Нарис про катехитичну працю блаж. Йосафати Гордашевської в журналі "Локальна історія"
У травні 1893 року в колишній стодолі села Жужель (тепер — Жужеляни) на Сокальщині — повно дітей. Тут уже ніколи не буде снопів і сіна, бо убога сільська шопа перетворилася на справжній освітній центр. Сміливому “проекту” місцевого священика Кирила Селецького в селі вже ніхто не дивувався, бо він не просто собі духівник, а знаний далеко за селом суспільний діяч. Після того, як отримав парафію у Жужелі, отець Кирило заснував тут братство тверезості для боротьби з пияцтвом, малопроцентні позичкові каси та безкоштовні хати-читальні. Цього ж разу він зумів зробити у сільській клуні ремонт та облаштував її найнеобхіднішими невеличкими меблями для малюків. Відкриття “захоронки” — справжня подія для усієї Західної України, бо це був перший на Галичині український дитячий садок.
Захоронка Сестер із Згромадження св. Йосифа, м. Яворів Львівського в-ва, 1931 р. Зліва направо: задній ряд другий Роман Масюк, третя Дарія Масюк
Отець Кирило, ймовірно, надихнувся на таку прогресивну ідею із місцевої преси. З вересня 1891 року у галицьких часописах, зокрема “Правда” і “Діло”, набирали обертів гострі суперечки навколо заяви відомої феміністки Наталії Кобринської. Під час першого жіночого віча у Стрию вона запропонувала заснувати українські “захоронки”, де б дітей виховували поза домом. Хоч серед галицької інтелігенції таку пропозицію назвали “маловажною смішною забаганкою”, та Кобринська мала серйозні аргументи: захоронки повинні були “уможливити позахатню працю руським зарібницям”, а їхні діти “в часі роботи” мають бути під опікою
Дитячий садок, Нове Знесіння, Львів, 1937 р. Сидять у нижньому ряді зліва направо: друга Іра Білевич, п’ята Ярослава Іваньо, шоста Стефанія Батюк. У другому ряді: третя Ольга Чайківська, сьома Марія Орач. У третьому ряді: друга зліва Марта Голіян, третя справа Дарія Чучман. Стоїть у верхньому ряді крайня справа Ліна (прізвище невідоме, вихователька захоронки)
Наприкінці ХІХ століття емансипація жінки поглинала Східну Галичину. Значення жіночої найманої праці в економіці настільки зростало, що у 1890 році жінки становили 44,9 % від усієї кількості зайнятого у виробничій сфері населення. Українська жінка-мати втрачала статус основного опікуна і вихователя дитини. Про бездоглядну малечу згадано в часописі “Нива”: “А як конечно потребує та бідна дітвора опіки в той час літніх робіт! Перейдіться тоді по селі, загляньте на кожне обійстя, до хати, то побачите, що робить, чим та як бавиться наша дітвора. По придорожних ровах повно їх, брудних… А скільки шкід по садах,городах, скільки великих пожеж, скільки хоріб і каліцтв на ціле життя. І що з тої дітвори виростає?”. Крім того, захоронки мали стати захистом від полонізації юних українців у польських дошкільних закладах.
У селі Жужель з 1893 року півсотнею малят щодня опікувалися сестри Служебниці (їхній монастир також заснував отець Селецький). Перша монахиня-вихователька Арсенія Анна Гордашевська здобула педагогічну освіту та мала практичний курс із ведення захоронок в римо-католицькому монастирі у Жовкві.
Дошкільна освіта ґрунтувалася на виховному методі німецького педагога Фрідріха Фребеля, який вперше увів назву “дитячий садок”. Згідно з його концепцією, життя маленької дитини полягає в грі, яка є найкращим засобом виховання. Такий тип дитячих садків називали “фреблівками”. Тому, крім вивчення молитов та катехизів, віршів та пісень, сокальські діти бавились у рухливі та дидактичні ігри.
Перша українська захоронка в Жужелі стала поштовхом до утворення мережі дошкільних закладів на Галичині і не тільки. У Львові захоронки з’явилися з 1902 року — часто їх організовували на добровільні пожертви, кошти від продажу лотерей та проведення аукціонів. 1937 року в 768 дитячих садках навчалося 30 тисяч дітей. Відтак напередодні Другої світової війни на Галичині уже існувала повноцінна система дошкільного виховання, яке відігравало дуже важливу роль у національному житті галицьких українців.