Закінчення. Початок у № 1.
Органом, що мав безпосередньо проводити державну політику щодо церкви й пильнувати законність у цій сфері, була Рада у справах релігій при Раді Міністрів СРСР. Вона утворилася у грудні 1965 року після злиття Ради у справах Руської православної церкви і Ради у справах релігійних культів. Як відзначалось у “Положенні”, затвердженому союзним урядом, мета Ради — “послідовне здійснення політики Радянської держави щодо релігії”. Головою цієї установи став Володимир Олексійович Куроєдов, який очолював Раду у справах Руської православної церкви, а ще раніше працював секретарем Горьковського обкому партії. В. О. Куроєдов очолював об’єднану Раду 18 років.
На наш погляд, є потреба предметніше висвітлити роль Ради у справах релігій у політиці щодо церкви. Вона зовсім не однозначна — аналіз виводить нас далеко за межі звичних і усталених характеристик цієї вельми специфічної установи.
По-перше, попри цілком визначені функції Ради, вона ніколи сповна не користувалася делегованими їй офіційно правами у своїй сфері: ще 1921 року було визначено, наприклад, що так званий Ліквідаційний відділ Наркомату юстиції УСРР (одна з установ, котрі передували Раді у справах релігій) діятиме “на підставі загальних директив щодо церковної політики, одержаних від ЦК КП/б/У”. Принципово в цій парі “архітектор-виконавець” нічого не змінилось і через 60 років, хоча з часом опіка стала більш гнучкою і всебічною.
По-друге, незалежність уповноважених Ради від місцевих органів влади, що витікає вже з самої етимології цього поняття — “уповноважений Радою для здійснення її політики” — була фікцією. Скажемо більше: центральний апарат фактично не міг впливати на добір кадрів, які мали безпосередньо “здійснювати контроль за правилами застосування і додержання законодавства про культи” на місцях. Йому лишалося майже автоматично затверджувати креатуру місцевої влади, діяльність якої, до речі, також мав контролювати уповноважений у визначеній галузі. Не дивно, що уповноважений перебував у цілковитій залежності від поглядів на “релігійне питання” господарів області, які практично завжди були зорієнтовані на заборони й обмеження. Більше дивує інше: серед уповноважених все-таки знаходились і такі, що не погоджувалися з можновладцями, намагалися довести всю хибність поглядів тих, хто вірив у можливість зробити людину атеїстом шляхом закриття молитовних приміщень, сформувати науково-матеріалістичну свідомість підростаючого покоління, регулярно виловлюючи його представників попід церквою.
Треба зазначити, що В. О. Куроєдов відкрив нову генерацію в системі Ради." В 1961 році він змінив на посаді голови Ради у справах Руської православної церкви незабутнього Георгія Григоровича Карпова. Останній, великий чин НКВС, був призначений па цю посаду особисто Сталіним у 1943 році. Ієрархи РПЦ знали його досить добре. Незважаючи на ті ласки, що пролилися тоді на них під час зустрічі з Головою Раднаркому, вони не стрималися від вигуку: “Так це ж гонитель наш!” (Додамо, що перевіркою Комітету партійного контролю, здійсненою за дорученням Секретаріату ЦК КПРС у 1957 році, було встановлено: “т. Карпов, який у 1937—1938 pp. працював у Ленінградському управлінні та Псковському окружному відділі НКВС, грубо порушував соціалістичну законність, вчиняв масові арешти громадян, застосовував жорстокі методи ведення слідства, фальсифікував протоколи допитів арештованих”. Але щодо Карпова обмежилися суворою доганою із занесенням в облікову картку — “враховуючи давність здійснених ним вчинків та позитивну працю в наступні роки” (“Известия ЦК КПСС”, 1989, № 11, с. 52—53).
Надалі це вже стало традицією: наприкінці 60-х років уповноваженими Ради здебільшого призначалися відставні офіцери держбезпеки, політпрацівники. Було б несправедливо твердити, що всі вони були мікрокопією Карпова. Це були різні люди. Дехто з них відверто творив беззаконня, хизуючись “витонченістю” власних методів у боротьбі проти “мракобісів”. Але й нині ще віруючі пам’ятають і тих, хто намагався хоч якось захистити їх від сваволі, допомогти релігійним громадам розв’язати найболючіші питання (а їх завжди було доволі: все — починаючи від духовної літератури й закінчуючи дозволом на будівництво вбиральні — ставало нерідко нездоланною проблемою). Ризикуючи отримати ярлик “гнилого ліберала”, такі уповноважені прагнули чесно виконувати свої обов’язки.
На зміну їм у другій половині 70-х років — на початку 80-х прийшли інші люди — майже всі в минулому—партійні працівники. Вони, безумовно, були більш освіченими і, якщо можна так висловитися, рафінованішими. Але, на відміну від кращих своїх попередників, перебували під сильним впливом технократичного мислення. І причина цього зовсім не в технічній освіті — вчителів-гуманітаріїв за фахом серед них було цілком достатньо. Технократичне мислення — це особливий різновид світосприйняття, що цілком, як на мене, виключений при розв’язанні релігійного питання. Закони, за якими ці люди здійснювали партійне керівництво сільськогосподарським виробництвом, будівництвом або навіть ідеологією (хоча коректніше назвати це не законами, а прийомами), виявлялися неприйнятними на новій ділянці роботи. Дехто це через якийсь час зрозумів, дехто так і не зміг. Шкоду, якої завдали останні, доводиться оплачувати сьогодні і, мабуть, доведеться ще й завтра. Але серед нового покоління виявились і такі, що знайшли в собі сили подолати синдром “досвіду керівної роботи” і стали фахівцями у своїй справі, де і гранично високий рівень професіоналізму, якщо він не має морального виміру, втрачає свій сенс.
У 1975 році права Ради у справах релігій було відчутно розширено. Відтоді саме їй, а не місцевим органам влади, належало вирішувати питання, пов’язані з реєстрацією і зняттям з реєстрації релігійних об’єднань, відкриттям молитовних приміщень. Відтепер Рада мала також право перевіряти правильність застосування центральними та місцевими організаціями, а також посадовими особами законодавства про культи та деякі інші права.
У бесіді “за круглим столом” в “Литературной газете” (18 травня 1988 року) колишній заступник голови союзної Ради у справах релігій П. В. Макарцев відзначав, що протягом 1977—1987 років у країні було зареєстровано 64 православні громади. Цифра не така вже вражаюча, однак прохань про реєстрацію було в кільканадцять разів більше. Та Петро Власович був цілком щирий, коли зазначив, що всі вони дістали офіційний статус лише стараннями центру. Випадків, коли б керівники якогось регіону із власної ініціативи відстоювали право людей “ввіреного їм краю” гідно висловлювали свої релігійні почуття, відправляти свої духовні потреби в належному приміщенні, а не в халупі крадькома,— таких випадків історія епохи, що зараз зветься застійною, практично не знає.
Зате — скільки завгодно інших. Аргументація при цьому була типовою: “Релігія — це погано, відкрити церкву — значить зміцнити релігію”; “В одному селі церкву закрили у 60-х роках, у другому — згоріла три роки тому, і нічого, люди живуть, не вмерли, трохи похвилювалися й замовкли”; “Цей колгосп — мільйонер, відкрити тут церкву — це політичний ляпсус”; “У цьому селі людям церква не потрібна, її жадає купка пройдисвітів, що мріють про церковну кварту, а 200 (300, 400) підписів вони назбирали оманою”; і нарешті: “Поки я тут господар, цього не буде!” Все це, звичайно, густо забарвлювалося псевдокомуністичною демагогією, натяками на те, що вже саме питання про це ставити може лише ренегат, котрий “не розуміє лінії партії”.
Відкриття кожної з тих церков, про які повідомив П. В. Макарцев, вимагало безлічі поїздок, телефонних дзвінків, узгоджень. Працівники Ради звичайно займалися цим не через альтруїзм — до цього їх змушувало службове становище, до того ж в якихось випадках подальше зволікання (іноді десятки років) могло призвести до вибуху. До речі, були й страйки, коли колгоспниці відмовлялися доїти корів, а завезені з іншої області автобусом “штрейкбрехери” — старенькі бабусі, дізнавшись, що все це коїться через закриття церкви, приєднувалися до страйкарів. У газетах про таке, звичайно, не писалося.
Та було, крім цього, ще й інше. Одна річ вимудровувати узгоджений із “загальною лінією” план скорочення чи, скажімо, “стабілізації” релігійної мережі; і зовсім інша — сидіти перед гуртом літніх жінок із мозолястими долонями, які кострубате, але таки переконливо доводять, що іншої відради у житті, окрім церкви, в них не лишилось. Тому, визнаючи справедливість багатьох закидів Раді у справах релігій, котрі лунають зі сторінок преси, треба зауважити, що в умовах держави, де домінувала політична лінія на обмеження релігійної діяльності (а в деякі роки — і придушення її), ця установа певною мірою стримувала адміністративний шал. Не випадково, коли терор 30-х років щодо “релігійників” сягнув апогею, було скасовано і Комісію у справах культу. Це позбавляло релігійні організації можливості спілкуватися з державою.
Нам ще раз доведеться повернутися до цифри, названої П. В. Макарцевим. Із 64 православних об’єднань, зареєстрованих за ті десять років, жодне не припало на Україну. Мусимо розчарувати тих, хто чекає закидів на адресу “центрального монстра”. Якраз він докладав зусиль, намагаючись зрушити цю справу. Працівники союзної Ради писали доповідні, соромили, радили піти на поступки, хоча б з огляду на численних заокеанських туристів, що наїжджають у рідні села Західної України, ходили і до секретаря ЦК Компартії України В. Ю. Маланчука — все даремно. У нас не поступалися принципами!
Власне, сам принцип так званої “достатньої насиченості” існував усюди. В регіонах поширення православ’я офіційно вважалося, що храмів тут цілком достатньо, а в Середній Азії не відкривали нових мечетей (в Ашхабаді тоді діяла православна церква, а мечеті не було!) У нас на Україні цього принципу дотримувались залізно — за 40 років тут не відкрили жодної православної церкви. Винятків не було. Хоча був досить симптоматичний прецедент. Його перебіг увібрав у себе чи не весь букет ідеології і психології застою: брутальне нехтування законом, примат ідеології над реальним життям, чорні провалля між ланками ланцюжка “думати — писати — говорити — діяти”.
Після прийняття в 1977 році нової Конституції СРСР, яка, на відміну від попередньої, не просто проголошувала свободу відправлення релігійних культів для всіх громадян, а й гарантувала свободу совісті, з’явилась надія, що це може привести і до певних реальних зрушень у цій сфері. Хоча на Заході й зловтішалися, що нашій Конституції легко бути найдемократичнішою у світі, бо вона не розрахована на практичне застосування, все ж якісь флюїди “згори”, що були “внизу” витлумачені як демократичні, йшли. Багато говорилось і писалось про свободу совісті, численна література з’явилася з нагоди 60-річчя ленінського декрету “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви”. Врешті, на одній з нарад В. О. Куроєдов закликав уповноважених Ради бути сміливішими, принципово ставити перед місцевими органами влади питання про необхідність з повагою ставитися до законних прав віруючих громадян, в тому числі й тих, що клопоталися про утворення православних громад.
О. О. Собко, один з найбільш сумлінних і досвідчених уповноважених Ради, офіцер у відставці, сприйняв це як керівництво до дії. Він порушив справу про реєстрацію об’єднання Руської православної церкви в селі Кунка Гайсинського району на Вінниччині. Всі необхідні клопотання, заяви, подання були абсолютно законно оформлені. Але машина спрацювала майже моментально: один з найкращих ще вчора уповноважених республіки був звинувачений у “політичній короткозорості” і знятий з посади. (Зауважимо, що рішення про реєстрацію православної громади в с. Кунка все ж було прийняте Радою у справах релігій при Раді Міністрів СРСР, але тільки 19 березня 1990 року). Так для всіх було дано низку уроків: прямий — православні церкви відкривати не можна, і опосередковані: Москва далеко, а “свої” поруч; те, що говориться з високих трибун, не слід сприймати буквально, треба вміти вловлювати підтекст; і нарешті — що закони треба виконувати найвищою мірою вибірково.
Однак і тут Ми маємо зробити застереження (що вдієш, минуле двадцятиріччя було вкрай фрагментарним за своєю соціальною архітектонікою, про що докладніше розкажуть політологи). Москва мала досить прав, аби зареєструвати православну громаду попри незгоду району, області, республіки. Мала владу сказати рішуче “ні” на подання про закриття церкви. Але ж не казала! А от, наприклад, у 1935 році (якому році — зважте!) з 373 справ про закриття молитовних споруд, що надійшли з місць у Комісію у справах культу при ЦВК СРСР, у 50 випадках було прийнято рішення залишити ці приміщення в розпорядженні віруючих. Через сорок років Рада у справах релігій при Раді Міністрів СРСР на таке вже не зважувалася, хоча закон був на її боці.
Трохи про закони. У той період прийнято ряд правових актів, що мали регулювати сферу державно-церковних відносин. Дещо розширило права релігійних громад, звільнило їх від занадто дріб’язкової адміністративної опіки ухвалене в 1976 році “Положення про релігійні об’єднання в Українській РСР”. Ще раніше, 26 березня 1966 року, Президія Верховної Ради УРСР прийняла Указ “Про адміністративну відповідальність за порушення законодавства про релігійні культи” і Постанову “Про застосування статті 138 Кримінального кодексу Української РСР”. Перший документ встановлював адміністративну відповідальність за ухиляння керівників релігійних об’єднань від реєстрації, за порушення встановлених правил організації та проведення церемоній культу, за організацію позакультових гуртків, груп тощо. Другий роз’яснював, які порушення законів про відокремлення церкви від держави і школи від церкви тягнуть за собою кримінальну відповідальність. До речі, вона передбачалась і за “відмову у прийомі на роботу або до учбового закладу, звільнення з роботи або учбового закладу, позбавлення встановлених законом пільг і переваг, а так само інші істотні обмеження прав громадян у залежності від їх ставлення до релігії”.
Вдаватися до юридичного аналізу цих документів ми не будемо — ясно, що вони досить далекі від демократичних принципів свободи совісті. Але, мабуть, якщо б згадане “Положення про релігійні об’єднання...” тоді неухильно виконувалось, то ситуація в релігійному середовищі дуже відчутно розрядилась би. Та, як учив Л. І. Брежнєв, “закони в нас, товариші, хороші, треба тільки навчитися їх виконувати”.
У державі ж, де правлять не закони, а люди, це навряд чи можливо в принципі. Тому, як вже згадувалося, правові положення повсюди і повсякчас порушувалися, витлумачувались цілком довільно, деякі з них мали відверто декоративний характер. Скажімо, не зареєстровано жодного випадку передбаченого законом притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб, хоча фактів дискримінації віручих було більш, ніж достатньо. Чиновники нерідко відмовляли багатодітним жінкам у присвоєнні їм звання “Мати-героїня”, цькували службовців, дізнавшись про їх релігійні переконання, загрожували уповноваженим Ради, які намагалися якщо не розв’язати, то хоч пом’якшити гостроту проблеми. Але відповідальності майже ніколи не несли. У 1985 році, коли ще панували і дух, і метода попереднього двадцятиріччя, на Україні було притягнуто до адмінвідповідальності 12 посадових осіб, але половина з них — “за потурання”.
Водночас Указ від 26 березня 1966 року застосовувався вельми активно. І хоча в ньому досить чітко було перелічено, хто і за що може бути притягнутий до відповідальності, штрафи в розмірі 50 карбованців сипалися й на священиків, котрі правили службу в період сільськогосподарських робіт, замість того, щоб гнати парафіян у поле, і на пресвітерів, які не перешкодили виступові дитини з різдвяним віршиком під час молитовних зборів, і на проповідника, який “вів релігійну пропаганду” над труною.
Можна навести досить довгий список заборон, які не були передбачені жодним законом, але дуже наполегливо проводилися в життя. Пресвітерові заборонялося, наприклад, надавати неповнолітньому водне хрещення, хоча за радянськими закономи жоден релігійний обряд не має юридичної чинності. Не можна приїжджому проповіднику виступати не у своїй громаді. Не можна нести хреста перед похоронною процесію... Втім, досвід опору свавіллю місцевої нормотворчості досить цікаво виклав священик Г. Едельштейн (див.: “На пути к свободе совести”, М., 1988, с. 240—260).
Отже, до середини 80-х років аномальність, двозначність становища, в якому знаходились релігійні організації, досить глибоко усвідомлювали не лише церковні діячі, віруючі й ті, хто співчував їм, а й чимала частина радянських і партійних працівників. Державно-церковні взаємовідносини стояли напередодні перебудови, напередодні принципово нового етапу свого розвитку. Але для цього перебудовчим силам нашого суспільства ще належало, долаючи могутню броню багаторічних нашарувань і в цій сфері, виробити і взяти на озброєння такі підходи, як нове політичне мислення, пріоритет загальнолюдських цінностей, правова держава, права людини, нерозривність історико-культурної та духовної спадщини, плюралізм.
Людина і світ. — 1991. — № 2. — С. 8-12