Діяти спільно, діяти заради миру – про стратегію миробудування у спільному українському домі
Якщо релігійні громади мають миротворчий потенціал, то його шляхи реалізації ще потребують пошуків та координації дій. Саме з такою метою — спільно діяти та будувати мир — виступили ініціатори Стратегії «Україна – наш спільний дім».
Її представили та обговорили у столиці 5-6 лютого на конференції «Український мир: спільнодія релігійних та громадських організацій». Захід відбувався за ініціативи Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій та «Карітас України» і«Карітас Німеччини».
Мир може починатись з простого пошуку спільних точок дотику та проектів, де представники різних релігійних та громадських організацій могли б робити щось разом. Натомість релігійний фактор може використовуватись не лише у конструктивних та миротворчих цілях, а й для підсилення протистояння та розділення, вважає співорганізатор конференції, керівник Відділу соціальних питань Патріаршої курії УГКЦ о. Андрій Нагірняк. Розуміння спільних можливостей і ресурсів, які можна вкладати у розвиток конструктивного впливу з боку релігійної спільноти, відкриває нові перспективи і для всієї країни, де фундаментом стає соборність.
«Сьогоднішні збори схожі на перші зібрання Ліги Націй під час Першої Світової війни, створення якої також ініціювали релігійні організації, - ділиться замголови Відділу соціального служіння УПЦ КП о. Сергій Дмитрієв. – Що для нас є вірою? Це, по-перше, любов, яка є будівником миру, якого ми прагнемо. Протилежна сторона – це зло, смерть, розбрат. Хочеться, аби ми поїхали додому з цієї зустрічі, пам’ятаючи, що ми є руками тієї любові, яку нам будувати».
Стратегія «Україна – наш спільний дім» була затверджена рішенням Комісії з питань соціального служіння ВРЦіРО 20 грудня минулого року. Головний її акцент – це заклик до співпраці не лише між релігійними організаціями та громадами, а й спільнодія з громадськими утвореннями.
«Водночас світських і релігійних діячів-миротворців, звичайно, не слід вважати суперниками, їх треба сприймати як партнерів у співпраці, — йдеться в документі, — адже кожен із них має досвід, який може доповнювати один одного».
Стратегія спонукає кожного, як громадянина та вірянина, умиротворювати наявні напруження, не створювати нових конфліктів, уникати передчасного осуду, відмовитися від стереотипних оцінок та творити навколо простір довіри і взаємопідтримки.
На шляху до досягнення миру автори пропонують три головні правила – почути (визнати правду, усунути стереотипи), зрозуміти (вести та бути у діалозі, йти шляхом прощення) та діяти разом (утверджувати справедливість та втілювати спільні дії заради миру). Оскільки документ розрахований на всеукраїнське охоплення, його ініціатори також планують виїзди у регіони, аби допомагати впроваджувати та спостерігати за змінами, які там відбуваються. Основа спільнодії, що просувається у документі, передбачає співпрацю релігійних діячів на різних рівнях з різними представниками громад, де вони проживають.
Ключовою зміною у мисленні має стати перехід від стратегії нульової суми – коли наша перемога означає поразку іншого – до логіки співпраці, де виграють обидві сторони, розмірковує віце-ректор Українського католицького університету Мирослав Маринович. На його думку, є три умовні сфери, в яких люди віри відповідають на найбільші виклики: насильство, ненависть та облуда (брехня). З одного боку насильство представлене через жорстку риторику, яку просуває Росія, найгіршим наслідком якої стало викривлення низки міжнародних угод та ушкоджений світ політики, де знову панує агресія і всі немов забули про те, що може тягнути за собою війна: «Таке враження, що лідери знову хочуть спробувати досягнути своєї мети силою, раніше сказавши «ніколи знову». Коли замість права приходить сила, замість обов’язку – примус, то це пряма дорога до тиранії».
Іншим шляхом може стати стратегії «м’якої сили», коли співпраця можлива за досягнення стану «виграв-виграв». За словами Мариновича, релігійні організації мають бути переконливим голосом ненасильства, тому що поки мова ненависті не була засуджена, вона встигла отримати нових прихильників. Що ж стосується української ситуації, найбільшу загрозу він вбачає не у зовнішній агресії, а у руйнівному потенціалі міжгрупової ворожнечі, де ми можемо зазнати поразки від самих себе, шукаючи ворогів: «Від співпраці ми виграємо усі. Люди віри можуть пропонувати три інші сфери – правди, любові та милосердя».
«Ворогів серед українців шукати не треба… Для мене відсутній внутрішній ворог як ворог переконань, тому що людина може мати власну думку, — додає народний депутат, член делегації Верховної Ради в Парламентській асамблеї ОБСЄ Сергій Висоцький. – З правової точки зору треба розуміти, що є межа між власними переконаннями і колаборантством, яке своїми діями завдає шкоди іншим. І ці люди мають розуміти, що покарання прийде». Окрім горя, війна в Україні відкрила і показала безодню любові – між батьками та дітьми, між людьми, які допомагають один одному. На думку політика, зараз триває етап захисту, а основне примирення має відбуватись вже після завершення війни, через каяття та встановлення справедливості.
До розробки стратегії долучались представники не лише християнських конфесій, а й інших релігійних течій. Зокрема муфтій Духовного управління мусульман України Ахмед Тамім підкреслює, що, не зважаючи на відмінності між людьми, головним чинником їхнього єднання є свідоме громадянство. За його словами, діалог мав би слугувати і формуванню образу нової України – для встановлення справедливості, щоб створювати кращі умови для життя навколо себе, мати власні інтереси, а не слугувати ринком для інших: «Ми єдині, коли спільно маємо стратегію руху. І ми б не хотіли використання ісламського фактору (для ескалації), як і не хочемо, щоб Україна зникла як Югославія під лозунгом більшості та меншості».
Тенденції до мілітаризації та радикалізації мислення у суспільстві помічає відомий релігієзнавець Ігор Козловський, який був звільнений з полону перед Новим роком.
«Там (у полоні) я молився, відчував ваші молитви і розумів, що хоч так можу вплинути на єдність України, — пригадує він. — Стрижнем єдності є релігійні організації, вони є совістю громади суспільства, яке може прийти до позицій діалогу». Науковець певен, що далеко не весь віруючий світ плекає мир у своїй душі, хоча починати миробудування потрібно саме з себе. Але процес миробудування не означає беззаперечне прийняття думок та позицій іншого, у діалозі ми маємо бути і емпатичними (уважними до почуттів інших), і асертивними (пам’ятати про власну думку).
Козловський пригадує, як спілкувався з іншими людьми у полоні: «Мені було важливо зрозуміти, чому вони такі і чому вони взяли до рук зброю. Я говорив з душею людини і бувало так, що дехто звертався до мене з проханням навчитись молитись. Говорячи звичайною мовою, ці люди – вороги, але вони хотіли молитись. Цим я змінював себе – зникала і моя ненависть – бо ми прагнемо одного: миру. Тому треба починати з себе, а потім робити кроки, аби створювати мир навколо нас».
Автори стратегії нагадують, що вона відкрита до підписання та імплементації всіма релігійними і світськими інституціями, зацікавленими в утвердженні сталого миру в Україні.
Тетяна Калениченко
Фото Лесі Скубко та Ігоря Козловського
