Де було поховано Антонія Печерського?
Преподобний Антоній Печерський, засновник Києво-Печерського монастиря й родоначальник руського чернецтва, є однією з найвидатніших постатей в історії Православної церкви. Нарівні зі славетним Феодосієм Печерським він вважається духовним просвітителем східнослов’янської держави й милосердним уболівальником за «князів і всіх християн». Разом з тим яскрава особистість Антонія оповита імлою таємничості. Майже нічого не відомо про його земне життя, не збереглося надійних свідчень і про його смерть та місце поховання. Всі відомості про цього видатного ченця можна зібрати в невеличкому викладі.
Антоній Печерський був пострижений у ченці на Афоні, де засвоїв місцевий звичай релігійного служіння, заснованого на засадах самітницької аскези і мовчання. Повернувшись на Русь, він оселився в безлюдній печері на околиці Києва, де заснував чернечу общину, яка й дала початок Печерському монастирю. Згідно з «Повістю минулих літ» Антоній дотримувався суворої здержливості й нібито прожив у підземній келії безвихідно 40 років. Втім, інше літописне оповідання повідомляє, що чернець поєднував особисті ідіоритмічні (осібножитійні) уподобання із загальножитійним монастирським послухом і постійно відвідував свою братію, зокрема доглядав недужого Ісаакія-затворника. Маючи непересічний громадський авторитет, чорноризець нібито втручався у державні справи, закликаючи надміру пихатих і самовпевнених можновладців до покути і смирення. Проте конфлікт з київським князем Ізяславом Ярославичем змусив Антонія залишити Печерський монастир і навесні 1069 р. втекти до Чернігова, де він «вьзлюбы Болдины горы; ископавь печеру, ту ся всели». Пізніше чернець знову повертається до Києва й 15 серпня 1073 р. бере участь у закладинах кам’яного Успенського собору. Невдовзі він помирає в поважному віці, однак літопис чомусь оминає своєю увагою цю знаменну подію. Лише Печерський патерик, збірник житійних оповідань про лаврських насельників, укладений на початку XIII ст., повідомляє кількома рядками: «Сий Антоний, точию благословивсь (підвалини церкви. — Прим. авт.), отходить света сего на вечній (покой), а сий Феодосий во 2-ое лето по немь идеть кь господу». Феодосій Печерський, як відомо, преставився 3 травня 1074 р., отже, дата смерті його сподвижника може бути визначена досить точно. Інша річ, що печерська традиція з незрозумілих причин вказує на 7.05.1073 р., хоча Антоній ще встиг освятити місце нового кафедрального храму. Мабуть, ми стикаємося тут із бажанням лаврських ченців заповнити всі прогалини в життєписі свого ктитора й водночас показати його причетність до найбільш вагомих подій в історії Печерського монастиря, навіть якщо це суперечить іншим агіографічним матеріалам.
Так само суперечливо виглядає й посмертна доля Антонія. Схильність інока до спрощеного обрядовірства й самоізоляції, які суперечили візантійській традиції, зустрічали опір священноначалля і призвели з часом до свідомого притлумлення слави та діянь печерського патріарха. Легендарне «Житіє Антонія Печерського» взагалі ігнорувалося, а потім було втрачене монастирськими агіографами, бо, на думку сучасних дослідників, містило чимало спотворених і відверто тенденційних відомостей, несумісних з незалежним становищем і авторитетом Лаври. Бозна-куди поділися й останки преподобного.
У XVII ст. келію та раку Антонія, в якій він опочив, печерські ченці показували біля однойменної церкви на Ближніх печерах. Однак уже тоді всім було відомо, що мощей святого насправді там немає. Монастирська традиція пояснювала це непереконливо: «Він (Антоній) прохав, щоб як життя його завжди було потаємним, так і мощі його ніколи не шукали, і побажання його було виконано: його мощі ніколи не були знайдені». Інші тлумачили зникнення тіла святого як вияв божественного провидіння, що протистояло марнотній цікавості. Легенда про невдалі пошуки братією могили свого ктитора й застерігала від таких спроб у майбутньому; її записав 1594 р. Еріх Лясота, посол німецького Імператора Рудольфа Габсбурзького до українських козаків. Ось що він розповідає про Ближні печери.
«У цих підземеллях є 2 олтарі (сучасні Введенська та Антоніївська підземні церкви. — Прим, авт.), де щосуботи відправляють обідню. Там, де знаходиться задній вівтар (тобто церква Антонія. — Прим. авт.), земля до (могили) святого Антонія увалилася. Про це переповідають так: святий Антоній, котрий, мовляв, був іноком цього монастиря, якось скликав усю свою братію і, нагадавши їм про минуле й особливо напучивши їх до братерської любові, простився з ними; коли ж зійшов на те місце, де тепер стоїть цей вівтар, то земля між ним і його братією ніби провалилася й роз’єднала їх. Опісля цього вони почали відкопувати те місце, бажаючи знайти Антонія, але вихопилося з-під землі полум’я й відігнало їх геть. Коли ж після цього вони почали копати ліворуч, то звідти вдарив настільки потужний струмінь води, що потопив би їх, якби вони не зупинились. І досі видно, як спливала та вода й наскільки нестримною була її течія».
Через 40 років цю ж саму легенду вмістив у своїй книзі «Тератургіма» (1638) печерський чернець Афанасій Кальнофойський, відзначивши водночас, що мощі Антонія шукали, щоб перенести їх до Москви. Тому монастирська влада, мовляв, усіляко перешкоджала результативним пошукам. Звичайно ж, перед нами незграбна вигадка, бо в кінці XVI ст. Московія не мала жодного впливу на землях Речі Посполитої.
Нарешті, існувала і третя, потаємна причина заборони на розкопки в лаврських печерах. Чорноризці знали про існування сили-силенної безіменних і навіть зотлілих поховань, тому остерігалися блюзнірського поголосу, що неодмінно супроводжував би такі знахідки. Ось чому вони обмежилися спорудженням скромного кенотафу у крихітному завулку біля підземної Антоніївської церкви. Удавані «келія» і «рака» святого вперше зображені тут на плані 1638 р. (у «Тератургімі»), а 1661 р. монастирський кресляр засвідчує на цьому місці загадкові земляні сходи, що впиралися у глуху стіну. За нею, мовляв, і знаходиться «під спудом» справжнє поховання Антонія, але пересвідчитися в цьому немає жодної змоги.
Деякі подробиці виникнення згаданої легенди вдалося з’ясувати під час археологічних розкопок у Ближніх печерах 1979 р., коли вперше були досліджені різні підземні об’єкти (поховальні камери, крипти, локули, арксолії, ходи тощо) не лише на ділянках екскурсійного огляду, а й у важкодоступних периферійних тунелях. Значна увага приділялася печерним ходам, що оминали ділянку Антоніївської церкви з півночі і сходу (так звані «хід Меркурія» та «Батиєва вулиця»), тобто ліворуч і праворуч від «гробу Антонія» згідно з легендою у записі Б. Лясоти.
На першому напрямку на стінах лазівки виявили сліди кіптяви, що нагадувала згарище від вогню (насправді біологічного походження, але марновірні ченці могли вважати її за справжнє згарище), а на другому — могутні прошарки водотривкої глини. Остання, можливо, і справляла враження присутності якогось підземного джерела. Не виключено, що ці поклади колись утримували чималу порожнину каверну, наповнену ґрунтовими водами, які в разі енергійної спроби розширити прохід неодмінно вирвалися б назовні. Отож можна припустити, що поштовхом до формування мальовничої легенди про смерть Антонія Печерського стали враження лаврських грабарів, що зіткнулися з незрозумілими для них явищами. Впорядкування в XVI ст. підземних ходів навряд чи мало відношення до вшанування пам’яті Антонія, але за умов національно-релігійного протистояння в Речі Посполитій воно набуло яскравого містичного забарвлення.
Окрім того, у «ході Меркурія» виявили рештки підземної споруди, що нібито мала настінні розписи й була атрибутована як церква кінця XI ст. Неподалік знайшли уламок шиферної плити. Звідси виникло припущення, що відкрито дуже архаїчний відтинок печер і десь поблизу має знаходитися рака Антонія, з якою здогадно й пов’язували вищезгаданий фрагмент плити. Отже, середньовічна легенда, начебто знаходила підтвердження...
Однак так звана «церква» надто крихітна для богослужінь і треб, її культову атрибутацію не можна вважати беззаперечною. Сліди «поліхромних» розписів (червона й чорна фарба) на її склепінні можуть бути цілком природними (згадаймо «кіптяву»), адже сюжет композиції не простежується, а хімічний аналіз «фарб» не проводився. Окремі «рукотворні» фігури (хрести і т.д.) загалом типові для печер, де їх вимальовували свічками, смолоскипами, і не є ознаками системних розписів, що взагалі не були відомі в давньоруських підземеллях.
Нічим не обгрунтовано й думку про вік досліджуваної ділянки. Після біолокаційних розвідок 1980 р. вважається, що найдавніший відрізок Ближніх печер знаходиться в товщі печерського плато на північний схід від сучасного основного лабіринту, тобто відоме нам підземелля виникло і сформувалося набагато пізніше, мало не в ХV-ХVІ ст., Однак північніше Хрестовоздвиженської церкви, яка здіймається над печерами, на найближчих вибалках Печерського пасма немає жодного похилого майданчика, зручного для розміщення в цьому районі наземного подвір’я — «ветхого монастиря» ігуменів Варлаама та Феодосія, згадуваного у джерелах. Тут взагалі немає слідів давньоруського рукотворного ландшафту чи доріг, що вели б до Верхньої Лаври або Дніпра. Водночас відомо, що яр під Хрестовоздвиженською церквою, де знаходились рублений узвіз («помость») і колодязь святого Феодосія, був освоєний уже наприкінці XI ст.
Предковічність основного лабіринту Ближніх печер підтверджується археологічними знахідками в підземних камерах і позитивними результатами медичної експертизи поховань некрополя, орієнтовно датованих ХІ-ХIII століттями. Ділянка ж, яка вивчалася археологами 1979 р., могла виникнути не раніше другої половини XII ст. Палеографічний аналіз написів, знайдених у «ході Нестора», не дозволяє переступити нижню хронологічну межу XII ст. До того ж у сусідньому «ході Меркурія» майже немає слідів безперервного перебування людей. Цей тунель знаходився на стадії опоряджувальних робіт, припинених давнім землетрусом ймовірно 1230 р.
Стосовно шиферного уламку теж виникає кілька сумнівів. По-перше, він міг потрапити до печер уже як вторинний будівельний матеріал, як-от мармурові колони (фусти), фрагменти темплону, ківорія та портальних одвірків з Успенського собору. По-друге, якщо це справді фрагмент раки, то звідки видно, що вона неодмінно належала саме Антонію? По-третє, «хід Меркурія» не може вважатися настільки потаємним місцем, щоб у ньому була необережно загублена дорогоцінна реліквія. Судячи з усього, тунель збиралися використовувати як продовження підземного кладовища; у ньому зафіксовано сліди розчисток. Цілковито він запустів, певно, лише у польсько-литовську епоху, після землетрусів кінця ХVІ-початку XVII ст.
Таким чином, новітні матеріали не дають надійної інформації про місце поховання Антонія Печерського. Однак існує й інше промовисте джерело, що дозволяє продовжити пошуки. Виявляється, що книжник початку XIII ст., один з авторів Печерського патерика, лаврський інок Полікарп настільки виразно описує раку преподобного Антонія, що локалізувати її стає напрочуд легко. Переповімо деякі уривки з Патерика.
Печерський чудотворець Прохор Лободник мав великий вплив на київського князя Святополка Ізяславича. По смерті преподобного князь «вземь святаго старца, и несе и в печеру, и своима рукама вь гробь положи». У подальшому перед важкими випробуваннями Святополк завжди «прихождаше вь манастырь сь благодарениемь, покланяася святей богородици и гробу Феодосиеву, и вхожаше в печеру кь святому Антонию и блаженному Прохору, и всемь, преподобным отцем покланяяся».
Інший чернець, Іоан Багатостраждальний, у пошуках душевного спокою «идох убо в печеру, йде же лежить святый отець нашь Антоние, и ту на молитву обратихся, и пребых день и нощь у гроба его моляся. И слышах его, глаголюгда... "Иоанне, Иоанне! Подобаеть ти зде затворитися...» Затвор Іоана знаходився настільки близько до могили його духовного учителя Мойсея Угрина, що якось подвижник «изем же єдину кость (одну з багатьох. — Прим. авт.) от мощий ... святаго» Мойсея, не зробивши ані кроку зі свого місця.
Ще один інок, Шмен Багатохворобливий, напередодні провіщеної йому смерті «вшед въ церковъ (певно, «ветху» на Ближніх печерах. — Прим. авт.), причастися... и тако, взем одръ, несяше к печере, в ней же николи же бывалъ и николи же виде от рожниа своего, и вшед, поклонися святому Антонию и место показа, в нем же положитися хотя». Далі Пімен пророкує знахідку «зде» трьох більш ранніх поховань. Яскраві, розгорнуті, деталізовані характеристики поховань, безперечно, вказують на «печеру Антонія», тобто його поховальну крипту. Стає зрозуміло, що чернець сам неодноразово бував біля могили Антонія.
Поховання Мойсея Угрина, Прохора, Пімена та затвор Іоана Багатостраждального мають виразно сигнальне значення. Залишається з’ясувати, наскільки узгоджується їх сучасне розміщення із давньоруською традицією. Після тривалого запустіння в добу ординських нашесть Ближні печери еволюціонували дуже повільно. Писемні джерела починають знову згадувати про них лише з кінця XIV ст. Паломництво до печер відроджується лише на початку XV ст. (проща до Печерської лаври троїце-сергіївського диякона Зосими 1420 р.), а масового характеру набуває ще пізніше — на межі ХVІ-ХVII ст., у зв’язку з початком антиунійної боротьби та національно-релігійним піднесенням на Україні.
Потреба же в упорядкуванні підземного пантеону настала або принаймні виявилася фінансово можливою лише після відновлення й офіційної легалізації православного сповідання в Речі Посполитій (1620-40 рр.). Очевидно, що переважна більшість давніх поховань у Ближніх печерах збереглася недоторканою аж до могилянської доби, і цей стан фіксується на відомих планах «Тератургіми». (Ремонт печер, здійснений П. Могилою, описано його сучасниками як надзвичайна, досі нечувана подія. Крім того, А. Кальнофойський спеціально зазначає, що керівництво монастиря раніше не заохочувало відкопування мощей і перенесення їх на нові місця).
1638 р. усі чотири згадані могили знаходилися на так званій Поховальній вулиці на мінімальній відстані одна від одної (!) Цікаво, що поховання Іоана і Мойсея залишились на тому ж самому місці й надалі, аж до наших днів. Особливо виразно бачимо це на плані 1661 р., де застосовано справжній лінійний масштаб, який демонструє абсолютний збіг топографічних координат XVII ст. і сучасних. Решту поховань, на жаль, було перенесено: Прохора — до Антоніївської церкви, Пімена — до одвірка в «хід Меркурія», але й вони з 1661 р. також перебувають на постійних місцях. Показово, що мощі Пімена і Прохора опинилися в тій частині Ближніх печер, де принаймні з кінця XVI ст. вказували поховання Антонія легенди, записані Лясотою і Кальнофойським.
Неважко збагнути, що ця перестановка ніби засвідчує «боротьбу» за часів Петра Могили двох відмінних версій поховання печерського ктитора. З одного боку, численні перевидання и авторські компіляції Патерика могли звернути увагу прискіпливих редакторів та уважних читачів на справжні топографічні реалії кілька вікової давнини. З другого ж боку, в релігійній свідомості насельників переважав пієтет до чудес і провіщень. Не виключено, що й сама Антоніївська церква, витесана, за словами А. Кальнофойського, «від побожних законників, що жили невдовзі перед нами (тобто в кінці XVI ст. — Прим, авт.)», з’явилася на своєму місці (біля удаваної келії Антонія) па тій самій вигаданій підставі.
Водночас виникає враження, що згадане перенесення мощей робилося з відволікальною метою. Раніше вже йшлося про острах чернечої братії втратити останки свого фундатора. Однак для цього спершу слід було їх знайти! Такі спроби, судячи з пізньої легенди XVI ст., регулярно повторювалися, але кожного разу закінчувалися безрезультатно. Після багатьох невдач ченці були змушені шукати більш-менш пристойне пояснення своїй поразці; обретінню мощей, мовляв, перешкоджало божественне провидіння.
Насправді ж «зникнення» мощей Антонія аж ніяк не пов’язані з його «заповітом», бо навіть на початку XIII ст. вони спочивали відкрито і згадувалися в тому ж Патерику. Найімовірніше, їх сховали «під спудом» з остороги вже під час нашестя монголо-татар. Згадаймо, яка сумна доля очікувала решту поховань. Свідок тих скорботних подій, інок та архимандрит Печерського монастиря, а згодом єпископ Володимирський Серапіон згадує про наругу над лаврськими святинями: «Плоти преподобных мних птицам на снедь повержени Буша». Отож останки преподобного Антонія вирішили сховати у безпечному місці. Та пізніше, після кількох плюндрувань Києва у XIII-ХV ст., тривале приховування реліквії могло призвести до повного забуття потаємної схованки. Пошуки ж, розпочаті навздогад, виявилися марними.
Це пояснює, чому печерські ченці наділили свого ктитора міфологічними рисами його знаменитого тезки й попередника Антонія Єгипетського, який заповідав поховати себе безіменно, аби ніхто ніколи не міг відшукати його могилу. Однак компілятори добре відомого на Русі «Житія Антонія Великого», написаного ще в IV ст., не знали, що побажання засновника християнського чернецтва так ніколи й не було виконане. Після тривалих поневірянь його мощі опинилися 1.491 р. в Арлі (Прованс, Франція). Міф про посмертну долю печерського подвижника є звичайним літературним запозиченням (так званим мандрівним сюжетом), виправданням невдалих пошуків. У XVI ст. лаврські ченці могли щиро пропагувати цю легенду, пристосовуючи до неї всі супутні свідчення.
Однак у першій половині XVII ст., з розгортанням гострої конфесійної боротьби виникає потреба в широкому прославленні православних святинь і накопиченні та систематизації відомостей про них.
Грандіозні реставраційно-опоряджувальні роботи у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври, здійснені П. Могилою, були однією з ланок цієї роботи. Археологи встановили, що саме опікуванням печерського архимандрита було доглянуто понад 100 (!) занедбаних підземних приміщень; з них забирався весь пристойний інвентар, а самі вони з міркувань господарчої чи естетичної доцільності закладалися цеглою. Стіни й підлога підземних ходів також додатково укріплювалися. Лаврські ченці мали ґрунтовну можливість дослідити підземний лабіринт, на що вказує серйозна технічна підготовка при виготовленні планів печер за допомогою складних кутомірних приладів у 1640 рр. (Йдеться про картосхеми Ближніх і Дальніх печер, гравіровані в 1658-61 рр. майстром Іллею для чергового видання Патерика.)
Якраз у цей час ряд поховань, що відповідали описам «раки Антонія» в Патерику, були перенесені в район Антоніївської церкви. Однак доглядачі печер припустилися прикрої помилки і залишили кілька первісних поховань на старому місці. Це були мощі Мойсея Угрина, які не мали прямого відношення до гробу Антонія й тому зовсім не бралися до уваги, і останки Іоана Багатостраждального. У випадку з останнім, напевно, слід говорити про звичайну плутанину, оскільки замість нього до Антоніївської церкви разом із Прохором було перенесено... його тезку Іоана Постника, який ще 1638 р. спочивав неподалік (!) на Поховальній вулиці. Не виключено, що лаврські іноки могли й зумисне зберегти бодай єдиний справжній орієнтир первісної топографії. Справді, неможливо непомітно «перейменувати» крипту-затвор, де спочив Іоан, чи перенести її на іншу ділянку печер.
Інша річ — чи були ці заходи результатом несвідомого підлаштування інформації патерикових оповідань до вигаданої Антонієвої легенди, а чи лаврські ченці справді знайшли поховання свого ктитора й усували вказівки на нього із споконвічної перестороги. Можливо, що відповідь на це питання була знайдена того ж таки 1979 р.
Під час археологічних робіт на Ближніх печерах спелеологи виявили в раніше не відомій крипті біля затвору Іоана Багатостраждального три шиферні плити, які використовувалися в ній як підпори. Приміщення було щільно замуроване цегляною кладкою XVII ст., яку, очевидно, слід пов’язувати з опорядженням печер у 1630-1640 рр. Знайдена крипта постала перед археологами у вигляді чималої келії з овальним склепінням, вкритим чорним нальотом –«кіптявою». Числені тріщини у склепінні побіжно пояснювали причину появи підпірних плит. Повністю келія через її аварійний стан не досліджувалася, Важко гадати, чи був увесь простір крипти приступний для дослідників. Можливо, сліди укріплення стіни свідчать про руйнівну дію одного із землетрусів кінця ХVІ — першої половиш XVII ст. (1596, 1605, 1619, 1620, 1637).
До речі, точнісінько навпроти затвору Іоана Багатостраждального навколо локули Мойсея Угрина знайдено чотири порожні безінвентарні ніші, що певною мірою можуть відповідати похованням, передбаченим свого часу Піменом. Показово, що на цьому відтинку печерної вулиці поховальні локули зустрічаються досить рідко, хоча ближче до Трапезної і «ходу Нестора» їх щільність сягає граничної межі. Складається враження, що цьому місцю було надано якогось особливого статусу, який обмежував нагромадження тут пересічних поховань. Саме справжня рака Антонія й могла спонукати до перетворення цього проміжку підземної вулиці на своєрідний печерний мавзолей, де ховали лише обраних послідовників та учнів святого.
Залишається припустити, що місцем спочинку Антонієвих мощей була вказана безіменна келія, а плити, що підтримували її стіни, — то рештки зруйнованої землетрусом гробниці. Од самого початку прах преподобного знаходився на одному й тому ж місці, але після монгольської навали догляд за могилою припинився, бо з міркувань безпеки її було замуровано. У XVII ст. при П. Могилі раку відкрили знову, але що в ній виявили — невідомо. Саме тоді, здається, рештки кам’яного саркофагу було використано для укріплення стін крипти.
Прискіпливий догляд за пересічною криптою, її ретельний ремонт і, зрештою, нова, незрозуміла консервація демонструють нетиповий підхід лаврських іноків до цього підземного приміщення. Чи не були мощі Антонія востаннє перепоховані в тому ж самому підземному мавзолеї, в якійсь його суміжній частині? Хтозна, можливо, крипта має ретельно приховане від нерозважливих очей відгалуження в західному напрямку, яке нині засипано землею. Відповісти на це запитання поки що неможливо. Подальша доля реліквії уже відома: в 1640-50 рр. лаврські ченці старанно опоряджують Антоніївський меморіал у зовсім протилежному місці, якнайдалі від ділянки, описаної у Патерику.
Події навколо посмертного вшанування Антонія Печерського й далі залишаються одними з найзагадковіших в історії Православної церкви.
Людина і світ. — 1998. — №11-12. — С. 8—15.
Євген КАБАНЕЦЬ
