Сіль братського служіння – в таланті бути духовною опозицією. Тільки не галасливою політичною опозицією, котра прагне повалити суперника, дискредитувати його, морально знищити, аби потім діяти достоту так само, як і повалений опонент.
Слава Ісусу Христу!
Дорогі брати і сестри!
Двадцять років, що минули з дня створення Українського православного братства на Харківщині, - вік, який ділить різні покоління. За цей час виросла ґенерація українців, для котрої межа вісімдесятих і дев’яностих років минулого сторіччя – дивний, екзотичний і незрозумілий період. Тож наслідки діяльности братства вже годиться розглядати з дистанції, повсталої між поколіннями: дистанції між ілюзіями та реальністю, між романтичними політиками недалекої давнини та бізнесовими кланами, котрі здобули владу в державі.
Найбільша спокуса, що переслідувала активних мирян нашої Церкви протягом цих двох десятиріч, - це розчарування й збайдужіння. Відтак же – і спокуса втечі з церковної спільноти, принаймні зведення своєї присутности в Церкві до епізодичних відвідин богослужінь. Бо ж що за винагороду дістали миряни, які двадцять років тому жертовно стали до служіння все ще переслідуваній, а на Сході України – практично забороненій Українській Автокефальній Православній Церкві? Десятки єпископів і священиків визискували їхню довіру, самі ж за першої-ліпшої нагоди тікали від них, шукаючи особистої вигоди, підтримки сильних цього світу і задоволення власних амбіцій. Політичні партії, які двадцять років тому декларували свою підтримку Українській Автокефальній Православній Церкві, зраджували її, виступали співтворцями вавилонських веж нових примарних об’єднань і поступово розчинялися у все бруднішому баговинні довколавладних інтриґ. Державні мужі, претендуючи на славу ревнителів національної церковної традиції, заповзялися коли не знищити Українську Автокефальну Православну Церкву, то витравити з її єства все те, що складало основу її ідентичности.
За цих умов найвідповідальнішою місією Братства було – бути. Бути – отже, існувати, діяти, перебувати в суспільній реальності разом із тим, Хто визнав Себе «Тим, Хто є» (Вих. 3:14) і через вифлеємську печеру ввійшов у світ людських шукань. Бути ж з Богом, бути з Христом – означає бути в Його Церкві. Братство виявило мужність і силу духу залишатися в Церкві зраджуваній, зневажуваній, переслідуваній, бо разом із своїм первозваним небесним покровителем зуміло в убогій оселі знайти Христа (Ін. 1:38-41).
Опоненти Харківсько-Полтавської єпархії нездатні зрозуміти причин її стійкости, її вірности Патріярхам Мстиславу й Димитрієві, а протягом останніх десяти років – митрополитові Константину. Бо є речі, які годі зрозуміли особі, позбавленій дару віри. Не постать архиєрея, і не чиясь стороння допомога були вирішальними в збереженні єпархії, а її соборний розум, консолідована позиція єпархіяльної спільноти, євангельською сіллю (Мт. 5:13) якої виявляло себе Харківське крайове братство.
Братство стійко трималося в Церкві, бо вірило в неї. Саме через це воно своєю синівською любов’ю оточувало обох патріярхів, прагнуло виконати їхні заповіти, з покорою прийняло за духовного опікуна Блаженнішого митрополита Константина й не могло ототожнювати з Українською Автокефальною Православною Церквою різного роду карикатурні постаті приблуд зі скандальною репутацією, котрі шукали легкого заробітку й схованки від канонічної дисципліни.
Ювілей Харківського крайового братства – добра нагода для роздумів про його майбутнє. Вже наявний досвід присутности Братства в суспільному житті Слобідської України потребує свого примноження. «Сіль - добра; та коли сіль не солона стане, чим її приправите? Майте у собі сіль і живіть у мирі між собою!» (Мк. 9:50), - так передає євангелист Марко слова Спасителя. Аби бути сіллю землі, необхідно постійно давати свідчення християнських чеснот, не розчинятися в довколишній атмосфері, зберігати свою тотожність. Іншими словами – мати власний смак, не втрачати гіркоти. Мовою політиків це означає – перебувати в опозиції. В опозиції до сил несправедливости, насильства, обману.
Сіль братського служіння – в таланті бути духовною опозицією. Тільки не галасливою політичною опозицією, котра прагне повалити суперника, дискредитувати його, морально знищити, аби потім діяти достоту так само, як і повалений опонент. Християнська, євангельська опозиційність світові будується на безмежній любові до ближнього, - виходить, і до свого опонента. Саме з поклику любови людина Церкви готова відверто й щиро виявляти суспільні хвороби, часом і ті, що встигли заразити церковну спільноту. Віра в джерело справедливости – Бога – спонукає і завжди спонукатиме християн захищати соціяльну справедливість, свободу слова, історичну правду, екологічну рівновагу, - все те, що виявляє незнищенні сліди Творця у видимому світі. Але насамперед об’єктом нашої повсякденної дбайливої турботи має бути Церква, котра творить простір містичного єднання людини з Творцем. У цьому просвітленому Божою присутністю просторі розкривається справжній сенс установленого Творцем подружнього союзу чоловіка і жінки, унікального дару людського життя від миті його зачаття, сенс невід’ємного права на вільний вибір і особисту свободу.
Складаючи щиру подяку Харківському крайовому братству за його творчу, активну присутність у церковному житті Східної України, прошу в Небесного Глави Церкви: хай ваша скромна праця і надалі збирається в скарб там, «де ні міль, ані хробацтво не нівечить і де злодії не пробивають стін і не викрадають» (Мт. 6:20). І нехай кожен із вас, об’єднаних ось уже двадцять років у Харківське крайове братство апостола Андрія Первозваного, завжди несе в собі розуміння свого важкого, але щасливого дару – бути сіллю, що дає світові відчути гіркий смак правди.
† Ігор
архиєпископ Харківський і Полтавський
24 червня (7 липня) р.Б. 2010 р.
Різдво Іоана Хрестителя
Архиєпископ ІГОР (Ісіченко). — "Сайт Харківсько-Полтавської єпархії", 7 липня 2010 року