Д-р. Юрій Чорноморець. Вселенськість помісної церкви як вимога еклезіології та перспективи київського християнства

Повернення до вселенського характеру українського православ’я – завдання для всієї української церковної громади, а не лише для ієрархів. Що ми зробили для того щоб голос українського богослов’я звучав у сучасних дискусіях про майбутнє світу та християнства? Сьогодні бути собою, зберігати власну ідентичність означає одне: бути у діалозі з іншими, знаходити себе знову і знову.

Для мене завжди було очевидним, що нормативна для православ’я еклесіологія сформована святими отцями, а особливо – преп. Максимом Сповідником, автором візантійського святоотцівського синтезу.

Преподобний Максим Сповідник у 633 році написав твір «Містагогія». За жанровим складом цей твір є тлумаченням Божественної Літургії. Цей твір був написаний правителю Палестини Сергію, який відправлявся на війну з арабами. Власне ця війна закінчилась для Візантії поразкою і після неї були захоплені великі візантійські території. Максим Сповідник любив Сергія і вважав його своїм учнем. На початку «Містагогії» Максим Сповідник описує чим являється Церква. Описує чим є світ, в якому перебуває Церква. Чим є людина, яка приходить в Церкву, а потім йде тлумачення Божественно Літургії, як есхатологічного здійснення, я в якому людина очищується, і просвітлюється і обожнюється. Тому ми маємо в цьому творі і еклезіологію, і космологію, і антропологію, і все це гарно поєднано в єдиному цілому. Достатньо сказати лише, що в цьому творі виводиться теорія трьох світів: людини, світу і Біблії. Ця теорія біла запозичена Григорієм Сковородою і доводиться Максимом Сповідником, що ці три світи синтезується в четвертому, який є Церква. Але, на жаль, Сковорода теорію про цей четвертий світ не запозичив.

Отже, в «Містагогії» в першій главі Максим Сповідник постулює надзвичайно цікаву тезу: Церква має ту саму діяльність, яку має і Сам Бог (діяльність тут передається словом ενεργέια). Найперша властивість, чи найперша краса цієї Божої благодаті – це єднання. Бог єдиний, Бог єднає усіх, і Церква має ту саму благодать, і найпершою властивістю є властивість єднати. Преподобний пише, що при цьому єднанні зберігаються розрізнення. І це ті розрізнення, які лані людині узагалі. Наприклад, чоловік залишається чоловіком, жінка залишається жінкою. Максим Сповідник говорить, що у Христі немає ні чоловіка, ні жінки, ні скіфа, ні елліна. Він говорить, що людські розрізнення зберігаються і це не заважає єднанню, але навпаки, спостерігається взаємодоповнення, синтез, поєднання навколо того багатства, яке є природнім для людей, і це багатство приноситься в Церкву і створює різноманіття всередині Церкви. Максим Сповідник говорить, що навіть якщо людина є інвалідом, то все одно, вона приносить у Церкву певне багатство. Тим більше, якщо людина є природно повноцінною, то це багатство повинно бути в Церкві і воно не заважає мати християнську ідентичність.

Далі святий Максим говорить, що зберігається розрізнення, долається лише розділення, які привнесенні людським гріхом, людським егоїзмом. За Максимом всі роз’єднання, які повинні бути Церквою обов’язково подолані – це породження гріховного самолюбства (грец. φιλαυτία).

Людське самолюбство проявляється потрійно. По-перше, любов людини до свого тіла втішання його насолод. По-друге, проявляється у негативній реакції на страждання. По-третє, проявляється у негативній реакції на тих людей, які заважають насолоджуватись, або не підкоряються нашому бажанню ними насолоджуватись, або взагалі причиняють нам будь-які страждання (вільно чи невільно). І Максим Сповідник говорить, що три первинні пристрасті лежать в основі тих восьми пристрастей, які знає аскетика.

Отже, корінь гріха у самолюбстві, яке полягає у тому, що людина у своєму безумстві бажає завжди насолоджуватись. І ніколи не зазнавати страждань, це перші два поля виявлення егоїзму, а той, хто заважає насолоджуватись, або є джерелом страждань, він може стати предметом ненависті. І Преподобний говорить, що це не просто ненависть, а це звіряча ненависть. Це тиранія над іншим, бажання маніпулювати іншим. І ця тиранія іншого навіть гірша, ніж бажання тварин вбивати іншого, нищити одне одного. І в цій тиранії до іншого людина доходить до краю свого безумства.

Преподобний говорить, що звіряча ненависть до іншого властиві не лише окремим грішникам, але бувають притаманні і цілим народам. У власних листах до учнів, наприклад, листи за 638 та 641 рр. Преподобний говорить про «вовків Аравії». Араби з Аравії завойовували цілі провінції Візантії, зокрема в Африці, одну за одною. Преподобний говорить, що страшно впасти в руки цих «вовків», тому що ми віддаємо себе на милість цьому тиранам (нагадаю, що саме слово «тиран» - від слова «звір»). І тому краще втратити батьківщину, а ніж потрапити в руки цих егоїстів, які не можуть терпіти іншість іншого. Зокрема Максим Сповідник походив з Африканської провінції, так як і імператор Іраклій, і радив землякам втікати з Африки перед навалою арабів. Але все-таки, якщо можна, то потрібно зберігати свою батьківщину від ненависників, зупиняти їх. І Константинополь вдалося відстояти при всіх війнах ще кілька сотень років.

Преподобний говорить про необхідність подолання гріховної ненависті, і говорить, що остання зумовлена не лише вимогами Божественного євангельського закону, але й вимогами природнього закону. Вочевидь, для кожного чистого серця, для кожної моральної свідомості кожен християнин пізнає, що необхідно долати і егоїзм, і ненависть до страждань, і прагнення насолод, особливо за рахунок іншого, і подолати ненависть до тих братів, які вільно чи невільно стали причинами для твоєї власної неприємності. Максим Сповідник говорить, що людина, усвідомлюючи цю необхідність, бачить усередині себе єдиний Божественний логос, єдиний Божественний «задум» щодо людства, завдяки якому існує завжди загальнолюдська єдність. І Преподобний говорить, що кожна людина створена згідно з єдиним Божим логосом. Цей логос поступово проявляється під час тих трьох станів, які має пройти людина: буття, благобуття (чи зло-буття), вічнобуття. Ці три стани є тим, що називається образом Божим, подобою Богу та обожненням.

Божий «задум» про людину, загальний логос визначає в людині її буття, її існування як образу Божим. Тому богообразність людини однакова у всіх людей, незалежно від кольору шкіри, народності, статевої приналежності, повносправності чи неповносправності людини.

Подоба Божа залежить від людської здатності до морального довершення, і Преподобний говорить, що благо-буття, яке набувається за допомогою Божої благодаті. Викривлений же спосіб існування – злобуття набувається у спротиві Божій благодаті, у нехтуванні нею, у індивідуальному чи колективному відхиленні від напрямку розвитку, який задається загальним логосом для всіх людей. І так як образ Божий дарується без причини, без нашої діяльності, так само і вічнобуття дарується без нашої діяльності і без причини, але воно буде або добровічнобуттям, або зловічнобуттям, в залежності від того, чи набували ми подобу Божу чи ні.

Отже, поле нашої відповідальності – це здобуття благобуття чи злобуття. І тут – поле для особистої індивідуальності. Преподобний говорить, що окрема індивідуальність (наприклад самого Преподобного чи ще когось іншого), або індивідуальність колективна, індивідуальність певного народу,  є «способом» існування людства. І цей «спосіб» (грец. τρόπος) має індивідуальні (конкретна людина) та загальні виміри (наприклад, українець). І за Максимом Сповідником не лише логоси Божі замислені від початку усього існування усього людства, але й тропоси Божі теж замислені від початку усього людства, щодо кожної особистості щодо кожного народу.

Тобто, згідно з Преподобним окремий народ є окремою особистістю і коли ми приймаємо участь у людстві, або коли приймаємо участь у новому людстві, бо Церква є не окремим колективною особистістю, як, наприклад, народ, а Церква є новим людством, всезагальною реальністю. І нове людство-Церква універсальніша навіть за людство природнє. Якщо Церква - це боголюдський організм, то ми приймаючи участь у цьому організмі як особистості індивідуальні чи особистості колективні. Звісно, святий Максим висловлює думку, що кожен народ має від Бога благословення приймати участь у цьому новому людстві. І це дар Божий кожному народові. Він пов'язаний з участю цього конкретного народу в таїнстві Євхаристії. І для Преподобного участь у таїнстві Євхаристії кожного народу є участю в Євхаристії, яка звершується у вічності, або Святою Трійцею на самому початку як задум, або здійснюється на тій небесній Літургії, яка зображена в Апокаліпсисі Іоанна Богослова. І та Літургія, яку ми тут окремі люди чи народи здійснюємо тут і зараз, вона є проявом тієї Літургії Другого пришестя Господа Ісуса Христа, яка звершується на небесах. Саме тому ми звершуючи Літургію говоримо: «…згадуючи Твоє славне друге пришестя». Участь у Євхаристії для особистості є щоденним відновленням того договору з Богом, який кожен заключив при хрещенні. Цей договір і називається завітом, а Чаша прямо іменується Чашею завіту за кожною літургією. Так само і для народу участь у євхаристії є щоденним відновленням хрещальних обітниць, того завіту, який народ уклав із Богом при своєму хрещенні. Все це не суперечить вселенському характеру церкви, а навпаки передбачається цим характером: оскільки церква – універсальна, вона досягає кожного, вона для всіх: для всіх людей, для всіх народів.

В епоху преп. Максима не існувало тієї системи автокефалії, яка існує сьогодні, але існувала система Пентархії, правда головних патріарших престолів було не п’ять, а чотири. І Преподобний стверджував, що можна говорити, що чотири патріархати, разом з римським утримують увесь всесвіт (це зустрічаємо у 19 листі: «…як існує чотири Євангелія, так існує чотири престоли») і тут з’являється божественна Церква, яка існує для всіх. І кожен патріархат, а тим більше вселенська Церква як ціле є універсальним утворенням. І для Максима Сповідника не існує поняття «національна Церква» взагалі. Не може бути Церкви для окремої нації. Для нього було важливо, що ці чотири патріархати в ті часи ділили всесвіт територіально, не за національною ознакою.

Для нас важливим моментом є те, що національність належить до тих благословенних і задуманих способів життя, які дані Богом. Вона приймає участь у Церкві Христовій, так само як і наша конкретна особистість. Як наша особистість, так і наша національність розвивається, а не знімається в Церкві. Єднаючись з іншими людьми у Церкві ми можемо долати усякий національний егоїзм і волею чи неволею примушувати їх звертатись до євангельського закону, а якщо вони його не знають, то хоча б до природнього закону,  який написаний у їхніх серцях. Відкритись до іншого, подолати егоїзм, жити в мирі, тиші та благодаті, і приймати усі страждання, які інший може нам приносити вільно чи невільно, але залишатись завжди собою щоб і його спонукати залишатись завжди собою. Церква є вмістилищем для всіх і жодна нація не може бути відділена з неї з будь-якої причини.

Помісна Церква у тому розумінні, у якому вона існує сьогодні в православній сучасній реальності, може бути виправдана лише тоді, коли вона є малим всесвітом, малою вселенської церквою. Тобто вона повинна бути церквою універсальною, церквою для всіх, адекватним представленням вселенської церкви. Українське християнство як раз і характеризується такою універсальністю, бо Київська Церква є адекватним образом та проявом вселенської церкви.

Подія хрещення Русі в думці християнських авторів тієї доби, таких як митрополит Іларіон чи літописець Нестор прирівнювалася до заключення заповіту із новим Ізраїлем. Як там було 12 колін, так на Русі було 12 племен. Як там Давид об’єднав всіх, а Соломон побудував храм Господу, так на Русі Володимир заснував імперію, а Ярослав збудував Софію. Наголос на цих паралелях робився не для того щоб представити Русь другий старий Ізраїль,, а Руську правду як аналог Закону. Типологічно Русь та Київська митрополія мислилися як новий Ізраїль, як саме універсальна Христова Церква і державність, але дані для цього народу – народу Руси.

Можливо тому сьогодні народ України не просто готовий до помісності своєї православної Церкви, але найбільш готовий серед всіх православних народів. Він не просто має давню православну традицію, власну державу, розвинуту церковну структуру (ієрархія, громади, священство, монастирі, навчальні заклади). Український народ має традицію чистої універсальності власного християнства: не дивлячись на всі історичні події вселенський характер київського християнства знову і знову відновлювався. Необхідність такого відновлення зумовлена самою структурою евхаристійного співпричастя, в якому долаються всі протиприродні егоїстичні розділення, але зберігаються всі природні розрізнення. Церква не є єдність єдності, але єдність різноманіття. Церква не є громада громад, але громада особистостей – індивідуальних і колективних.

Всі перепони на шляху до єдності носять штучний характер. Так, нам нав’язується думка про те що автокефалію має давати церква-мати, хоча виникає просте питання: а чи є Москва матір’ю для Києва? Чи не було помилковим рішення Собору 1-3 жовтня 1990 року звернутися із проханням про автокефалію до Москви? Ясно, що тоді РПЦ не була настільки націоналістичною та імперіалістичною, як сьогодні. Але все одно – ми самі собі Мати-Церква, і можливо в історичній перспективі мали мати-Церкву Константинопольський патріархат, але як перенесена наша київська кафедра в Москву має нам же із Москви надавати автокефалію? Рішення наради у Шамбезі про те що автокефалію між Вселенськими соборами має надавати Константинопольський патріархат де-факто підказує українському православ’ю, що апеляція до вселенського православ’я – єдиний шлях до визнання.

Чи має це визнання бути загальним і бути плодом консенсусу? Не думаю. Якщо між всіма українськими священниками чи їх більшістю буде сопричастя, то що зможуть зробити всі інші помісні церкви? Не визнавати фактів існування українського православ’я? Ну вони б ще заявили що не існує для них такої держави як Україна, і все це для них – Росія. Не надавати автокефалії сьогодні – не визнавати її – це історичний злочин, це співпраця із тими, хто заперечує вселенський характер православ’я та Церкви, хто розриває хітон Христов та благословляє фашизм. Вселенський патріарх мав би призначити за своїм вибором екзарха, дати йому томос про автокефалію та прислати екзарха із цим томосом у руках в Україну для предметних перемовин щодо структури управління єдиної УПЦ. Всі інші можливості на сьогодні знищенні особистими та колективними амбіціями, знищенні егоїзмом.

Повернення до вселенського характеру українського православ’я – завдання для всієї української церковної громади, а не лише для ієрархів. Що ми зробили для того щоб голос українського богослов’я звучав у сучасних дискусіях про майбутнє світу та християнства? Сьогодні бути собою, зберігати власну ідентичність означає одне: бути у діалозі з іншими, знаходити себе знову і знову. Церква завжди у дорозі від земного до небесного. Ніколи ідеал не втілений повністю, але ми маємо до цього прагнути. Втілювати церковне в Церкві – це єдиний шлях до ідентичності нас як православних християн.

Сьогодні захист ідентичності є питанням більш важливим, ніж збереження формальної легітимності. Де-факто, можна бути законними і законниками, але щомиті вбивати Христа і християнство – у собі, у людях, в помісній церкві. А можна формально бути «розкольниками», але при цьому являти для інших Христа. Маємо чисельні свідчення останніх місяців, що Христа і християнство явили людям як раз єпископи та священники УПЦ КП – у Михайлівському, на бойових позиціях. А священики УПЦ явили приклади закритості до народу, своєї країни, приклади законницької жорстокості, вмивання рук при народі, а деякі навіть підбурювали приймали активну участь у розпалюванні релігійної та етнічної ворожнечі. Де-факто, легітимність стає інтулігенцією на злочинну діяльність чи злочинну бездіяльність. Але тоді постає просте питання: а чи є легітимною така легітимність? Ні, народ її вже не визнає, авторитет спасають лише винятки з правил – ті священники та єпископи які не бояться свідчити правду. Чи можна довго протриматися за рахунок виключень, при гнилості самої системи? Ні, і ще раз ні.

Українському православ’ю необхідне внутрішнє оновлення, необхідне покаяння. Ми не маємо довго роздумувати над питаннями: які є наші та чужі гріхи, як так сталося те що сталося. Головна констатація проста: всі согрішили, крім Господа Ісуса Христа. Всі люди, всі християни, всі православні християни, всі православні християни України. Але загалом необхідно не порсатися у минулому, а прагнути у майбутнє. Людина – це та істота, які створюється своїм прагненням у майбутнє,  яка створюється власною проективністю. Християнство існує настільки, наскільки воно місійно спрямоване до власного майбутнього. Християнство – це спосіб життя і це – дія. Постійне конструювання майбутнього, здійснення неможливого, відновлення навіки втраченого – ось що таке християнство.

Звичайно люди перетлумачують своє минуле заради свого образу теперішнього, рідше – заради проектів на майбутнє.

Християнство вже пам’ятає майбутнє Друге і славне пришестя Христове, а тому має владу перетлумачити не тільки минуле, але і теперішнє і майбутнє – як вже минуле. Така дивна влада есхатології над часом, над історією, над пам’яттю та уявою – вражає всіх, хто розуміє істинний смисл християнства.

Сьогодні ми де-факто вільні всіх зобов’язань. Після забраного Криму ми нічого не винні Москві. Після численних мовчань всіх і вся ми не винні нічого нікому. Ми можемо самі починати з чистого листа, наново інтерпретуючи сучасне та минуле, наново будуючи майбутнє. Це і буде означати, що ми є православні християни, тобто живемо євхаристійною есхатологією, живемо небесним Єрусалимом, містом миру та радості, братерства і повноти справедливості. Головне – любити і не замикатися на егоїзмові, на пристрастному неприйняті іншого в його іншості. Задуматися над собою, над власним станом. Чи я є людиною любові? Чи ми є людьми любові? Ці два питання і будуть висловлені Христом на останньому суді. Перше буде спрямовано до кожного із нас як особистості індивідуальної. Друге – до нас як особистості колективної, спільнотної – до нас як українців. Чи ж то вміли ми любити? Думаю, що часто, занадто часто це було взагалі єдине що ми вміли робити у цьому жорстокому егоїстичному світі. А тому думаю що наш народ буде виправданим. Але чи буде це ж іншими народами? Я маю надії на це. Тому що люблю всіх і вірю у можливість спасіння для кожного. Навіть заядлий грішник, має шанс на покаяння. І особистості каялися в історії, і цілі народи. А тому – будемо надіятися. І одним із кроків історичного покаяння мало б бути щире бажання російського народу, щоб Україна мала свою автокефальну помісну православну Церкву. Одну – для всіх православних України, незалежно від всіх розрізнень національних, расових, статевих, вікових.

Чи буде така Церква? В задумі Божому вона вже є, вона вже існує. І тому вона буде реалізована повністю, хоча до цього часу існують лише її часткові втілення у плоть та кров історичного часу і простору. Але повнота втілення буде, і на цьому світі, в житті майбутнього віку. Амінь.

Доповідь на конференції «Другі постові читання», м. Львів, 3 квітня 2014 року