Єромонах Студійського уставу Макарій Дутка тривалий час був намісником Унівської Свято-Успенської лаври, яка є одним з найголовніших і найгарніших паломницьких центрів в Україні. Віддавна він професійно займається спортом (паверліфтингом). Проте відомим на всю Україну і за її межами він став через свою волонтерську діяльність.
Понад два роки тому, у лютому 2024, після однієї зі спортивних перемог він попросив аудиторію у соціальних мережах замість привітань підтримати донатами його збірку для ЗСУ. Несподівано для себе він зібрав тоді велику суму. А вже постійна його волонтерська діяльність розпочалася у квітні 2024 року. Про неї детальніше було багато інформацій на РІСУ.
Станом на середину травня 2026 року він зібрав 120 мільйонів гривень для різноманітних потреби Української Армії! У той же час о. Макарій проповідує, бере участь у церковних заходах, спілкується з паломниками, приймає гостей, дотримується монашого молитовного правила, тренується і знову перемагає.
Проте в центрі його позамонашої діяльності є волонтерство і сталі участі у різних благодійних заходах, зустрічі з військовими та багато активності в соціальних мережах. Все для того, щоби швидше збирати пожертви на допомогу війську, військовим, щоби швидше закривати їх потреби. Як сам щиро зізнається о. Макарій, коли день минає, а він зібрав небагато коштів, то відчуває, що щось не так, що він замало зробив. І часто у таких випадках з ним трапляються незвичайні історії, коли хтось робить великі пожертви або багато людей відгукнуться на його відео чи повідомлення у соціальних мережах. Як він сам каже, зараз для нього найважливіше — допомогти виграти війну…
— Отче, два роки як Ви безперервно займаєтеся волонтерською роботою і зібрали 110 млн грн. (станом на квітень 2026 року, коли була розмова; на цей момент вже понад 120 млн. — ред.) для українського війська. Які відчуття у Вас, які враження від такої діяльності?
— Іноді так задумуюся над тим, що пройшло вже два роки і сам собі не вірю, що то вдалося таке зробити. Бо планував такі, скажімо, маленькі допомоги для армії. Пам'ятаю, що перший раз думав, що хоча б 30.000 назбираю. Зібрали 100.000. І часто мене люди запитують: як вам це вдається, чи у вас якась програма, чи у вас якась є схема, як це робити? Поділіться своїм досвідом. Мене люди хвалять, мовляв, молодець, а я завжди про себе думаю набагато скромніше. І я думаю про те, що прийде наступний день і якщо люди мене не підтримають донатами, то що з того, що мене хвалили там.
Я дуже залежу від людської волі, від того, як Господь ті людські серця відкриє, як повпливає на них. І від цього мої збори залежать. Деколи навіть буває так, що я починаю день, хлопцям понаобіцював, що то треба купити, то треба купити, а донати не йдуть.
— А у Вас не виникало бажання зупинитися, повернутися до типового монашого життя?
— Хочеться, щоб закінчилася війна — це основне бажання чи завдання. Сказати, що я знемігся, що я вже це не хочу робити? Ні! Бо я думаю про те, що хлопці сидять в окопі, що їм там набагато складніше. Якщо я є тут, у тилу, то значить я повинен бути для них підтримкою. Тим більше, якщо воно мені так пішло. Хтось навіть мені недавно сказав: для вас це було би напевно гріхом, якщо б ви це припинили робити. Тому я не хочу зупинятися.
І я не можу сказати, що ця робота мене надто втомлює, бо все таки я є захищений монастирем. Я можу навіть сказати, що я, будучи таким неофіційним волонтером, зараз більше молюся, більше читаю книжок, ніж коли я був настоятелем монастиря. Може гріх навіть так казати, але так справді є. Тому що я, коли був настоятелем, то займався всім: від арматури та екскурсій до духовного життя. А тепер я роблю одну справу — це молитва, церковне правило, якісь спільні наші зустрічі в монастирі, які ми маємо, домашня рада, загальна рада старців, до яких я належу, і збори. Тому мені в тому плані набагато легше є.
— А як брати чи отці ставляться до тої Вашої діяльності, і не тільки тут, в Унівській лаврі, а загалом в Церкві?
— Спочатку може була якась така напруга, бо ми тоді навіть не могли собі пояснити, як це збирати на дрони, багатьом це було спочатку незрозуміле. А тепер це всі роблять: по парафіях збирають кошти, священники окремо збирають. Можливо тоді я був таким винятком, одним з перших, хто почав прокладати таку дорогу. А тепер це вже нормально, ніхто того не боїться. Думаю, що можливо у поодноких осіб був чи є такий страх, несприйняття. Навіть таке чув, що боялися, щоб щось нам у лавру не прилетіло. Але я так думаю, що всього боятися, то… Знаєте, тисячі дронів летять, ніхто не захищений і не знає, де прилетить.
Я думаю, що всі звикли, всі розуміють, що бодай одна людина в лаврі є, яка таким постійно займається.
— Проте у Вас є й інші обов'язки в лаврі. Чи у Вас не стало менше обов'язків через це?
— Я звільнений від усіх обов'язків — я тепер є тільки звичайним, рядовим монахом, який не має жодних обов'язків. Не економ, не настоятель, не ігумен, ні не пасічник, не фермер, не кухар, не займаюся господарством. Просто живу в монастирі, молюся.
— Так, але Ви і до початку збирання коштів на Армію були рядовим монахом? На той час вже не були намісником монастиря.
— Власне, що я почав збори після того, як перестав бути намісником. Буквально місяць після того. У січні 2024 року я перестав бути намісником лаври, а у лютому провів перший збір коштів. А з квітня 2024 року почав це робити постійно.
— Я бачив Вас на молитвах і богослужіннях у лаврі. А чи ця сторона монашого життя допомагає Вам у волонтерській діяльності? Чи ця діяльність не впливає на Ваше молитовне монаше життя?
— Я би сказав, що молитва мені дуже допомагає у волонтерському житті.
Минулого року мене запросила пані Наталія Карпенчук-Конопацька на шосту річницю створення Ділової жіночої палати, яка є у Львові. І вони мене попросили виступити на тему про соціальне служіння і як при цьому не вигоріти. Я тоді так думав: ну що я їм можу донести, що я можу сказати? І я говорив на своєму особистому досвіді, а це якраз був рік моєї волонтерської діяльності, що мені вдалося не вигоріти, не впасти, не розклеїтися лише завдяки тому, що я маю ту молитву, що мене молитва в храмі тримає. І тому в мене, в моєму серці так переплітається, як у тій фразі: ora et labora — молися і працюй! Тому так і є: помолився і до зборів, знову молитва, і знову збори.
Я стараюся молитву не пропускати. От був тепер Великий піст, він триває більше як місяць. За цей час я пропустив, напевно, три або чотири Утрені, і то тоді, коли пізно приїжджав з аукціонів і вже не встав о 5:30. А так я намагаюся кожного дня бути 5:30 на молитві, на Часах, коли я є тут, на місці, вдома. На Фейсбуці може це так виглядає, що десь часто поза монастирем, але так не є.
— Ваші перші збірки почались як спортсмена; Ви просили не словом, а ділом вітати, підтримувати вас, робити донати. А як зараз, чи є час на регулярні заняття зі спорту? Чи його не стало менше?
— Ні, менше не стало, може і більше трошки стало, так, тому що я трошки вже маю більше часу для себе, оскільки знов звільнення від тих всіх обов'язків. Займаюсь так, як займаюсь, але можу сказати, що трошки більше часу і зусиль присвячую спорту. І моя голова трошки спорожнилася від тих адміністративних напруг, які я мав, коли я був настоятелем.
Спорт - це також та ділянка, яка допомагає моєму волонтерству. Я від того отримую настрій, відчую себе фізично підтягнутим. Я завжди кажу: зробив забіг і на молитву. Сьогодні перед самими Часами пробіг 25 хвилин доріжкою. А після цього стою на молитві бадьорий. І бачу деколи, що брати втомлені, сідають на молитві, а я себе завжди почуваю бадьорим.
— А Ви не думали відкрити якийсь спортивний клуб — для тих, хто потребує оздоровлення, фізіотерапії такої?
— Воно то так, але не хотів би тим займатися, поки триває війна. Не хочу бути нікому тренером. Для мене головне зараз допомогти виграти війну і якнайбільше допомогти фронту. А як там дальше вже все покрутиться, то вже Бог знає.
— Отче, Ви постійно робите оці збірки. Проте зрозуміло, що люди змучуються, вигоряють, багато вже просто не можуть вас фінансово підтримувати. Як Ви мотивуєте людей? Як Ви мотивуєте самі себе?
— Коли я спілкуюся з людьми і прошу їх донатити на мої збори, стараюся ніколи аж так насильно не випрошувати, не примушувати. І коли навіть в якийсь період, в якийсь день люди менше донатять, скажімо в субота менше, то я ніколи від того аж так не розчаровуюся, що мені хтось не дав. Бо я розумію, що ніхто мені нічого якби не винен. Проте я стараюся завжди, кожного дня тримати людей на пульсі. Бо в мене немає дня, щоб я не написав менше, ніж три-чотири пости — переважно сім-вісім постів, не більше. Часто дуже звітую, що так і так, ми вже назбирали стільки, ще потрібно скільки дозбирати, що тут вже така сума. Що ще та бригада просить, що тепер я хлопчикові на лікування збираю. Тобто я завжди тримаю людей в курсі, люди бачать ту мою діяльність. Дехто каже, що може того вже забагато. А я вважаю, що треба світитися в соціальних мережах, розказувати, що ти щось робиш. Ну і звіти дуже важливо ставити.
От недавно було таке, що на першу половину дня люди задонатили тільки 1300 грн. І я пишу: люди, перша половина дня, а в мене тільки 1300 грн. А бригади потребують те і те. І вже до кінця дня назбиралося 45000. Вчора також думаю, щось не йшло, не йшло, аж бачу одна людина закидає мені 20000, інша 17000, якась пані 50000. Ну то для мене вже космос. І завжди цікаво що то за людина, хто це? Проте люди іноді не признаються.
— А є анонімні великі пожертви?
— Так, є. Дуже часто. Була раз жінка, яка мені два рази по 200 тисяч принесла. Пані Оля зі Львова, жіночка років під 70. Було так. Десь два тижні тому сповідаю людину. Вона посповідалася і каже мені: “Отче, я би хотіла вам щось дати для Армії”. То я кажу: “Добре, прошу”. Вона каже: “Може ви закінчите Літургію, щоб люди розійшлися, бо тут багато людей”. Я їй кажу: “Та ні, та чого, я того не соромлюся”. А вона мені каже, що в неї трохи велика сума. “Та нічого”, — кажу я їй, мовляв, що я під час війни втратив сором, і що якби хтось мені тут кинув під ноги гроші, то я би їх збирав на колінах, бо це на Армію. Тоді вона витягає таку цілу пачку в конверті, який аж розпух — там 200000 грн. Каже, що продали земельну ділянку: “Прошу, візьміть на Армію. Ми спочатку ще думали, що може на монастир дати, але оскільки є війна, то важливо на Армію”.
— Отче, а як Ви вчилися такого фандрейзингу, як збирати кошти. Такого ж у семінарії не вчать?
— Я взагалі від грошей був настільки далекий, що як десь їхав, то брав там пару гривень на дорогу і все. Розкажу вам про один випадок за 2010 рік, коли я їхав до Польщі на навчання. Отець ігумен Венедикт мені навчання проплатив. Але треба було все-таки на дорогу взяти 90 злотих — то тоді стільки доїзд коштував. І мене тоді затримали польські прикордонники, бо побачили, що я їду в підряснику, маю зі собою сумку маленьку, в яку я взяв одну-дві футболки, найнеобхідніші речі на два тижні. І все. Вони здивувалися, їм то виглядало підозріло. То мені так сумку перевіряли, що я аж переживав. Бо, мовляв, як я можу їхати на два тижні на навчання без речей. А я такий трошки мінімаліст в тому плані є.
Тому я до грошей був завжди дуже далекий і навіть не очікував, що тепер буду аж десятки мільйонів складати і такими грошима оперувати.
— А як працювати у соціальних мережах, чи Ви якийсь курс пройшли?
— Ні, зовсім нічого. У Фейсбуці створив сторінку — і то навіть не я, а один молодий хлопець, який у нас в монастирі був послушником, а я був намісником. Він каже: “Отче, давайте сторінку нашої лаври розвивати, може вашу особисту”. То я десь у 2011 році лише був зареєстрований в мережах, десь 2012-13.
— Отче, як Ви стали монахом? Я знаю, що Ви вчилися у звичайній семінарії, на звичайного священника. І я чув, що ваш курс був таким “зоряним”, що на ньому було багато тепер відомих людей. А як Ви вирішили стати монахом?
— Оскільки я був вихований в такій релігійній родині, то наше практикування церковного життя було на такому, я би сказав, високому рівні. Щонедільні богослужіння, дома молитва була постійно. Баба моя була дуже начитаною жінкою, вчилася колись у польській гімназії, дуже добре знала біблійну історію, життя святих. Всі гласи знала, все була з молитовником. То все дитинство я то чув і заки я пішов в семінарію, то вже знав гласи, бо чув, як баба їх співає. Ми з братом наскільки добре знали напам’ять церковно-слов’янською та українською тексти, що псалом 103 змагалися з ним, хто скоріше зіб'ється. Він співає першу строфу “Благослови душу мою, Господи” українською, а наступну я по-старослов'янськи. І так, хто скоріше зіб’ється.
Коли я прийшов в семінарію, чотири роки привчився, мені так здалося, що такого семінарійного церковного життя мені замало. Я хотів щось більше радикального, ще більше молитися, ще більше щось так якби жертвувати для Бога. І вибір був простий — тільки монаше життя. Я плавно в семінарії після четвертого курсу, у 1998-му році, перейшов на новіціат до Унева. І в мене було в житті таке, що коли я ще вчився в семінарії, я розумів, що я хочу бути священником, але якимось таким іншим. Мені було 20 років і я ще не мав поняття яким.
Вперше, коли я побачив монаха, це була програма “Благовість” по телевізору, ведуча Оксана Гайова. І там я побачив василіянських монахів, таке монаше братство. І це мене вабило, таке щось глибоке, мене до такого тягнуло.
— А чому вибрали студитів?
— Я ніколи не вибирав монастиря куди піти: до отців Салезіян, Василіян, Редемптористів. При семінарії, де я вчився, був Студійний дім монахів-студитів. Вони до нас приходили на церковне правило, вони з нами харчувалися спершу, з нами вчилися. Образ монаха-студита в семінарії для мене був дуже важливий. Я до них придивлявся, взорувався. То були отці Онуфрій, Йосафат, інші старші брати там були. Тобто я не вибирав, я знав, що це мені рідні люди, моя спільнота.
— А як зараз, чи є багато покликань до монашества? І хто ті люди, які приходять до монашества? Чим вони керуються?
— Оскільки я вже 29 років в монастирі, то можу порівняти. Спершу були такі покликання масові. Люди не знали, що таке монашество, прийшли, попробували. І тому тоді по декілька десятків людей могло в рік прийти і там десятка два і відійти з монастиря. Тепер, останні десь так 10 років, приходять хлопців, які більш усвідомлені, мають вже якусь певну освіту, училище, технікум, університет. Вони десь пробували вже працювати, десь себе знайти. А тоді вже приходять до монастиря.
Не скажу, що немає випадків, що хлопці, юнаки після школи приходять. От у нас з нових отець-диякон Мелетій, отець-капелан Валент, то вони прямо зі школи в монастир прийшли і так залишились. Проте частіше приходять хлопці, які вже мають 20, 25, 27 років. І такі вже як прийшли, то більше осідають: вони проходять архаріат наш, як ми називаємо новіціат, потім мають обіти. Зараз практично немає таких, хто прийшов подивитися, як це бути монахом. Бо вже як прийшли, так і залишаються. Вже немає такого відсіяння, як то колись було. Немає такої масовості у нас, у студитів, щоби приходили десятки — від одного до трьох-чотирьох — але вони всі залишаються.
От зараз маємо семінаристів. Як для мене були прикладом свого часу попередні наші старші брати, так тепер наші отці Валент, диякони Мелетій і Григорій стали прикладом, поштовхом для інших семінаристів. До нас вже прийшов з Краматорська брат Олександр, який вже мав перші обіти. Сьогодні (в день, коли була розмова. — ред.) буде мати перший монаший постриг брат Микола, якого батько є священником. І ще чуємо, що якийсь хлопець із Закарпаття, що вчився з ними, також має вже стати священником, то хоче прийти у монастир. Тобто три наші привели за собою три нові покликання.
— А яка їх мотивація, чому вони хочуть в монастир, чому вибирають монаше життя? До речі, а чи є у вас якесь опитування тих, що приходять в монастир?
— Оскільки я слухаю розповіді тих різних людей, що приходять до нас в монастир в Уневі, то найбільше людей вабить оця глибина духовного молитовного життя. Бо коли хто приходить до нас, то не кажуть: “отче, які у вас прекрасні будівлі, який у вас гарний реколекційний дім, які у вас, … не знаю, родючі поля”. Ні, кажуть, яка у вас у храмі благодать, яка тут аура, яке між братами спілкування”. Наприклад, одна з таких речей, це наша традиція, що ми на трапезі не розмовляємо, ми слухаємо Святе Письмо або життя святих, або якусь побожну книжку. І людей це вабить: не таке розсіяння, не така метушня, як у світі, а оцей такий спокійний, розмірений, тихий ритм життя.
Одного разу навіть наш отець Сава (психолог, який працює з військовими. — ред.) сказав: знаєте, що ті ветерани, які приходять до монастиря на віднову, то їм навіть та наша молитовна практика, оцей спокій, коли брат Йов повільно читає “помилуй мене, Боже”, то їм дуже допомагає, втихомирює і заспокоює.
Так що я вважаю, що оце молитовне життя саме людей найбільше приваблює. Вони хочуть бачити монахів, які постять і моляться — так люди переважно сприймають монаше життя, це їм потрібно у першу чергу дати. І якщо ти спілкуєшся з Богом у молитві, то можеш і людям щось передати, що для них важливе. Навіть наші старі монахи, що якщо ти бачиш брата, який пропускає без причини церковне правило, молитву, то це є знак на двері, це вихід з монастиря.
— А якщо монах пропускає молитви, чи з ним відбувається якась розмова, можливо йому щось не так?
— Звичайно, настоятель або ігумен має обов'язок запитати його що не так, що сталося. Бо для нас дуже важлива ознака, коли людина щось пропускає, не йде на молитву. І сам особисто вважаю, що всі свої труднощі, всі свої радості пережив тільки в молитві, спілкуванні з Богом. Я без того би не витримав.
— Ви згадали про військових, які приходять до Унівської лаври. Я бачив, що ви в монастирі робите приміщення, пандуси, щоби приймати військових, щоби вони тут проходили реабілітацію. І вже не перший рік приймаєте. І навіть у саму церкву вже можна заїхати на візочку, що ще пару років тому здавалося неможливим, бо це історична споруда, тут важко щось змінити. Чи багато є тих військових? І можливо є такі ветерани, які виявили бажання стати монахами?
— Маємо тут одного ветерана, котрий до нас прийшов і вже декілька місяців тут живе. Придивляємося до нього, бо він вже виявив таке бажання. Потім ще мені казав наш отець Єремія, що спілкувався про це з якимсь хлопцем після фронту. Я думаю, що будемо мати такі виклики, це навіть нормально, що приходять військові. Проте ми мусимо до таких людей більше придивитися, перед тим, як щодо них якісь рішення прийняти. У нас, згідно з нашим Типіконом, ми приймаємо до монастиря здорових, повноцінних чоловіків, щоб вони були без психічних чи фізичних ваг. А тепер я собі думаю, от людина, яка втратила ногу, руку, проте вона може повноцінно жити, бо має протез, чи це не буде викликом для правил? Це буде виклик для всіх нас.
— І, напевно, у першу чергу це будуть проблеми психічного характеру, а монастир може бути таким місцем, де їх можна подолати.
— Так. Але завжди треба бути також реалістом, що коли людина має якісь такі психічні відхилення, то ми завжди кажемо, що ми не є повноцінна лікарня, де би можна позбутися тих всіх хвороб. Тому найперше, коли людина має такі психічні вади, ми просимо, щоб людина поспілкувалася з лікарем, бо ми не є такими експертами у всьому.
Тому з тим треба бути дуже обережним, особливо з психічними розладами. Бо часто люди собі думають, що якщо я маю якісь психічні вади, я зможу це побороти, коли піду в монастир. Батьки деколи так думають щодо своїх дітей. Проте ми зауважили з досвіду, що якщо людина має хворобу і не лікується, якщо вона не спілкується з лікарем, то в монастирі воно навпаки ще більше загострюється. Думаю, що не було випадків, щоби хто сказав, що він мав психічні розлади, пішов до монастиря і там вилікувався. Навпаки — треба повноцінно лікуватися.
— Отче, Ви колись розповідали, що є брати, які не хочуть ставати священнослужителями, хочуть залишатися просто монахами і жити в тиші, в спокої. Можливо, у вас є потреби відкривати чи розбудовати віддалені монастирі-скити, де брати зможуть бути на молитві в тиші?
— У нас в горах є такий Андріївський скит для тих, хто би хотів такого поглибленного життя, то ми туди відпускаємо таких братів, переважно старшого віку. Є ще Зарваницький монастир, який є набагато тихішим, там зараз є три наші монахи. Фактично вибір є у тих монастирях, які зараз існують, що немає потреби відкривати щось окреме.
А навіть Унівська лавра, де ми так багато співпрацюємо з людьми, тут дійсно багато вірян приходить, мільйон-два на рік. Проте наскільки все продумане є в монастирі так, що якщо ти хочеш, то можеш монашого правила в тиші дотримуватися. Можеш працювати у майстерні, в столярному цеху, виконувати іншу роботу. Не всі потребують з людьми контактувати. Були випадки, що брати, хто хотів практикувати більше молитви, то просто на першому поверсі ігумен благословляв перебувати тиждень-два у такому повному затворі, де немає доступу іншим. Як от перебував брат Олександр.
Так що ми маємо і можемо з людьми тримати такі тісні стосунки. А хто би хотів менше, то є всі можливості, щоб навіть у такому, здавалось, гучному монастирі бути у такій клявзурі окремо.
— У вас колись були такі заслужені священники ще з часів підпілля чи після підпілля, до яких люди багато приїжджали, як от отець Олександр, чи отець Василь Вороновський, який займався екзотизмом, чи інші. Чи зараз є хтось такий, до якого приїздять масово за порадами?
— Останнім був наш брат Олександр, до якого люди йшли на молитву, на спілкування. А зараз ми таке не практикуємо, не хочемо. Навіть коли Теодор Студит казав, щоби в студійських монастирях не було якихось “особливих” таких монахів, що тільки от він святий, найкращий монах, тільки до нього йти. І ми так стараємося дотримуватися. Наприклад, коли до мене люди телефонують і кажуть, що хочемо до вас на молитву, але саме до вас. То у таких випадках я кажу, що зараз, наприклад, я є зайнятий, що є інші священики, як отець Йосафат, отець Власій, що можна до них звернутися. Ми стараємося служити так, аби не вирізнятися, щоби не сприймали, що о. Макарій то якийсь гуру тут, щоби не творили культ особи. Я деколи кажу: люди, дивіться, молитви отця Власія, отця Йосафата, отця Макарія є рівними перед Богом, не робіть собі культу, всі є однакові. Треба людей від такого відівчати. Бо люди думають, що тут зараз хтось до них прийде, вони поставлять голову, над ними помолиться і хвороба мене, все перейде. Не треба людей в такий спосіб обманювати. Іноді, як не маю часу, попрошу якогось брата, який вже має певний досвід, щоби він просто поспілкувався з людиною. І так ця проблема сама вирішується.
— Отче, що Ви робите, коли маєте вільну хвильку часу?
— Напевно читаю.
— А що любить читати?
— Нещодавно прочитав дві книжки. Одна — про Залужного, “Залізний генерал”. А другу якраз закінчую читати — про Андрея Шептицького.
— А чи є у Вас якісь улюблені страви, може щось самі любите готувати на кухні?
— Не можу назвати, так щиро кажучи, щось з улюблених страв. Все мені смакує. Я сільський хлопець, до всього звик, не потребую щось таке особливе. Колись, коли був набагато молодший, років 15 назад, то дуже чомусь мені подобалося морозиво, але коли горло захворіло, то так мене відкинуло від того морозива. Ні, не маю якихось особливих кулінарних уподобань.
— А маєте якісь такі улюблені місця, крім Унева, де любите бути?
— Ні, не маю інші. Навіть мій родинний дім, то ніколи батькам цього не говорю, але їду туди тільки заради них, щоб їх провідати. Найкраще місце на землі — це Унівська лавра.
Але що я ще зауважив, коли ти чуєшся в спільноті прийнятий, коли тебе люблять, їдеш, тебе десь там чекають, питаються де ви є, то воно є найкраще. Так собі вже думав, коли я став волонтером, що самі стіни не рятують. Аура добре, гарно все, але коли нема людей поруч з тобою, які тебе розуміють, підтримують, то і стіни ці не поможуть. Дуже важливо, щоби жити в тій спільноті, в якій тебе люблять.
Бо я так побачив, що якщо я займаюся волонтерством, а всі собі, знаєте, дивляться на то так: “Та роби собі якусь свою справу. На тебе ніхто не звертає увагу, тебе ніхто не запитає про неї, як вона йде, чи ти зробив рекорд, чи не зробив, чи який там вже у тебе мільйон. І ти так думаєш собі, що ти собі сам то придумав, сам собі щось робиш. Тоді боляче. Але слава Богу, що маю таку спільноту, де брати мною цікавляться, підтримують. Я пишу в нашу групу “Унівська братія”, коли їду на змагання, що, брати, зробив рекорд чи не зробив рекорд. Кажу, що нині віддав машину, приїжджали військові, кидаю фотографію того авто, яке купив. Навіть пишу за ціни, щоб брати орієнтувалися в цьому. Але зараз так є, що брати є в соціальних мережах, якась частинах з них, є місцева газета “Нова доба”, де постійно пишуть про майже всі мої події, збори, спорт, так що брати назагал орієнтуються, що зі мною робиться.
— Чим би Ви хотіли ще зайнятися? Якби Вам запропонували: “робите зараз, що хочете”, то що б Ви хотіли робити?
— Недавно мені пропонували наші хлопці з благодійного проекту “Пташки перемоги” поїхати, відпочити на вихідні дні в санаторій. А я кажу: “Добре, а чому ви так думаєте, що мені треба, що ви хочете мене туди відправити? Ну бо ми бачимо, що ви майже нон-стоп в зборах, і субота, і неділя, ви не зупиняєтеся”.
І то я так думаю собі, що найбільше, що я би хотів, якщо би мені вже сказали, що не треба збирати кошти на потреби військових, то я б на тиждень-два поїхав в якесь місце спокою. Мені не потрібно фізичного відпочинку, але просто може відкласти телефон на тиждень-два і трошки віддатися спокою. Без того всього, що я два роки роблю. Але я не кажу, що для мене це є тягар. Я це роблю з ентузіазмом, з розумінням, що це є потрібно армії, це потрібно всім нам! Тобто це не робота, якби є тягарем для мене, — збирання коштів для армії. Я би так не сказав. Я отримую від того також також і силу, і задоволення, коли бачу успіх, що справа йде.
Якщо бажаєте підтримати волонтерську діяльність о. Макарія Дутки:
Реквізити для пожертв:
##DONATE_TEXT_BLOCK##