Журналіст Павло СТОРОЖЕНКО веде розмову з пресвітером Полтавської громади євангельських християн-баптистів Анатолієм Степановичем СЕМІОНОМ
П. Стороженко — Найперше запитання, з яким я хочу звернутися до вас, покликане послужити так би мовити, справі просвіти: що це за люди — євангельські християни-баптисти? Широкому загалу роками нав’язувалася думка, що з ними треба боротися, бо діло темне... На жаль, у буденному житті доводиться частіше стикатися з проявами антирелігійного невігластва, ніж наукового атеїзму. Якось до мене звернувся віруючий-баптист з таким наріканням: його син-третьокласник повернувся зі школи чимось засмучений. Погана оцінка? Ні. Щось не зрозумів? Ні. Що ж сталося? Нарешті, мати випитала. Виявляється, нова вчителька, довідавшись, що його батьки — баптисти, сказала, ніби вони скоро принесуть його в жертву: заріжуть або спалять. Батьки були вражені: і це називається — боротися з релігією? Що це: прояв легковажного, безвідповідального невігластва? Чи свідомий акт боротьби з “релігійним дурманом”? В усякому разі, особливості віровчення євангельських християн-баптистів, генезис Вашої церкви широкі верстви знають мало...
Пресвітер А. С. Семіон: — Нас, віруючих, ця проблема теж турбує. Тому не випадково у першому номері “Християнського життя”, газеті українських баптистів, яка почала видаватися в Києві, вміщено короткий начерк історії нашої церкви.
Євангельські християни-баптисти — це одновірці протестантів. Як вам, мабуть, відомо, вони становлять значну кількість населення в Німеччині, Швейцарії, Данії, Фінляндії... Багато їх у Сполучених Штатах. Своїми отцями-фундаторами ми вважаємо Мартіна Лютера, Томаса Мюнцера, Яна Гуса. У другій половині XIX століття баптизм став поширюватись і на Україні. Піонерами євангельського вчення були Ю. Цимбал, І. Рябошапка, М. Ратушний. У нашому русі були різні періоди — і більш, і менш сприятливі,— але особливого переслідування зазнали євангельські християни в тридцяті роки. Майже всі молитовні будинки були закриті, багато пресвітерів і рядових віруючих потрапили в табори, за грати...
Варто зазначити, що на Україні живе майже половина євангельських християн-баптистів СРСР. У Києві діє Республіканський центр.
Основна культова відмінність, що відрізняє нас від православної чи католицької церков, у тому, що обряд хрещення в нас виконується, коли людина досягає певної духовної зрілості, щонайменше в шістнадцять-сімнадцять років. При хрещенні ми ставимо запитання. Якщо людина (підкреслюю — вже досить доросла) впевнено відповідає на них, приймаємо її до громади. Наш новий брат чи сестра бере участь у житті громади, відвідує молитовні збори тощо. Якщо ж порушує приписи Святого письма, одновірці бесідують з ним, напучують, інколи навіть ставиться питання про виключення з громади...
П. С. — Проводите, так би мовити, “виховну роботу”?
А. С. — Можна сказати й так. Дітохрещення, яке було введено на Четвертому Вселенському соборі християнських церков, ми, протестанти, не визнаємо. Тому що діти можуть вирости й безбожниками.
Згідно з нашим віровченням, усі діти невинні. А ми, дорослі, повинні каятись, молитись... Баптисти — це хрещені по вірі, свідомо хрещені...
П. С. — А буває, що громада не охрещує, тобто не приймає до християнського загалу?
А. С. — Буває, коли при випробовуваннях з’ясовується, що новачок чогось все ж не зрозумів, тоді хрещення відкладаємо... Хай увірує, вникне... І, безумовно, при цьому враховується особиста поведінка людини,— те, яка вона в побуті, родині, в спілкуванні з іншими людьми. Якось ми відклали хрещення одній жінці, бо наші брати і сестри мимоволі стали свідками того, як вона сварилася в черзі. Не усмирила вона ще свою гординю, не готова жити за заповідями Божими.
П. С. — Мені пригадується випадок з історії “боротьби” з релігійним впливом. В одному з райцентрів комсомолець закохався в дочку пресвітера місцевої громади євангельських християн-баптистів. І так сильно, що його атеїстичні переконання захиталися. Дівчина погоджувалась вийти за нього заміж тільки в тому разі, коли й він охреститься, тобто житиме за заповідями Божими. І він нібито погодився. Вже проходив, так би мовити, випробувальний термін. Хлопець посерйознішав, навіть кинув палити... Все його звичне оточення, друзі, знайомі занепокоїлись. Що робити? Роз’яснювали, умовляли... Не піддавався. Та все, врешті-решт, закінчилося “щасливо”: друзям вдалося після “получки” умовити хлопця піти вихилити по чарчині, і він добре-таки упився. Для “кандидата” це була страшна провина. Про прийом до громади і про весілля не могло бути й мови. Отак, внаслідок тривалої напруженої “боротьби” “атеїстична душа” була вбережена. Я навів цей приклад не лише для того, щоб показати, до яких одіозних методів боротьби з релігією вдавалися в нашому суспільстві, а й запитати: хіба не можна бути високоморальною людиною, не будучи християнином? Апостол Павло в посланні до римлян зазначав, що язичники, які не мають Закону (Божого — П. С.), і чинять законне з природи, виявляють діло Закону, написане в серцях своїх, як велить їм сумління.
А. С. — Справді, апостол Павло пише, що в язичників є совість, яка виправдовує або засуджує їхні вчинки. Кожен відповідатиме перед Богом по совісті. Бо, в принципі, кожна людина повинна знати, що таке добро, а що — зло, який вчинок справедливий, а який ні. Як говориться у Святому письмі: “Чинити справедливо, любити справи милосердя і смиренно-мудро ходити перед Богом твоїм...” (Мих. 6.8). Тобто невіруча людина може бути моральною. Але хрещення для нас обов’язкове, як і виконання заповіді: “Хто буде вірити — і хреститься”.
П. С. — У наведеному випадку, коли хлопець закохався в дівчину-баптистку, мене цікавить й інший бік проблеми: чи не надто прискіпливо поставилася вона, та й уся громада, до невіруючої людини? Змінити нараз світогляд — це важко. Та й чи потрібно? Хіба не можна кожному мати свої погляди? У першому посланні апостола Павла до корінфян теж ідеться про такі ситуації. Коли в якогось брата дружина невіруюча, сказано там, і вона згодна жити з ним,— нехай він не залишає її. І якщо жінка має чоловіка невіруючого, а той згоден жити з нею,— теж хай не залишає його.
А. С. — Це важко вирішувати тільки теоретично. Якби, наприклад, хлопець прийшов до нас у громаду й сказав: я хочу взяти віруючу дівчину, бо люблю її,— ми б пояснили: якщо ви одружитесь, у вас буде важке життя. Вона йтиме до молитовного дому, а ти наполягатимеш, щоб вона сиділа вдома. Вона опускатиметься на коліна помолитись, а ти насміхатимешся. Коли у вас підуть діти й вона захоче виховувати їх у релігійному дусі, ти заважатимеш: навіщо це потрібно, Бога немає! Складуться дуже непрості стосунки, навіть у побутовому відношенні. І вийде не життя, а мука. Дуже багато розбіжностей. Тому апостол Павло писав також: “Що спільного у світла з темрявою чи у віруючого з невіруючим? Не схиляйтесь під чуже ярмо з невіруючими” (2 Кор. 6. 14). Саме життя “потурбувалося” про те, щоб таких шлюбів було якнайменше.
П. С. — Чи давно існує в Полтаві громада євангельських християн-баптистів?
А. С. — Минулого року відзначали її вісімдесятиріччя. Я робив доповідь про історію нашої церкви, пригадували всіх братів, які трудилися, несли наше вчення...
П. С. — Чи сталися якісь зміни в житті громади останнім часом, за роки перебудови?
А. С. — Зміни досить помітні. Маємо нині змогу вільніше проповідувати. На 1000-ліття хрещення Русі ми вивісили оголошення про урочистості, і ніхто нам не перешкоджав. Раніше це було б неможливо. А тепер міські власті з розумінням поставилися й до нашого прохання виділити місце для будівництва нового молитовного дому. Річ у тому; що до нашого нинішнього будинку зібрань на Дублянщині віруючим складно добиратися з інших районів міста. Туди ходить тільки один автобус. І коли його знімають на якісь господарські потреби, то взагалі дістатися можна тільки власним автомобілем чи таксі, а це, зрозуміло, не всім доступно. Нині міськвиконком виділив ділянку для будівництва нового молитовного дому. Вже почалися будівельні роботи.
П. С. — Як ставиться громада до процесів, які відбуваються в суспільстві? Воно помітно політизується... Виявилося, що в нас багато зневірених — в офіційно проголошеному “світлому майбутньому”, у вождях тощо.
А. С. — Ми не хочемо втручатися в політичні процеси. Наша головна мета — проповідь Євангелія. Але всі члени нашої громади — сумлінні працівники, дисципліновані, непитущі, наділені почуттям обов’язку й відповідальності. А це дуже важливо, коли йдеться про необхідність відродження й зміцнення економіки країни. Ми розуміємо, що наш народ сподівався на велике, світле майбутнє, і тепер, коли обіцянки не справдилися, занепав духом. Ми залишаємося такі ж непохитні у вірі, як і раніше. Нині стає дедалі більше людей, які б хотіли читати Біблію, слухати проповіді. Вони шукають істину... І ми, в міру наших сил, намагаємося їм допомогти. Сьогодні ми маємо змогу нести людям Євангеліє, проповідувати закони Божі серед людей, які потерпають у духовній і тілесній скруті.
Ми зустрічались із в’язнями колонії суворого режиму у Божковому поблизу Полтави, виступали з благодійними концертами в багатьох райцентрах області. Зали були переповнені. Люди цікавляться нашим ученням, щоденним життям, стосунками в громаді.
П. С. — Ви значною мірою вже відповіли на запитання, яке я збирався поставити трохи пізніше. Кожен суспільний організм — а ваша громада теж являє собою суспільну організацію,— прагне до примноження своїх рядів, посилення впливу. Якими методами прагнете ви досягти цього останнім часом?
А. С. — Нині ми можемо вступати з людьми в діалог і постійно підтримувати його. Це має велике значення. Особливо якщо пригадати, що донедавна слово Боже можна було почути тільки в стінах молитовного дому. Ми йдемо до людей не як до представників тієї чи іншої категорії населення — службовців, робітників чи, приміром, в’язнів, а як до Божих створінь... І коли розмовляємо з людьми, то намагаємося донести наше вчення найзрозумілішими, найпроникливішими словами. Ми молимося за людей.
П. С.— Як ви прийшли до віри? За моїми спостереженнями, віруючими стають в основному з двох причин: цьому сприяє або виховання в релігійній родині, або якесь нещастя в особистому житті, коли в цей час поряд опиняється віруюча людина, яка простягає руку допомоги і своєю поведінкою, прикладом навертає до Бога...
А. С. — У нас була велика сім’я. Дев’ятеро дітей. Четверо померли маленькими. Старший брат загинув на війні. Нас залишилося четверо. Моя старша сестра невіруюча, а ми, я і дві сестри, стали євангельськими християнами-баптистами. І в наближенні до віри нам слугувала живим прикладом мама. Це була справжня християнка, смиренна людина, яка все життя без нарікань терпіла поруч чоловіка, досить жорстокого, питущого... Батько в нас був невіруючий і жив, як усі люди. Інколи я запитував маму: “Мамо, звідкіля у вас беруться сили, щоб терпіти?” І вона відповідала: “Господь дає мені сили”. Вона ніколи не говорила погано про батька, не нарікала на долю. Навпаки, вчила нас: він — ваш батько, ви повинні його слухатися, шанувати... Вона його дуже любила. Власне, й він цінував її за щирість, за надійність... Хоч і був проти її релігійності. І коли ми теж слідом за матір’ю пішли в молитовний дім, стали співати псалми, вивчати Святе письмо, він був дуже вражений. Отож у моєму дитячому житті було два приклади,— я міг вибирати...
П. С. — Де працювали ваші батьки?
А.С. —Тато працював на різних посадах: був і бухгалтером, і комірником, і завідував крамницею... А мама була простою колгоспницею, господарювала вдома. Звичайно, я не зразу навернувся до віри, були і сумніви, і шукання, було важке життя. Я сам для себе поступово відкривав Божу істину. І тепер я молюся, і Бог мені відповідає.
П. С. — Скажіть, будь ласка, а в наш час основні причини, через які люди приходять до релігії, залишаються незмінними?
А.С. — Нині ми все частіше надаємо хрещення людям, які виросли в нерелігійних сім’ях. Є навіть такі приклади, коли батько і мати — члени партії, а діти шукають шляхів до Бога. Вони зазнали гонінь, бо батьки намагалися не допустити цього... Я особисто надавав хрещення двом дівчатам з приблизно такою долею... Взагалі поповнення наших громад і в Полтаві, і в інших місцях відбувається за рахунок молодих людей.
П. С. — Як на ваш погляд, чи може добрий приклад живої людини чи, приміром, життєпис героя замінити певні релігійні еталони, що нормують моральну поведінку людини в суспільстві? Власне, заповіді “не вкради!”, “не вбий”, “шануй батьків своїх!” — стосуються не тільки віруючих, а й атеїстів.
А. С. — Можна слідувати доброму прикладу і бути зразковим громадянином і поза вірою в Бога. Хоча й важко. І саме через обмеженість людських сил. Бо джерела для їх поповнення невіруюча людина, на мій погляд, не має. Вона може стриматися, не відповісти грубістю на грубість, нечесністю на нечесність, підступністю на підступність, але всі переживання залишаються в ній, і врешті-решт їй просто забракне сил, вона зірветься, стане платити оточенню тією ж монетою.... Примножуючи, таким чином, у світі зло. А у віруючої людини є живий зв’язок з Богом, він підсилює її. Адже сказано в Біблії: “І не будь переможений злом, а перемагай зло добром” (Рим. 12. 21). Християнин злом на зло не відповість. Він розуміє, що це гріх. Він піде ображений, але впевнений, що Господь дасть йому сили й далі любити і прощати. Бо Христос сказав: “А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, моліться за тих, хто кривдить вас, дякуйте тим, що ненавидять вас...” (Мф. 5,44). У цьому суть християнства, яке скасувало ветхозавітну заповідь “око за око, зуб за зуб”.
П. С. — Як ставиться ваша церква до наболілих проблем суспільного життя? Зокрема, до боротьби за екологічну чистоту, за унормування міжнаціональних стосунків? Адже ви живете в суспільстві, і його клопоти обминути вас не можуть.
А. С. — Ми розуміємо, що людина може користуватися всіма природними благами, які дав Бог. І підтримуємо всі зусилля, спрямовані на збереження природного середовища. До дару Божого треба ставитися з вдячністю і ощадливо. Від цього залежить наше здоров’я і життя.
Щодо міжнаціональних стосунків, то серед нас, євангельських християн-баптистів, не виникає цих проблем. Ми всі однакові перед Богом. У нашій громаді — українці, росіяни, білоруси, грузин... До нас приїжджали на гостини чорношкірі одновірці. Ми їх вітали як братів у Христі, вони для нас такі ж душі, як і ми. Апостол Павло писав, що Бог від однієї крові створив весь рід людський для проживання по всьому лицю землі. І ворожнеча між людьми різних національностей для нас незрозуміла й неприйнятна.
П. С. — І останнє запитання: пресвітер — це ваше, так би мовити, громадське доручення. А ким ви працюєте, чим заробляєте на хліб насущний?
А. С. — Я працював кочегаром, будівельником, помічником машиніста, столяром... Недавно мене обрали головою виробничого кооперативу “Лтава”, який відкрився при Полтавському заводі газорозрядних ламп. Будемо виготовляти двері, віконні рами, інші столярні вироби. Все, що необхідно для людей...
ПОЛТАВА
Людина і світ. - 1991. - №1. - С. 23-26.