Фанати творчості письменника Михаіла Булгакова заперечують його імперськість і намагаються довести, що у своїх літературних творах він є лише відстороненим оповідачем, а зовсім не виразником своїх власних переконань і, тим паче, учасником описаних подій. А ще – що його твори доносять світові цінність добра, свободи, високої культури. Чи можемо сказати, що це правда?
Син професора Київської духовної академії, киянин у другому поколінні, Михаіл Булгаков дитинство і юність провів у Києві, закінчив медичний факультет Київського університету святого Володимира. Його батько Афанасій Булгаков, народжений в Орловській губернії, під кінець життя набув статусу доктора богослів’я і професора, із 1893 року й до своїх останніх днів виконуючи обов’язки київського окремого цензора по внутрішній цензурі та помічника Київського окремого цензора по зовнішній цензурі.
Сім’я Афанасія була велика, з яскраво вираженими цінностями. Саме її історія описана в романі «Біла гвардія». Михаіл був найстаршим із сімох дітей. Двоє його братів були пов’язані з білогвардійцями та емігрували, майже всі сестри оселилися в Москві.
Яким було насправді ставлення до Києва та до його корінного населення в обожнювача і оспівувача Білої гвардії Булгакова? Про це наша розмова з кандидаткою історичних наук, старшою науковою співробітницею відділу історії України 20–30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України Тетяною Євсєєвою.
— Пані Тетяно, певні особи намагаються зараз подати демонтаж пам'ятника Булгакову як заборону читати його книжки. Як ви гадаєте, навіщо це робиться?
— Я останні тижні моніторила дописи і коментарі на цю тему. Відповіді на це питання не побачила ні в українців, ні в іноземців. Наприклад, нещодавно трапився допис у фейсбуці від екс-прем'єра Польщі Лешека Міллера. Мовляв, «українські варвари прибрали з Києва пам'ятник Михайлу Булгакову і зараз час спалити декілька книг, бо вони написані російською. “Майстер і Маргарита” перша в черзі».
Не знаю, чого «Майстер і Маргарита» — перша. Природно було би сказати, що «Дні Турбіних» і «Біла гвардія» перші в черзі. А ще дивно, чому демонтаж пам’ятника асоціюється із забороною читання книг і навіть з їхнім спаленням. Я вже писала про те, що реально знесли і спалили Бахмут – з його архітектурою, з культурою підприємництва, з усіма традиціями футболу, які сюди принесли британці. Міста вже немає. І невідомо, чи ми зможемо підняти його з руїн.
У мене таке враження, що тези про «заборону письменника» – це або цілеспрямоване нав'язування, або ж віддзеркалення власного бачення їх авторів, їхньої власної настанови діяти методом випаленої землі за формулою «або ми, або вони» і на полі бою, і у війні з нашою культурою.
— Ви ще зазначаєте у своїх працях і виступах, що це може бути стокгольмський синдром…
— Так. Ми мали понад 350 років спільної імперської історії, і вона дуже травматична. З нас робили спочатку «триєдиний народ», потім «простого советского человєка», «єдиний советський народ», а тепер намагаються це все разом узяте повернути. Переважно методом терору. Бо, як показує Гоголь своєю творчістю, з єдиної культури Київської церкви вийшли дві нації, кожна зі своєю богословською та літературною традицією і зі своєю мовою, і злити їх добровільно жодних можливостей немає.
— До речі, захисники пам'ятника Булгакову іменують Шаріковими і Швондерами – ще й у вишиванках (!) – усіх, хто вказує на неприховану ворожість автора до української державності і народу. А своє ставлення до української літератури висловлюють фразою «Срав пес, перділи гуси»… Про що це може свідчити?
— Насправді у «Собачому серці» Булгакова йшлося про ситуацію «ми і ми». Російський інтелігент проти російського ж люмпена, який нічого не знає і не хоче знати, неосвічений і нічого не вміє, зате, як там сказано, видає ідеї вселенської глупоти: все відняти і поділити.
Картинка із Шариковими, Швондерами, Латунськими та Берліозами – це не наш трилер. Ми в ньому опинилися поза власною волею. Нас ніхто не питав у 1920-му році після третьої більшовицької окупації, чи ми хочемо в нього. Нам цей трилер принесло «червоне» військо. Ми весь час протистояли переформатуванню в гомосовєтікуса. Та коли наша зброя програла, більшовики вже в 1921-му році дуже активно взялися до нищення української політичної інтелектуальної еліти, яка залишилася в Україні. Це були часи, коли російську інтелігенцію викидали за кордон, зберігаючи їй життя. А стосовно української було прийнято рішення, що немає сенсу посилювати українську еміграцію у світі, тому інтелектуалів слід відсилати у віддалені райони РСФСР. У нас одразу були Соловки.
Від імперії була залишена в спадок оптика і впевненість в тому, що українці не мають ані культури, ані історії. Недаремно Іван Бунін у своєму Нобелівському романі «Жизнь Арсеньєва» (1929) писав від імені героя, який перебував у Батурині (у тексті назва міста звучить російською як Батуріно) писав: «…Прекраснішої за Малоросію немає країни у світі. І головне те, що у неї тепер вже немає історії, — її історичне життя давно й назавжди закінчене. Є тільки минуле, пісні, легенди про нього, — така собі позачасовість. Від цього я у захваті найбільше».
Як тільки СССР розвалився, історики й письменники в Україні перестали ходити строєм і нарешті змогли повернутися до наукового і художнього осмислення нашого власного буття у світі, оприявнити все це в рідній мові, без чужих рук на горлі. Але для того, щоб звільнитися від звички оглядатися на уявного цензора нам знадобився час. Не всі це встигли сприйняти, переварити, осмислити і прийняти, оскільки російська імперська культура вкоріняється і розростається в окупованих народах і націях, як ракова пухлина.
— При тому, народи змальовуються не як жертви, а як зграї недорозвинених, дурнуватих дикунів?
— Коли окупаційна московська армія закріплюється дипломатичним або воєнним шляхом, літератори-імперці починають описувати завойовників як жертв неприязні місцевих мешканців. Ці мета-сюжети в літературі можна спостерігати від творів про кавказькі війни Толстого і Лєрмонтова – до радянських романів та повістей про чекістів. У совєтській літературі чекіст – не кат. Навпаки, це його жертви винні в тому, що він мусить їх катувати і розстрілювати. У Булгакова білі офіцери також є жертвами протистояння з демонізованим до апокаліптичних масштабів українством.
— Булгаков ще й намагається перекласти відповідальність за усі прояви насильства у період Української революції на українців.
— Ця тема є основною у п'єсі «Дні Турбіних» і в незавершеній трилогії «Біла гвардія». Останню Булгаков замислював як наслідування роману Толстого «Війна і мир». Такий от величезний тритомний епос про «русскую смуту».
Тут відповідальність за усі єврейські погроми, здійснені більшовиками і білогвардійцями на теренах України, перекладається на збірний образ «петлюрівців». Більше того, в оповіданні «Я убил» проскакує фраза «помінутно закіпали погроми». Булгаков абсолютно свідомо поміщає уявне «безперервне петлюрівське злочинство» в контекст міста Києва, хоча у Києві єврейські погроми відбулися двічі – на весні та восени 1919 року, обидва вони були білогвардійські.
— А навіщо він це робив? Для чого свідомо маніпулював, підмінював факти?
— Йому потрібно було показати, що тут не відбувалося адекватного державного будівництва, отже, і боротьби нація-нація. Булгаков – переконаний імперець. У кінці 1980-х одна з провідних булгакознавців Марієтта Чудакова проводила в Києві зустріч з гімназійним другом Булгакова, і той назвав свого однокашника монархістом. Музейники тоді люто заперечували класифікацію юного Булгакова як монархіста. Утім «Біла гвардія» виявляє вже не гімназійний рівень, на якому людина зазвичай проявляє переконання, ще отримані з сім'ї. Це вже зріла позиція літератора, хоч і початківця, який, пишучи на історичні теми, прискіпливо і глибоко вивчає епоху і вправно маніпулює часовими пластами. Тобто, це принципова авторська позиція.
І так, якщо людина російської імперської культури має право не визнавати розвалу імперії і постання української державності, яка відмежувала «матєрь городов руских» від Великої імперії, то ми, зі свого боку, маємо право не ставити такому письменнику пам'ятників.
— Ми згадали про те, як вправно Булгаков підміняв білогвардійські погроми «петлюрівськими». А яким узагалі бачили «єврейське питання» російські імперці, відповідно, і Міхаіл Афанасьєвіч?
— Почнімо з того, що Українська демократична республіка, УНР надала євреям перше в світі Міністерство єврейських справ, міністра, можливість мати свою національно-культурну автономію. У попередні півтора століття зароджується і розвивається релігійний, політичний і поселенський сіонізм. Плекається ідея відродити єврейську державу – сильну культурно, економічно, військово. Для цього довелося переглянути концепцію месіанства. Уже не очікували, що прийде месія і щось дасть. Тепер месія, прийшовши, має застати в єврейській державі лікарів, інженерів, військових, науковців, людей інших спеціальностей, які цю державу творять міцною і процвітаючою в усіх сенсах.
Російські публіцисти і літератори натомість дорікали євреям, що вони намагаються розвалити Російську імперію, яку збирав «російський державний народ». Вони твердили, що євреї не мають права на власну державу. А все тому, що євреї своїм релігійним сіонізмом вибивали з-під Росії підстави для культурної експансії: переконання, що світова історія рухається від стародавніх східних імперій через через Рим, через Другий Рим-Константинополь, до Третього Рима – Москви. Тепер, мовляв, лише «русскіє всечєловєкі» мають право тримати останню всесвітню імперію. Через такі «окуляри» бачив світ і російський імперець Булгаков, народжений у Києві.
Але євреям не була потрібна Російська всесвітня імперія. Відтак, у ХІХ і на початку ХХ століття організовується маса єврейських погромів. Свідком одного з них став Євген Чикаленко. Він пише, що в декого з погромників під брудним одягом було видно жандармські лампаси. Київський люмпен піднявся на погроми не сам собою, він мав чітке керівництво.
— А українці чим не догодили імперії?
— Тим, що створили Кирило-Мефодівське товариство, серйозно взялися за літературу, історію, культуру. Російські чиновники побачили, що українське слов’янофільство дуже швидко набирає подоби українофільства. Україна бачить себе центром слов’янської федерації.
І полетіли по жандармській лінії повідомлення з Петербурга до місцевих жандармських управлінь Одеси, Чернігова, Харкова тощо. Були накази слідкувати за всіма, хто у Малоросії займається літературною або історичною діяльністю. При чому гальмувати розвиток культурної і наукової роботи слід було таким чином, щоб не було помітно керівної і спрямовуючої ролі російської держави. Щоб критика виходила ніби з середовища російських науковців.
— А як щодо української церковної історії, церковного життя? Батько Булгакова був професором Київської духовної академії, то й сам Михаїл Афанасьєвіч мав би також хоч трохи розумітися на церковних питаннях?
— Перша російська революція дала старт російській демократії. Запроваджуються вибори в Думу. Духовенство гостро ставить питання перед монархією про скликання першого за 200 років Всеросійського церковного собору і відродження патріаршества. По всіх єпархіях розіслали анкети: єпископи, консисторії і якась частина духовенства мали б подумати над напрямком і якістю церковних реформ та висловити свої думки.
Упродовж року надходили анкети, було видано кілька величезних збірників, кожен на понад 500 сторінок. У 1906 році зібралося Передсоборне присутствіє. Кожну церковну проблему розглядали крізь призму церковного права. Причому, з глибокими екскурсами в часи Візантії. Та коли дійшло до поділу величезних провінцій, на митрополичі округи – щоб було зручніше управляти церквою, винило побоювання: а раптом українці захочуть виділитися в окрему митрополію, і це призведе до сепаратизму. Усі пам'ятали, що Київська митрополія – самостійна, і якщо віднайти документи, які це підтверджують, то є загроза для Москви втратити церковну владу. Екскурси в церковне право освіжили в пам'яті те, що, попри всі зусилля, московська митрополія так і не змогла анексувати, перетравити, розчинити повністю – митрополію Київську.
Важко припустити, що Булгаков ніколи цим не цікавився і в сім'ї навіть краєм вуха нічого не чув. Як пишуть його біографи, він при написанні творів використовував матеріали з газет і розповіді очевидців. Чи можливо варитися в цьому казані і бути геть глухим, нічого не бачити, не розуміти? Я вже не кажу про те, що 17-й рік – це час боротьби за скликання Всеукраїнського православного збору, а 18-й – час виборів митрополита і колосальний вибух обговорення історичних і канонічних проблем України.
Булгаков не переставав контактувати з друзями свого батька, який помер ще в 1909 році. Батькові колеги, професори Київської Духовної Академії – Василь Екземплярський, Володимир Завітневич, і дослідник церковної історії та української літератури Микола Петров працювали в гетьманському Міністерстві віросповідань над українізацією Церкви і духовної освіти, над перекладом богословських текстів українською.
Дивно звучить теза, що Булгаков чогось не знав чи не міг думати в 18-му році такими ж категоріями визначення національної ідентичності, якими ми думаємо сьогодні. Тим паче, з історичним контекстом тоді було те, що й зараз. Війна за незалежність, мова, армія, віра.
— Цікаво, на чиєму боці був би Міхаїл Афанасьєвіч сьогодні? До речі, у роки Української революції він постійно перебував у Києві?
— Він повернувся до Києва з Москви у березні 1918 року – уже після проголошення 4-го Універсалу, укладення Берестейського миру України з Радянською Росією, і вигнання військ Муравйова. І знову залишив Київ аж влітку 2019-го. Тобто, прибув у нову історичну реальність, де Україна повернула собі суб'єктність в історії. І йому це дуже не сподобалось.
Якщо вірити його біографам, на його очах Українська демократична республіка поступилася місцем на історичній арені Республіці аристократичній. Нехай спочатку його очі були затуманені хворобою, через яку мусив користуватися морфієм, але все одно упродовж року він міг розгледіти відродження української традиції обирати владу. Адже Гетьман Павло Скоропадський відмовився від пропозиції Митрополита Антонія (Храповицького) пройти чин церковного помазання як монарх.
Українська традиція виборності непримиренно конфліктувала із закостенілим єдиновладдям російського царства. Українська аристократична республіка стала спадкоємицею лицарської культури, якої ніколи не знала Московщина.
— Яким Булгаков бачить українське відродження в імперському дзеркалі і в якому колориті його змальовує?
— За аналогією з російською смутою, московськими селянськими війнами, бунтами. Він описує українську гетьманську владу як самозванство, а демократичний устрій країни – як безкультурний варварський степ, простір безладу за типом пугачовщини, разінщини або «мужичків-богоносців», які в революцію 1905 року палили панські маєтки. І протиставляє цьому вигаданому хаосу так само вигадану російську цивілізованість.
Попри стійку репутацію антисовєтського письменника, Михаїл Булгаков є цілком органічним учасником побудови більшовицького спотвореного світу. Він не тільки переніс у совєтську літературу компоненти образу України та українців, витворені російським імперським літературним дискурсом XIX століття, але й створив власний спотворений світ: Україну, населену «самостійними ізмєннікамі» – від «мєрзавца-гетмана» до карикатурних «погромщиків-петлюрівців» і дрібних інтелігентів, які ще вчора прекрасно розмовляли російською мовою, а сьогодні нічого не визнають, окрім українського.
— Як Булгаков описує, власне, Київ?
— Річ у тім, що він жив не в тому Києві, який є другим Єрусалимом для української культури, а в Києві імперському. Ми знаємо, що будинок Листовничого, в якому мешкала родина Булгакова і Турбіни із п'єси і роману, стоїть на Андріївському узвозі. Узвіз починається від Михайлівського монастиря, одного з найстаріших храмів ХІ століття. Неподалік від нього – Софія Київська. Булгаков бачив їх ледь не щодня.
Утім все, про що він пише – то царський сад, Цепний міст, Володимир з хрестом на гірці, гімназія, портрети царів… Це все імперські маркери, які з'явилися в Києві у післяпетровські часи. Києва князівського, і боронь Боже, Києва з Мазепинським бароко, у його творах немає. А, ще в одному місці він згадує через кому після Цепного мосту і пам’ятника Володимиру – Видубицький монастир – це ще княжий Київ.
Двічі, здається, згадується, Софія. Перший епізод – коли на Софійській площі зустрічають Петлюру. Другий момент уже в нарисі «Київ-город» 23-го року. Після утворення в 21-му році Української Автокефальної Церкви, Мала Софія, була віддана громаді УАПЦ. Там богослужіння проводилося українською мовою. Булгаков же фантазує, що українці в Софії «молилися на Петлюру»…
— Булгаков написав десятки творів: п’ять романів, десять повістей, сорок оповідань та фейлетонів, тринадцять п’єс, лібрето та кіносценаріїв. Чи захисники пам’ятника в Києві такі вже знавці літературного доробку Булгакова?
— Не впевнена, що більшість із них прочитали хоча б кілька творів. І то, можливо, навіть не читали, а тільки дивилися екранізацію «Білої гвардії», «Бєга», або «Майстра і Маргарити». Днями я спитала одного з таких прихильників, який писав, що без Булгакова відбудеться кастрація української культури. Я запропонувала йому порівняти метасюжети про китайських чекістів-інтернаціоналістів у прозі Михаіла Булгакова і Григорія Косинки. Косинка був якийсь період у повстанцях отамана Зеленого, бачив і пережив бої за Трипілля, розстріли з пароплавів Дніпровської флотилії українських сіл більшовиками. Він бачив боротьбу українських повстанців з китайськими «інтернаціоналістами». Як ви розумієте, «а в ответ тишина». Бо «захисник пам’ятника» навіть не чув не те, що про Косинку, а й про те, що Булгаков писав про китайських чекістів-інтернаціоналістів.
Тобто, такі пустопорожні дискусії ідуть від звички нахапатися по верхах якихось фактів з популярних історичних проєктів, але самому не вивчати літературу глибше.
Утім мене страшенно порадувала неймовірною глибиною наша поточна дискусія навколо демонтажу пам'ятника Булгакову. Люди різних професій, кому ця тема була близька, опублікували в соцмережах блискучі, глибокі дописи з аналізом минувшини, яка переплітається з сьогоденням. Тому фахівці як, приміром, екс-керівник Українського інституту національної пам'яті Антон Дробович у дописі до «Історичної правди» так впевнено фіксують процес втрати людьми радянської, російської культури свого звичного, утім штучно насадженого відчуття вищості.
— Якщо порівнювати твори Булгакова з творами українських письменників того часу, чи помічається якась різниця в світогляді?
— Так. Українське відродження – це відчуття власної суб'єктності в історії. Причому намагання повернути його якраз припадає на літературну дискусію 1910-х років, у якій активно брали участь Іван Франко, Леся Українка та інші українські письменники. Але тоді над ними ще висіла російська цензура.
Натомість російська література мала інше спрямування. Те, що Ленін у 1905 році визначив як партійність літератури, пізніше переназвану в «пролетарську літературу» і «соцреалізм», у царські часи називалося «гражданствєнностью літератури». Тобто, це поставлене на службу монархії слово, коли все контролює держава і церква, а обговорення суспільних проблем доводиться маскувати під виглядом літературної критики.
Відомий комуністичний діяч, один з основоположників так званої пролетарської літератури Анатолій Луначарський казав, що комуністичний поет має писати по-комуністичному, і поки пролетарські письменники ще не досягли відповідного рівня майстерності, вони мали навчатися у «попутчиків». Булгаков якраз і був таким «попутчиком», з доброю освітою, з літературним смаком, з величезною працездатністю і з тією увагою до якості своєї роботи, якої не мали пролетарські письменники.
Відкинувши Бога і Церкву, більшовики не могли претендувати ні на помазання на царство, ні на легітимацію через вибори. І вони діяли через завоювання царства, як Іван Грозний зі своєю опричниною. Відповідно, Святе Письмо їм мали б замінити пропаганда і література. Література мала б не тільки описати творення нової більшовицької цивілізації без Біблії, вона мусила придумати повсякдення в цій цивілізації.
Література була частиною політичної культури експансії, специфічного російського ресентименту, який розливався на «малєнького чєловека» Достоєвського, а також на русифіковані частини різних націй. А сам ресентимент, якщо йти за німецьким філософом і соціологом Максом Шелером, виникає від почуття безсилля перед владою. Як писав Шелер, екзистенційна заздрість ніби нашіптує безперестанку слабкому, маленькому чоловічку: «Я все можу тобі пробачити, тільки не твоє існування, не те, що ти є собою, що я не такий, як ти, не те, що я – не ти». Оцей ресентимент міцно вбудований у російську літературу і постійно відтворюваний російською класикою. Він відтворює певний алгоритм культурної експансії.
Він не за Булгакова виник, йому вже більше трьох з половиною століть. Він виник із зіткнення нації і Московського царства. У 1721 році Московське царство із його холопами перескочило через етап націєтворення відразу в імперію. Відбулося зіткнення культури і освіти під патронатом Київської Церкви, київського духовенства з тим, що історик Церкви Євген Голубінський, а за ним і професор словесності Афанасій Щапов називали «єдвалі грамотность».
Булгаков – людина російської культури. Я не бачу проблеми в тому, щоб це визнати. Якщо ми, наприклад, говоримо про єврейську культуру і письменників, які жили в Києві, чи, наприклад, творчість кримських татар, то ми ж згодні з тим, що вони єврейські чи кримськотатарські. Ми зацікавлені у їхній творчості і співжитті в єдиній громаді. Але у стосунках з російською культурою феномен співжиття неможливий. Вона завжди нав’язує дилему: «або “ми”» – «або “вони”».
— Який, на вашу думку, основний посил найбільш читаного булгаківського роману «Майстер і Маргарита»?
— У цьому творі абсолютно чітко зафіксована уявна перемога «Третього Риму» над «Другим Єрусалимом». Також моменти перемоги опричнини і утвердження підкресленого, поміченого ще Гоголем, безсилля добра в російській культурі, переваги більшого зла над меншим і можливості знайти захист у більшого зла від несправедливості, яку ти зазнаєш від дрібних бісів.
Цей роман перегукується з «Білою гвардією». Булгаков показав там Українську революцію як апокаліпсис, прочитується страх, що «Третій Рим» в «Другому Єрусалимі» не потрібен. Але українська зброя програла, і у Булгакова з'явилася можливість відігратися. У «Майстрі і Маргариті» є сцена польоту Маргарити з Москви на ріку, на південь, ясно, що до колиски російського православ'я, до Києва. Там вона купається, відбувається ніби хрещення у «київській купелі».
Єршалаїмські сюжети означають перетікання, «трансляцію імперії» та влади: і сакральна, й історична, і культурна вищість, перетекла до Третього Риму. Київського дядю Поплавського Азазелло витурив із московської квартири: мовляв, нічого зі спадку Берліоза йому не належить. Це дуже виразно проартикульовано Булгаковим. Я бачу тут виразні акценти на тому, що українська державність переможена.
Ця публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Історична пам'ять VS русскій мір".
##DONATE_TEXT_BLOCK##