Текст доповіді на IX Якунінських читаннях (2 березня 2025 р.)
У Російській Православній Церкві 325 єпархій, близько 40 000 храмів і понад 40 000 кліриків. У цьому грандіозному списку – значнішому, ніж у будь-якої іншої помісної православної церкви — зовсім губиться Віленська єпархія, яка давно перебуває на території незалежної держави, що входить до ЄС і НАТО.
Здавалося б, сама географія (а також історія та економіка) зумовлює, що в цій єпархії мають завестися дисиденти, адже Москву боятися нічого. Але ні! Усі роки від відновлення литовської незалежності в 1990 і до 2022 дисидентства тут і духу не було. Радше навпаки, чим активніше Росія займалася просуванням російського світу за межами РФ — спочатку за допомогою м'якої сили, а потім і військової, — тим більше клірики і парафіяни РПЦ у Литві відчували необхідність зберегти свій зв'язок із Москвою. А опозиційність почала проявлятися не до Москви, а стосовно місцевої влади, нехай і у формі мовчазної незгоди. Так, з 2014 року митрополит Інокентій (Васільєв) вимагав від кліриків не говорити на тему політики, і сам підкреслював, що церква поза політикою. У той час, як литовська влада і суспільство зайняли проукраїнську позицію, за свідченням диякона Віктора Мініотаса в 2014 році в його оточенні (а він служив у Свято-Духовому, єдиному православному чоловічому монастирі Литви) окупацію Криму підтримала більшість, якщо не всі.
У 2015 році Віленська єпархія вперше потрапила у звіт литовського Департаменту держбезпеки. Литовські спецслужби раптом виявили, що це просто частина РПЦ, і там транслюються наративи про російсько-українську єдність, скріплену православною вірою, а також теорії змови щодо протистояння російської духовності та західної цивілізації. Інформацію про це ДДБ включив до свого публічного звіту про загрози безпеці.
Тут необхідно зробити важливе зауваження. Незважаючи на те, що місце Віленської єпархії в структурі РПЦ нічим не відрізняється від Воркутинської або Владикавказької єпархії, їй вдалося і вдається досі позиціонувати себе в інформаційному просторі як "Литовську Православну Церкву". Якщо відкрити реєстраційні дані юридичних осіб Литви, то Віленська єпархія зареєстрована під назвою Lietuvos stačiatikių arkivyskupija. Тобто "архиєпископія", а ніяка не церква. Якщо відкрити списки Православних Церков, серед них Литовської Церкви немає і ніколи не було — є Російська Церква та її єпархії. Але в медіа Віленська єпархія просуває себе як Литовську Церкву, успішно створюючи ілюзію своєї незалежності від Москви. Причому в європейських і російських опозиційних ЗМІ!
Наведу яскравий приклад, зовсім недавній. У січні цього року помер віленський митрополит Хризостом (Мартишкін), який перебував на спокої. Про це, звичайно, писали багато хто. Одні з найцікавіших спогадів опублікував про нього священик Георгій Едельштейн, на сайті Public Orthodoxy (проєкт Центру православних християнських досліджень Фордгемського університету). У редакторській передмові до тексту Едельштейна релігієзнавець Сергій Чапнін пише: "1990 року митрополит Хризостом очолив Литовську Православну Церкву, відігравши ключову роль у її становленні за пострадянських часів". Це фейк, це дезінформація. Не існує ніякої "Литовської Православної Церкви", яку Хризостом міг би очолити. І далі також, на жаль, релігієзнавець Чапнін суперечить реальності й тому, про що нижче на тій самій сторінці у своїх спогадах пише про Хризостома Едельштейн. Чапнін повторює наратив, вигідний Віленській єпархії і який нею поширюється:
"У січні 1991 року, в період зіткнень між прихильниками незалежності Литви і радянськими військами, він рішуче засудив дії СРСР. За свою принципову позицію митрополит був нагороджений державною медаллю Литви "На згадку 13 січня"".
Я наводжу ці слова, бо розуміння позиції Хризостома є ключовим для міркування про Віленську єпархію і про дисидентів, які в ній з'явилися. Його позиція не була принциповою. Вона була сергіанською: лояльність владі (в даному випадку — литовській владі) і будь-яка брехня на спасіння Церкви. Як сам Хризостом відкрито говорив в інтерв'ю, "зайнявши лояльну позицію щодо влади незалежної Литви, я діяв в інтересах своєї Церкви і в інтересах майбутнього православ'я в Литві".
Митрополит Хризостом був по-сергіанськи лояльний до литовської влади, але абсолютно не інтегрований у литовське суспільство. Так, за 30 років життя в Литві він не спромігся навіть на побутовому рівні вивчити литовську мову. Незважаючи на це, литовська влада не тільки дала йому громадянство, а й нагородила медаллю за лояльність, виявлену в складний момент.
Тепер процитую о. Георгія Едельштейна:
"Я сказав, що, по-моєму, митрополит Никодим талановита людина, але він звернув даний йому від Бога талант на шкоду Церкві. Його діяльність більш шкідлива, ніж сергіанство. Він постійно брехав про свободу совісті, про свободу релігії в СРСР. Хризостом відповів, що Никодим брехав заради користі християнства, своєю брехнею рятуючи Церкву <...> Я висвятив вас на священика, а не на дисидента. Я відмовляюся про що-небудь говорити з вами. Російській Православній Церкві такі священики не потрібні".
Брехнею рятувати церковну організацію, не бути дисидентом — саме цю позицію займав і митрополит Хризостом, а тепер і його наступник на Віленській кафедрі, митрополит Інокентій.
Ті литовські клірики, які у 2022 році стали інакодумцями, яким і присвячена ця доповідь, спочатку були саме звичайними священиками, такими, які потрібні Російській Православній Церкві, а зовсім не дисидентами. Так, ще 2014 року, коли в литовській пресі з'явилася стаття про те, що РПЦ — це козир Путіна і м'яка сила Кремля, священик Гінтарас Сунгайла заявив про образу своїх релігійних почуттів, і написав статтю у відповідь, де доводив, що все зовсім не так.
Майбутні дисиденти з 2014 по 2022 рік обіймали важливі посади у Віленській єпархії. Так, священик Віталій Моцкус був правою рукою митрополита Інокентія — канцлером єпархії. Він контактував із суспільством і ЗМІ і якраз формував в очах громадськості думку, ніби Патріарх Кирил сам по собі, а литовські православні самі по собі.
Лише повномасштабне вторгнення Росії в Україну породило, нарешті, дисидентство у Віленській єпархії — це, так би мовити, було дисидентство "одинадцятої години". Але й тоді вони починали саме як "борці зсередини", і лише через жорсткі відповідні кроки митрополита Інокентія були буквально змушені піти в паралельну юрисдикцію.
У березні 2022 року відбулися єпархіальні збори. За словами священика Володимира Селявка, митрополит Інокентій намагався продовжити "сидіти на двох стільцях". Трохи пізніше, восени 2022 року, цю позицію яскраво висловив єпископ Тракайський Амвросій (Федукович), коли на запитання журналістів "чий Крим?" відповів, що погано вчив географію в школі, а на запитання про те, чи винен Путін у розв'язуванні війни, взявся міркувати про гріхи всього людства.
Деякі клірики відразу, ще навесні 2022 року, стали відкрито говорити про свою незгоду з такою позицією. Принциповим виявилося питання подальшого поминання Патріарха Кирила. Найсміливіший, священик Віталій Даупарас, майже одразу вирішив піти за штат. Другий священик, Гінтарас Сунгайла, був згоден продовжити служіння, якщо можна буде не поминати Патріарха Кирила. Священик Володимир Селявко спочатку був згоден молитися за Кирила, маючи на увазі, що він молиться за того, хто впав в оману. Схожу позицію висловлювали священики Віталій Моцкус і Георгій Ананьєв.
17 березня митрополит Інокентій випустив звернення, в якому засудив російське вторгнення в Україну. При цьому підтримка війни з боку РПЦ видавалася за особисту думку Патріарха Кирила, з якою Інокентій нібито не згоден. Водночас митрополит Інокентій прямо забороняв своїм клірикам обговорювати війну як "недуховну тему", тому що "церква поза політикою".
Можливо, якби митрополит Інокентій надав своїм клірикам свободу висловлювати незгоду з політикою Московської патріархії, то його дисиденти так і залишалися б у лоні РПЦ, нехай і з фігою в складках ряси. Але тут спрацьовує механізм самоздійснюваного пророцтва. Інокентій сам бачить у них розкольників, паралельну юрисдикцію, і починає захищатися від цієї загрози, своїми діями якраз і провокуючи все те, чого він боявся. І хоча нещасні клірики, бачачи неможливість компромісу ні зі своєю совістю, ні зі своїм священноначаллям, подали йому прохання про відхід за штат, ще не збираючись порвати з РПЦ повністю, у відповідь митрополит Інокентій не просто задовільнив ці прохання, а й опублікував звернення, де звинуватив їх у розколі:
"Нарешті настав час відкрито сказати про те, від чого ми поки що утримувалися. У надрах Православної церкви в Литві сформувалася група священнослужителів, які вже давно виношували плани переходу до Константинопольського патріархату. Усе робилося таємно, але заговорили вони про це відкрито тепер, у зв'язку з трагічними подіями в Україні. Хто ж ці священики? Їхні імена відомі. Вони видаються героями, мучениками і страждальцями, але насправді перед нами звичайнісінькі розкольники, які тяжко грішать перед Богом і Церквою. Вони самі стали на шлях розколу, а тепер несуть спокусу іншим священикам і мирянам".
І вже в травні 2022 року Інокентій забороняє п'ятьох священиків у служінні (а двом дияконам дає час подумати і покаятися) — не за якісь реальні їхні кроки, а просто за свої підозри, що вони ці кроки зроблять.
Сумлінність намірів дисидентів "одинадцятої години" показує те, що вони підкорилися цьому, залишили служіння, залишили свої храми і смиренно чекали, що скаже вище начальство, — вони подали апеляцію Вселенському патріарху.
Зрозуміло, все це від самого початку жваво зацікавило і литовське суспільство, і литовські ЗМІ, і литовську владу. Усі, крім побратимів по єпархії, сприйняли сімох кліриків як героїв, у них брали інтерв'ю, намагалися якось допомогти матеріально, адже вони пішли з церкви просто на вулицю, втративши заробіток і будь-які соціальні гарантії. Але цю живу, природну підтримку Інокентій теж сприйняв як змову проти РПЦ, і продовжив погіршувати ситуацію — написав листа прем'єр-міністру Шимоніте, організував збір підписів за "єдність православної церкви в Литві" і хресний хід. І ці підписи (власне, підписи всіх 60 кліриків, які залишилися в його підпорядкуванні, а також їхніх дружин, дітей і півчих, і цей хресний хід, на який, як на провладний мітинг у Росії, звозять автобусами бюджетників, а тут зобов'язані знов-таки з'явитися його підлеглі з кожної парафії, і відзвітувати про це) дедалі більше показували, наскільки глибокою є різниця між декларативним відмежуванням митрополита Інокентія від Патріарха Кирила (адже він у своєму березневому зверненні сказав, що не згоден з очільником РПЦ і засуджує війну) і реальним дисидентством з боку простих кліриків. У червні 2022 року п'ять священиків, уже заборонених у служінні, були ще й позбавлені сану.
Сан їм у лютому 2023 року повернув Патріарх Вселенський. Також навесні під свій омофор він прийняв двох білоруських священиків, які втекли до Литви від репресій, — о. Георгія Роя та о. Олександра Кухту. І вже в травні 2023 року Священний синод Константинопольської Церкви заснував Екзархат у Литві. Тобто ланцюжок подій, у яких на кожному етапі деспот намагається убезпечити себе від уявної загрози, призвів до того, що герої, які від самого початку не мали наміру вступати в боротьбу, крок за кроком виконували місію, що спочатку була взагалі нереальною.
У казці це могло б бути гепі-ендом, але насправді життя Константинопольського екзархату в Литві залишається фактично дисидентством — у нього немає храмів, немає матеріальної бази, яка є в Литві в РПЦ.
За даними останнього перепису православних у Литві було 4% населення, 125 тисяч. Це люди, які ідентифікують себе як православні. Кількість активних парафіян — тобто православних не за назвою, а тих, хто відвідує храми не тільки в день свого хрещення і похорону, — таких практичних православних всього близько 3000. Ці дані наводить священик Володимир Селявко, який 20 років працював секретарем єпархії і мав доступ до даних про фактичну відвідуваність храмів. Цю саму цифру називав в одному зі звернень Інокентій, наголошуючи, що йдеться переважно про літніх жінок. Очевидно, що 3000 осіб, особливо якщо це 3000 пенсіонерок, не можуть своїми пожертвами утримувати 52 храми і 2 монастирі, а також 60 кліриків єпархії. Однак Віленська єпархія багата, адже на початку 90-х років, коли в Литві відбувалася реституція, влада передала їй усе колишнє церковне майно. Причому йдеться не тільки про храми, а й про прибуткові будинки, готелі, ресторани тощо. РПЦ у Литві має не тільки приміщення, де парафіяни моляться, а прихожани ставлять свічки, не тільки стародавні ікони, мощі та інші реліквії, не тільки квартири для священиків, а й комерційна нерухомість, з якої єпархія отримує дохід, що дає змогу, наприклад, наймати піарників, видавати й безкоштовно розповсюджувати власну газету "Православна Литва".
Коли в січні 2024 року з Естонії до Литви прибув екзарх, єромонах Іустин Ківілоо, у першому ж інтерв'ю він сказав, що навіть не збирається претендувати на майно, яке історично належало православним:
"Були навіть такі висловлювання у деяких литовських політиків, що майно церкви, де зараз Московський патріархат служить свої служби, треба відібрати. У мене теж питали думку — я категорично проти. Нам треба самим будувати свої церкви і там служити".
На відміну від України, де храми записані на парафіяльні громади, у Литві вони записуються на єпархію. Тобто, навіть якщо вся громада йде, то храм залишається єпархії. У порушенні такого status quo не зацікавлені, наприклад, католики: прецедент, що якась громада пішла разом із храмом, міг би не обмежитися однією РПЦ. Зараз свої храми для проведення богослужінь громадам Константинопольського Патріархату надають і католики, і лютерани. У разі спроби пред'явити права хоча б на частину майна, яке вже передано РПЦ, цієї підтримки Константинопольський екзархат може позбутися.
Необхідно зазначити, що кількість православних у Литві сильно зросла останніми роками — щонайменше вдвічі. Спочатку через невдалу революцію в Білорусі та білоруських біженців, потім через біженців з України. Причому, це були люди, які, на відміну від православних, що дісталися Литві у спадок від Радянського Союзу, якраз не лояльно, а вороже налаштовані до Москви.
Українських біженців Віленська єпархія РПЦ навмисне вводить в оману. Наприклад, рекламуючи за допомогою платних таргетованих публікацій у фейсбуці одну зі своїх парафій як "українську" і приховуючи її приналежність до Московського Патріархату. З 2023 року в цій парафії навмисне не поминають Патріарха Московського і всієї Русі.
При цьому деяка частина парафіян неіснуючої "Литовської Православної Церкви", тобто Віленської єпархії РПЦ, обманюватися раді. Адже екзархат Константинополя в Литві опинився не тільки в скрутному матеріальному становищі. Різниця з РПЦ виявилася більшою, ніж просто ім'я згадуваного патріарха, тож парафії МП і КП мають свої конфесійні особливості. Якщо РПЦ орієнтована на принципову "старовину", то для Константинопольського Патріархату загалом характерний модернізм. Так, під омофором Константинополя наші дисиденти легко перейшли на новий календарний стиль, стали вільно використовувати в богослужінні сучасні мови, а звершення літургій в інославних храмах ясно показує їхні екуменічні погляди.
Наразі православні в Литві розділені і ціннісно — на прорадянських/проросійських і проукраїнських. Одні орієнтовані на схід, інші на захід.
Час покаже, чи зможе прорости цей паросток проєвропейського православ'я в Литві, чи він буде задушений пишно квітучим обрядовір'ям, звичкою до намолених старих храмів, звичних дат і звично незрозумілих, таємничих молитов, а не до підозріло короткобородих молодих тікток-батюшок у колоратках.