На завершення XVII Екуменічного соціального тижня у Львові відбувся семінар Українського християнського академічного товариства. Він був присвячений темі «Категорії помісності й універсальності щодо східних католиків у світлі збірника “Єпископ Рима”». Цей документ презентовано у Ватикані 13 червня 2024 року.
Олеся Косик
Модерував захід Тарас Курилець, науковий співробітник Інституту екуменічних студій, вчений секретар УХАТ. Модератор запросив диспутантів розглядати головне питання семінару через призму нового документа Дикастерії сприяння єдності християн «Єпископ Рима».
Ось головні напрямні семінару:
- Чи взаємосумісні категорії «sub Petro» і «cum Petro»? Східні католики поєднують їх у церковному житті. Яким має бути баланс між ними для східних католиків?
- Чи варто у світлі документа «Єпископ Рима» також переглянути актуальний формат стосунків між східними католиками та Римським Апостольським Престолом? Якщо так, то в якому напрямі вони повинні розвиватися? У контексті цих відносин, у чому можна поглибити вимір синодальності?
Головні напруженості, які подолано в документі «Єпископ Рима»
Отець д-р Гіацинт Дестівель, працівник Дикастерії сприяння єдності християн, директор Інституту екуменічних студій Папського університету св. Томи Аквінського (Анґелікум), заакцентував увагу на основоположних засадах збірника «Єпископ Рима», які полягають у тому, щоб подолати певні протистояння, передусім йдеться про взаємини між помісністю та універсальністю, примат про синодальність.
Ось ці принципи щодо протистоянь, що стали основою документа «Єпископ Рима»:
- примат є частиною синодальності;
- взаємини між «de iure divino» та «de iure humano». Замість протиставлення цих термінів важливо розуміти теологічний контекст примату та його історичну зумовленість. Синодальність є частиною суті Церкви;
- примат честі та примат юрисдикції;
- тенденція протиставляти два історичні періоди: І і ІІ тисячоліття. Варто брати до уваги досвід двох тисячоліть, щоб знати, як діяти в ІІІ тисячолітті;
- відносини Помісної і Вселенської Церкви. Важливо мати примат для усіх Церков і в цьому варто опиратися на Божий промисел.
«Єдність – не означає поглинання однієї Церкви іншою чи будь-яке їхнє домінування! Єдність означає, що наші Церкви мають право управляти своїми Церквами згідно зі своїми традиціями», — зазначив о. Гіацинт Дестівель.
Якою є екуменічна дорожня карта на майбутнє
Продовжив дискусію о. д-р Іван Дацько, президент Інституту екуменічних студій. Він висвітлив історіографію головного питання семінару, зосередивши увагу на стосунках Єпископа Рима та Східних Католицьких Церков, здебільшого на прикладі УГКЦ. Ось деякі його цікаві візії:
- Ніде і ніколи в першому тисячолітті не йшлося про універсальну юрисдикцію (судовласть) Єпископа Рима, і це вже в наші часи неодноразово підкреслювали документи Змішаної міжнародної комісії для богословського діалогу між Католицькою та Православними Церквами;
- Згодом почали закрадатися і певні нецерковні, а суто людські, елементи у розумінні ролі Єпископа Рима, та не тільки Рима, а й інших єпископських престолів. Основне, про що йшлося, чи будь-який престол виконує функцію служіння чи панування?
- Повернемося до Києва. Він спостерігав за всіма цими процесами, але певною мірою залишився вірним первісним началам, свого (Київського) християнства. Він не зриває стосунків з Константинополем, але неодноразово він підтверджує своє сопричастя з Єпископом Рима. У 1245 р. на першому Ліонському соборі, у 1253 р. з приводу коронації короля Данила, на Констанцькому (1417 р.) чи Флорентійському (1439 р.) соборах;
- Отож, можемо зробити висновок, що впродовж перших століть свого існування Церква Києва виплекала свою своєрідність, ідентичність, помісність через збереження спадщини, яку вона отримала від своєї Церкви-Матері – Константинополя – і свого сопричастя з Єпископом Рима. Отже, вже тоді Київська Церква зберігала рівночасне сопричастя. І ця Церква очікувала від Константинополя і Рима пошани до своєї ідентичности та помісности;
- Берестейський Собор 1595–1596 рр. не є датою народження Української Греко-Католицької Церкви, як це пишуть деякі історики, але є підтвердженням єдности і сопричастя Києва з Єпископом Рима та його престолом, оскільки це було з прийняттям християнства у Київській Русі 988-го року;
- Змішана міжнародна комісія для богословського діалогу між католицькою та православними Церквами від початку існування (1979 р.) чітко визначила свою ціль, а саме: відновлення повного сопричастя між Католицькою Церквою та Православною Церквою;
- Важливим інструментом є теперішнє східне законодавство, Кодекс Канонів Східних Церков (ККСЦ). Цей Кодекс представляє поступ, порівняно з попереднім східним законодавством, виданим Пієм XII ще до Другого Ватиканського Собору, але слід також сказати, що питання автономії Східних Католицьких Церков та їхніх стосунків з центральною владою Церкви у світлі нового Кодексу не було вирішене;
- Треба зауважити, що понад 200 разів Кодекс вимагає втручання Апостольського Престолу у внутрішнє життя Східних Католицьких Церков у формі дозволів, згод, перевірок, звільнення, схвалення, підтвердження тощо. А цей факт обмежує автономію, чи, радше, помісність Східних Католицьких Церков;
- Завданням Східних Католицьких Церков має бути збереження всієї повноти своїх православ’я і католицькости, а ціллю православних Церков є зберегти те, що вони дотепер зберегли, і щоб надалі молилися, згадували на літургіях Єпископа Рима.
Для підтвердження таких висновків о. Іван Дацько зацитував слова Папи Франциска, виголошені під час його візиту на Фанар, в Істанбулі, 30 листопада 2014 року: «Щоб вірно оберігати повноту християнського передання і довести до завершення замирення християн Сходу та Заходу, найвищу вагу має збереження і підтримання надзвичайно багатої спадщини Церков Сходу, не лише у тому, що стосується літургійних та духовних традицій, але й щодо освяченого Святими Отцями та соборами канонічного правопорядку, який регулює життя цих Церков…».
Модель майбутньої єдності висвітлено в документі «Єпископ Рима»
У семінарі Українського християнського академічного товариства також взяв участь д-р Володимир Бурега, проректор та професор Київської духовної академії УПЦ. Він зробив наголос на постановах cоборів древньої Церкви у світлі збірника “Єпископ Рима” і розкрив докладніше модель майбутньої єдності за цим документом.
Декілька ключових його думок:
- протягом другої половини ХХ ст. як у Православній, так і Католицькій Церкві загальноприйнятою стала думка, що моделлю відновлення спілкування між двома Церквами має стати досвід І тисячоліття, тобто період древньої або нерозділеної Церкви. Відтепер це розуміється як певна парадигма єдності… Ця теза також наявна в документі «Єпископ Рима»;
- проблема полягає в тому, що спадщину І тисячоліття по-різному трактували на Сході і на Заході, зокрема за кафедрою Рима визнавали першість обидві Церкви, однак історичні свідчення щодо цієї першості православні та католики тлумачать по-різному. Тому важлива складова православно-католицького діалогу в ці десятиліття полягала в інтерпретації чи реінтерпретації спадщини І тис.;
- документ, прийнятий 2016 р. на о. Криті, вказує на три критерії рецепції собору як вселенського: згода або симфонія глав Церков; співдія або синергія Єпископа Рима; згода або синхронтез інших патріархів;
- окрім загальної полеміки щодо першості Римського Єпископа, в межах богословських діалогів обговорювано і більше практичні питання, зокрема судові повноваження Римського Єпископа. Тут особливу увагу звертали на постанови Сардикійського собору 343 року, в канонах якого йдеться про можливість апеляції до Римського Єпископа і що він може ініціювати перегляд судових рішень, прийнятих і в інших помісних Церквах;
- серед православних богословів та каноністів не було і немає єдиної узгодженої позиції щодо інтерпретації постанов соборів. Зокрема, принципово розходяться думки Константинопольського та Московського патріархатів. Документ «Єпископ Рима» теж покликається на відповідний московський документ. На думку Московського патріархату, право Римського Єпископа приймати апеляцію в І тис. не поширювалися на всю Вселенську Церкву. За логікою Московського документа, судова система кожної помісної Церкви є замкненою і не передбачає апеляції до інших Церков, однак ця позиція не відповідає ані канонічній традиції, ані практиці древньої Церкви;
- у документі «Єпископ Рима» помітно пропозицію щодо моделі майбутньої єдності, яка спирається на критерії І тис. та передбачає: спілкування у таїнствах (неформальний вияв єдності, на відміну від формальної, юрисдикційної); зв'язок між першістю і синодальністю документ розуміє як втілення 34 Апостольського канону; право апеляцій має будуватися на постановах Сардикійського собору, і до того ж потрібно зберігати розмаїття моделей церковного життя Сходу і Заходу.
«Документ “Єпископ Рима” – це сучасний документ, якому раптом кілька місяців, мені видався доволі сміливим та сучасним», – о. Ігор Шабан, голова Комісії УГКЦ з міжконфесійних та міжрелігійних відносин під час семінару УХАТ «Категорії помісності й універсальності щодо східних католиків у світлі збірника “Єпископ Рима”».
Він наголосив, що це вже другий документ, перший «Ut unum sint» напрацьовано 1995 року. На прохання до Православної Церкви надіслати свою реакцію на документ за цей час не надійшло жодної відповіді чи поради. Фахівець також звернув увагу: «Аналізуючи текст на відкритість та критику примату, автори документа не дають жодних порад чи можливих розв’язок наявним історичним докорам з боку Православної чи Протестантської Церков. Далі за опис справа не пішла, в документі немає ані натяку на можливі зміни, ані порад, які кроки варто зробити для поліпшення екуменічного клімату між Церквами».
Натомість о. Ігор Шабан дав пропозиції до документа «Єпископ Рима»: «Термін “sui iuris” згадується лише двічі в документі: 130 і 175 пунктах, і лише в контексті Східних Католицьких Церков. Однак, для кращого розуміння взаємовідносин між усіма локальними католицькими Церквами і не тільки, на мою скромну думку, важливо було б також наголосити, що Церква Латинська також є Церквою “sui iuris”. Так, зокрема, в п. 15 можна було б запропонувати зміни: для чіткого розрізнення обов’язків Папи, особливо між його служінням як Глави Римо-Католицької Церкви та його служінням єдності серед усіх християн, слід конкретно розмежувати між його патріаршим служінням у Латинській Церкві (я б тут додав “sui iuris”) та його служінням як першого примата у спільноті Церков. Це дало б змогу краще відобразити роль Єпископа Рима, де він, з одного боку, виконує патріарші обов’язки Латинської Церкви, а з іншого – служить єдності всіх християн, разом зі Східними Церквами. Таке розрізнення допомогло б уникнути сплутування його функцій і дало б змогу Східним Церквам зберігати свою автономію, визнаючи служіння Папи як примата у ширшій спільноті церков».
Яке революційне твердження документа «Єпископ Рима»?
На завершення сесії УХАТу д-р Анатолій Бабинський, викладач Українського католицького університету, науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ, розглянув документ «Єпископ Рима» у світлі східних католиків. На його думку, цей документ справляє як песимістичне, так оптимістичне враження.
«Дуже важливим є контекст, у якому йдеться про Східні Католицькі Церкви, а це розділ “Деякі принципи здійснення примату у ХХІ столітті”. Розділ розпочинається із підсумування екуменічного консенсусу, що існує синхронність між вселенською і місцевою Церквами. Як на мене, це революційне твердження, оскільки класична католицька еклезіологія завжди наголошувала на тому, що Вселенська Церква онтологічно і часово передує місцевій Церкві. Це означає, що П’ятидесятниця, коли Дух Святий сходить на апостолів і вони починають говорити різними мовами, Католицька Церква завжди розуміла як момент заснування. Вона була відразу вселенською і не була місцевою єрусалимською спільнотою через те, що апостоли заговорили всіма мовами світу. У такий спосіб трактувалося, що Вселенська Церква завжди передує місцевій Церкві. Тому Другий Ватиканський Собор говорив, що партикулярна Церква створена на образ Вселенської Церкви. Тож твердження в цьому документі, що існує синхронність між місцевою та Вселенською Церквами, як на мене, є певним екуменічним проривом. У документі йдеться, що Церква є одночасно вселенською і партикулярною. На основі цього документа тепер неможливо вже сказати, що Вселенська Церква передує якимсь чином місцевій і що Вселенська Церква не є сукупністю місцевих Церков, а місцева не є уламком Вселенської».
Повне відео зі завершальної сесії УХАТу під час XVII Екуменічного соціального тижня на ютуб-сторінці Інституту екуменічних студій УКУ.