Виховання дітей є одним з ключових механізмів передачі релігійної традиції. В євангельських напрямках протестантизму, до яких, зокрема, належать і євангельські християни-баптисти, йому надають надзвичайно великого значення.
Особливістю пізнього радянського періоду була розгорнута у державних масштабах пропагандистська кампанія, спрямована на атеїстичне виховання всього суспільства, відома як політика «наукового атеїзму». В усьому Радянському Союзі як дорослі, так і діти не могли уникнути ідеологічного впливу «науково-атеїстичної» пропаганди. Але дітей віруючих це стосувалося особливо. Вони часто опинялися в центрі уваги радянських інституцій соціалізації, таких як школа, дитячі та підліткові комуністичні організації, вуличні дитячі та підліткові колективи. Дітей з віруючих сімей виховували в умовах постійного конфлікту між світоглядними цінностями батьків та радянської держави/суспільства. Такий конфлікт позначався на їхньому внутрішньому світі, на особливостях їхнього світосприйняття і характері стосунків, які вони вибудовували у майбутньому.
Головна мета цієї статті – показати, як і які нормативні цінності намагалися прищепити дітям батьки-християни та баптистська церква у пізній радянський час, а також характер тих ціннісних конфліктів, які доводилося долати дітям віруючих. Буде здійснено спробу побачити дитину з віруючої родини у трьох системах відносин: церква, сім’я і «зовнішній світ», тобто радянське суспільство. Це дослідження грунтується на аналізі спогадів віруючих людей (письмових та усних), а також дитячої літератури цього періоду, архівних документів, законодавства, преси тощо.[4]
Діти і Церква євангельських християн-баптистів
В євангельсько-баптистській традиції діти є необхідною складовою цілісного уявлення про світ. Вони інтегровані у своєрідний «символічний універсум»,[5] який пояснює, легітимує їхнє місце та роль у спільноті віри та системі стосунків всередині й довкола неї. У радянський час, як і зараз, цей комплекс уявлень формувався богословами й авторитетними членами спільноти та закріплювався у практиках повсякденного життя.
Статті про дітей в спільноті євангельських християн-баптистів
із самвидавчого журналу "Братский вестник", 1970-і рр.
Питання церковного виховання дітей стало одним з конфліктогенних питань для євангельських християн-баптистів на початку 1960-х років, під час хрущовської антирелігійної кампанії, через погіршення державної політики стосовно релігії та церкви. Радянські закони забороняли релігійним об’єднанням «навчати неповнолітніх дітей релігії, залучати їх до участі в хорах, оркестрах, гуртках, проводити <…> спеціальні молитовні зібрання для дітей та підлітків».[6] Порушенням закону вважалася також присутність дітей в церкві під час загальних богослужінь, бо це можна було розглядати як навчання релігії. Ситуація ускладнилася, коли керівництво Союзу євангельських християн-баптистів ухвалило документи, які, зокрема, забороняли євангелізацію серед дітей. Деяка частина віруючих та служителів, особливо старшого покоління, стала значно обережніше ставитися до присутності дітей у церкві. Це викликало протест серед іншої частини, що тлумачила таку політику як «відступ» від основ євангельської віри, «зраду» лідерів на догоду владі. В ідеологічному контексті дискусія розгорталася довкола того, яким має бути вирішення «дитячого питання», щоб воно служило збереженню церкви.[7] З одного боку, обмеження присутності дітей на богослужіннях допомагало помісній церкві уникнути зняття з реєстрації й подальшого закриття; з іншого, втрата впливу на молоде покоління загрожувала майбутнім вимиранням церков. По суті, перший варіант рішення міг бути лише тимчасовим, ситуативним. До нього тоді схилялися лідери Союзу. Але опозиційна частина євангельсько-баптистської спільноти розгорнула активну полеміку і зрештою добилася часткового перегляду цього рішення, в тому числі на державному рівні. Законодавство не було змінене, але його тлумачення стало ліберальнішим.
Влада припинила тотальний тиск на церкви та віруючих, коли побачила, що формальне закриття церков не призводить до їхнього фактичного зникання. При цьому продовжувались переслідування так званих «злісних» порушників законодавства про культи, серед яких часто зустрічалися організатори дитячих християнських таборів та біблійних шкіл, поширювачі християнської літератури для дітей. Порушення статті закону, яка, серед іншого, встановлювала кримінальну відповідальність за колективне навчання дітей основ релігії, було найпоширенішим серед віруючих. За даними, зібраними О. Лахном, ця стаття фігурувала у понад 50% кримінальних справ всіх, засуджених у 1960-х-80-х рр. за порушення радянського законодавства про релігію в Україні[8].
Існували типові практики виховання дітей в церкві: недільні школи, а також групи з вивчення Біблії й підготовки до участі у служінні. В церквах прагнули створити окремі місця, зручні для занять з дітьми, створити цікаву, привабливу атмосферу, яка успішно конкурувала б з «мирськими» закладами організованого дозвілля (ігровими майданчиками, гуртками, піонерськими таборами тощо). В процесі навчання використовували різні ігрові форми, наприклад біблійні вікторини, театральні постановки. Вчителями були переважно жінки. У спогадах пресвітера церкви м. Харцизька Донецької області С.М. Шаптали є така згадка про це:
«В церкві стали проводити дитячі заняття. Їх проводили дві сестри, що присвятили себе на це служіння. Ми називали їх «тьотя Тоня Лобанова» і «тьотя Галя Колесніченко». Вони заохочували нас вчити напам’ять вірші зі Святого Письма, вчили християнські пісні, готували з нами декламації та християнські постановки на християнські свята. Інколи ми з ними ходили в похід на природу. В церкві був організований струнний оркестр. Дітей також залучали до того, щоб навчати грі на інструментах, бо в музичні школи християни дітей своїх не відсилали вчитися, тому що в основному там вивчали твори, які прославляли комуністичну партію й вождя пролетаріату В.І. Леніна. Згодом був організований і духовий оркестр, а також інші музичні та вокальні групи. З молоддю та підлітками проводилися заняття з вивчення Біблії, писали підсумкові твори, складали іспити з вивченого матеріалу. Також проводилися гуртки з навчання столярній справі для хлопців, а для дівчат курси з кулінарії, крою та шиття.»[10]
Особливо шанувалося читання та вивчення Біблії. Це зумовлювалося і особливостями доктрини євангельських християн-баптистів, і також тим, що в їхній церковній організації того часу не було розвинених шкіл тлумачення Святого Письма. Тому біблійні вірші намагалися відтворювати й тлумачити максимально близько до тексту, вчити напам’ять, розуміти якомога буквальніше. Крім того, Біблія була орієнтиром для практичного життя, «біблійність» вважалася синонімом святості, духовності. «Біблійний погляд на речі», «життя відповідно до Писання» стали вербальними маркерами колективної ідентичності. Авторитет у спільноті прямо залежав від знання Біблії та спроможності наводити приклади з власного життя, які вдало ілюстрували тексти Святого Письма. До цього привчали й дітей.
Цінність біблійних читань посилювалася тим, що Біблію, як книгу, складно було здобути. Повний текст Святого Письма не завжди мали навіть дорослі, не кажучи вже про дітей. З підкресленим благоговінням, як про щось винятково значуще, віруючі згадують сьогодні про те, як у дитячому віці їм вдавалося здобути Біблію в повному чи не повному форматі. Наприклад, Олена Анатоліївна Гончарова, донька пресвітера А.І. Гончарова, отримала свою першу особисту Євангелію від старшого пресвітера по Донецькій області І.Я. Татарченка у подарунок на день народження. Їй тоді було дванадцять років.[11] Це була Євангелія від Івана у вигляді тоненької книжечки, яка вміщалася на долоні. У дітей служителів (пресвітерів, дияконів) було більше шансів отримати особистий примірник Святого Письма, ніж в дітей пересічних членів церкви. Це надавало першим, зокрема, більше можливостей здобути авторитет серед однолітків, відтак готуючи їх до майбутнього лідерства в помісній церкві.
Поширеним було вивчення дітьми віршів та пісень на християнську тематику, участь в театральних постановках на біблійні сюжети. Естетика поезії та музики була покликана насамперед вплинути на емоційно-чуттєву сферу слухачів. Найпоширенішим мотивом євангельсько-баптистської поезії для дітей (втім, як і для дорослих) був мотив протиставлення світу християнства і світу «невір’я та гріха». Поетичний фольклор стверджував думку, що головне завдання людини, яке необхідно виконувати від самого дитинства – це здобути християнську віру, зберегти її, захистити віз зазіхань зовнішнього, «безбожного» суспільства. Ілюстрацією цього може бути, наприклад, вірш такого змісту:
«Я – маленький воин Иисуса,
Немного и сил у меня!
Но к правде бессмертной стремлюся,
К источнику вечного дня»[12]
Дитяча поезія сповнена образами та метафорами, які виражають бінарні опозиції добра і зла, «світла» і «темряви», «правди» і «брехні», самовідданості та егоїзму, символізують два протилежних світи – світ віруючих і світ атеїстів. Другим за значенням є мотив страждань. В художньому просторі євангельської дитячої поезії світ подається як сповнений страждань християн. Страждання прямо чи опосередковано зумовлені впливом «ворожого» атеїстичного суспільства, яке переслідує християн і бореться проти християнської віри. Не менш важливий мотив дитячої поезії полягав у постійному ствердженні необхідності поширювати свою віру, «благовістити» або «свідчити» про Христа невіруючим.
Тех, кто отвергает Рождество Христово,
Укажи им кротко, чтоб не заблуждались:
Почему яслями детский дом назвали?..»[13]
Вказувати атеїстам на їхні помилки, на хибність їхнього світогляду та гріховність їхньої богоборчої діяльності було головним завданням маленького християнина.
Існувала також окрема християнська проза для дітей, яку видавали підпільно. Цікавим прикладом такої літератури є тритомник «Дитячий друг». Це збірка оповідань для дітей, переписана від руки і розмножена на примітивному гектографі (серед віруючих цей спосіб тиражування отримав назву «синька»). За деякими даними, його упорядником і, можливо, авторкою деяких його творів була мешканка Житомира Н.Л. Шиманська[14]. Приблизний час видання – кінець 1960-х років.
Сторінка із самвидавчого збірника "Детский друг", 1970-і рр.
Третій том цієї збірки[15] присвячено головно тематиці Різдва. Тут вміщено 68 творів, зокрема вірші, оповідання та повість, авторів яких не вказано. Головні герої – здебільшого діти, віком від 2 до 15 років. За змістом збірка рясніє трагічними сюжетами. Зокрема, тема смерті присутня в 22 творах з 68. Вмирають або діти, або їхні батьки, або інші персонажі. Сюжети 10 творів розповідають про хвороби своїх героїв, стільки ж розповідають про дітей-сиріт, яких усиновлюють (удочеряють) чи знаходять батьки, або ж вони отримують якусь допомогу від дорослих, головним чином з приводу Різдва. Дуже яскраво виражений мотив бідності, убогості, які протиставляються багатству (на цьому протиставленні побудовано сюжети 14 творів).[16] Ця дитяча християнська проза співзвучна поширеним в радянській літературі сюжетам суспільної нерівності і нагадує твори Ч. Діккенса. А проте трагічність сюжетів врівноважується мотивом спілкування героїв з Богом, очікування від Нього допомоги, сподівання на вічне життя після смерті. За допомогою цієї літератури проповідувалося притаманне євангельсько-баптистській традиції розуміння духовності.
Церква євангельських християн-баптистів ставила дітей на досить важливе місце і в богословсько-тлумачному дискурсі, і в соціально-церковній ієрархії. Діти жили життям спільноти, були включені в процес богослужіння («поклоніння Богу», «вшанування Бога», тощо), сприймалися як важливі носії релігійного світогляду та цінностей. Враховуючи, що, відповідно до євангельсько-баптистського бачення, почуття найбільше спонукають людину до навернення, здатність дітей викликати зворушення і співчуття робила їх в очах церкви потенційно ефективнішими місіонерами та благовісниками, ніж дорослих. Це піднімало цінність дітей в очах релігійної спільноти. З іншого боку, практики колективних занять в церкві сприяли створенню дитячого християнського середовища, особливої дружби між дітьми віруючих, згуртованості їх у майбутньому. При цьому, звичайно ж, вплив церкви активно доповнювався вихованням у сім’ї.
Діти в сім’ях віруючих
Розуміння батьками-віруючими цілей і методів виховання значною мірою, хоч і не повністю, визначалося прийнятими всередині євангельсько-баптистської спільноти богословськими тлумаченнями та звичайними практиками. Цінність сім’ї як «домашньої церкви», заборона на аборти і засудження контрацепції – все це було причиною поширеної багатодітності баптистських сімей. І все ж багатодітність була відносно поміркованою. Найчастіше в сім’ї було від чотирьох до шести дітей[19], лише в поодиноких випадках до десяти й більше. Багатодітність багато в чому визначала побут віруючих, зокрема їхню особливу прихильність до приватного сектору. Не лише в селах та маленьких містечках, а й в деяких великих містах віруючі проживали переважно у приватних будинках, а не квартирах[20]. Розвинена традиція взаємодопомоги та підтримки між членами спільноти допомагала сім’ї віруючих в радянському суспільстві облаштувати доволі розлогий автономний простір. В ньому і діти, і батьки почувалися відносно захищеними.
Одним з важливих аспектів виховання був розподіл ролей батьків за гендерною ознакою. Хто має більше долучатися до виховання дитини, мати чи батько? Хто фактично брав більше участі у вихованні? Звичайно, на таке пряме запитання євангельський християнин-баптист відповів би, що обидва. Але в повних сім’ях, де віруючими були і батько, і мати, легко було побачити розподіл обов’язків між ними. Це відбивалося зокрема й в процесі виховання, і загалом в усій системі стосунків, в якій виростали діти. Батькові відводилася більш значуща роль у вихованні дітей, бо саме він, відповідно до традиції, вважався головою «домашньої церкви». Роль матері – допомагати батькові, зокрема й у вихованні. Традиційною була ситуація, коли мати доглядає за дітьми, поки вони маленькі, охороняє їх від поганих впливів, готує їжу, пере і прибирає, і навіть читає їм книжки, але головних істин і того, як їх застосувати в житті, все ж навчає батько. Велика увага приділялася молитві матері. Цю соціально пасивну дію тлумачили як найбільш духовне та героїчне зі всього, що мати могла і повинна була робити для своїх дітей[21]. Мати повинна була показувати приклад слухняності, підкоряючись батькові (тобто, своєму чоловікові). Така модель поведінки часто встановлювалася й підтримувалася самими жінками як взірцева, нормативна. Батько ж мав навчати стратегічно важливих речей: служити Богові, поводити себе по-християнськи в зовнішньому, ворожому, «антихристиянському» світі. В світогляді сім’ї віруючих, мати не змінює світ, лише звертається з проханнями про це до інших (Бога, чоловіка); батько ж змінює світ, перетворює його власними зусиллями і навіть боротьбою.[22]
Позаяк гендерні ролі в баптизмі традиційно були розподілені, можна припустити, що у вихованні дівчат матері все ж мали відігравати більш значну роль, ніж у вихованні хлопчиків, через що між матерями та доньками мали встановлюватися більш довірливі особисті стосунки. Але свідчень на користь цього припущення небагато. Крім того, роль матері мала зростати, коли батько з якоїсь причини був відсутній: наприклад, був «в узах за справу Божу» (тобто, ув’язнений за порушення законодавства про культи), або був у роз’їздах, у підпіллі, на роботі, помер тощо. За таких обставин на матір покладався особливий обов’язок виховувати дітей, замінюючи їм батька. Але при цьому батько все одно залишався головним прикладом, присутнім у певному віртуальному, духовно-символічному просторі, в пам’яті своєї сім’ї, саме як її голова і провідний вихователь.
Дітей активно залучали до релігійних практик у сім’ї, зокрема до молитви, до читання Святого Письма. В цьому, на думку дорослих, була запорука успіху їхнього майбутнього духовно-морального життя. Підпільний євангельський журнал «Батьки та діти» стверджував, що ключові проблеми в житті людини завжди криються в неправильному вихованні, а саме, в тому, що батьки не приділяли досить часу спільній молитві та читанню Біблії з дітьми. Автори журналу зазначали, що «сімейна молитва – це своєрідний перший досвід практичного застосування віри в житті дитини».[27]
Погляд на духовне виховання був загалом близький погляду Яна Амоса Коменського, праці якого читали й конспектували баптистські проповідники: «хай діти привчаються до шанування Бога несвідомо, сформують у цьому навичку. Коли ж вони усвідомлять, то їм легше буде це робити. Якщо ви дітям не прищепите звички до шанування Бога, то вони все одно, неодмінно (знов-таки несвідомо) здобудуть інші звички – або некорисні, або навіть шкідливі».[28] Ключові визначення, за допомоги яких найдоречніше характеризувати характер християнського виховання євангельських християн-баптистів – це «навичка», «звичка», «дисциплінованість». Завдяки цьому молитва і читання Біблії для дітей ставали чимось звичним, само собою зрозумілим, навіть повсякденним, неминучим елементом повсякдення.[29] Це стосувалося насамперед особистої та колективної сімейної молитви, наприклад перед їжею, під час домашніх зібрань, перед прийняттям якихось важливих рішень, або у разі складних ситуацій та життєвих негараздів.
У цьому контексті приклад батьків справді мав виняткове виховальне значення й багато в чому визначав майбутню роль дитини в церкві. Пресвітер Сергій Михайлович Шаптала згадував:
«Найбільший вплив на мене в моєму вихованні здійснили любов і справедливість моїх батьків, жива віра і життя, присвячене Господу. Батько мене з семирічного віку часто брав у подорожі, коли він мав їхати у справах служіння церков, знайомив і давав можливість спілкуватися з братами-служителями та їхніми сім’ями. В нашому домі часто бували брати-служителі… Деякі брати жили в нас упродовж кількох тижнів. Були й такі моменти, коли вони спілкувалися зі мною, інколи навіть допомагали робили завдання для школи… Я часто був присутній на спілкуванні братів, яке відбувалося в неофіційній обстановці, чув їхні висловлювання, міркування з різних питань. Здебільшого це були міркування з біблійних питань. Можливо, вони вважали, що я не вдумуюсь в їхні міркування, що я з ними лише тому, що батькові ніде мене залишити, тож він був змушений взяти мене з собою. Але це була стратегія мого батька в моєму вихованні. Для мене це було гарною школою».[31]
Одним з улюблених мотивів радянської атеїстичної пропаганди були міркування про надмірну суворість і навіть жорстокість віруючих до їхніх дітей, яку вони виправдовували посиланнями на Біблію[32]. Той факт, що деякі тлумачення Писання і християнської етики, можуть спонукати до насильства, зокрема в сім’ї, відзначають також психологи та антропологи, наприклад: «в Біблії міститься близько двох тисяч згадок про дітей. Серед них численні сцени принесення дітей у жертву, побивання їх камінням, просто побиття; багаторазово наголошується вимога любові та слухняності з боку дітей, але немає жодного натяку на співчуття до дітей та розуміння дитячих переживань».[33] Неможливо заперечувати фактів жорстокого поводження з дітьми в середовищі євангельських християн-баптистів з мотивів релігійного виховання, хоча про них є лише фрагментарні свідчення.
Але насильство не вважалося нормою. Показовим прикладом віроповчального сюжету на тему виховання є оповідання в християнському журналі про те, як син побожного батька прийшов додому напідпитку[34]. Історія повідомляє, що обурений батько спершу вигнав сина з дому, але потім отямився, знайшов його, попросив пробачення і запросив повернутися додому. Історія завершується спільною молитвою батька і сина, в якій вони обидва каються перед Богом: батько – за те, що неправильно виховував свого сина, а син – за свій аморальний вчинок[35]. В розглянутому прикладі розповідь визначає нормативну поведінку батька-християнина у разі серйозної провини, «непослуху» його дитини. По суті, любов, милосердя, прощення стверджуються тут як більш легітимні цінності батьківських стосунків, ніж покарання, суворість, жорстокість.
Ще одним важливим аспектом батьківського виховання було те, що дітям від початкового віку прищеплювали думку про їхню винятковість, обраність на тлі неправильного і ворожого «зовнішнього» світу. Батьки відверто прагнули привчити дітей до думки, що вони «особливі», «інші» й чужі в цьому суспільстві, що вони належать до «гнаних за віру» й повинні брати приклад з батьків, героїчно обстоюючи свої погляди. Фактично дітей готували до долі героїв та мучеників. Зовнішні обставини сприяли цьому (про що докладніше йтиметься далі). Характерною ілюстрацією є епізод, зафіксований у довідці уповноваженого Ради у справах релігій в Донецькій області П. Кисельова про відвідування ним баптистки Діни Михайлівни Гордієнко (місто Горлівка, січень 1977 року): «Я попросив хазяйку, щоб діти вийшли в іншу кімнату… [Вона відповіла:] Оскільки розмова буде про релігію, то діти нікуди не підуть, хай сидять і слухають, яких утисків ми зазнаємо все життя за те, що ми віруючі».[37]
Цікаво, що для виховання дітей баптисти використовували не лише християнські, а й радянські героїчні символи мужності та самопожертви. Про це каже, наприклад, вірш «Христианський орленок». Баптистський проповідник та поет Євген Никифорович Пушков написав його для свого сина, який був присутнім, коли самого Пушкова захопила радянська міліція під час несанкціонованого богослужбового зібрання:
Крепко-крепко, что было силенок,
И услышал: «Тобой я доволен, сынок!
Верный мой христианский орленок!»…
Кто-то грубо от сына отца отстранил,
Повели его, в спину толкая.
«Не рыдай, мой орленок, крепись, что есть сил,
Христианская доля такая…».[38]
Загалом виховання в християнській сім’ї не обмежувалося лише релігійним сегментом. Воно охоплювало також більш цілісний розвиток особистості дитини, але від цього не ставало менш християнським. Крім того, навіть за збереження деякими сім’ями віруючих доволі високого ступеню суспільної автономії, їхні діти не були ізольованими від впливів інших чинників соціалізації, зокрема державної політики, школи та суспільства.
Діти віруючих і радянське суспільство
З огляду на те, що радянська держава сприймала виховання дітей як сферу свого монопольного впливу[39], у 1960-80-ті роки діти євангельських християн-баптистів опинилися в центрі політичної боротьби. Формально закон не забороняв виховання батьками власних дітей в релігійному дусі, за умови, що це відбувається в домашніх умовах й за взаємної згоди обох батьків. Проте не було передбачено, що батьки можуть бажати присутності своїх дітей у церкві під час богослужінь, в недільних школах і дитячих християнських таборах. Державні чиновники стурбовано повідомляли, що серед всіх християнських конфесій саме євангельські християни-баптисти виявилися найактивнішими в обстоюванні свого права на релігійне виховання дітей в широкому сенсі цього слова.[40]
Сьогодні важко виміряти рівень тиску на дітей віруючих в радянському суспільстві, але можна констатувати, що він коливалося від потужного до поміркованого. Насамперед на дітях позначалися репресії проти їхніх батьків. Найбільшого тиску в пізній радянський час традиційно зазнавали віруючі підпільного крила євангельсько-баптистського братства – прибічники Ради Церков, які відверто боролися проти радянського законодавства про релігійні культи. Їхня безкомпромісність дратувала владу, викликала ворожість.[41] Вони створили ефективну систему збору та поширення інформації про переслідування віруючих в СРСР, завдяки якій ми маємо відомості також і про їхніх дітей. Особливо активно в цьому напрямі працювала Рада родичів в’язнів – підпільна громадська організація, основу якої становили багатодітні матері.
Пресвітер з Одеси Микола Бойко у своїх спогадах розповідає, як його діти поводилися на допиті, на який їх викликати у зв’язку зі звинуваченнями проти нього в підпільній релігійній діяльності:
«…Після чергового допиту вони взяли з брата підписку, що він приведе моїх дітей в прокуратуру для допиту в присутності вчительки. Він, не розпізнавши підступності, привів трьох старших (Люду – 11 років, Віру – 10 років, і Павлика – 9 років)… Люду ввели в кабінет для допиту. Чутно було, що вона весь час плакала і твердила: "Мій тато хороший! Мій тато хороший!". Коли її виводили з кабінету, вона якось безпорадно обм’якнула і не могла йти. Ймовірно, від переживань і нервового напруження віднімалися ноги… Друга донька, Віра, по-дитячому не усвідомлюючи серйозності ситуації, весь час посміхалася на допиті, нічого не казала й ні на що не погоджувалася. Її пригощали цукерками, обіцяли купити красиві туфлі, аби лише вона сказала, що тато змушував їх ходити на зібрання…»[43]
Як видно з цього опису, для тата, крім природного співчуття власним малолітнім дітям, було важливо, щоб вони «нічого не казали» й «ні на що не погоджувалися». Не важко зрозуміти, що повсякденне життя такої родини проходило в атмосфері тривоги; її спокій щомиті могло порушити вторгнення з боку органів влади. За таких умов дитину треба було виховувати в дусі особливої любові та вірності до батька, якого потрібно було не зрадити у важку хвилину життя, і при цьому не обманути, бути щирим перед Богом. У цьому мала проявитися її, дитини, особиста віра в Христа. В такій атмосфері дитина змалу повинна була сприймати державу та законну владу як «ворогів народу Божого» й джерело непередбачуваного насильства. Звичка не довіряти державній владі й засуджувати її вкорінювалася у свідомості віруючих з самого дитинства.
Не менш важливим було те, що дитячий досвід і дитячі переживання ставали зброєю в політичному протистоянні. Звернення Ради родичів ув’язнених рясніють красномовними описами трагічних доль дітей віруючих. В Бюлетені Ради за 1970 рік були оприлюднені низка звернень дітей до уряду СРСР під рубрикою «Голос дітей в’язнів». Перелік прохань, з якими зверталися діти, відбивав потреби не так самих дітей, як релігійної спільноти в цілому. Це вимоги свободи віросповідання, зміни політики стосовно церкви, звільнення ув’язнених за віру, свобода публічної проповіді (наприклад, прохання дозволити публічну проповідь Біллі Грема в СРСР і роботу радіостанцій, що транслюють християнських проповідників). Інколи «голос дітей в’язнів» озвучував відверті заклики до покаяння. Політичний підтекст і проповідницька риторика виявлялися частиною дитячого мовлення. Наприклад, Павло Л. звертався до уряду такими словами:
«Коли я закінчив вісім класів, мені написали дуже погану характеристику, але я дякував за це Богу <…>. Нашому урядові я хочу сказати, що Бог їх любить і бажає їх також спасти, ми прощаємо їм все. Щоб в школах на уроках вивчали Біблію. Щоб великі проповідники могли вільно приїжджати до нас і проповідувати, щоб люди отримали прощення гріхів. Щоб всіх в’язнів звільнили. Що даремно вони борються з Тим, Кого ніхто не переможе. Для Слова Божого немає пут. Що на місце наших батьків, які в узах, стануть їхні діти і продовжать розпочату ними справу»[46]. Зі специфічно дитячих потреб і проблем діти просили надати їм можливість далі вчитися у вищих навчальних закладах, що для віруючих у той час було майже недосяжним, а також припинення утисків у школі.
Школа була одним з найяскравіших осередків тиску на дітей віруючих у пізній радянський час. Її виховне значення загалом найбільше відповідало стратегічним завданням політики «наукового атеїзму»[47]. Шкільні вчителі були носіями атеїстичної ідеології. Вони були покликані транслювати й закріпити її настанови у світогляді нового покоління радянських громадян. З цією метою вони також зазнавали відчутного тиску з боку партійних та силових органів влади, які вимагали від школи сприяння викоріненню релігії. Від морального та інтелектуального рівня вчителя багато в чому залежало те, наскільки травматичним був шкільний досвід дитини з сім’ї віруючих. Вчитель міг захистити дитину, стати їй товаришем, співчуваючи її переживанням, а міг і маніпулювати нею, знаючи про її повсякденне життя і звички, пригнічувати, наприклад, налаштовуючи проти неї дитячий колектив. За даними, зібраними Радою родичів ув’язнених, вчителі найчастіше фігурують як особи, що організовували допити дітей, буквально витягуючи їх з дому під різними приводами, свідомо занижували оцінки та характеристики дітям віруючих, брали участь в їхньому цькуванні та публічному приниженні[48].
«…було примусове одягання галстуків та приниження серед однолітків. Мені розповіли, як один батько, щоб захистити свого сина від таких принижень, взяв галстук і написав на ньому текст з Біблії: "Бог є любов". Коли його син у такому галстуку прийшов до школи, вчителька, побачивши, що баптист прийшов у галстуку, вирішила, що вона перемогла. Але коли під час уроку діти почали посміхатися й сміятися, вона поцікавилася причиною такої поведінки. Діти показали на спину баптиста, і вона із жахом прочитала на галстуку написані слова з Біблії "Бог є любов". Після цього вона вже ніколи не намагалася змусити його носити галстук…»[51]. Про тиск з боку вчителів та однокласників через відмову вступити в піонери згадується також у спогадах Наталі Вінс[52].
Діти віруючих почувалися особливими і в шкільному, і в будь-якому іншому дитячому колективі, в якому вони становили меншість. Їх виділяли через підкреслену увагу з боку вчителів та інших дорослих, а також через очевидну різницю у вихованні. У зв’язку з цим, виникали особливі складності соціалізації в такому колективі. Діти сприймались як «інші», «чужі», що було відображенням сприйняття у суспільстві їхніх батьків.[53] Стосовно таких дітей порушувалися регуляторні конвенційні норми, зазвичай наявні в дитячій субкультурі.[54] Стосовно таких дітей можна було проявляти несанкціоновані дії, які не тягнули за собою ніякої відповідальності. В крайніх ситуаціях однокласники могли бити їх через найрізноманітніші приводи і навіть без приводів, розуміючи, що за ці вчинки їм не буде жодного покарання. Яскраву картину такого дитинства описує один з прибічників Ради Церков Володимир Хайло[55], розповідаючи про життя своїх дітей. Варто зазначити, що за одним з його синів, Сашком, серед школярів закріпилося прізвисько «упир». Як відомо, у дитячому та підлітковому середовищі клички та прізвиська є звичайним явищем. Вони особливо поширені серед хлопців і є «діагностичним та оціночним засобом, індикатором любові/нелюбові в колективі»[56], а також ознакою місця дитини в групі, свого роду «титулом». Неважко побачити, що асоціація з упирем серед підлітків вказувала на нелюбов, неприйняття, відкидання. Слід мати на увазі також, що слово «упир» має символічне та семіотичне значення. За радянських часів його часто використовували, щоб дати характеристику людині, яка веде паразитичний спосіб життя. Для дитячої свідомості це навряд чи важило. Ідентифікація баптиста з упирем в дитячому середовищі, найімовірніше, була викликана нашаруванням на життєвий досвід казково-міфологічної структури. Упир – міфологічна істота, про яку розповідається у численних казках та інших фольклорних джерелах. В семіотичному просторі міфу упир не є живою людиною, а перебуває немовби на стику, на межі світу живих і світу мертвих[57]. Він є представником світу «чужих», який тимчасово з’являється у світі «своїх». Це прізвисько відобразило стихійно сформоване в дитячому середовищі уявлення про баптистських дітей як «чужих», які «живуть неправильним життям», є «не такими, як всі», а відтак, є «втіленням зла» чи перебувають на межі добра і зла. Місце цієї дитини з сім’ї віруючих, судячи з усього, було вельми хитким, нестійким, не до кінця зрозумілим іншим членам шкільного та вуличного колективу. Така дитина не викликала стабільної довіри та поваги. Стосовно неї можна було проявили підлість, облуду, насильство, або взагалі на певний час виключити з групи. Судячи зі спогадів В. Хайла, все це мало місце в житті його сина.
Звичайно, історія О.В. Хайла належить до граничних прикладів. Є й численні випадки загалом позитивного, мирного і творчого досвіду взаємодії дітей віруючих з довколишнім світом радянської дійсності.[58] Але треба мати на увазі, що дитячій свідомості було вкрай важко примирити об’єктивно наявні й суб’єктивно відчутні суперечності радянської реальності. Лише за умови надійної підтримки з боку сім’ї та церкви-спільноти дитина могла здолати психологічні травми й вирости морально здоровою, психологічно стійкою та соціально адаптованою особистістю. Природно, що вона при цьому виявлялася пристосованою переважно до середовища віруючих, тобто ставала повністю «воцерковленою» людиною. Взірцевий приклад такої адаптації – життя Наталі Вінс. У дитячому віці Наталя почувалася вигнанкою в шкільному колективі, вчителі глузували з неї, до того ж її відрахували з медичного училища. Але дбайлива увага сім’ї, близькість друзів та наставників, активна участь у житті церкви («перебування в служінні») допомогли їй осмислити її дитячий негативний досвід, включити його у чітко структуровану картину світу. Особливу роль при цьому відігравало те, що вона все життя почувалася причетною до авторитету свого батька Георгія Вінса та бабусі Лідії Вінс[59]. Вони були дисидентами, активними борцями за права віруючих в СРСР, а в очах баптистської спільноти – героями віри. Судячи з її спогадів, Наталя від самого дитинства вірила, що своїми зусиллями допомагає їм здійснювати їхній подвиг[60].
Загалом ми можемо констатувати, що поширене в радянському суспільстві неприязне ставлення до євангельських християн-баптистів особливим чином відобразилося на їхніх дітях. Такі діти перебували під пильною увагою не лише батьків та спільноти віри, але й радянських виховних інституцій. Їхнє особисте життя, повсякденні звички та потреби могли стати зброєю в політичному протистоянні між релігійною спільнотою і державною владою. Це, з одного боку, робило дітей психологічно вразливими, ставило їх перед складним моральним та духовним вибором, але, з іншого боку, також підтримувало в них почуття власної важливості, винятковості, причетності до чогось значущого.
Висновок
Боротьба між державою «наукового атеїзму» та баптистською спільнотою за вплив на молоде покоління відбивалася у повсякденному житті дітей віруючих й у субкультурі дитинства, сформованій ними та довкола них. Вплив цих інституцій на дітей був суперечливим та травматичним.
В умовах антирелігійного тиску державних інститутів, насамперед школи, діти віруючих опинялися в атмосфері політизації їхнього повсякденного життя, соціальної самотності в межах дитячого колективу, а також часто стикалися з необхідністю робити складний моральний вибір. Це надавало їм відчуття водночас власної неповноцінності та винятковості. За таких обставин вони ставали емоційно залежними від підтримки найближчого сімейного оточення, а також від помісної церкви-громади. Таким чином, політика «наукового атеїзму» непрямо сприяла зростанню впливу церкви на життя і становлення таких дітей.
_________________________________________
Первісний повний текст цієї статті було оприлюднено російською мовою у журналі «Богословские размышления» (2012, №13). Тут публікується зі скороченнями з дозволу Авторки.
У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою (матеріали самвидаву) та запозичені з відкритих джерел.
[1] Докладніше про історію євангельських християн-баптистів див.: История баптизма. Сб. под ред. С.Санникова. – Одесса: «Богомыслие», 1996., Савинский С.Н. История евангельских христиан-баптистов Украины, России, Белоруссии. В 2 ч. – СПб.: "Библия для всех", 1999.
[2] Ромашова М. В. Советское детство в 1945 – середине 1950-х гг.: государственные проекты и провинциальные практики (по материалам Молотовской области). Автореф. дисс. …канд. ист. наук. – Пермь: Пермский государственный университет, 2006. – 29 с.
[3] Гольст Г.Р. Религия и закон. – М.: «Юридическая литература», 1975. – С. 38.
[4] В силу обставин, більшість першоджерел стосуються діяльності «підпільного» крила конфесії євангельських християн-баптистів, тобто прибічників Ради Церков ЄХБ. Це зумовлено насамперед характером діяльності цього християнського напрямку. Проте, враховуючи спільність духовно-світоглядних та теологічних настанов, висновки, що стосуються відокремленого крила ЄХБ, можна до певної міри можна екстраполювати на все братство євангельських християн-баптистів як релігійну та культурну спільноту. Наразі я використовую концепцію К. Гірца, який розглядав релігію як культурну систему. Докладніше див.: Гірц К. Інтерпретація культур. Вибрані есе. – К.: Дух і Літера, 2001. – С.104-150.
[5] Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. – М.: “Медиум”, 1995. – С.61-70. Про світоглядні настанови євангельських християн-баптистів, див. також: Павленко В.Н., Ваннер К. Особенности психологии евангельских христиан-баптистов. //Вопросы психологии. – 3004. - №5. – С. 72-86.
[6] Гольст Г.Р. Религия и закон. – М.: «Юридическая литература», 1975. – С. 36-37.
[7] Заватски В. Евангелическое движение в СССР после Второй мировой войны. – М: «ИЦ-Гарант», 1995. – С.189-300; См. также: По пути возрождения. – М.: Изд-во «Христианин» СЦ ЕХБ, 1989. – 82 с.
[8] За статтею 138 ч. 2 УК УССР (еквівалент ст. 142 УК РСФСР) було засуджено 137 представників «підпільного крила» євангельських християн-баптистів від загальної кількості 270 засуджених. Це трохи більше за 50%. Терміни засудження в середньому становили 2-5 років таборів загального режиму, в деяких випадках до них додавалися роки заслання. Див.: Лахно О. П. Церковна опозиція Євангельських християн-баптистів в Україні (1940-1980-ті роки). - Полтава : Друкарська майстерня , 2009. – С. 154-162.
[9] Вестник спасения. – 1974. - №3(47). – С. 37.
[10] С.М. Шаптала. Советское детство верующего. Выступление на конференции в Донецком христианском университете 23-24 апреля 2010 г.
[11] Інтерв’ю авторки з О.А. Гончаровою, липень 2010 р., Донецьк.
[12] Сборник стихов для детей. Запись 1966-1972 годов. (Автори не вказані). // Особистий архів О.А. Гончарової. - С. 44.
[13] Вірш вказує на значення слова «ясла» в християнському світі (місце, де народився Христос) і в повсякденному ужитку (заклад для виховання немовлят). Цікаво, що в тексті слово «злого» закреслено і замість нього написано «такого». – Сборник стихов для детей. – С. 29.
[14] Про цю жінку відомо, що її було засуджено за поширення дитячої релігійної літератури, з 1971 по 1974 роки вона була ув’язнена. Див.: Веделъ Г. Предисловие. // Детский друг. Т.3. – Кременчуг: Издательство «Христианская заря», 2004. – С.3.
[15] Детский друг. Том ІІІ. – Б.м., б.г. – 443 с. // Особистий архів С.М. Шаптали.
[16] Цікаво, що до новішого видання збірки «Дитячий друг» (2004 р.) ці оповідання не увійшли.
[17] Вестник спасения. – 1974. - №1-2 (45-46). – С. 33.
[18] С.М. Шаптала. Советское детство верующего.
[19] Баптизм и баптисты. (Социологический очерк)./ Ред. М.Я. Ленсу, Е.С.Прокошина. – Минск: Изд-во «наука и техника», 1969. – С. 49; Белякова Н., Синичкин А. Коллективные практики типичной общины евангельских христиан-баптистов в позднесоветский период. Доклад на международной конференции «религиозные практики в СССР: выживание и сопротивление в условиях насильственной секуляризации», Москва, РГГУ, 16-18 февраля 2012 г.
[20] Панич О.І.Соціокультурні тенденції розвитку баптизму в Україні у 1960 – на початку 1990-х років.// Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. Книга ІІ. –Львів: “Логос”, 2006. –– с. 414-420
[21] Вестник истины. – 1977. - №4. – С. 36.
[22] В деяких випадках вихованням дітей опікувалася бабуся. Це істотно впливало на світогляд і бачення місця жінки в церкві та суспільстві. Див., наприклад, спогади Наталі Вінс: Винс Н. Рубежи детства. – Elkhart: Russian Gospel Ministries, 2000.
[23] Хорев М. Пишу вам, дети. // Вестник истины. – 1983. - №1. – С.30.; Винс Г. Тропою верности. Третье издание. – Санкт-Петурбург: Русская миссия благовестия «Библия для всех», 2003. - С. 177.
[24] Храпов Н. Счастье потерянной жизни. В 3 т. – Gummersbach: Missionwerk Friedensstimme, 2000.
[25] Винс Н. Рубежи детства. – С.5,9.
[26] Інтерв’ю авторки з пресвітером, лідером Асоціації місіонерських церков Донбасу Павлом Дмитровичем Мінаєвим, 20 червня 2011, м. Донецьк.
[27] Родители и дети. – 1976. - №1, январь. - С.17.
[28] Конспект проповідника Олексія Прокоф’єва (Выдержки из книги Я.А.Коменского «Избранные педагогические сочинения» 1955 року видання, приблизний час написання конспекту – кінець 1950-х – початок 1960-х років, підкреслення А. Прокоф’єва) // Особистий архів Л.Прокоф’євої, м. Донецк.
[29] Докладніше про значення цього терміна див.: Гарфинкель Г. Исследование привычных оснований повседневных действий. // Социологическое обозрение. Том 2. – № 1. – 2002. – С. 42-70
[30] «Родители и дети», С. 21.
[31] С.М. Шаптала. Советское детство верующего.
[32] Атеїстичні автори розповідають про те, що в житті дітей віруючих було набагато більше заборон, ніж у звичайних дітей. Їм не можна було відвідувати кінотеатри, театри, концерти, було заборонено грати з однолітками з сімей невіруючих. Судячи з усього, такі обмеження справді були поширеними. Див.: Баптизм и баптисты. (Социологический очерк)./ Ред. М.Я. Ленсу, Е.С.Прокошина. – С. 145; Каушанский П.Л. С претензией на истину: О взглядах и деятельности экстремистов от баптизма. – Одесса: Маяк, 1988. – С. 196-199; Паутин П. Дом с закрытыми ставнями. – Новосибирск: Западно-Сибирское книжное издательство, 1975. – 149 с.
[33] Носко И.В. Детство как психосоциокультурный феномен // Социальная работа в Сибири. Сборник научных трудов. – Кемерово: Кузбассвузиздат, 2004 - С. 118 – 13
[34] «Родители и дети», с.18-19.
[35] Пияцтво у цій спільноті традиційно вважалося одним з найістотніших гріхів. Відмовою від пияцтва віруючі найчастіше демонстрували своє навернення до Бога, духовне оновлення, «народження згори». Тверезий спосіб життя, а також чесність, були моральною та духовною перевагою віруючої людини в радянському суспільстві. Втратити цю перевагу означало дискредитувати спільноту в цілому, тому вживання алкоголю, навіть у незначних дозах, завжди тлумачилося як «відпадіння від Бога».
[36] Обґрунтовувалося місцями зі Святого Письма: Тимофію 3:12; Титу 1:5-6.
[37] Державний архів Донецької області, Ф. Р-4021, оп.1, спр. 269, арк. 168-169.
[38] Вестник истины. – 2008. - №4-5.- 3с.обл.
[39] Див.: Ромашова М. В. Советское детство в 1945 – середине 1950-х гг.: государственные проекты и провинциальные практики.
[40] Гольст, С. 91.
[41] Заватски В. Евангелическое движение в СССР после Второй мировой войны.– С.182-230; Никольская Т. Русский протестантизм и государственная власть в 1905-1991 годах. – СПб.: Изд-во Европейского университета в Санкт-Петербурге, 2009. – С. 227-242; Лахно О. П. Церковна опозиція Євангельських християн-баптистів в Україні (1940-1980-ті роки). – С. 98-146.
[42] Архів науково-просвітницького центру «Меморіал» (м. Москва), Ф.158: «Напоминание Правительству СССР о положении баптистов, 13 декабря 1970 г.», АС № 871. – С. 41.
[43] Бойко Н.Е. Верю в бессмертие. Автобиографический очерк. – М: Изд-во «Христианин», 2007. – С. 64-65.
[44] Из письма В.М. Хорева автору. От 1 марта 2012 г.
[45] Заватски В. Евангелическое движение в СССР после Второй мировой войны. – М: «ИЦ-Гарант», 1995. – С.348-349.
[46] Бюллетень Совета родственников узников. – 1970. - №13. – С.10.
[47] Dunstan, John. “Soviet Schools, Atheism and Religion” in Religious Policy in Soviet Union. Ed.by Sabrina Petra Ramet (Cambridge: Cambridge University Press, 1993):158-185.
[48] Архів науково-просвітницького центру «Меморіал» (м. Москва), Ф.158: «Совет родственников узников ЕХБ, Обращение У-ТАНУ и др. о преследовании баптистов в СССР, 13 июня 1967 г.», АС № 801. – С. 18-24.
[49] Использование Государственных символов СССР в воспитательной работе: Сб. ст.: Из опыта работы / Сост. Г.Н. Абросимова, В.В. Берман . ─ М. : Просвещение, 1987 . ─ С. 159.
[50] Інтерв’ю авторки з С.М. Шапталою, 01.03.2010 г.
[51] С.М. Шаптала. Советское детство верующего.
[52] Винс Н. Рубежи детства. – С. 24-25.
[53] Панич О.І. Міф про баптистів у радянському суспільстві 1950-1980-х рр.: марновірство і пропаганда // Український історичний журнал. – 2011. – №3. – С. 123-142.
[54] Якобсон С.Г. Психологические проблемы этического развития детей. // Возрастная психология: Детство, отрочество, юность: хрестоматия / Сост., ред. В.С. Мухиной, А.А. Хвостова . – М. : Академия, 2007 . – С.196-199.
[55] Архів науково-просвітницького центру «Меморіал» (м. Москва), Ф.158: Хайло В. Записки верующего, 20.07.1974 г., АС №2170. – С.23-25.
[56] Майорова-Щеглова С.Н. Детская субкультура – неиституционализированный сектор детства, c.4.
[57] Байбурин А.К. Ритуал: свое и чужое. // Фольклор и этнография. Проблемы реконструкции фактов традиционной культуры. – Л.: "Наука", 1990. – С. 3-17.
[58] Яскравим прикладом такого «щасливого» дитинства є особиста історія П.Д. Мінаєва.
[59] Георгій Петрович Вінс був секретарем Ради Церков євангельських християн-баптистів, Лідія Михайлівна Вінс у 1965-1979 роках очолювала Раду родичів ув’язнених.
[60] Винс Н. Рубежи детства.