Дар'я Кучінскайте. У Києво-Могилянській академії розглянули питання приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату в світлі офіційних документів 1685-1686 рр.
На кафедрі історії Києво-Могилянської академії 14 грудня відбулось слухання доповіді «Приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату в світлі офіційних документів 1685-1686 рр.». Сам доповідач відрекомендувався просто — Вадим Миронович Лур’є, редактор богословського часопису «Скрініум», проте більшість присутніх, звичайно, знали, що перед ними не просто доктор філософських наук, а ніхто інший, як єпископ однієї з юрисдикций так званого «альтернативного» православ’я (груп, що відокремились в ХХ столітті від офіційних церковних організацій через те, що не визнали екуменізм та сергіанство). Мабуть, є різні підстави не робити наголос на своїх наукових званнях чи церковному сані в цих стінах, але чи не головною з них є бажання бути неупереджено оціненим не за вбранням, а за розумом. Іноді цього такту бракує науковцям, та найчастіше єрархам, котрі звикли впливати на слухачів в односторонньому режимі — згори-вниз, не розглядаючи їх як співрозмовників, пригнічуючи своїм авторитетом.
Автор відразу попередив, що доповідь буде відповідати заявленій темі, а сучасні гострі проблеми православ’я в Україні в ній не розглядатимуться – хоча, звичайно, інтерес багатьох присутніх підігрівала актуальність цих джерел саме нині. Якщо в Росії згадки про «добровільну» передачу Київської митрополії Москві — це просто переказ праць історика С. Соловйова, а самі документи дослідники і читати не вважають за потрібне (першоджерела взагалі досі не опубліковані), то в Україні існує не менш стійкий стереотип про двісті соболів, за яких Константинополь продав найстарішу кафедру Русі.
Здавалось би, усе зрозуміло. Але Лур’є подивився на ці джерела більш пильно – і виявилось, що не все так однозначно, а істина скоріш посередині, ніж у когось із дискутуючих сторін. Як ми побачимо, обидва традиційні погляди на проблему певною мірою відображають дійсність, але страждають однобокістю.
Формальним приводом для переговорів між Москвою та Константинополем про долю Київської митрополії стало посвячення на цю кафедру 1685 року московського ставленця митрополита Гедеона без благословення та навіть відома Великої Церкви (це одне з офіційних іменувань Константинопольської Церкви). Усі документи, з якими московське посольство вирушило до Стамбулу, та навіть їх чернетки збереглись в архівах МІДу, тодішнього «посольського приказу». Саме з них ми бачимо, що до своєї мети, зміни правового статусу Київської митрополії, московська сторона була ладна іти будь-яким шляхом, тож в таємних інструкціях для послів було передбачено два сценарії поведінки – м’який та жорсткий. Звичайно, «м’яке» прохання передати Київ Москві не дало бажаного результату, тоді в хід пішла аргументація сили (особлива переконлива, бо турецька влада була на боці Москви), де-юре прохали віддати Київську митрополію в тимчасове управління Москви, де-факто Константинополю пропонували зберегти лице і віддати те, що в нього все одно заберуть у будь-якому випадку, та вже фактично захопили.
Зазвичай, серед східних Патріархів, що знаходились на території Османської імперії, реальна влада зосереджувалась в руках когось одного, і їм не обов’язково мав бути Константинопольський першосвятитель; ось і зараз неофіційним головою синоду був Єрусалимський Патріарх Досифей. Саме він вперше відкрито звинуватив московських послів в спробах симонії (а по-простому – підкупу церковної влади) і таким чином, оприлюднивши свої обвинувачення, унеможливив ці спроби (які і до того вже зайшли в глухий кут, бо московські посли не бажали платити до отримання грамоти, а Константинопольський Патріарх остерігався надати бажану грамоту без попередньої оплати). Яку ж відповідь в решті-решт отримали посли? «Лукаві суть» греки написали в грамоті зовсім не те, що чекала Москва. За гріх втручання в чужу єпархію Московський Патріарх Іоаким отримує від Константинополя прощення, хоча… він же і не думав в цьому каятись! Проте сформульовано все так, ніби він знаходився під судом за здійснений канонічний злочин, i лише по ікономії був пробачений і не позбавлений сану. Москва отримує право висвячувати митрополитів на Київську кафедру, але висувається багато зустрічних вимог, серед яких можна відзначити багато цікавого: тут і обов’язкове обрання митрополита Київського місцевим духовенством, а не призначення його з Москви, і надання можливості православним Київської митрополії звертатись з будь-якими скаргами і непорозуміннями до Великої Церкви, та найголовніше – на богослужінні спочатку повинен поминатись Патріарх Константинопольський, а тільки потім – Московський. З цього літургійного аспекту помітно, що сутність залишилась цією ж самою, зміни границь не відбулося (бо не поминають же в Москві чи Єрусалимі Патріарха Константинопольського, це можливо тільки на підвладній йому території), у Константинополя лише з’явився намісник на цих землях.
Лур’є особливо підкреслив, що навіть однієї цієї деталі достатньо, щоб стверджувати – ніякого перепідпорядкування Київської митрополії від Константинополя до Москви не було, але Москва силою не дала ввести цю постанову в життя і невдовзі позбавила Київського митрополита титула «всія Русі». Пройде час і за схожим сценарієм відбудеться, наприклад, і захоплення Грузинської Церкви, проте, як відмітив доповідач, слід пам’ятати, що міцність таких утворень забезпечується лише політичною владою.
Після доповіді всі присутні (а їх несподівано виявилось більш, ніж стільців в аудиторії) мали змогу висловити свою думку, або задати запитання. В цих запитаннях відобразилась неоднорідність їх контингенту — якщо істориків більш цікавив фактологічний бік справи, то ці, хто прийшли сюди не через професійну, а через віросповідну зацікавленість, бажали почути, як застосувати ці знання на практиці… І хоча організатори, дотримуючись регламенту, запропонували обговорювати ці питання особисто, в залі склалась доволі тепла атмосфера, незважаючи на те, що, крім вчених, там зібрались представники багатьох деномінацій, що не визнають один одного.
У когось з присутніх при собі була нещодавно видана книга В.М. Лур’є: «Руське православ’я між Києвом та Москвою. Нариси історії руської православної традиції мїж XV і ХХ століттями», яка пішла по колу. Поки дехто з слухачів почав розходитись, інші ще продовжував обговорювати почуте з сусідами, чи ознайомлюватись з книгою, та невеличкий натовп зібрався навколо самого Лур’є, який відповідав вже на всі «не форматні» запитання, серед яких, звичайно, було і найгостріше: якою повинна бути канонічна Українська церква. «Якщо повертатись до канонічного статусу, треба поминати Константинопольського Патріарха, бо ця постанова ніким не відмінена, тобто дійсна понині», — впевнений дослідник.
