dai ruteni. Voto del P. Cirillo Korolevskij (Богослуження й обряд, практикований українцями-рутенцями. Положення о. Кирила Королевського). [Sacra Congregazione per la Chiesa Orientale, Prot. N. 1219/28]. Vatican: Tip. Poliglotta Vaticana, 1937. – 292 с. Український переклад надрукований у виданні: Рим і обрядово-літургічні дискусії у Патріаршій Київській Вселенській Церкві між двома Світовими війнами. З Архіву Отців Василіян у Римі; Збірка спостережень та дискусій, зібрана та передана до Східної Конгрегації о. Кирилом Королевським. Ред. і пер. о. д-р Дмитро Блажейовський і о. Роман Тереховський. – Львів, 2002. – 326 с.

[1] Святі Борис і Гліб, Антоній і Феодосій Печерські, Володимир і Ольга, Литовські мученики Антоній, Іван і Євстатій, та Йосафат Полоцький.

[2] Святі Київської Русі Авраам Ростовський, Єфросинія Полоцька, Кирило Турівський, Микита, стовпник Переяслав-Заліський, Михаїл і Феодор Чернігівські, Степан Володимиро-Волинський, та інші слов’янські святі – В’ячеслав Чеський, Йоан Рильський і Климент Охридський. Майже всі ці святі засвідчені тільки в православних літургійних джерелах і вперше у цих римських виданнях були поміщені у католицькому місяцеслові.

[3] Собор святих отців Ближніх печер, Собор святих отців Дальних печер.

[4] Святі Марон, пустельник, Ніл Гроттаферратський, Ніна, просвітителька Грузії, Косма, пресвітер Вірменський, Дамаські мученики Франциск, Муцій і Рафаїл, та Гебре-Михаїл, пресвітер Ефіопський. Майже всі ці святі канонізовані або беатифіковані Римом.

[5] Митрополит Андрей Шептицький. Лист до Секретаря стану кардинала Рафаїла Меррі-дель-Вал з 10 січня 1914 р. [5, с. 624-626].

Джерело: Українське релігієзнавство. – 2011