Проект «Одна Церква – одна дитина – одна родина» дає надзвичайний шанс церковній громаді і будь-якому парафіянину зокрема долучитись до найшляхетнішої справи – допомоги тим, хто обділений найбільше.
Коротко про проект. Передусім, він ставить за мету забезпечити дитину-сироту тривалою життєвою підтримкою, підготувати її до зрілих стосунків. Особливо проект потрібен дітям 10-18 років, шанси яких на усиновлення надзвичайно низькі. Проект передбачає такі основні етапи: створення храмової спільноти, небайдужої до дітей-сиріт; систематичні зустрічі спільноти, вивчення потреб дитини і способів їх вирішення; супровід дитини. У свою чергу, спільнота твориться так: заповнення бланків охочими та представлення у групі, вибір координатора, вироблення плану співпраці із дитиною, проведення тренінгів та підсумкові зустрічі.
Проект діє з ініціативи Центру опіки сиріт у співпраці з патріаршою комісією у справах родини УГКЦ та службою у справах дітей львівської мерії.
Проекту «Одна Церква – одна дитина-одна родина» уже рік і діє він сьогодні при трьох львівських храмах: Гарнізонному храмі, церкві св. Володимира і Ольги та церкві Різдва Пресвятої Богородиці. Про те, як починався проект, на якій стадії він сьогодні, про його перспективи і здобутки розповідає далі о. Роман Прокопець, керівник Центру опіки сиріт при Львівській архиєпархії УГКЦ.
«…Церква покликана дати дитині те, чого не забезпечить держава – духовний супровід, формування життєвого стержня у дитини. Тим-то за часів митрополита Шептицького активно закладались захоронки для сиріт. З приходом визволителів з’явились інтернати, в яких дітям прищеплювалась комуністична ідеологія, а цінності сім’ї відійшли на задній план. З часів незалежності отці активно опікуються сиротами, але довший час не було чіткої структури. Тому у 2009 р, за зразком військового капеланства, було створено Центр опіки сиріт. А вже наступним завданням для нас стало залучення живої парафії у рамках стратегії УГКЦ «Парафія – місце зустрічі із живим Христом».
Мене зацікавила назва «Одна Церква – одна дитина»: акцію з такою назвою провадила протестантська церква. Однак, як виявилось, це була акція одноразова, під час якої збирались кошти на певні потреби (як-от лікування, навчання) дитини. А нам йшлось про дещо інше – допомогти дитині стати на ноги, супроводжувати її далі по житті. Так що можемо сміливо говорити, що цей проект є цілковито наш.
Як усе починалось? Щопонеділка у Гарнізонному храмі на вечірній службі маємо молитву за сиріт. Люди уже знають, приходять; є сім’ї, котрі не можуть мати дітей, хтось чекає народження дитини. Розпитують, чим можуть допомогти… Таким чином закладався грунт для творення спільноти. Торік до Дня молитви за сиріт ми організували у храмі триденні зустрічі на тему сирітства в Україні, обговорювали практичні моменти, запрошували цікавих людей, заангажованих у цій сфері. Багато людей опинились на зустрічі випадково, зацікавились і залишились.
Фактично на порозі запуску проекту ми опинились за круглим столом із однією сім’єю, яка хотіла взяти під опіку іншу сім’ю. Тоді виникла ідея додати ще до назви слово «родина», звідси «Одна Церква-одна дитини-одна родина».
Основою проекту є молитва спільноти за дитину. Але важливо, що уся праця не лягає на плечі однієї людини. Хтось може підтягнути дитину з певного предмету, хтось – пограти у футбол, інший – допомогти матеріально. Усе це планується і розписується координатором.
…Минув рік інтенсивної праці. Уже вироблено чіткий план, як запроваджувати цей проект на парафіях. Маємо із державними структурами закладений бюджет – наприклад, на роздрук матеріалів чи організацію тренінгів, це теж суттєво. Комісія Львівської архиєпархії УГКЦ у справах родини бере на себе вишкіл учасників. Маємо уже добру команду. І головне – парохи потроху відкривають двері проекту. На черзі у нас храм св. Олексія у студентському містечку та храм св. Климентія папи.
…Ми маємо можливість порівнювати, як розвивається проект, і у кожній парафії це відбувається по-різному. Загалом, від нас, організаторів, мало що залежить. Наша ціль – запалити, навчити, і потім підтримувати. А далі – кожна парафія живе своїм життям».
Тетяна Починок – координатор проекту при Гарнізонному храмі. За фахом – ботанік, працює в університетській лабораторії. Вона власне одна із тих, хто торік випадково опинився на зустрічах, присвячених темі сиріт. Рік, що минув, був для п.Тетяни насиченим, нелегким, та цікавим і плідним. Разом з кількома дівчатами вони зустрічаються із 14-літнім Павликом з НРЦ «Мрія», вивчають хлопчика і встановлюють з ним довірливі стосунки, а це завдання не з простих.
Далі – ділиться Тетяна Починок:
«…Минулого року я залишилась після Служби, заповнила анкету. Не знала, що і як маю робити, але знала, що це – мій обов’язок. Тих, хто заповнив бланки, було біля двадцяти, активними залишилось п’ятеро. Павло прислуговував отцям у капличці, розповідав про свої мрії. Так про нього дізнались і він опинився у проекті. Павло є кмітливим і доволі чемним, але іноді буває агресивним: тоді може штовхнути, кидати речі. Нам порадили вчителі, що у таких випадках його найкраще обійняти. На початках ми з дівчатами (іншими учасницями проекту) не зовсім знали, як себе поводити. З одного боку, не дуже зручно у приміщенні НРЦ: відволікають інші діти, та й трохи ніяково перед ними. З іншого – було страшно йти з Павликом на вулицю, адже не знали, як себе поводитиме.
Придумали «кодове» привітання рукою – щоправда, дуже довго його запам’ятовував. Не пам’ятає й наших імен. Павлик загалом не запам’ятовує літер, хоча пам'ять має непогану – наприклад, добре йому даються пісеньки. Коли Павлик запитує нас, хто ми йому, кажемо: друзі. Тішиться, коли приходимо. Займаємось із ним щоразу різним: і у футбол грали, й відкритки робили, і відео знімали, і вчили пісеньки.
…Якось ми прийшли у святковий день, коли майже усіх діток забрали (у більшості є батьки). Павлик був дуже сумний, сказав, що у нього «день бійки». Ми з ним поспівали, пожартували, сказали, що навіть у «день бійки» ми його любимо. І щойно тоді він всміхнувся.
Часами бувало дуже важко. Але знайома психолог порадила: головне, щоб він розумів, що є люди, котрі від нього нічого не хочуть, сприймають його таким, яким він є.»
Дівчата-волонтери уже гуляли із хлопчиком у Шевченківському гаї, парку Знесіння. П. Тетяна має багато задумів – взяти Павлика до себе на роботу, познайомити із поліцейським (Павлик якось сказав, що хотів би ним стати), загалом, знайомити хлопця із новими людьми, аби сприяти його соціалізації. А ще – надалі вивчати його вміння і розвивати їх. Зрозуміла, що просуватись потрібно малими конкретними кроками, бо далекосяжні плани важко здійснювати на практиці.
Як зізнається п. Тетяна, якось на вулиці вона спіймала на собі здивовані погляди людей, і зрозуміла, що широко усміхається сама до себе: адже це велике щастя – знати, що ти дуже потрібен. І що твого приходу з нетерпінням чекає хлопчик-сирота із інтернату...
Катерина ЛАБІНСЬКА