Десять років спроби політичного з’єднання Церков
Повідомила прес-служба Патріархії УАПЦ: 25 червня 1992 р., через 50 років після канонічного поставлення єпископів Української Автокефальної Православної Церкви і через три роки після леґалізації УАПЦ в Україні, почала діяти нова релігійна організація – Українська Православна Церква Київського Патріярхату. Її створення засвідчило волю патріотичної частини духівництва і мирян Української Православної Церкви Московського Патріярхату, які з різних причин не зважувалися приєднуватися до УАПЦ, до виходу з-під політичного впливу московської адміністрації та до використання будівничого потенціялу Православної Церкви для творення новочасної Української Держави. Неформальним лідером цього процесу від самих початків став колишній митрополит Київський і всієї України РПЦ Філарет, котрий 1995 р. і формально очолив УПЦ-КП як її предстоятель. Десятиріччя діяльности УПЦ-КП засвідчило велику політичну волю, наполегливість і дипломатичний талант її глави. Сьогодні УПЦ-КП – одна з найбільших в Україні релігійних організацій, яка провадить інтенсивну видавничу й навчальну роботу, має помітний вплив на політичні еліти Центральної України, здійснює душпастирську опіку сотень тисяч вірних. Вона змусила рахуватися з собою навіть затятих опонентів. На жаль, ініціятиву створення УПЦ-КП було використано президенською адміністрацією Леоніда Кравчука для спроби запровадити державний контроль над Православною Церквою та приєднати до УПЦ-КП вже чинні в Україні Православні Церкви. І коли УПЦ-МП зуміла захиститися від цього, то значна частина Української Автокефальної Православної Церкви не витримала випробувань. Ганебною сторінкою в історії українського православ’я стане конформізм більшости єпископів, впливових священнослужителів та мирянських активістів, виявлений у їхньому виході поза структури УАПЦ. Прикметно, що ті, хто під тиском політичних, економічних або інших чинників перейшов з УАПЦ до інших Церков, найчастіше ставали носіями ідеології пристосовництва, запобігання перед владою, нетолерантности до співвітчизників інших переконань, ідейної непослідовности. Розбиття УАПЦ зашкодило авторитетові Церкви в Україні, поглибило церковний розкол, деморалізувало багатьох вірних. Ювілей утворення УПЦ-КП, нагадуючи долю конформістської частини УАПЦ, ставить перед кожним із нас проблему моральности церковної політики, проблему межі, за якою компроміс переходить у безпринципність. Без розв’язання цієї проблеми годі сподіватися, що інтриги довкола ідеї творення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні перейдуть у конструктивний вимір і завершаться подоланням розколу. Організаційна єдність Церкви не може бути самодостатньою метою. Це лише один із напрямків здобуття її духовної, таїнственної єдности, що стається через поєднання з містичним Главою Церкви – Христом, з Яким несумісні боягузтво, пристосовництво, торги за посади, – все, чим рясніє політичний досвід з’єднання церков в Україні. † Ігор, архиєпископ Харківський і Полтавський керуючий справами Патріярхії Київ, 12 (25) червня р.Б. 2002
