Діти країни Астлан
«Словесний портрет» сакральної культури стародавньої мексиканської цивілізації
Невже правда, що ми живемо на землі?
На землі ми не назавжди: лише на час.
Навіть нефрит кришиться,
Навіть золото ламається,
Навіть пір’я кецаля рветься,
На землі ми не Назавжди: лише на час!
«Філософія науа».
Утворюючи нефритові круги, розкинулося місто, що випромінює світло, як пір’я кецаля, це — Мехіко.
Зі старовинних мексиканських пісень.
Хоч астеки залишили про себе найповнішу інформацію порівняно з відомостями про інші народи, що колись населяли величезні простори доколумбової Америки, але навіть їх походження для нас зостається досить загадковим. Легенда розповідає про їхній вихід з якоїсь міфічної місцевості перед останньою міграцією в «землю обітовану». Ця міфічна місцевість розміщалась десь на північному сході й називалася «Астлан» («Країна Чапель»); у сказаннях її описували як острів посередині великого озера. (Існує припущення, що це був Куліакан на території сучасного мексиканського штату Сіналоа.)
Приблизно в XI ст. плем’я астеків дійшло до Чапультепека побіля озера Тескоко. Тут воно й залишилося, знайшовши собі досить незвичайний притулок на найбільшому й водночас найменш населеному озерному острові.
Можливо, саме тоді й виник великий міф, який згодом став символом мексиканської нації: люди побачили на кактусі-нопалі орла із змією у клюві. Це було витлумачено як знамення, що плем’я дісталося нарешті своєї «землі обітованої».
Самоназва племені — «астеки», вірогідно, походить від назви їхньої прабатьківщини — Астлан, хоч відома й інша самоназва — «мешіки» від імені вождя племені Меші, який колись і привів астеків до озера Тескоко. Відтак протягом довгих років, сповнених небезпеки, на чолі племені стояв вождь Теноч, обраний 1247 р. 1325 р. астеки заснували поселення, що згодом перетворилося на величезне місто Теночтітлан-Мехіко; таким чином у його назві були увічнені імена двох великих вождів астеків — Меші та Теноча.
У XV ст. мешіки створили державне утворення — Астекську імперію. Будучи нащадками культури тольтеків, астеки майже повністю запозичили й їхні вірування.
Підгрунтям вірувань астеків були періодично повторювані й вічні природні явища (наприклад, пори року, рух планет тощо). Природні явища та стихії уособлювалися чималим пантеоном богів і богинь, на чолі якого стояло верховне незбагненне божество Тлоке Науаке — «Володар близького сусідства», дух творення. Сходинкою нижче стояла божественна пара Тонакатекутлі та Тонакасуатль — «Володар існування» й «Володарка існування». Вони вважалися родоначальниками всіх богів, але впливали на природу тільки побічно, безпосередньо ж всесвітом керували великі боги: Уїціло-почтлі — «Чаклун колібрі», бог війни, молодого Сонця та блакитного ясного неба, зображуваний у вигляді людини в шоломі у формі колібрі, зі щитом, прикрашеним п’ятьма пуховими кульками, та луком або зі списокидалкою, та Кецалькоатль — «Змія з пір’ями», бог науки, культури та знання, покровитель жерців, бог неба й землі. У його імені та зображенні з’єднувалися символи неба — кецаль (птах) і землі — коатль (змія). До великих богів належав і Тескатліпока — «Дзеркало, яке куриться», бог ночі та молодості, котрий бачив у своєму дзеркалі все у світі й уособлював зиму, північ, нічне небо, вкрите зірками. Його зображали з чорним обличчям, вкритим жовтими поперечними смугами, або у вигляді духа — двійника ягуара (плямисте хутро якого символізувало зоряне небо); він часто вис тупав як супротивник Кецалькоатля і двійник та товариш Уїцілопочтлі.
Окрім того, астеки шанували також богів родючості, наприклад, Чікомеклал-ля — «Сім змій», богиню кукурудзи Ко-атлікуе — «Зміїне плаття», богиню землі, зв’язану з весною, богів дощу й вологи, наприклад, бога Тлалока — «Того, хто примушує рослини рости». Він мав вигляд чорної людини з очима сови або з кругами навколо очей, з іклами ягуара та зміїними кучерями під носом; голову прикрашала корона, а в руках він тримав змієподібний посох або стебло маїсу. Поклонялися астеки й богам зірок і планет, зокрема, богу Тонатіу — «Сонцю», зображуваному у вигляді юнака з червоним обличчям та вогняним волоссям, з диском або напівдиском за спиною; Мішкоатлю -»Змії хмар», богу зірок та чисел; богам смерті й землі, наприклад, Міктланте-кутлі — «Володарю мертвих» тощо.
Увесь всесвіт, за уявленнями астеків, мав горизонтальний і вертикальний поділ; горизонтальний відображав зв’язок божественних сил з географічним положенням та кліматичними явищами й мав п’ять напрямків: чотири сторони світу та центр. Бог вогню Уецетеотль (найстаріший з богів) панував над центральною зоною; його називали також Шиутскутлі, або божество року. Схід присвячувався богу дощу Тлалоку й богу хмар та річок Мішко-атлю і вважався областю достатку. Південь був областю лиха, можливо, з причини посушливих зон, але головними його богами вважалися боги, зв’язані з весною та квітами, наприклад, Шипе-Тотек — «Наш володар з обідраною шкірою», бог сівби Тлатаукі Тескатліпока («Червоний Тескатліпока»), Макуїльшочітль — «бог п’яти квіток». Захід мав сприятливе значення й уявлявся домівкою планети Венери, вечірньої зірки, яка ототожнювалася з Кецалькоатлем. Північ же була похмурим і незатишним місцем, що перебувало під владою бога смерті Мітлантекутлі, якого зображали у вигляді кістяку або людини з черепом замість голови.
Згідно з версією, викладеного у книзі «Історія доколумбових цивілізацій» сучасного дослідника Мануеля Галича, на сході знаходився червоний володар Шипе-Тотек, на півночі — чорний володар Тескатліпока, на півдні — блакитний володар Уїцілопочтлі, а на заході — білий володар Кецалькоатль; у центрі панував усе той же бог вогню Уецетеотль.
Вертикально всесвіт-універсум астеки поділяли, як і майя, на три частини: небо, землю та пекло — підземний світ (з тринадцятьма небесними шарами та дев’ятьма підземними світами). Кожне небо вважалося оселею тих або інших богів, залежно від їхнього рангу в божественній ієрархії, причому бог-родоначальник жив на самому верхньому небі, а під ним усі інші. Одне небо належало Тлалоку, що приймав утоплеників, убитих блискавкою або померлих з якихось інших причин. Схід був оселею воїнів, бо Сонце годувалося воїнами, що загинули в бою або були принесені у жертву, а захід вважався оселею жінок, які померли під час пологів, тобто пожертвували своїм життям, виношуючи майбутніх воїнів. Інші небіжчики потрапляли в підземний світ, причому на їхньому чотириденному шляху виникало чимало перешкод.
Світ, за уявленнями астеків, був ареною символічної боротьби між двома началами, яка не закінчувалася ніколи: між світлом і темрявою, спекою і холодом, північчю й півднем, сонцем, що сходило, й сонцем, що заходило. Навіть зірки поділялися на дві армії — сходу й заходу; життя і смерть також входили в ці уявлення як два рівноправні начала.
Цікавою є також астекська версія розвитку всесвіту, що поділявся на п’ять періодів, або сонць. Так, у першу еру – еру «чотирьох оцелотів» (оцелот вважався символом сонця, що заходить) головним богом був Тескатліпока. Під кінець цієї ери він перетворився на сонце, тоді ж оцелоти винищили людей і велетнів, що населяли землю. Божественним правителем другої ери — «чотирьох вітрів» — був Кецалькоатль. У кінці цієї ери бурі зруйнували землю, а люди перетворилися на мавп. У третю епоху — «чотирьох дощів» — бог дощу Тлалок дав світові світло. Ця епоха закінчилася вогняним дощем. Чалчіуїтлікуе — «Володарка в бірюзовому платті»- богиня вод правила четвертим періодом «чотирьох вод», в кінці якого сталася повінь, яка перетворила людей на риб. Сучасна епоха — епоха «чотирьох землетрусів» вважається підвладною богу сонця Тонатіу й повинна закінчитися землетрусом.
Астеки вважали своїх богів істотами, наділеними величезною фізичною силою і здатністю наганяти страх; саме страх був предметом поклоніння та шанування.
Де жили астекські боги?
Звичайно ж, як і багато їхніх «колег», в основному на небі й водночас — у своїх святилищах — храмах, тому їх зводили на досить великій висоті; для цього астеки, як і майя, будували штучні гори — чотирикутні піраміди. Така піраміда мала звичайно три тераси; круті широкі сходи з балюстрадами по краях розміщались із західної сторони й вели до вершини. З боків верхньої платформи піраміди рядами виступали вирізьблені з каменю зміїні голови, черепи або інші страшні символи.
Величезні голови змій з відкритими пащами прикрашали балюстради нижньої частини піраміди. Зображення змії вважалося емблемою Кецалькоатля, уособленням таємничих сил, а також символом року та часу загалом.
На платформі піраміди підносився кам’яний храм (або храми), а перед спорудою стояло жертовне каміння, де приносилися людські жертви. Це, на думку астеків, було конче необхідно, адже саме людська кров, як уже згадувалося, годувала сонце, без неї воно зупинило б свій невпинний рух, і всесвіт враз загинув. Тому астеки робили все, аби запобігти такій страшній і передчасній загибелі світу.
Кожний храм поділявся на дві частини: приміщення, де стояла статуя відповідного божества, та притвор — місце для жерців.
Досить химерні статуї божеств виготовляли з каменю; вони втілювали могутність їх таємничих сил. Так, Коатлікуе — мати Ущілопочтлі зображувалася з двома зміями замість голови, намистом з людських рук і сердець, ногами й руками з гострими кігтями, плаття її було сплетене зі змій у корчах, тобто в такому ідолі мовби втілювалися всі жахи всесвіту.
Цікавим був храм, присвячений Кецалькоатлю; всі його форми в буквальному вигляді відображали ім’я бога — «Змія, вкрита пір’ям кецаля», «Коштовна змія». Вхід у цей храм було побудовано у вигляді розкритої пащі гігантської змії, два ікла нависали над входом, нижня щелепа слугувала високим порогом. Тулуб змії -»коатля», вкритий довгим пір’ям кецаля у вигляді рельєфа прикрашав передню частину храмової споруди. Навіть кольори досить точно відповідали імені бога: пір’я було зелене, ікла — білі, нутрощі пащі — червоні, очі — бірюзові; у рельєф було вмонтовано великі самоцвіти.
Власне статуя Кецалькоатля зображала людину у великій масці — то був дзьоб, що прикривав рота. Перед ідолом стояли дві жаровні з палаючим вугіллям.
У святилищах храмів, де стояли статуї божеств, було темно, повітря всередині смердюче і сперте, стіни вкриті кіптявою та кров’ю, адже там перед ідс-лом спалювали серця полонених, принесених у жертву.
Головним храмом столиці астекської Імперії Теночтитлану був теокаллі -»домівка богів». Він стояв на масивній піраміді з п’ятьма східчастими уступами на прямокутній основі. В масив піраміди, мурованої з каміння та цементу, було вставлено коштовне каміння та золоті вироби; то була будівельна жертва. Широкі подвійні сходи з 114 сходинками містилися на західній стороні піраміди й були оточені балюстрадами у вигляді тих змій у корчах; величезні зміїні голови лежали внизу на самій землі, обрамляючи вхід на сходи.
На верхній платформі піраміди підносилися два храми — один присвяченні: стародавньому богу дощу Тлалоку, другий — богу війни Уїцілопочтлі. Храм Тла лока було розписано у блакитних і білих тонах (кольори, що символізували воду), храм Уїцілопочтлі був вкритий білими візерунками на червоному тлі і прикрашений скульптурними черепами.
Високі дахи також були оздоблені рельєфними зображеннями: храм Тлалока — морськими черепашками, символом води, а храм Уїцілопочтлі — метеликами, уособленням вогню та сонця.
У місці, де сходи виходили на платформу піраміди, стояли чоловічі кам’яні статуї. У їхніх руках під час свят розміщали держаки прапорів, виготовлених з різнобарвного пір’я тропічних птахів. Кожне святилище мало два широких входи зі сходу й заходу. Перед ними лежали великі камені — жертовники.
У святилищі Уїцілопочтлі стояла кам’яна статуя божества з широким обличчям і великими суворими очима. Тіло ідола було обвите зміями, в одній руці він тримав лук, у другій — жмут стріл, на шиї висіло кілька людських масок та ланцюг із золотих і срібних кілець. Поруч стояла статуя посланця Пайкаль — «Того, хто поспішає» з коротким списом та золотим щитом. Обидві статуї були вкриті мозаїкою з нефриту, бірюзи, золотих платівок та перлів.
Досить незвичайною пам’яткою, що збереглася до сьогодні, є так зване «календарне каміння», або «каміння сонця» (1479 р.) — символ безмежності та величі всесвіту. У центрі «календарного каміння» знаходилося обличчя бога сонця Тонатіу; з чотирьох сторін його оточували чотири орнаментальних завитки, що нагадували про володарів попередніх епох існування всесвіту; разом вони складали дату теперішньої ери — ери «чотирьох землетрусів». Навкруги цих зображень кільцем розмістились двадцять назв днів; вони, у свою чергу, були облямовані полосою ієрогліфів, які означали нефрит або бірюзу — символи неба та його кольору. Дві величезні змії — уособлення року й часу оточували все це коло, зустрічаючись головами біля його основи.
Численним богам, звісно, служили жерці та їх корпорації. Корпорації двох головних богів — Тлалока та Уїцілопочтлі очолювали головні жерці, яких називали Кецалькоатль Отек-Тламакаскі та Кецалькоатль Тлалок-Тламакаскі. Ім’я Кецалькоатль було присвоєно їм як почесний титул на честь бога — покровителя культури та знань, вищого ідеалу для жерців. Друга частина імені стосувалася самих божеств, а третя просто означала слово «жрець».
Жерці не тільки виконували релігійні церемонії. Їхні корпорації в цілому ставали центрами духовного життя держави; вони вели складні астрономічні та математичні обчислення, за допомогою яких сонячний і релігійний календар приводився у відповідність зі щорічною зміною пір року. За цим календарем проводилися всі релігійні церемонії, а жертви та молитви повинні були уласкавити богів, щоб забезпечити родючість землі та худоби й тим самим — благополуччя всього народу.
Всі обряди супроводжувалися людськими жертвами, а найкращою їжею для богів, за уявленнями астеків, було найкоштовніше в жертві — серце. Хорошими жертвами вважалися військовополонені, а найхоробріші з них — найціннішими жертвами. Рабів вбивали для другорядних обрядів, а жінок та дітей досить рідко — тільки для здійснення церемоній, пов’язаних з родючістю.
Літочислення велося за системою нескінченно наростаючих років, як і в наші часи, але з поділом на 52-річні цикли, причому перехід від одного циклу до іншого уявлявся як смерть одного життя й початок іншого.
У день закінчення чергового циклу жерці виконували церемонію «нового вогню» — на вівтарі гасили вогонь, який палав безперервно 52 роки. Коли заходило сонце, святково вбрані жерці, що представляли весь астекський пантеон богів, підіймалися на «пагорб зірки». У храмі жерці цілу ніч спостерігали за небом, аж поки зірка Альдебаран або Плеяди досягали зеніту, — то був знак, що всесвіт-універсум продовжує своє існування.
У мить, коли ці зірки проходили меридіан, жерці за допомогою дерев’яного свердла запалювали новий вогонь на відкритих грудях людини, вбитої спеціально на честь початку нового 52-річного циклу. Народ радів, скороходи зі смолоскипами розносили новий вогонь на вівтарі храмів усіх міст і сіл, а далі люди несли вогонь у кожну домівку. На світанку всі збиралися до храмів і прибирали їх, відтак робили те саме у власному житлі, і починався веселий бенкет.
1507 р. свято відбулося востаннє, — через 12 років прийшли іспанці, які поклали край мексиканській цивілізації.
Могутність Астекської імперії, оригінальна цивілізація астеків багато в чому були зобов’язані винахідливості та енергії трьох верховних правителів-тлатоані — Моктекусоми І (1440-1469 рр.), Ашаякатля (1469-1481 рр.) та Ауїсотля (1487-1502 рр.). Після смерті Ауїсотля пост тлатоані посів Моктесума Шокойоцин, що в перекладі означає «молодий» або, як його частіше називали, Моктекусома II, який правив імперією 18 років.
15 квітня 1519 р. Моктекусома II вперше дізнався про появу на східних кордонах своєї держави якихось білолицих та бородатих таємничих чужинців. 7 листопада того ж року загін іспанських авантюристів під керівництвом Ернана Кортеса урочисто вступив до Істапалапана — південного передмістя Теночтитлана.
3 кечалья, 8 ехакатль, 1 очерет ери науа (астеків), або 8 листопада 1519 р. за європейським літочисленням, відбулася перша зустріч Кортеса та Моктекусоми II (Монтесуми) — зустріч, що стала фатальною як для самого правителя, так і для всіх жителів країни Астлан.
Подальший розвиток подій добре відомий: взяття в полон тлатоані астеків іспанцями, грабунки та насилля в Теночтитлані, повстання мешканців міста, втеча та розгром чужинців, нарешті, тримісячна облога мексиканської столиці конкістадорами, а потім остаточне підкорення країни владі іспанської корони. Самого Моктекусому II було страчено 1 липня 1520 р.
«Культура метафор і чисел, — писав відомий мексиканський історик і філософ М. Леон-Портілья, — була зруйнована зброєю заліза та вогню. Вона щезла як сон: вчені були знищені, рукописи спалені, а скульптури та палаци перетворені на купи безформного каміння».
Що ж людство отримало у спадщину від загиблої цивілізації?
Залишилися тільки пам’ять нащадків астеків, небагато піктографічних книг («тлакуїлос»), тексти пісень, книги, написані після катастрофи мовою науа в кінці XVI — на початку XVII ст. («Мексиканська хроніка» та «Хроніка Мешікайотль» Альварадо Тесосомока — онука Моктекусоми її, що служив чиновником при колоніальному режимі; «Історія чичимеків» Альби Іштлільшочитля з Тескоко, ще розповідає про архіви міста Тескоко — центру астекських наук, правил та звичаїв), описи самих конкістадорів та залишки матеріальної культури, які інколи з’являються з надр стародавньої землі «дітей країни Астлан» і дають матеріал для створення різних варіантів реконструкції стародавньої мексиканської цивілізації.
Людина і світ. — 1998. — № 9. — С. 9-12.
Ірина ВАЙНТРУБ,
кандидат технічних наук
