Д-р. Олександр Кащук. Ідея пентархії як запорука церковної єдності в добі іконборства. позиція Теодора Студита
В пентархії виражаються три ключові ідеї - єдність, вселенськість і апостольськість. Вірилося, що питання віри слід розглядати на вселенському Соборі, якого не можна визнати канонічним без згоди п’яти патріархів. Найважливішу роль на Соборі відіграє патріарх Риму, однак не в ізоляції від інших патріархатів, а в однодумності і порозумінні з ними. Однак слід признати, що до арабських завоювань ідея пентархії була практикою без відповідної теорії, натомість в добі іконоборства стається теорією без можливої практики.
В першій половині VIII ст. візантійській Церкві завдала болючого удару криза пов’язана з іконоборством, яка поділила християн Сходу більше як на сто років на два ворогуючі табори. До наростання конфлікту дійшло спочатку у той час, коли патріархом Константинополя був Герман. Він зустрівся з небажанням частини суспільства поклонятися іконам, в тому числі особливо з боку високих церковних достойників. Іконоборчий рух стався активніший, коли противники ікон знайшли підтримку імператора Льва III (717-741). В 726 р. імператор видав перший едикт проти культу ікони. В січні 730 р. імператор скликав зібрання найвищих державних і церковних ієрархів, на якому знову офіційно виступив проти поклоніння іконам. Патріарх Герман, який не погодився підписатися під імператорським едиктом, був змушений залишити патріарший престол. Його іконоборчий наступник Анастазій відредагував і підписав документ негайно переданий папі Григорію II у формі синодального послання. Прийняті рішення довели до розірвання сопричастя між Константинополем і Римом[1].
Наступник імператора Льва III, Костянтин V (741-775), також ревний прихильник іконоборства, відредагував збірку Питань, яка становила перший нарис іконоборчого богослов’я. В січні 754 р. імператор скликав іконоборчий собор до Гієрея. Група зібраних на ньому єпископів надала собі титул «вселенського Собору». Прийнявши окреслення віри, скликано публічне засідання в церкві у Влахерні, щоб його проголосити [2].
Після смерті Льва IV (775-780), наступника Костянтина V, в 780 р. управління перейняла Ірина, дружина Льва IV, яка хотіла повернути поклоніння іконам. Звернулася вона до папи Адріана I (772-795), щоб повідомити його про рішення скликати Собор і попросити, щоб він захотів поєднатися з патріархом Тарасієм. Папа погодився зі скликанням Собору і заповів вислання делегатів. Східнім патріархам (Олександрії, Антіохії і Єрусалиму) участь в Соборі унеможливила несприятлива ситуація пов’язана з арабськими завоюваннями. Першу сесію Собору відкрито у вересні 787 р. в Нікеї. На Соборі прийнято, що Церква визнає святі і гідні поклоніння ікони, знак хреста і останки святих. Засуджено зібрання скликане в Гієрея. Однак дискусії Собору не принесли досить вичерпного богословського опрацювання порушеної проблематики[3].
По неповних 30 роках після ІІ нікейського Собору полеміка навколо поклоніння іконам постає заново. Імператор Лев V (813-820) в 815 р. засилає константинопольського патріарха Нікефора на вигнання, а на його місце обирає мирянина Теодота. Він скликав собор, який визнав іконоборче зібрання в Гієрея і затвердив нову доктрину. Аж після смерті імператора Теофіла (829-842), імператриця Теодора розпочала процес відновлення поклоніння іконам. В 843 р. скликано місцевий синод, на якому визнано II нікейський Собор з 787 р. з його богословськими рішеннями за доктринальний орієнтир для окреслення віри[4].
В добі іконоборства на боці захисників культу ікони з’явилися великі мислителі - константинопольський патріарх Нікефор (758-829) і Теодор Студит (759-826), настоятель монастиря Студіон біля Константинополя. Під проводом Теодора монахи відзначалися строгістю і безкомпромісністю у відношенні до рішень державної влади, які суперечили православній вірі і моралі. Окрім негативного ставлення до єресі іконоборства, монахи виразили спротив щодо другого подружжя імператора Костянтина VI (780-797). В січні 795 р. він змусив свою законну дружину Марію вступити до монастиря, а одружився з коханкою Теодоте. Патріарх Тарасій з огляду на передбачувані наслідки не відлучив імператора від Церкви і зволікав з усуненням священика Йосифа, який поблагословив імператорське подружжя. Студити зірвали сопричастя з Тарасієм, якому закинули, що він порушує церковні канони. Таким чином постала т.зв. «моехіанська» схизма. Після прийняття влади Іриною (797-802), відлучив священика Йосифа, що виглядало як нібито кінець схизми. Однак за патріарха Нікефора Йосифа привернено до служіння, а студити знову зірвали єдність з патріархом[5].
В контексті вище нарисованих подій однією з головних богословських тем порушуваних православними християнськими письменниками стала незалежність Церкви від імператорської влади, втручання якої в окреслення питань, що стосуються віри і моралі спричинили виникнення єресі і схизми. Захисники православності прагнули довести у своїх творах, що догми і правила Церкви повинні походити не від імператорів, а від єпископів. В тому контексті починає розвиватися ідея пентархії [6], як запоруки православності і єдності вселенської Церкви. Дану статтю присвячену обговоренню цієї ідеї у св. Теодора Студита [7] поділено на чотири частини. В першій частині буде представлено погляди Теодора Студита, згідно з якими православна наука становить основу єдності вселенської Церкви, у другій - переконання, що сторожем православності є еклезіальний орган пентархії. У третій частині буде обговорено позицію римського патріарха в орбіті пентархії, а в четвертій - ґенезу поглядів Теодора Студита на тему пентархії.
1. Православність віри як основа церковної єдності
Св. Теодор Студит сильно підкреслює єдність усієї Церкви, що опирається на апостольській вірі[8]. Згідно з його вченням Главою цілого церковного Тіла є Христос [9], а вірні становлять Його Тіло[10]. З огляду на те, що Церквою управляють п’ять патріархів (Римський, Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський і Єрусалимський), які становлять п’ятиглавий уряд Церкви (το πεντακόρυφον κράτος της εκκλησίας)[11], Теодор називає церковне тіло п’ятиглавим (πεντακόρυφον σώμα)[12]. Саме підкреслення ролі п’яти патріархів в управлінні Церквою (пентархія) вказує, що спільноту Церкви становлять різні локальні Церкви, котрі спільно творять і виражають апостольську і вселенську Церкву[13]. Кожний патріархат є невід’ємною частиною вселенської Церкви. Про це може свідчити фрагмент, у якому Теодор пише, що якщо успіху зазнає константинопольський патріархат, то зазнає його також вселенська Церква[14]. Приналежність до одного патріархату означає приналежність до вселенської Церкви, а через це до кожного іншого патріархату. Патріарх, що очолює патріархат, уособлює Христа - Главу Церкви, а вірні, що становлять тіло Церкви, є одночасно і членами патріарха. У листі до єпископа Єрусалиму Теодор пише, що всі вірні є членами єрусалимського патріарха, оскільки всі вірні становлять тіло Христа[15]. У листі ж до папи Льва Теодор просить, щоб папа його вважав не лише членом своєї пастви, але нібито власною вівцею римського папи[16]. Між патріархами повинна відбуватися співпраця. Студитський монах пише, що константинопольська Церква завжди у нещасті може розраховувати на допомогу з боку римської Церкви та уболіває, що не досвідчує такої допомоги з боку інших патріархатів[17].
Теодор Студит остерігає однак, що вселенська Церква може розколотися єрессю[18]. Нехтування догмами, правилами і приписами Церкви може допровадити до нещастя розколу[19]. Хто відколюється від п’ятиглавого церковного Тіла, відходить від сопричастя з вселенською Церквою Сходу і Заходу[20]. Теодор стверджує, що відділення від Церкви є великим злом, внаслідок якого вівця позбавляється пастиря або архипастиря[21]. Люди відірвані від Церкви вже не творять Церкву[22]. Якщо навіть єретики становлять більшість, це не свідчить про їхню православність, оскільки Церкву можуть творити навіть три особи, які визнають православну віру [23]. Теодор уболіває, що константинопольська Церква занурилася у глибину єресі[24], впала внаслідок негідності [25], бо виразила невірність науці VII вселенського Собору [26]. Таким чином сталася єретичною частиною, відділеною від інших патріархатів і відірваною від п’ятиглавого Тіла Церкви[27].
З питанням збереження чистоти віри в Теодора Студита пов’язане питання збереження моральності, яка полягає у веденні життя згідного з вірою[28]. Цю тему св. Теодор обговорює особливо в контексті шлюбу уділеного імператорові Костянтинові VI. Студитський монах пише, що християнство творять віра і добрі вчинки. Якщо бракує одного зі згаданих елементів, то і другий не просить користі [29]. Лише на половину православною є людина, котра стверджує, що зберігає православну віру, але не керується божественними правилами [30]. Обидві постави - віра і згідне з нею життя - взаємодоповнюються. Про це може свідчити фрагмент, в якому Теодор стверджує, що з метою збереження правдивої віри потрібно керуватися в житті божественними правилами (канонами)[31]. Людині не можна нічого додавати до цих правил, ані нічого віднімати від них, навіть якби вона була державним правителем [32]. Порушення правил є порушенням самого Євангелія [33]. Тому Церква не схвалює діянь, що суперечать правилам, як також заборонених угод з людьми, що творять такі діяння [34]. Саме тому постала «моехіанська» схизма.
Теодор підкреслює, що чистота віри зберігається лише у вселенській Церкві, яка не схвалює нечистих догм і життя, що суперечить канонам. Церква не має жодного недоліку (Еф. 5,27) як в аспекті, що стосується предмету віри, так і в аспекті, що стосується окреслених правил (канонів)[35]. Хоча на протязі віків до Церкви вдиралося багато єресей, поставали нечисті діла, що суперечили приписам і заборонені Конституціями, однак Церква залишилася непорушною і непорочною[36].
2. Пентархія як еклезіальний орган-сторож православності віри
Теодор Студит навчає, що православність віри основується на двох фундаментах - Святому Письмі і Традиції переданій Божій Церкві святими Отцями (ή θεόπνευστος Γραφή και κανονική έκδόσις)[37]. Аналізуючи тексти, в яких св. Теодор висловлюється на тему православності віри в контексті поклоніння іконам, можна виокремити найважливіші критерії, що творять Традицію і окреслюють чистоту віри: відповідність давній практиці, відповідність висловлюванням святих Отців і відповідність вченню Соборів [38]. В Антирретику св. Теодор особливо звертає увагу на вчення Отців як на критерій православності віри[39], яке перейшло від Христа до сьогоднішнього дня[40]. Студитський монах підкреслює також значення давньої практики - цей критерій є самодостатнім, навіть якщо не знаходить підтвердження у вченні Отців чи у соборних правилах віри [41]. Однак в контексті іконоборства і «моехіанської» схизми Теодор, здається, найбільше підкреслює значення вселенського Собору. Він вчить, що людина, яка відкидає єресь і приймає канонічні приписи окреслені вселенськими і локальними Соборами, є православною дитиною вселенської Церкви[42]. Св. Теодор визнає сім святих вселенських Соборів [43].
Вселенський Собор є джерелом єдності і доктрини у Церкві. Такий Собор повинен бути визнаний п’ятьма патріархами, котрі за допомогою Святого Духа вирішують що становить правдиву доктрину Церкви[44]. Теодор стверджує, що судження у справі Божественних і небесних догм було доручено тільки тим, до яких промовив сам Бог Слово: Що зв’яжеш на землі, буде зв’язане на небі (Мт. 16,19). Ці слова, за Теодором, стосуються апостолів та їхніх наступників, до яких зараховує п’ять патріархів, що мають право вирішувати про Божественні догми [45]. Кожен з п’яти патріархів повинен відзначатися однодумністю, щоб дійти до спільного порозуміння[46]. Вони всі разом мають найвище судження у Церкві і їхня згода є необхідною для визнання вселенського Собору. В контексті іконоборчих зібрань в Константинополі Теодор пише, що константинопольська Церква не може скликати Собору без згоди п’яти патріархів, а насамперед римського [47]. Покликаючись на історичний досвід Церкви, Студит стверджує, що VI вселенський Собор був прийнятий п’ятьма патріархами, а т.зв. собор у Влахерні був засуджений чотирьома патріархами, за винятком константинопольського. Також ІІ нікейський Собор був схвалений п’ятьма патріархами [48]. Затвердження всіма патріархами декретів Соборів виражає однодумність апостольської і вселенської Церкви [49].
Св. Теодор трактує соборні правила як рівносильні Євангеліє Христовому. Вони запечатані Святим Духом і окреслюють все, що стосується людського спасіння [50]. З аналізу деяких фрагментів випливає висновок, що за Теодором через правила окреслені Отцями промовляє сам Христос [51]. Теодор покликається на приклад Василія Великого і подібних до нього святих, які приймали правила як апостольські і не змінювали їх, а лише доповнювали, якщо була така необхідність [52].
Якщо йдеться про роль світських володарів в окресленні церковної доктрини, то, за св. Теодором, вони мають владу і відповідні засоби лише для того, щоб підтвердити усе, що вирішено церковною владою [53]. Студит звертає увагу, що саме з тієї причини, що імператори Костянтин і Лев вирішували питання віри, які стосуються поклоніння іконам, константинопольська Церква відділилася від інших чотирьох Церков [54].
3. Позиція патріарха Риму в орбіті пентархії
У вченні Теодора Студита в орбіті пентархії упривілейовану позицію займає римський патріарх[55]. Теодор пояснює, що Христос проголосив Петра проводирем з-посеред усіх апостолів[56]. Гідність першості переходить на наступників Петра[57], тому римський папа є апостольською Главою Христової Церкви (ή άποστολική κορυφή τής Χριστού έκκλησίας; ή πρώτιστος ήμών άποστολική κεφαλή; [...] ώ θειοτάτη τών όλων κεφαλών κεφαλή [...]) [58], архіпастирем піднебесної Церкви (άρχιποιμήν τής υπ ’ ουρανόν έκκλησίας) [59]. Він отримав ключ до Євангелія від Христа через Петра і його наступників, включно зі своїм безпосереднім попередником [60]. Теодор називає папу найпершим архиєреєм; Богом піднесеним пастирем овець Христових, який має ключі небесного Царства; каменем віри, на якому збудовано католицьку Церкву; Петром, який прикрашає Петрову Столицю і управляє на ній; першим з- посеред усіх [61]; вселенським Світлом[62]; рівноангельським, благословенним і апостольським Отцем [63], святою і благословенною Главою [64], божественним Першопастирем[65].
З огляду на те, що єпископ Риму займає упривілейовану позицію у вселенській Церкві, римська Церква є першою з-посеред Божих Церков[66]. Рим є першим з усіх міст[67].
У Римі знаходиться святий апостольський престол[68], найвищий апостольський престол[69], найперший апостольський престол[70], престол Глави, на якому Христос поклав ключі віри, яких не здолають пекельні ворота, тобто уста єретиків[71]. Рим має завдання турбуватися про всі Церкви [72].
Римська Церква є арбітром у справах віри[73]. За Теодором, папа від початку є незабрудненим джерелом православності (ή άθόλωτος και άκαπήλευτος πηγή έξ αρχής τής ορθοδοξίας), спокійною пристанню цілої Церкви, віддаленою від усіляких єретичних бур[74].
Папські постанови формулюються під натхненням Святого Духа[75]. Для спільної користі треба прийняти від давнього Риму вияснення у справах віри згідно з давньою Традицією Отців. В Римі знаходиться провідна Божа Церква, на столиці якої засідав Петро, якому Господь сказав: Ти - Петро і на тій скелі збудую мою Церкву, а пекельні ворота її не здолають (Мт. 16,18)[76]. Згідно з прийнятим від давніх часів звичаєм без згоди папи не може відбутися жоден православний Собор[77]. Зберігаючи давній звичай Отців, єпископа Риму слід повідомити про усі новинки впроваджені до католицької Церкви тими, що відступають від віри. Теодор просить папу Льва, щоб, подібно як його попередник Лев Великий, зайняв відповідну позицію у справі єресі іконоборства. Прагне до того, щоб Рим зініціював скликання вселенського Собору у справі поклоніння іконам [78]. Також у зв’язку зі справою шлюбу уділеного імператорові Костянтинові VI прагне до того, щоб найвища апостольська Столиця на Соборі засудила тих, що противляться Євангеліє Христовому[79]. Слід зазначити, що Теодор згадує про Собор лише в листі до патріарха Риму. В листах до інших патріархів не порушує питання скликання Собору[80].
Римська Церква є орієнтиром, центром церковної єдності[81]. За посередництвом синодальних послань скерованих до Риму здійснюється акт поєднання[82]. Навіть єретики намагаються знайти підтримку Риму для своїх ідей [83]. Згідно з Теодором, розірвання єдності з Римом означає зірвання єдності з усією Церквою. Якщо константинопольські єретики відділилися від провідного патріархату, тобто римського, то відірвалися від інших трьох патріархатів, а як наслідок, і від Христа, їхнього Глави[84].
Слід звернути увагу, що окрім вище обговорених текстів існує також заява, в якій Теодор дещо холодно висловлюється про єпископа Риму. Пише, що його не хвилює як поступає папа. Коли папа сказав, що його не занепокоюють явні гріхи священика, то осміяв не якого небудь священика, а самого Главу Церкви[85]. Цей фрагмент є дуже важкий для витлумачення. Йдеться в ньому про священика Йосифа, який уділив шлюбу Костянтинові VI. Однак цей незрозумілий фрагмент аж ніяк не може бути ключем до студитського розуміння позиції єпископа Риму[86].
Слід пам’ятати, що св. Теодор Студит розглядає першість єпископа Риму не в ізоляції від інших патріархатів, а в орбіті цілої Церкви[87]. Згідно з Теодором, усі патріарші столиці мають таку саму гідність як римська і є закорінені у повній апостольській Традиції [88]. Якщо один патріарх заблудить у питаннях віри, то повинен бути виправлений рівним йому, а не лише римським патріархом [89]. Кожний патріарх є церковним провідником в межах доручених його пастирській опіці. Про це може свідчити фрагмент, з якого випливає, що в межах константинопольського патріархату місцевий патріарх є божественним і провідним Главою [90]. Студитський монах віддає належну пошану кожному патріархові. Константинопольського патріарха Нікефора називає святим Главою [91], божественною і провідною Вершиною усіх Глав[92]. Олександрійського папу називає всесвятішим Отцем отців, Світлом світла, першим з-посеред вірних, апостольським проводирем[93]. Подібно висловлюється у листі до патріарха єрусалимського [94]. Цьому останньому віддає особливу пошану. Пише, що хоча єрусалимський патріарх у порядку патріархатів займає п’яте місце, то однак є першим з-поміж патріархів, оскільки є главою багатьох важливих святинь [95]. Найвища гідність знаходиться там, де народився Христос, Єпископ душ і Архиєрей усіх, і де сповнив усі свої Божественні діла[96].
Хоча, за Теодором, у єпископі Риму Церква знаходить гарантію доктрини віри та єдності і з ним мусить погоджуватися уся Церква, то однак лише у момент особливої кризи, коли неможливе традиційне залагодження суперечки, єпископ Риму відіграє свою особливу роль у відновленні єдності Церкви в апостольській вірі[97].
4. Ґенеза пентархіальних поглядів Теодора Студита
Переконання про соборне формулювання віри, яка становить основу церковної єдності, Теодор Студит зачерпнув з історичного досвіду Церкви. В ранній Церкві Собор був вираженням єдності і однодумності. Давнє християнство в дійсності було єдністю в різноманітності, родиною утвердженою на засаді рівних Церков-сестер. Єдність полягала у соборності, у спільному окресленні віри і таїнственного життя[98]. Усі давні патріархи мусіли підтвердити соборні декрети[99]. Загалом в давньому християнстві не заперечувано віри окресленої вселенським Собором. Соборні декрети приймалися з вірою подібно як вчення Святого Письма [100].
В ранній Церкві першість належала до Риму, оскільки він був столицею Римського уряду, місцем спочинку св. Петра і Павла і твердинею православного вчення протягом сотень років [101]. Жоден вселенський Собор не визнано б таким, якби він не був затверджений або щонайменше визнаний наступником Петра[102].
Теоретичні початки еклезіальної окремості патріарших столиць сягають І вселенського Собору в Нікеї (325). Собор підкреслює універсально прийняту засаду регіональної першості якоїсь місцевої Церкви. Особливо визнає підвищений статус єпископів Риму, Олександрії і Антіохії над іншими єпископами на визначених територіях [103]. Соборні канони віддзеркалюють засаду, згідно з якою світська важливість певного міста становить про еклезіальну важливість єпископа цього міста[104]. І Собор в Нікеї відзначив також єпископську столицю в Єрусалимі, надаючи їй лише першість почесну (τής τιμής) [105]. Це не означало юрисдикційної першості над Кесарією, котра надалі залишилася митрополичою столицею, а Єрусалим - суфраганною[106].
II вселенський Собор в Константинополі (381) доповнив в цій сфері декрети нікейського Собору. Згідно з вченням константинопольського Собору церковну юрисдикцію потрібно упорядкувати згідно з юрисдикцією державною і політичним значенням міст[107]. Олександрію позбавлено першості на Сході, а надано її Константинополю, Новому Римові[108]. Хоча в канонах ІІ вселенського Собору говориться про першість почесну (τά πρεσβεία τής τιμής), то однак в дійсності йдеться про першість юрисдикційну[109]. Підставою надання першості було політичне значення даного міста. Про першість Риму основану на апостольськості Петра не згадано, але також не заперечувано її [110].
Підтвердження і доповнення першості окремих патріархатів мало місце на халкедонському Соборі в 451 р. Собор надав єпископові Константинополя ті самі привілеї, якими втішався єпископ Риму. За Отцями Собору, Константинополь повинен бути піднятий до гідності Старого Риму в еклезіальному аспекті і зайняти друге місце після Старого Риму[111]. Загалом вважається, що привілеї Константинополя вже існували в практиці, а Собор лише їх визнав[112]. Константинополь, який спочатку був єпископством митрополії в Гераклеї, від V ст. практично був визнаний як патріарший центр і друга столиця в Церкві[113].
На Соборі в Халкедоні єпископство Єрусалиму піднято до рангу патріархату. Єпископ Ювеналій з Єрусалиму (420-458) зумів допровадити до зміни почесного статусу Єрусалиму на патріарший статус [114]. Однак новий патріархат в Єрусалимі ніколи не мав такого впливу як Олександрія і Антіохія[115].
Загалом приймається чотири критерії, які заважили про патріарший статус окремих єпископств: 1) сакральний характер (Єрусалим); 2) апостольське походження (Рим, Олександрія, Антіохія); 3) важливий центр, з якого поширювалося християнство на інші території (Антіохія, Олександрія); 4) політично-суспільна домінація (Рим, Константинополь)[116].
В часи імператора Юстиніана I (527-565) ціле еклезіально-цивільне законодавство опиралося на ідеї п’яти патріархатів, які виражали цілу Церкву. Саме імператор Юстиніан вперше вживає термін патріарх в цьому контексті. З часів Юстиніана термін патріарх було збережено за главами п’яти великих еклезіальних столиць[117]. В законодавстві Юстиніана термін патріарх прибирає технічне значення для окреслення єпископа, що управляє еклезіальною територією і підданого лише патріархові Риму[118]. Юстиніан підкреслює позицію Риму як першого патріархату[119]. Власне імператор Юстиніан вважав присутність п’яти патріархів за суттєву для зібрання вселенського Собору, не віднімаючи нічого від першості Риму, який надалі залишився провідником цілої Церкви і був ключем церковної єдності[120].
Після Юстиніана ідея пентархії сталася частиною богословського світогляду Візантії. Про це свідчить Життя патріарха Євтихія, написане священиком Євстратієм приблизно в 583 р. Євстратій в контексті ІІ константинопольського Собору (553) пише, що сталася гідна подиву подія, яка ані ніколи до цього не мала місця, ані вже не буде мати місця у майбутньому, оскільки на одному Соборі зібралися разом чотири патріархи (за винятком єрусалимського) і таким чином в Церкві запанував мир[121].
В період ІІІ константинопольського Собору (680) згода п’яти патріархів стала вирішальним аргументом для окреслення предмету віри, а єдність з патріархами - підтвердженням єдності з католицькою Церквою. Про це свідчить позиція св. Максима Ісповідника. Згідно з його вченням, синод монотелетів скликаний в 639 р. Пиром не є Собором і не має зобов’язуючих рішень, оскільки не брали в ньому участі патріархи ані особисто, ані не були репрезентовані делегатами [122]. В цьому місці варто підкреслити аргумент, що вселенський Собор не може відбутися без присутності на ньому усіх Церков, представлених патріархами. За св. Максимом, Рим має особливе місце як основа і фундація Божих Церков [123].
Ідея пентархії знаходить своє доповнення в постановах синоду Quinisextum (691-692), який є джерелом, що підтверджує існування пентархіальної інституції. Синод підтвердив зрівняння привілеїв константинопольської столиці зі столицею у Старому Римі. Константинополь займає друге місце після Риму, потім - Олександрія, Антіохія і Єрусалим. Попередні Собори говорять про єпископства і міста, а цей - про столиці (θρόνοι)[124].
На переломі VIII i IX ст. дозрілу ідею пентархії знаходимо в константинопольського патріарха Нікефора. Він навчав про рівність усіх п’яти патріархів і стверджував, що в пентархії не надається першості котрійсь з патріарших столиць, але всі патріархи сповнюють провідну роль. Однодумність і спільне судження патріархів виражають єдність Церкви основану на спільному правилі віри. Це критерій канонічності вселенського Собору. У своїх роздумах Нікефор застановляється над теоретичною можливістю зайняття патріаршої столиці єретиком. У такому випадку, доводить, є достатнім порозуміння решти чотирьох патріархів, щоб позбавити його законності. Якщо ж не вдається дійти до згоди між патріархами, тоді слід прийняти вияснення від римської Столиці, яка становить запоруку православності. Патріарх Риму, за Нікефором, має такі прерогативи у Церкві, які мав апостол Петро у гроні апостолів[125].
У підсумку слід ствердити, що в часи Теодора Студита ідея пентархії була вираженням церковної єдності в окресленні доктрини згідної з Традицією Отців. В пентархії виражаються три ключові ідеї - єдність, вселенськість і апостольськість [126]. Вірилося, що питання віри слід розглядати на вселенському Соборі, якого не можна визнати канонічним без згоди п’яти патріархів. Найважливішу роль на Соборі відіграє патріарх Риму, однак не в ізоляції від інших патріархатів, а в однодумності і порозумінні з ними. Однак слід признати, що до арабських завоювань ідея пентархії була практикою без відповідної теорії, натомість в добі іконоборства стається теорією без можливої практики: позиція Олександрії і Антіохії була значно послаблена на протязі V i VI ст. внаслідок несторіанських і монофізитських суперечок; до того ж арабські завоювання в VII ст. послабили Олександрію, Антіохію і Єрусалим [127]. Найвпливовішими християнськими центрами залишилися лише Рим і Коснтантинополь. Якщо Константинополь з різних причин зв’язувався з єретичним вченням, то єдиним орієнтиром залишався Рим.
[1]Пор. G. Dagron, Ikonoklazm i ustanowienie ortodoksji (726-847) // Historia chrzescijahstwa. Religia - kultura - polityka, t. IV: Biskupi, mnisi i cesarze 610-1054, ред. J. M. Mayer, Ch. I. L. Pietri, A. Vauchez, M. Venard, ред.. польського видання J. Kloczowski, Warszawa 1999, s. 89-91; A. Gardner, Theodore of Studium: his life and times, New York 1974 (reprint of the London 1905), p. 7-9.
[2]Пор. Dagron, Ikonoklazm ..., s. 84-100.
[3] Пор. Ibidem, s. 108-114; Gardner, Theodore..., p. 40-45.
[4]Пор. Dagron, Ikonoklazm..., s. 123-137; Gardner, Theodore..., p. 139-147.
[5] Пор. Dagron, Ikonoklazm..., s. 118-121. На тему подружжя імператора Костянтина VI див. Gardner, Theodore ..., p. 50-65; 115-129
[6] Термін пентархія походить від двох грецьких слів: πέντε — п’ять i άρχή — влада. Пор. H. G. Liddell, R. Scott, A Greek-English Lexicon, Oxford 1940, p. 1361.
[7] Пентархіальні погляди св. Теодора Студита переважно присутні в його епістолярній спадщині. В даній статті покликаємося на листи Теодора Студита у такому виданні: Theodori Studitae Epistulae, rec. G. Fatouros, ed. H.-G. Beck, A. Kambylis, R. Keydell, vol. XXXI/1 (Epp. 1-70) - vol. XXXI/2 (Epp. 71-564), Berlin 1992 (скорочено: Fatouros).
[8] Пор. P. O’Connell, The Ecclesiology of St Nicephorus I (758-828), Patriarch of Constantinople. Pentarchy and Primacy, Roma 1972, p. 221-222.
[9] Пор. Theodorus Studita, Epistola 469, Fatouros XXXI/2, s. 673: „είτε γάρ, φησί, πάσχει εν μέλος, συμπάσχει πάντα τά μέλη, είτε δοξάζεται εν μέλος, συγχαίρει πάντα τά μέλη, κεφαλής δηλαδή ουσης του έκκλησιαστικου ολου σώματος Χριστού του άληθινου Κυρίου και θεου ήμών”. Див. O’Connell, The ecclesiology..., p. 221.
[10] Пор. Theodorus Studita, Epistola 441, Fatouros XXXI/2, s. 621: „[...] έπειδή οϊ πάντες εν σώμα έν Χριστώ Ίησου, δς κεφαλή πάντων [...]”.
[11] Пор. Idem, Epistola 478, Fatouros XXXI/2, s. 697: „[...] τίνες δ’ ούν οϊ διάδοχοι; ό της 'Ρωμαίων νυνι πρωτόθρονος, ό της Κωνσταντινουπόλεως δευτερεύων, Άλεξανδρείας τε και Άντοχείας και ό Ιεροσολύμων. τουτο το πεντακόρυφον κράτος της έκκλησίας, παρά τούτοις το τών θείων δογμάτων κριτήριον· [...]”.
[12] Пор. Idem, Epistola 407, Fatouros XXXI/2, s. 565: „Ανατολήν ούκ εχουσιν, Δύσεως έστέρηνται, του πεντακορύφου έκκλησιαστικου σάματος [...] διεσπάσθησαν”. Див. Idem, Epistola 406.
[13] Пор. O’Connell, The ecclesiology..., p. 223.
[14] Пор. Theodorus Studita, Epistola 31.
[15] Пор. Idem, Epistola 276, Fatouros XXXI/2, s. 412: „σου έσμεν μέλη, έπει οί πάντες πιστοί σώμα Χριστού και μέλη έκ μέρους (1 Кор. 12,27)”.
[16] Пор. Idem, Epistola 33.
[17] Пор. Idem, Epistola 272, Fatouros XXXI/2, s. 402: „[...] αληθώς πεπείσμεθα ότι ούκ έγκατέλιπεν Κύριος τέλεον τήν καθ’ ήμας έκκλησίαν, μιας και μόνης της παρ’ ύμών έπικουρίας ανωθέν τε και έξ άρχης έν τΟίς συμβαινούσαις περιστάσεσιν ύπαρχούσης αύτη θεου προμηθεία”.
[18] Пор. Idem, Epistola 446.
[19] Пор. Idem, Epistola 28, Fatouros XXXI/1, s. 76: „Ημείς δέ δ έσμέν, θεω μέν πεφανερώμεθα, δίκαιον δέ και τη συνέσει σου, έπαν προσκόπτη και σκανδαλίζεται, έπιδηλώσαι. Ούκ έσμέν άποσχίσται, ώ θαυμσίε, της του θεου έκκλησίας, μήποτε τουτο πάθοιμεν· άλλ’ εϊ και αλλως έν πολλοίς άμαρτήμασι τυγχάνομεν, ομωσ όμόσωμοι αύτης και τρόφιμοι μετα τών θείων δογμάτων και τους κανόνας αύτης και διατυπώσεις γλιχόμενοι φυλάττεσθαι”.
[20] Пор. Idem, Epistola 407. Див. O’Connell, The ecclesiology..., p. 222.
[21] Пор. Theodorus Studita, Epistola 25.
[22] Пор. Idem, Epistola 43.
[23] Пор. Idem, Epistola 39.
[24] Пор. Idem, Epistola 33.
[25] Пор. Idem, Epistola 426. Див. Idem, Epistola 419.
[26] Пор. Idem, Epistola 532.
[27] Пор. Idem, Epistola 406, Fatouros XXXI/2, s. 563: „ήκεν αύτη φωνή ύπομνηστική ώς απ’ ούρανου, έκ του κορυφαιοτάτου, έκ του 'Ρωμαικου θρόνου, ,τί πέπραχας;’ βοώσα· ,Χριστον ηρνησαι, Χριστου τήν εϊκόνα άθετουσα, της Θεοτόκου, τών πάντων άγίων. ανοιξον εύήκοον ούς, ένώτισαι λόγους εύαγγελικούς, άποστολικούς, προφητικούς, πατρικούς’. Και ού προσήκατο, ούκ έδέξατο, άλλα διαρρήξασα έαυτήν του πεντακορύφου σώματος της έκκλησίας [...]”; idem, Epistola 221, Fatouros XXXI/2, s. 344: „αυτη γαρ ή Βυζαντιαία τμημα αίρετικον, ώς εί'θισται αύτη πολλαχώς τών αλλων άποσχίζεσθαι [...]”.
[28] Пор. Gardner, Theodore..., p. 124.
[29] Пор. Theodorus Studita, Epistola 28, Fatouros XXXI/1, s. 78: „η πάλιν άγνοεΐ ή τιμιότης σου οτι έκ δύο συνισταμένου του χριστιανισμού, λέγω δή πίστεως και έργου, εϊ θάτερον λείπει, ούδέ το έτερον όνίνησι τώ έχοντι [...]”.
[30] Пор. Idem, Epistola 25.
[31] Пор. Idem, Epistola 30, Fatouros XXXI/1, s. 82: „μηδέ γάρ όρθοτομεΐν έστι τελείως τον λόγον της άληθείας τον τήν πίστιν όρθήν οϊόμενον έχειν, τοΐς δέ θείοις κανόσι μή άπευθυνόμενον”.
[32] Пор. Idem, Epistola 27, Fatouros XXXI/1, s. 73: „νόμοι τοιγαρουν, ώ δέσποτα, θεΐοι και κανόνες εϊσιν οϊ άγοντες πάντα τον εύσεβουντα, παρ’ οΰς ούκ έστιν ουτε πρόσθεσιν ουτε υφεσιν ποιεΐσθαι. [...] ουτω τοίνυν και πολλώ μάλλον έφ’ ήμΐν τοΐς λαχουσι το ϊερατεύειν μείζων και όλεθριώτερος ό κίνδυνος μή άποπεραιώσειν πάντα τά διά τών θείων κανόνων και θεσπεσίων πατέρων παρά του βασιλέως τών ολων θεου προστασσόμενα”.
[33] Пор. Idem, Epistola 36.
[34] Пор. Idem, Epistola 28.
[35] Пор. Idem, Epistola 28, Fatouros XXXI/1, s. 76: „[...] το δέ ταράττειν και άποσχίζειν άπ’ αύτης [έκκλησίας], της μηδεμίαν έχούσης άληθώς κηλΐδα η ρυτίδα κατά τε τον της πίστεως λόγον και τον τών κανόνων ορον άπ’ άρχης αϊώνος και μέχρι του δευρο, έκείνων έστίν, ών ή πίστις το ένδιάστροφον έχει και ό βίος το άκανόνιστον και άθεσμον. Див. Ibidem, s. 79: το γάρ μή έχειν σπίλος η ρυτίδα, ινα και πάλιν είπωμεν, ουτω νοείτω, το μή προσιεμένην τά τε άσεβη δόγματα και τά άκανόνιστα έγχειρήματα, ού μήν άλλά και τά έν τοΐς αύτουργουσι τά άπηγορευμένα συμφρονήματα, [...]”.
[36] Пор. Idem, Epistola 28.
[37] Пор. Idem, Epistola 50, Fatouros XXXI/1, s. 145-146: „[...] δεί δέ ομως τοίς άληθείας έρασταίς μή έκ φορας, ώς ετυχεν, λόγου η συνηθείας άνθρωπίνης πιστουσθαι τα πράγματα, άλλ’ έξ αύτης της θεοπνεύστου Γραφης και κανονικης έκδόσεως”; idem, Epistola 490, Fatouros XXXI/2, s. 722: „Δεξάμενοι το γραμματείον της τιμιότητός σου και άναγνους εϊς ύπήκοον του θεοφιλεστάτου άρχιεπισκόπου και άδελφου μου αμα τοίς συνουσιν άδελφοίς εύχαρίστησα ό ταπεινός τω Κυρίω, δς εκλινεν τήν καρδίαν σου γράψαι όρθώς τό της πίστεως σύμβολον· τό γαρ όμολογείν δέχεσθαι τήν παλαιαν καί νέαν διαθήκην και πάντα τα ύπό τών άγίων πατέρων παραδεδομένα τη έκκλησία του θεου κεφαλαιωδώς ή όρθότης έστι της πίστεως”.
[38] Пор. Idem, Epistola 416, Fatouros XXXI/2, s. 580: „Επειδή φιλοπευστείς μαθείν, άδελφέ Νικόλαε, άπό ποίων τεττάρων ύποθέσεων ή περι τήν σεπτήν εϊκόνα Χριστου άλήθεια κρατύνεται, ϊστέον άπό φυσικου δόγματος, άπό άρχαίας ιστορίας, άπό φωνών άγίων, άπό συνοδικης έκφωνήσεως”; idem, Epistola 532, Fatouros XXXI/2, s. 797: „[...] τέτρασι τρόποις έρηρεισμένως τό άληθές εχουσα, εκ τε φυσικου δόγματος, παρα τε πατρικών χρήσεων, εκ τε συνοδικών έκφενήσεων και παρα άρχαίας θεσμοθεσίας”. Див. Gardner, Theodore..., p. 148-150.
[39] Пор. Theodorus Studita, Antirrheticus II, PG 99, col. 388; idem, Antirrheticus III, PG 99, col. 360.
[40] Пор. Idem, Refutatio et subversio impiorum poematum, PG 99, col. 476A.
[41] Пор. Idem, Antirrheticus II, PG 99, col. 388.
[42] Пор. Idem, Epistola 25, Fatouros XXXI/1, s. 68-69: „[...] άλλ’ εϊ και αλλος έν πολλοίς άμαρτήμασιν ύπάρχομεν, πλήν όρθόδοξοι και τησ καθολικης έκκλησίας τρόφιμοι, πασαν αιρεσιν άποβαλλόμενοι και πασαν καθολικήν και τοπικήν σύνοδον έγκεκριμένην άποδεχόμενοι, ού μήν άλλα και τας παρ’ αύτών έκφωνηθείσας κανονικας διατυπώσεις· μηδέ γαρ τέλειον είναι όρθόδοξον, άλλ’ έξ ήμισείας, τόν τήν πίστιν όρθήν οϊόμενον εχειν τοίς δέ θείοις κανόσι μή άπευθυνόμενον”; idem, Epistola 30, Fatouros XXXI/1, s . 82: „[...] ήμείς τοίνυν, ώ μακαριώτατε, όρθόδοξοί έσμεν κατα πάντα, πασαν αιρεσιν άποβαλλόμενοι και πασαν σύνοδον οϊκουμενικήν τε και τοπικήν έγκεκριμένην άποδεχόμενοι, ού μήν άλλα και τας παρ’ αύτών έκφωνηθείσας ίερας και κανονικας διατυπώσεις άσφαλώς κατέχομεν· μηδέ γαρ όρθοτομείν εστι τελείως τόν λόγον της άληθείας τόν τήν πίστιν όρθήν οϊόμενον εχειν, τοίς δέ θείοις κανόσι μή άπευθυνόμενον”. Теодор не наводить жодного місцевого собору. Див. O’Connell, The ecclesiology..., p. 203.
[43] Пор. Theodorus Studita, Epistola 490; idem, Epistola 532. Див. O’Connell, The ecclesiology..., p. 204-205.
[44] Пор. Ibidem, p. 226-227.
[45] Por. Theodorus Studita, Epistola 478, Fatouros XXXI/2, s. 697: „[...] ούδέ γάρ περι βιωτικών και σαρκικών ό λόγος, ών βασιλεύς το κράτος έχει του κρίνειν καί το βιωτικον κριτήριον, άλλά περι θείων και ούρανίων δογμάτων, δ άλλοις ούκ έπιτέτραπται η εκείνοις, οϊς φησιν αύτος ό θεος λόγος· οσα αν δήσητε έπι της γης, έσται δεδεμένα έν τώ ούρανώ, και οσα αν λύσητε έπι της γης, εσται λελυμένα έν τώ ούρανώ. τίνες δή ούτοι οϊ έντεταλμένοι; άπόστολοι και οϊ τούτων διάδοχοι. τίνες δ’ ούν οϊ διάδοχοι; ό της Ρωμαίων νυνι πρωτόθρονος, ό της Κωνσταντινουπόλεως δευτερεύων, Άλεξανδρείας τε και Άντοχείας και ό Ιεροσολύμων. τουτο το πεντακόρυφον κράτος της έκκλησίας, παρά τούτοις το τών θείων δογμάτων κριτήριον· [...]”.
[46] Пор. Idem, Epistola 53.
[47] Пор. Idem, Epistola 478, Fatouros XXXI/2, s. 698: „Άμήχανον ούν έστιν, ώ δέσποτα, βιωτικώ κριτηρίω παραβάλλεσθαι το θεΐον κριτήριον η συναφθηναι τήνδε τήν έκκλησίαν μή ούχι όμονοούντων τών πέντε πατριαρχών. Εϊ δέ τις έρωτοίη, και πώς ένδέχεται τουτο γενέσθαι;’ τώ έκστηναι τους έτεροδόξους τών του θεου έκκλησιών και άπολαβεΐν τον οϊκεΐον θρόνον Νικηφόρον τον ϊερον πατριάρχην· δς, συνεδρεύσας μεθ’ ών συνήθλησεν (εϊ ούκ ένδέχεται έκ τών άλλων πατριαρχών παρεΐναι άντιπροσώπους· οπερ δυνατόν έστιν, εϊ θέλοι βασιλευς τον έκ Δύσεως παρεΐναι, ф και το κράτος άναφέρεται της οϊκουμενικης συνόδου) [...]”. Див. O’Connell, The ecclesiology..., p. 216; Gardner, Theodore..., p. 125.
[48] Пор. Theodorus Studita, Epistola 416.
[49] Пор. O’Connell, The ecclesiology..., p. 223-224.
[50] Пор. Theodorus Studita, Epistola 36, Fatouros XXXI/1, s. 105: „[...] οϊ γάρ το εύαγγέλιον παραβαίνειν γυμνή τη κεφαλή κατατολμήσαντες και τους μή παραβαίνειν αίρετισαμένους άναθεματίσαντες, τί περι κανόνων αύτοΐς μελήσει; καί γε και τούτων ύπο Πνεύματος Αγίου έσφραγισμένων και έν τη λύσει αύτών λελυμένων οντων τών άπάντων εϊς σωτηρίαν ήμών ήκόντων· [...] τί δέ λέγω κανόνων και ποιουμαι διαφοράν; ταύτόν έστιν εϊπεΐν και έπ’ αύτών εύαγγελίου Χριστου. Αύτοσ γάρ τάς κλεΐς δέδωκε της βασιλείας τών ούρανών τώ μεγάλω Πέτρω φάσκων, δν αν λύσης, και δν αν δήσης, έσται το και τό (Мт. 16,19). Και πάλιν πασι τοΐς άποστόλοις· λάβετε πνευμα άγιον· αν τινων άφητε τάς άμαρτίας, άφίενται και αν τινων κρατητε (Йо. 20,22), κεκράτηνται, και έπομένως τούτοις εϊσ τους μετ’ αύτους διαβιβάζων τήν έξουσίαν, έάνπερ ωσαύτως πράξοιεν”.
[51] Пор. Idem, Epistola 27.
[52] Пор. Idem, Epistola 36.
[53] Пор. Idem, Epistola 478, Fatouros XXXI/2, s. 697: „[...] ούδέ γαρ περι βιωτικών και σαρκικών ό λόγος, ών βασιλεύς τό κράτος εχει του κρίνειν καί τό βιωτικόν κριτήριον, άλλα περι θείων και ούρανίων δογμάτων, δ αλλοις ούκ έπιτέτραπται η εκείνοις, οϊς φησιν αύτός ό θεός λόγος· οσα αν δήσητε έπι της γης, εσται δεδεμένα έν τω ούρανω, και οσα αν λύσητε έπι της γης, εσται λελυμένα έν τω ούρανώ. [...] τουτο τό πεντακόρυφον κράτος της έκκλησίας, παρα τούτοις τό τών θείων δογμάτων κριτήριον· βασιλέων δέ και ήγεμόνων τό συνεπικουρείν και συνεπισφραγίζειν τα δεδογμένα και διαλλάττειν τα σαρκικώς διαφορούμενα. ούκ αλλο τι έν τοίς θείοις δόγμασιν ούτε δέδοται πρός θεου ούτε γενησόμενον στήσεται”.
[54] Пор. Idem, Epistola 478, Fatouros XXXI/2, s. 697-698: „δια τουτο άπεδοκιμάσθη έπι του δόγματος τών θείων εϊκόνων τα έπι του πάλαι Κωνσταντίνου και Λέοντος βασιλικω κράτει και θράσει συνεδριασθέντα τε και βατταρισθέντα· έφ’ οϊς έτμήθη ή τηδε έκκλησία τών έτέρων τεττάρων, άναθεματισμοίς ύποβαλλομένη αϊωνίοις σφραγίδι του Αγίου Πνεύματος”.
[55] Пор. Idem, Epistola 272, Fatouros XXXI/2, s. 402: „Τω πανα γεστάτω πατρι, κορυφαίω φωστηρι οϊκουμενικω, κυρίω ήμών δεσπότη άποστολικω πάπα, [...]. Έπεσκέψατο ήμας άνατολή έξ υψους, Χριστός ό θεός ήμών, τήν σήν έν τη δύσει μακαριότητα ώσπερ τινα λυχνίαν θεαυγη εϊς έπίλαμψιν της ύπ’ ούρανόν έκκλησίας έπι τόν άποστολικόν πρώτιστον θρόνον θέμενος. [...]. άληθώς πεπείσμεθα ότι ούκ έγκατέλιπεν Κύριος τέλεον τήν καθ’ ήμας έκκλησίαν, μιας και μόνης της παρ’ ύμών έπικουρίας ανωθέν τε και έξ άρχης έν ταίς συμβαινούσαις περιστάσεσιν ύπαρχούσης αύτη θεου προμηθεία”.
[56] Пор. Idem, Epistola 487, Fatouros XXXI/2, s. 717: „[...] καί γε τόν μακάριον Πέτρον μετα τήν αρνησιν πρώταρχον τών λοιπών άποστόλων άναδείκνυσιν· [...]”.
[57] Пор. Idem, Epistola 33, Fatouros XXXI/1, s. 91: „Έπειδήπερ Πέτρω τω μεγάλω δέδωκε Χριστός ό θεός μετα τάς κλείς της βασιλείας τών ούρανών και τό της ποιμνιαρχίας άξίωμα, πρός Πέτρον ητοι τόν αύτου διάδοχον ότιουν καινοτομούμενον έν τη καθολικη έκκλησία παρα τών άποσφαλλομένων της άληθείας άναγκαίον άναφέρεσθαι”; idem, Epistola 272, Fatouros XXXI/2, s. 402: „και όντως εγνωμεν οί ταπεινοι ώς έναργής διάδοχος του τών άποστόλων κορυφαίου προέστη της Ρωμαικης έκκλησιας· [...]”. Див. Idem, Epistola 272. Усвідомлення моральної єдності Петра і його наступника на Римській Столиці є настільки великим, що Теодор у своїх текстах не розрізняє Петра та його наступника. Пор. O’Connell, The ecclesiology..., p. 206-211.
[58]Пор. Theodorus Studita, Epistola 273, Fatouros XXXI/2, s. 405: „[...] μετα τήν άποστολικήν κορυφήν της Χριστου έκκλησίας”; idem, Epistola 34, Fatouros XXXI/1, s. 98: „και ταυτα ώσ έλάχιστα τέκνα της καθολικης έκκλησίας σοι, τη πρωτίστω ήμών άποστολικη κεφαλη, άναγγείλαι κατα τό άναγκαίον προεθυμήθημεν”; idem, Epistola 33, Fatouros XXXI/1, s. 92: „[...] ώ θειοτάτη τών ολων κεφαλών κεφαλή, [...]”.
[59] Пор. Idem, Epistola 33, s. 93.
[60] Пор. Idem, Epistola 34, Fatouros XXXI/1, s. 95: „και ή σύνοδος έπ’ άθετήσει του εύαγγελίου Χριστου, ού συ τάς κλεΐς έδέξω προς αύτου διά μέσου του των άποστόλων προστάτου και των άμοιβαδον μέχρι του προηγησαμένου τήν ίερωτάτην σου κορυφήν”.
[61]Пор. Idem, Epistola 271, Fatouros XXXI/2, s. 399: „Τω τά πάντα παναγεστάτω, φωστήρι μεγάλω, άρχιερεΐ πρωτίστω, κυρίω ήμων δεσπότη άποστολικω πάπα, [...]”; idem, Epistola 271, Fatouros XXXI/2, s. 400: „’Άκουε, άποστολική κάρα, θεοπρόβλητε ποιμήν των Χριστου προβάτων, κλειδουχε τής ούρανων βασιλείας, πέτρα τής πίστεως, έφ’ ή φκοδόμηται ή καθολική έκκλησία· Πέτρος γάρ σύ, τον Πέτρου θρόνον κοσμων και διέπων·[...]”.
[62] Пор. Idem, Epistola 272, Fatouros XXXI/2, s. 402: „Τω πανα γεστάτω πατρι, κορυφαίω φωστήρι οικουμενικω, κυρίω ήμων δεσπότη άποστολικω πάπα, [...]”.
[63] Пор. Idem, Epistola 34, Fatouros XXXI/1, s. 94: „Τω ισαγγέλω μακαριωτάτω και άποστολικω πατρι πατέρων Λέοντι πάπα 'Ρώμησ [...]”.
[64] Пор. Idem, Epistola 377, Fatouros XXXI/2, s. 509: „[...] τη ίερα και μακαρία κορυφή”; idem, Epistola 272, Fatouros XXXI/2, s. 402: „[...] ή άγία ύμων κορυφαιότης [...]”; idem, Epistola 33, Fatouros XXXI/1, s. 91: „Τω άγιωτάτω και κορυφαιοτάτω πατρι πατέρων Λέοντι τω δεσπότη μου άποστολικω πάπα [...]”; idem, Epistola 33, Fatouros XXXI/1, s. 92: „[...] τω άγγέλω τής κορυφαίας σου μακαριότητος [...]”. На тему дискусії щодо епістолярної титулатури див. O’Connell, The ecclesiology..., p. 215-217.
[65] Пор. Theodorus Studita, Epistola 33, Fatouros XXXI/1, s. 93-94: „[...] ύπείκοντες θεία ποιμεναρχία, [...]”.
[66] Пор. Idem, Epistola 273, Fatouros XXXI/2, s. 403: „[...] έν τή πρωτίστη των έκκλησιων του θεου [...]”. На тему першості Риму у Теодора Студита див. O’Connell, The ecclesiology..., p. 211-220.
[67] Пор. Theodorus Studita, Epistola 35, Fatouros XXXI/1, s. 100: „[...] έν τή πρωτίστη των πόλεων [...]”.
[68] Пор. Idem, Epistola 35, Fatouros XXXI/1, s. 100: „[...] προς τον άγιώτατον άποστολικον”. Див. Idem, Epistola 35; 377.
[69] Пор. Idem, Epistola 35, Fatouros XXXI/1, s. 100-101: „συμφέρον δ’ αν είη, ώς ό ήμέτερος σκοπος και πόθος, έπιτιμηθήναι συνοδικως διά του κορυφαιοτάτου άποστολικου ώσπερ έπι τών άνωθεν και έξ άρχής τους συνεδρεύσαντας κατά του εύαγγελίου του Χριστου [...]”.
[70] Пор. Idem, Epistola 272, Fatouros XXXI/2, s. 402: „[...] έπι τον άποστολικον πρώτιστον θρόνον [...]”.
[71] Пор. Idem, Epistola 407, Fatouros XXXI/2, s. 565: „κάν άπεσείσαντο οί άτεράμονες, κάν οφθαλμούς καρδίας ούκ ήνοιξαν (μαρτυριω άρτι κατενώπιον θεου και άνθρώπων), έαυτους άπέρρηξαν του σώματος του Χριστου, του κορυφιακου θρόνου, έν ф Χριστός εθετο τάς κλεΐς τής πίστεως, ής ού κατίσχυσαν άπ’ αιωνος ούδ’ άν κατισχύσωσι μέχρι συντελείας πύλαι αδου, τά των αίρετικων δηλαδή στόματα, ώς ή του άψευδους ύπόσχεσις”.
[72] Пор. O’Connell, The ecclesiology..., p. 215.
[73] Пор. Theodorus Studita, Epistola 478, Fatouros XXXI/2, s. 698: „ει δέ ού τουτο καταδεκτέον τφ βασιλεΐ και, ώς φησι, παρετράπη σύν ήμΐν τής άληθείας Νικηφόροσ ό πρόεδρος, έξ έκατέρου μέρους άποσταλτέον προς τον Ρώμης κάκεΐθεν δεχέσθω το άσφαλές τής πίστεως. Και γάρ ούτως εχει· ει παρατραπή εις έκ των πατριαρχων, ύπο των όμοταγών, καθά φησιν ό θείος Διονύσιος, τήν έπανόρθωσιν λήψεσθαι, ούχ ύπό βασιλέων κρίνεσθαι, καν έξαναστώσιν πάντες οί όρθοδοξήσαντες βασιλείς”.
[74] Пор. Idem, Epistola 272, Fatouros XXXI/2, s. 402: „ύμείς ούν ώς άληθώς ή άθόλωτος και άκαπήλευτος πηγή έξ άρχης της όρθοδοξίας, ύμείς ό πάσης αίρητικης ζάλης άνωκιξμενος ευδιος λιμήν της ολης έκκλησίας, ύμείς ή θεόλεκτος πόλις του φυγαδευτηρίου της σωτηρίας”.
[75] Пор. Idem, Epistola 272, Fatouros XXXI/2, s. 40: „[...] επειτα, α πνευματοκινήτως αύτη βεβούλευται και ώρισται έπ’ ώφελεία μέν ήμών τών ταπεινών, αϊωνίω δέ μακαρισμω της οϊκείας άρετης, εϊς πέρας συν θεω άγαγείν”.
[76] Пор. Idem, Epistola 429, Fatouros XXXI/2, s. 601: „εϊ δέ τι άμφιβαλλόμενον η απιστούμενον τη θεία ύμών μεγαλονοία διαλύεσθαι ύπό του άρχιερέως εύσεβώς, ή μεγάλη και θεοστήρικτος αύτης χειρ, ώς ζηλοτυπουσα τα θεία έπ’ ώφελεία του παντός, κελευσάτω παρα της πρεσβυτέρας Ρώμης δέξασθαι τήν διασάφησιν ώς ανωθέν τε και έξ άρχης πατροπαραδότως έξεδόθη· αυτη γάρ, χριστομίμητε βασιλευ, ή κορυφαιοτάτη τών έκκλησιών του θεου, ής Πέτρος πρωτόθρονος, πρός δν ό Κύριός φησιν· συ εί Πέτρος, και έπι ταύτη τη πέτρα οϊκοδομήσω μου τήν έκκλησίαν· και πύλαι αδου ού κατισχύσουσιν αύτης (Мт. 16,18)”.
[77] Пор. Idem, Epistola 33, Fatouros XXXI/1, s. 93: „εϊ γ0ρ ούτοι έαυτοίς έξαυθεντήσαντες αίρετικήν σύνοδον έκπληρώσαι ούκ εδεισαν καίπερ, εϊ και όρθόδοξον, ούκ ανευ της ύμών εϊδήσεως έξουσιάζοντες, ώς τό ανωθεν κεκρατηκός εθος, πόσω γε μαλλον εύλογον και άναγκαίον αν είη, ύπομνήσκομεν φόβω, ύπό της θείας πρωταρχίας σου εννομον κροτηθηναι σύνοδον, ώς αν τό όρθόδοξον της έκκλησίας δόγμα τό αίρετικόν άποκρούσηται και μήτε ή κορυφαιότης σου σύν απασι τοίς όρθοδόξοις άναθεματίζοιτο παρα τών νέων κενοφώνων μήτ’ αύ όρμητήριον άνομίας τήν μοιχοσύνοδον εύρίσκοντες οί βουλόμενοι κατολισθαίνουσιν εύπετώς πρός τήν άμαρτίαν”.
[78] Пор. Idem, Epistola 33. Див. Dagron, Ikonoklazm ..., s. 135.
[79] Пор. Theodorus Studita, Epistola 35, Fatouros XXXI/1, s. 100-101: „συμφέρον δ’ αν είη, ώς ό ήμέτερος σκοπός και πόθος, έπιτιμηθηναι συνοδικώς δια του κορυφαιοτάτου άποστολικου ώσπερ έπι τών ανωθεν και έξ άρχης τους συνεδρεύσαντας κατα του εύαγγελίου του Χριστου [...]”. Див. Gardner, Theodore..., p. 125-127.
[80] Пор. O’Connell, The ecclesiology..., p. 224.
[81]Пор. Ibidem, p. 214.
[82] Пор. Theodorus Studita, Epistola 478, Fatouros XXXI/2, s. 698: „Εϊ δέ τις έρωτοίη, και πώς ένδέχεται τουτο γενέσθαι;’ τω έκστηναι τους έτεροδόξους τών του θεου έκκλησιών και άπολαβείν τόν οϊκείον θρόνον Νικηφόρον τόν ίερόν πατριάρχην· δς, συνεδρεύσας μεθ’ ών συνήθλησεν (εϊ ούκ ένδέχεται έκ τών αλλων πατριαρχών παρείναι αντιπροσώπους· οπερ δυνατόν έστιν, ει θέλοι βασιλευς τον έκ Δύσεως παρεΐναι, ф και το κράτος άναφέρεται τής οικουμενικής συνόδου), άποπεράνοι άν το ψής ειρήνης και το τής συναφείας βραβευτήριον δήλον οτι δι’ οικείων συνοδικων, άποστελλομένων τω πρωτοθρόνω”. Див. E. Przekop, Wschodnie patriarchaty starozytne (IV-X w.), Warszawa 1984, s. 110-116.
[83] Пор. Theodorus Studita, Epistola 38.
[84] Пор. Idem, Epistola 410, Fatouros XXXI/2, s. 571: „ει γάρ του κορυφαίου εισιν διερρηγμένοι των τε έτέρων τριων πατριαρχων, δήλα δή και του Χριστου, δς κεφαλή των προειρημένων”. Див. O’Connell, The ecclesiology..., p. 214.
[85] Пор. Theodorus Studita, Epistola 28, Fatouros XXXI/1, s. 78: „Περι δέ του πάπα, τίς ήμΐν λόγος ούτως πράσσοντος η έκεΐνο, ώς τοΐς οικείοις, συγχώρησον, έάλω πτεροΐς κατά το λόγιον; μηδέν γάρ περι των έκδήλων άμαρτημάτων του ίερέως φροντίζειν φάμενος ού τόν τινα ίερέα, άλλά τήν κεφαλήν τής έκκλησίας κατεκωμφδησεν τοσαυτα και άπεμυσάξατο, ώς ήμας αιδεσθήναι και άκουσαι”.
[86] Пор. O’Connell, The ecclesiology..., p. 215-219.
[87] Пор. Ibidem, p. 217.
[88] Пор. Theodorus Studita, Epistola 469.
[89] Пор. Idem, Epistola 478, Fatouros XXXI/2, s. 698: „ει δέ ού τουτο καταδεκτέον τω βασιλεΐ και, ώς φησι, παρετράπη σύν ήμΐν τής άληθείας Νικηφόρος ό πρόεδρος, έξ έκατέρου μέρους άποσταλτέον προς τον Ρώμης κάκεΐθεν δεχέσθω το άσφαλές τής πίστεως. Και γάρ ούτως εχει· ει παρατραπή εις έκ των πατριαρχων, ύπο των όμοταγων, καθά φησιν ό θεΐος Διονύσιος, τήν έπανόρθωσιν λήψεσθαι, ούχ ύπο βασιλέων κρίνεσθαι, κάν έξαναστωσιν πάντες οί ορθοδοξήσαντες βασιλεΐς”.
[90] Пор. Idem, Epistola 435, Fatouros XXXI/2, s. 611: „[...] τή θεία και κορυφαιοτάτη κάρα, [...]”.
[91] Пор. Idem, Epistola 423, Fatouros XXXI/2, s. 592: „[...] ώ θεία και κορυφαία τών ίερών κεφαλών άκρότης, [...]”; idem, Epistola 286, Fatouros XXXI/2, s. 425: „Πολλάκις προθέμενος έπιστείλαι τη ίερα κορυφη της μακαριότητός σου ένεκόπην, [...]”.
[92] Пор. Idem, Epistola 275, Fatouros XXXI/2, s. 406: „Τω τα πάντα άγιωτάτω πατρι πατέρων, φωστηρι φωστήρων, κυρίω μου δεσποτη μακαριωτάτω πάπα [...]”; ibidem, s. 407-408: „πρό πάντων ό πρώτιστος, ή ίερα ήμών κεφαλή και όμοταγής τη τελειότητί σου [...]”; ibidem, s. 406: „[...] εϊς όμιλίαν έλθείν της άποστολικης σου κορυφης, [...]”.
[93] Пор. Idem, Epistola 25, Fatouros XXXI/1, s. 68: „[...] ώ άγία κεφαλή, [...]”.
[94] Пор. Idem, Epistola 276, Fatouros XXXI/2, s. 409: „Τω τα πάντα άγιωτάτω πατρι πατέρων, φωστηρι φωσρήρων, κυρίω μου δεσπότη πατριάρχη Ιεροσολύμων, [...]. εϊς ίερας χείρας φθάσειεν της άποστολικης ύμών μακαριωτάτης κορυφης [...]”.
[95] Пор. Idem, Epistola 276, Fatouros XXXI/2, s. 410: „ώ, πηλίκων και φρικτών σεβασμάτων ή της σης μακαριότητος ύπάρχει κορυφή. Συ πρώτος πατριαρχών, καν πεντάζοις τω άριθμω· ού γαρ ό έπίσκοπος τών ψυχών και τών ολων άρχιερευς και έγεννήθη και εδρασε τα θεουργα πάντα και επαθεν και τέθαπται και άνέστη και εζησε και άνελήφθη, έκεί δηλον οτι τό ύπεραίρον άπάντων άξίωμα”. Див. O’Connell, The ecclesiology..., p. 224.
[96] Пор. O’Connell, The ecclesiology..., p. 226-227. Див. Gardner, Theodore..., p. 115-129.
[97] Пор. A. Papadakis, J. Meyendorff, The Christian East and the Rise of the Papacy, Crestwood 1994, p. 158-160.
[98] Пор. Theodorus Studita, Epistola 276.
[99] Пор. J. Herrin, The Foundation of Christendom, Princeton 1987, p. 104-105.
[100] Пор. Ph. Hughes, The Church in Crisis: A History of the General Councils 325-1870, New York 1961, p. 15.
[101] Пор. M. Whelton, Popes and patriarchs: an Orthodox perspective on Roman Catholic claims, Ben Lomond 2006, p. 81-82.
[102] Пор. Ibidem, p. 83.
[103] Пор. Concilium Nicaenum I, Canon VI // Conciliorum Oecumenicorum Decreta, ed. J. Alberigo, J. A. Dossetti Perikle, P. J. C. Leonardi, P. Prodi, Bologna 1973, p. 8-9: „Τά άρχαΐα εθη κρατείτω τά έν Αιγύπτω και Λιβύη και Πενταπόλει, ώστε τον Άλεξανδρείας έπίσκοπον πάντων τούτων εχειν τήν έξουσίαν, έπειδή και τω έν τή Ρώμη έπισκόπω το τοιουτον σύνηθές έστιν. Όμοίως δέ και κατά τήν Αντιόχειαν και έν ταΐς άλλαις έπαρχίαις τά πρεσβεΐα σώζεσωαι ταΐς έκκλησίαις”. Див. Przekop, Wschodniepatriarchaty..., s. 27-28.
[104] Пор. L. J. Patsavos, Primacy and Conciliarity: Studies in the Primacy of the See of Constantinople and the Synodal Structure of the Orthodox Church, Brookline, 1995, p. 1-2; F. J. Marini, The power of the patriarch. An historical- juridical study of Canon 78 of the Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium, Roma 1994, p. 28-30.
[105] Пор. Concilium Nicaenum I, Canon VII // Conciliorum Oecumenicorum Decreta, p. 9: „Επειδή συνήθεια κεκράτηκε και παράδοσις άρχαία, ώστε τον έν Αιλία έπίσκοπον τιμασθαι, έχέτω τήν άκολουθίαν τής τιμής, τή μητροπόλει σωζομένου του οικείου άξιώματος”.
[106] Пор. Concilium Constantinopolitanum I, Canon II. Див. Marini, The power..., p. 40; H. Chadwick, The Early Church, 1993, p. 151.
[107] Пор. Concilium Constantinopolitanum, Canon III // Conciliorum Oecumenicorum Decreta, p. 32: „Τον μέντοι Κωνσταντινουπόλεως έπίσκοπον εχειν τά πρεσβεΐα τής τιμής μετά τον Ρώμης έπίσκοπον διά το είναι αύτήν νέαν Ρώμην”. Див. Przekop, Wschodnie patriarchaty..., s. 29-31; Patsavos, Primacy..., p. 1-3; Whelton, Popes..., p. 85-87.
[108] Пор. Marini, The power ..., p. 39.
[109] Пор. Marini, The power..., p. 39-40.
[110]Пор. Ibidem, p. 40. 48-49; Patsavos, Primacy..., p. 9-10.
[111] Пор. Marini, The power..., p. 51.
[112] Пор. S. E. Donlon, Patriarch. Theology and History // New Catholic Encyclopedia, vol. X, San Francisco- Toronto- London-Sydney 1967, p. 1092-1093.
[113] Пор. Concilium Chalcedonense, Canon XXVIII // Conciliorum Oecumenicorum Decreta, p. 99-100: „Πανταχου τοίς τών άγίων πατέρων οροις έπόμενοι, και τόν άρτίως άναγνωσθέντα κανόνα τών έκατόν πεντήκοντα θεοφιλεστάτων έπισκόπων, τών συναχθέντων έπι του της εύσεβους μνήμης μεγάλου Θεοδοσίου, του γενομένου βασιλέως, έν τη βασιλίδι Κωνσταντινουπόλει νέα Ρώμη, γνωρίζοντες, τα αύτα και ήμείς όρίζομέν τε και ψηφιζόμεθα περι τών πρεσβείων της άγιωτάτης έκκλησίας της αύτης Κωνσταντινουπόλεως νέας Ρώμης. Και γ0ρ τω θρόνω της πρεσβυτέρας Ρώμης δια τό βασιλεύειν τήν πόλιν έκείνην οί πατέρες εϊκότως άποδεδώκασι τα πρεσβεία· και τω αύτω σκοπω κινούμενοι οί έκατόν πεντήκοντα θεοφιλέστατοι έπίσκοποι, τα ίσα πρεσβεία άπένειμαι τω της νέας Ρώμης άγιωτάτω θρόνω, εύλόγως κρίναντες, τήν βασιλεία και συγκλήτω τιμηθείσαν πόλιν και τών ίσων άπολαύουσαν πρεσβείων τη πρεσβυτέρα βασιλίδι Ρώμη, και έν τοίς έκκλησιαστικοίς ώς έκείνην μεγαλύνεσθαι πράγμασι, δευτέραν μετ’ έκείνην ύπάρχουσαν· [...]”. Див. Przekop, Wschodnie patriarchaty..., s. 31-34; Marini, The power..., p. 48-49; Hughes, The Church..., p. 87.
[114] Патріарший статус Єрусалиму не обговорювався в соборних документах. Приймається, що Собор лише ратифікував порозуміння досягнуте між Домнієм Антіохійським і Ювеналієм Єрусалимським. Єрусалим отримав статус патріаршої столиці. Пор. Przekop, Wschodnie patriarchaty ..., s. 33-34. Див. J. J. Mc Grath, Patriarchates // New Catholic Encyclopedia, vol. X, p. 1096.
[115] Пор. O’Connell, The ecclesiology..., p. 29-30.
[116] Пор. Donlon, Patriarch..., p. 1092-1093. Див. Przekop, Wschodnie patriarchaty..., s. 43-62. З метою підтвердження власного авторитету Константинополь до VII ст. намагається утвердити ідею про своє апостольське походження. Див. O’Connell, The ecclesiology..., p. 33-34.
[117] Пор. Imperator Iustinianus, Novella 123,3 // http://webu2.upmf-grenoble.fr/Haiti/Cours/Ak/Corpus (30 жовтня 2011 р.): „Iubemus igitur beatissimos quidem archiepiscopos et patriarchas, hoc est senioris Romae et Constantinopoleos et Hierosolymorum, [...]”; idem, Novella 109, Praefatio // http://webu2.upmf-grenoble.fr/Haiti/Cours/Ak/Corpus (30 жовтня 2011 р.): „[...] membrum sanctae dei catholicae et apostolicae ecclesiae, in qua omnes concorditer sanctissimi [episcopi et] totius orbis terrarum patriarchae, et Hesperiae Romae et huius regiae civitatis et Alexandriae et Theopoleos et Hierosolymorum, et omnes qui sub eis constituti sunt sanctissimi episcopi apostolicam praedicant fidem atque traditionem”. Див. Donlon, Patriarch..., p. 1092-1093.
[118] Пор. M. J. Higgins, Patriarchate, Byzantine. Pentarchy // New Catholic Encyclopedia, Vol. X, p. 1094.
[119]Пор. Imperator Iustinianus, Novella 131,2 // http://webu2.upmf-grenoble.fr/Haiti/Cours/Ak/Corpus (30 жовтня 2011 р.): „Ideoque sancimus secundum earum definitiones sanctissimum senioris Romae papam primum esse omnium sacerdotum, beatissimum autem archiepiscopum Constantinopoleos Novae Romae secundum habere locum post sanctam apostolicam sedem senioris Romae, aliis autem omnibus sedibus praeponatur”.
[120] Пор. O’Connell, The ecclesiology..., p. 33-34.
[121] Пор. Eustratius, Magni et Beatissimi Eutychii Patriarchae Constantinopolitani Vita et Conversatio III, 28-29, PG 86 (B), col. 2307-8: „Γέγονέν τε πραγμα θαυμαστον, και τής έκείνου ψυχής άξιον, οπερ, ώς οίμαι, μαλλον δέ οίδα σαφως, οτι ούδέπω γεγένηται, η γενήσεται. Πολλων γάρ διαφόρων συγκροτηθεισων έν διαφόροις καιροΐς και τόποις άγίων συνόδων, έξότε τά Χριστιανων συνέστη, ούδεις μέμνηται οτι τέσσαρες όμου πατριάρχαι συνελθόντες έκκλησίασαν, ει μή έπι του μεγάλου και θείου άνδρος Εύτυχίου. [...] Οί γάρ τέσσαρες πατριάρχαι, ό τε τής πρεσβυτέρας Ρώμης Βιγίλιος, και ό τής νέας Ρώμης Κωνσταντινουπόλεως Εύτύχιος ούτος ό μέγας, και ό τής μεγαλοπόλεως Άλεξανδρείας Άπολινάριος, και Δομνΐνος ό Θεουπόλεως, ένωθέντες άλλήλοις, τρόπον τινά ώς το έκ τεσσάρων στοιχείων σωμα, σύμψυχοι και εν γενόμενοι, εν φρονουντες, άλλήλων τάς χεΐρας συμπλέξαντες, [...]”. Див. O’Connell, The ecclesiology..., p. 33; Higgins, Patriarchate..., p. 1094. На Соборі в Коснтантинополі в дійсності були присутні: Євтихій Константинопольський, Аполінарій Олександрійський, Домній Антіохійський і три єпископи представляли недавно обраного Євстахія Єрусалимського. Пор. F. X. Murphy, Constantinople II, Council of // New Catholic Encyclopedia, Vol. IV, s. 238-240. Римський єпископ був присутній в той час в Константинополі, приведений під примусом імператором Юстиніаном. Однак він не брав участі у засіданнях Собору через конфлікт з імператором, оскільки не хотів засудити Трьох Глав у такий спосіб, як цього вимагав імператор. Але в грудні 553 р. папа Вігілій прийняв засудження Трьох Глав. Пор. Hughes, The Church..., p. 110-119.
[122] Пор. Maximus Confessor, Disputatio cum Pyrrho, PG 91, col. 352D: „Θαυμάζειν ύπεστί μοι, πως σύνοδον άποκαλεΐς, τήν μή κατά νόμους και κανόνας συνοδικους η θεσμους γενομένην έκκλησιαστικούς· ουτε γάρ ή έπιστολή έγκύκλιος κατα συναίνεσιν τών πατριαρχών γέγονεν· ουτε τόπος η ήμέρα ύπαντήσεως ώρίσθη. Ούκ εϊσαγώγιμός τις η κατήγορος ήν. Συστατικας οί συνeλθόντες ούκ είχον, ούτε οί έπίσκοποι άπό τών μητροπολιτών, ουτε οί μητροπολίται άπό τών πατριαρχών. Ούκ έπιστολαι η τοποτηρηται άπό τών αλλων πατριαρχών έπέμφθησαν. Τίς ούν λόγου μεμοιράμενος, σύνοδον καλείν άνάσχοιτο τήν σκανδάλων και διχονοίας απασαν πληρώσασαν τήν οϊκουμένην;”. Див. Idem, Epistola ad Anastasium, PG 90, col. 131.
[123] Пор. Idem, Ex epistola Romae scripta, PG 91, col. 137-140; idem, Deploratio 74 ex epistola scripta ad Petrum illustrem, PG 91, col. 144.
[124] Пор. Concilium Quinisextum, Canon XXXVI // Sacrorum Conciliorum Nova et Amplissima Collectio, ed. J. D. Mansi, vol. 11, col. 960: „Άνανεούμενοι τα παρα τών έκατόν πεντήκοντα άγίων Πατέρων, τών έν τη θεοφυλάκτω ταύτη και βασιλίδι πόλει συνελθόντων, και τών έξακοσίων τριάκοντα, τών έν Χαλκηδόνι συναθροισθέντων νομοθετηθέντα, όρίζομεν, ώστε τόν Κωνσταντινουπόλεως θρόνον τών ίσων άπολαύειν πρεσβείων του της πρεσβυτέρας Ρώμης θρόνου, και έν τοίς έκκλησιαστικοίς, ώς έκείνον, μεγαλύνεσθαι πράγμασι, δεύτερον μετ’ έκείνον ύπάρχοντα, μεθ’ δν της Άλεξανδρέων μεγαλοπόλεως άριθμείσθω θρόνος, είτα ό Άντιοχείας, και μετα τουτον, ό της Ίεροσολυμιτών πόλεως”. Див. Marini, The power..., p. 59-60; Patsavos, Primacy..., p. 12.
[125] Пор. O’Connell, The ecclesiology..., p. 108-194.
[126] Пор. Ibidem, p. 36.
[127] Пор. Patsavos, Primacy..., p. 12; Dagron, Ikonoklazm ..., s. 134; O’Connell, The ecclesiology..., p. 30.
Джерело: Кафедра богослов'я УКУ
