Отець Андрій розповів "Телеграфу" про те, як одночасно був стрільцем і дияконом, та про знущання росіян з полонених з "Азовсталі"
Джерело: Телеграф
иякон Донецької єпархії Православної церкви України (ПЦУ) Андрій Моісєєнко – непублічна особа. Під загальнонаціональними софітами він опинився після Facebook-поста митрополита Донецького і Маріупольського Сергія (Горобцова), у якому повідомлялось про його звільнення з російського полону.
У своєму першому з того моменту інтерв’ю 54-річний отець Андрій розповідає "Телеграфу" про те, як одночасно бути стрільцем і дияконом, про садистські знущання з українських військовополонених і героїв з "Азовсталі", де він служив одним з капеланів.
Першим коханням отця Андрія був протестантизм. Десь наприкінці 90-х років він почав ходити до великої протестантської громади "Слово Життя" у Донецьку. Саме цю мегацеркву, яка складалась з понад 500 членів і якою незмінно керував п'ятидесятник Леонід Падун, 9 липня 2014 року захопили російські терористи та перетворили її на логістичний хаб.
Чоловік не припиняв духовних пошуків, читав Біблію та історичну літературу і на початок АТО зацікавився православ’ям. Він познайомився з отцем Макарієм (Дядюсем), настоятелем храму Святого Миколи-Чудотворця з Волновахи та одночасно капеланом-волонтером добровольчого батальйону НГУ. Священник тільки підігрів інтерес майбутнього диякона до православної традиції. "Я відчував, що мені потрібно рухатись далі", — каже Моісєєнко. А у 2015 році отця Андрія мобілізували стрільцем до лав НГУ. Його загін перекинули до смт Миронівський, яке розташоване на кордоні між Донецькою та Луганською областями у майже 35 км на південний схід від Бахмута.
"Бог завжди був у моєму серці. Він багато разів мене рятував під час війни", — розмірковує він.
Впродовж 2014-2017 років Моісєєнко інтенсивно спілкувався не тільки з о. Макарієм, але й зі священником ще тоді УПЦ Київського патріархату Валерієм Лотаревим та нинішнім митрополитом Донецьким і Маріупольським Сергієм (Горобцовим). Він вирішив допомогти отцю Валерію у служінні та разом із цим капеланом-добровольцем їздив на передову. "УПЦ (КП) у ті часи допомагала тим, чим могла – і словом, і справою", — згадує священнослужитель. Чоловік усвідомив, що хоче служити у церкві, і у 2017 році в одному з храмів Донецької області владика Сергій висвятив Моісєєнка дияконом.
- Чому ви вирішили приєднатись саме до тодішнього Київського патріархату? Церква не була популярною на сході України.
- Чому саме УПЦ (КП)? Почав досліджувати історію, і скрізь є Божий порядок. З Московським патріархатом я не перетинався і вдячний, що Бог мене звів з людьми, які були по серцю Божому. Особистості владики Сергія та отця Валерія грали вагому роль у моєму рішенні приєднатись до православ’я. Мене тягнуло до них. Головне – зустріти на своєму шляху людей, до яких Бог тебе веде.
Так після понад 10-річного перебування у протестантському середовищі Андрій став православним. Як і свого часу капелан ДУК "Аратта" та ексв’язень "ЛНР" Валентин Серовецький — померлий у жовтні 2016 року виходець з баптистської традиції. Вік отця Андрія тоді вже наближався до 50 років.
У квітні 2016-го, після Дебальцівського котла, диякона демобілізували за станом здоров’я. Оскільки він народився у Маріуполі, після рукопокладення його призначили служити в церквах Маріуполя. 26 лютого чоловіка долучили до маріупольської ТрО, адже він номінально вважався за військовослужбовця НГУ. "Як добровольцю мені дали зброю, однак одразу її й забрали, — розповідає він. – Формально я був стрільцем, але служив капеланом і зброю не використовував. Допомагав пораненим, ставив джгути та брав участь в евакуації. Навчився цього в зоні АТО".
За словами чоловіка, церкви УПЦ (МП) були усі зачиненими та жодна не служила шелтером (притулком. — Ред.) для цивільного населення. Замки висіли не тільки на дверях храмів, але й брамах. "Впевнений, що у них могли б сховатись багато людей. Біля брам збирались люди, які виїздили на евакуацію до росії, — каже отець Андрій. – Також росіяни намагалися не стріляли по московських храмах".
У вже захопленому росіянами місті диякон ходив у цивільному одязі, а пересувався кварталами тільки тоді, коли це було украй необхідно. "Я добре знав Маріуполь. Ходив у місто, поки доступні шляхи ще були. Але більшу частину часу був на "Азовсталі": посвідчення диякона ПЦУ, "червона ганчірка" для росіян, безпеці не сприяло. "На постійно" залишився на заводі з середини квітня, коли окупанти цілковито оточили "Азовсталь", — розповідає він.
З того часу життя 2500 українських оборонців "Азовсталі" мало дві фази: обстріли та необстріли. У першій ситуації всі намагались врятуватись, у другій – займались справами. Як капелан, отець Андрій спілкувався з військовослужбовцями, підтримував їх, молився за них і читав.
"Будь-які розмови я зводив до теми віри й Господа. Люди знали, що я диякон і що зі мною можна поговорити про головне. Кожна жінка та чоловік з "Азовсталі" мали власні долі, кожен із них був героєм. Я був на своєму місці. Якби був вибір, я б послужив на "Азовсталі" і вдруге, — каже він. — Допоки не було наказу, ніхто не збирався здаватись у полон, я – теж. В умовах крайньої небезпеки я б повернувся до ролі стрільця. Наша спільна задача була виконана. Але у полоні зараз ще дуже багато наших. Думаю, росіяни б кинули на "Азовсталь" всі ресурси – чимало б з них лягло".
З особливою теплотою диякон згадує відзначення на "Азовсталі" свята Великодня. Якимось чином вдалось напекти невеликих пасок. "Молились разом, — каже він. — Воїни мали пам’ятати, що Господь звільнив нас від ярма та зробив вільними. Хлопців і дівчат це точно підбадьорило".
- Ви знаєте, що таке добровільне капеланство до і після 24 лютого. Чи є відмінності?
- Так. По-перше, капеланство стало більш організованим. По-друге, у зоні АТО/ООС люди воювали за покликом серця і душі. Тоді не було такої військової навали, адже з боку росіян у вторгненні брали участь ті, хто прагнули грошей або слави. У 2022 році війна стала загальнонаціональною – ракети дістають і Львова, і Чернігова, і Чернівців. Війна стала ближчою та масштабнішою. Тому наші воїни зізнавались: їх хвилює те, що рівень збройної агресії росії став у рази вищим. І вбитими можуть опинитись не тільки вони, але і їхні родини, батьки та друзі. Вже не мало значення, де хто живе. Додам, що "Азовсталь" обороняли захисники з усієї України – прикордонники, НГУ, ЗСУ, ВМС, ТрО та інші підрозділи. І кожен хвилювався за близьких і тих, хто поряд.
- Чи можете ви сказати, що завдяки вашій праці люди наближались до Бога? І самі вірите у правоту прислів’я, що в "окопі не буває атеїстів"?
- Всі молились, коли поряд падали бомби. У в’язниці так само багато людей міркували над тим, чому їх доля склалась саме так, чому вони за ґратами та чому вижили. Як капелан я спрямовував всі розмови до віри та казав, що немає різниці, як звати Бога, головне — це вчинки згідно з вірою.
Ніхто з оборонців "Азовсталі" здаватись у полон не планував. "Однак командир підрозділу зачитав нам наказ про те, що ми виконали свою задачу і маємо під наглядом Червоного Хреста та ООН вийти з заводу, — каже отець Андрій. — У період від 2 тижнів до 3 місяців нас повинні були повернути до України. Зачитали списки, і я був у одному з них".
Росіяни не знали, що Моісєєнко – диякон ПЦУ. Після виходу військових з "Азовсталі" їх та особисті речі ретельно обшукали. Звісно, росіяни не могли собі відмовити у відкритому грабунку валіз. Хтось з військовополонених, як сам отець Андрій, встигли заповнити анкети від Червоного Хреста. Чоловік вказав телефон свого сина, і через місяць йому зателефонували з цієї організації.
З Маріуполя до сумно відомої Оленівки автобуси, спеціально підігнані з росії, їхали приблизно 12 годин. Отець Андрій порахував близько 10 автобусів, які брали на борт по 30-50 бранців.
Після 9-денного перебування в Оленівці – новий етап, до російського Таганрогу. У тамтешньому СІЗО його протримали 3 місяці й 3 тижні.
- На другий день перебування у Таганрогу мені зламали одну ногу. Пізніше вона неправильно зрослася. Звертання до медиків сенсу не мали. Вони одразу "прописували" фізичні вправи. "Менше води пийте, щоби не пухло", — сказав мені "лікар". А за два місяці зламали другу ногу. Приводу для цього не було. Якщо росіяни хотіли щось дізнатись або попрактикуватись у садизмі, під час допитів вони знущались з бранців. Вони не знали, що я диякон. Якщо тебе не питають, ти нічого не говориш. Краще взагалі нічого не розповідати.
Далі – етап до міста Каменськ-Шахтинський Ростовської області. У ньому для утримання українських військовополонених росіяни розконсервували колишню колонію для засуджених. Після приїзду нової партії бранців їх відправили на допит. Перше питання росіян: "Мобілізований чи контрактник?". Далі розпитували про військове звання, фах (ВОС) та знайомі позивні.
Викликали на допит і отця Андрія. "Розуміючи, що я з травмою голови та заїкаюсь, багато запитань мені не ставили. Також їх цікавили дані про військових інструкторів з інших країн. Кожна людина визначає для себе, що говорити, а що ні. Коли мене допитували та документували, я казав: "У мене немає окулярів, і я не зможу прочитати те, що ви написали, і я не можу написати те, чого я не знаю". Але нас змушували підписувати все. Я всі допити тримався своєї лінії, але з маленькими варіаціями, щоби не сказали, що це завчена позиція", — детально згадує він і додає, що у "СІЗО або таборі" полонених за людей не вважали.
Однак і тут були відтінки чорного: ті, що були у "синьці" (це табірні охоронники у синій формі), з дещицею розуміння ставились до мобілізованих українців. "Бо вони усвідомлювали, що теж швидко можуть стати мобілізованими", — коментує отець Андрій. За його словами, деякі інші охоронці зважали на вік полонених. А один з керівників взагалі не брав участь у побиттях та їм запобігав. "Коли "специ" (російські військові. – Авт.) починали свої знущання, він одразу відправляв жертву до камери. Для нього це була просто робота", — деталізує Моісєєнко.
- Перші два тижні охоронники звикали до нашої поведінки, а ми – до їхньої, — розповідає отець Андрій. — Для росіян старий ти чи молодий – різниці немає. Вони ставились до нас набагато гірше за кавказців, наприклад, знущались з усіх. Двічі на день нас вранці та ввечері перевіряли. За 3 місяці мого перебування у Таганрогу від побиття загинули двоє наших хлопців. Тому поміняли начальника СІЗО та його підлеглих садистів-соціопатів. Думаю, їм і грошей не потрібно було – вони приходили на роботу, щоби знущатись з полонених. Їм навіть і приводу для побиття не потрібно було. У будь-який момент можуть поламати тобі ребра, руки, ноги. Безпричинно. Ми все просто слухали, завжди – із закритими очима. Розплющив очі – отримав удар. Навіть, коли ходиш, робиш це літерою "Г" — голова має бути біля підлоги. А очі трохи розплющені, щоби розуміти, куди йдеш. Якщо очі розплющені більше, отримав удар. Людей розпізнаєш тільки по голосах. Така ситуація скрізь. Нашою головною задачею була адаптація до їхніх звичок, щоби їх перемогти.
Отець Андрій потрапив у список тих, кому за 50. Випадків сексуальних знущань або насильства за релігійною ознакою не спостерігав.
Свавілля з боку росіян накладалось на повну відсутність правдивих новин ззовні. "Зовнішньої інформації не було зовсім, — додає він. — Єдиний виняток – радіо з так званої "музичної скриньки", і то російське. Вмикали пропагандистські воєнні пісні з "Л/ДНР" та росії. У Курську це вмикали з 06:00 до 22:00, часу відбою. Деякі російські охоронці просто вимикали цю музику, бо остогидла".
У таборі священнослужитель не припинив бути капеланом. За можливістю, він сідав з військовополоненими та розмовляв з ними про Бога. З деякими був знайомий ще з "Азовсталі". Коли ж представник росіян сказав, що у колонії є церква і він шукає туди служителя, отець Андрій зізнався, що є дияконом, і запропонував свою кандидатуру. Втім, виявилось, що росіянам був потрібний чоловік для миття підлоги. "Окулярів мені не давали, але вдалось випросити "Закон Божий" російською мовою, і багато людей із жагою його читали. Була величезна потреба у Божому слові", — згадує він своє служіння у таборі для полонених.
- Що давало вам сили пережити полон у ситуації, коли невідомо, скільки він триватиме?
- Найбільше – молитва і присутність Божа. Зі співкамерниками я спілкувався про все, але найбільше – про Бога. І Господь допомагав від початку до кінця.
Отець Андрій вважає, що він опинився в обмінних списках завдяки Богу. Його звільнення розпочалось ще у Каменськ-Шахтинському, з якого його етапували до Курського центрального СІЗО. Там він був з 4 по 28 жовтня.
- Коли нас привезли у Курськ, розпочалась "прийомка" — це коли тебе вітають побиттям. Коли ж б’ють по м’язах, ногах чи хребту "лагідно" і без слідів на тілі, починаєш себе питати, а чому саме так і не у повну силу? Охоронця, який мене бив, аж трясло від злості від того, що він не може наді мною познущатись на повну силу. Далі мене зняли голим на відеокамеру – фіксували, в якому я стані прийшов після "прийому". Було зрозуміло, що нас готують на обмін. Навіть попри це нас побивали дерев’яними кийками. Коли влучали у хребет, ноги відмовляли. Втім, у мене склалось таке враження, що росіяни побоювались українців, які вийшли з "Азовсталі". Наприклад, на нашому поверсі було десь 15 камер, де тримали від 2 до 6 військовополонених в камері. Їх охороняли близько 5 вартових та 10 військових. Вони розуміли, що вони нас не зламали. Це було в Таганрогу та в інших місцях по етапу.
29 жовтня отець Андрій опинився серед групи з 52 українських цивільних та військових, яких обміняли на росіян. За словами владики Сергія (Горобцова), диякон повернувся схудлим на 40 кілограмів. В Україні його спочатку зустріли профільні військові. Далі – первинне лікування у дніпровському шпиталі.
Нині чоловік живе у Києві, де він, військовослужбовець, проходитиме військово-лікарську комісію (ВЛК). "Мене чекає довга медична реабілітація. Ноги у Дніпрі я не вилікував. Є проблеми з хребтом та роботою головного мозку (провали у пам’яті), — каже він. — ВЛК визначить, де я лікуватимусь. Якщо мене комісують, то буде простіше – зможу просити владику Сергія благословення на переведення до Києва".
Отець Андрій досі підтримує контакт з деякими оборонцями "Азовсталі". Втім, майже всі, за його словами, ще у полоні. "Служити я буду обов’язково", — випромінює він оптимізм.