“Для завершення військового протистояння необхідне об’єднання Церков”, — єпископ Луганський УПЦ КП АФАНАСІЙ
З єпископом АФАНАСІЄМ (Яворським), який керує Луганською єпархією Української Православної Церкви Київського Патріархату, журналіст РІСУ зустрілася у Дніпропетровську. Владика приїхав до міста, аби з очільниками інших східних єпархій взяти участь у спільній молитві за Україну. Надвечір у гостя з’явилося пару вільних годин і ми зустрілися у Дніпропетровській духовній семінарії за чашкою кави.
Владиці Афанасію випало керувати Луганською єпархією чи не у найбільш драматичний час – час війни. Про те, як єпископ родом із заходу країни розпочав свою релігійну місію на крайньому Сході, читайте далі.
— Владико Афанасію, Ви стали керуючим єпархії у жовтні 2013 року, якраз перед початком Революції гідності. Коли Ви приїхали на Луганщину, якою Вам вона видалася, в якому стані Вам дісталася єпархія?
— На Луганщині до призначення я був лише два рази і це були поїздки робочі. Сумський архиєрей, архиєпископ Мефодій, був призначений тимчасово керуючим Луганською єпархією, а я у нього був прес-секретарем. Потім мене обрали у Сумській області вікарним єпископом Конотопським. А коли постало питання, що треба розвивати Луганську єпархію, бо кафедральний собор побудований, управління побудоване, мене Священний Синод обрав єпископом Луганським і Старобільським 20 жовтня 2013 року. І в перших числах листопада я туди поїхав і перейняв управління єпархією.
Взагалі, Луганська область — специфічна стосовно релігійної ситуації була. Там нелегко було Київському Патріархату, тому що Луганщина межує з Російською Федерацією. І дуже сильно стояла там УПЦ (МП) на той час, коли я перейняв єпархію. Якщо я не помиляюся, то в самому тільки Луганську було 68 храмів Московського Патріархату. Тому один побудований Свято-Троїцький кафедральний собор КП і ще дві діючі громади, які були в самому Луганську, розчинялися серед немалої кількості московських храмів. Але регіон настільки специфічний, що не тільки в церкву до нас не ходили. Не дуже то і відвідували і храми МП. Тамтешні люди звикли приходити на великі свята — на Пасху, води освяченої взяти. А так в храмах того ж МП на звичайних богослужіннях — дуже мало людей.
Втім, така ситуація була в нас і з інших причин. Наприклад, владиці Всеволоду (очолював Луганську єпархію у 2003-2009 роках,) було дуже нелегко підіймати єпархію. Це те саме, що горохом пробивати залізобетонну стіну. Він зареєстрував на той час з дуже великими боями, з великими труднощами, близько 20 парафій. З них діючими реально були 15. Коли прийшов після владики Всеволода владика Тихон (Петранюк) (очолював єпархію з 21 жовтня 2009 по 13 грудня 2010 року) (тут єпископ Афанасій витримує паузу) … то в силу певних особистих причин і дій, ви можете пошукати інформацію, якщо не в курсі, виникли проблеми.
— Наскільки відомо, на єпископа Тихона була заведена карна справа.
— Вона і є заведена. Він там напозичав і не віддав. Це все потім негативно вплинуло на імідж. Це вбило, чесно кажучи, Київський Патріархат там. І коли призначений був владика Мефодій (тимчасово керував Луганською єпархією з 2010 по 2013 рік, — прим. автора), то йому було дуже нелегко пробивати цю твердолобість, яка існувала відносно КП. Коли він приходив до когось, йому казали: “А, від Тихона? Все!” — навіть не бажали розмовляти. Але коли вже мене поставили керуючим архиєреєм, то вся моя сила була спрямована на те, щоб помиритися з тими людьми — це були депутати і міської, і обласної рад, бізнесмени, які блокували повністю роботу КП на Луганщині. Переважно це були представники Партії регіонів. І мені з великими труднощами доводилося з ними налагоджувати стосунки. Все ж таки я майже з усіма за ці передвійськові місяці, порозумівся. Тому що, попри Євромайдани, попри постійні виступи біля пам’ятника Шевченкові, а я там кожної неділі був, попри все, я зумів помиритися з тими, з ким посварився Тихон. І, якби не війна, то, я думаю, почала би налагоджуватися релігійна ситуація на Луганщині. Але це все війна зупинила і зараз важко сказати, що буде далі.
— А в очах простих громадян, вірян Вам теж довелося відновлювати імідж Вашої церкви?
— Звичайно, було так. І не тільки через Тихона. Було духовенство, яке, чесно кажучи, неадекватно себе поводило. (Розповідати більше про це владика не хоче, — пром. автора.)
Але я прийшов і тих, які тинялися без парафій, почав розпитувати — що до чого і як. Хто не хотів займатися роботою — я просто цих всіх священиків відсторонив, заборонив у служінні. Виконані були певні процедури, сформульовані апостольськими правилами — чому заборонено їм. Потім я склав лист до владних органів — Управління у справах релігії ОДА, зокрема, що таким священикам заборонено у служінні, що всілякі дії, які вони будуть проводити, розцінювати як розпалення міжрелігійної ворожнечі. Про це я ще написав голові ОДА, меру Луганська і мерам міст, з яких були священики. Священик, який забороняється, але проводить богослужіння — є шахраєм. Тому відповідні листи я ще й розіслав до правоохоронних органів.
— Тобто Ви провели своєрідну чистку?
— Так, провів. У мене було 20 священиків, я відсторонив 8. Із тим духовенством, яке в мене залишилося, я зміг потім працювати. Від жовтня і до початку війни, а війна почалася в Луганську в квітні, в мене в кафедральному соборі і в решті храмів КП почала стрімко збільшуватися кількість вірян. Приміром, коли я прийшов на богослужіння перший раз, то в храмі стояло в неділю 5 людей. В травні вже на літургії стояло 50 людей. Це в центральному кафедральному соборі. Ситуація почала вирівнюватися і на парафіях.
— Кажуть, що Луганська єпархія — одна із найбідніших в Україні у Київському Патріархаті. Чи Ви намагалися виправити цю ситуацію?
— Так, єпархія дійсно є найбіднішою. Чому? Більшість парафій, зареєстровані на Луганщині, були на півдні. Це міста і райцентри, де є промисловість. Чого південь Луганської області захоплений? Бо там шахти і промисловість. Перші церкви засновувалися в розвинутих адміністративних центрах чи містах. Саме там, де були шахти і заводи, де налагоджувалися стосунки з директорами підприємств — з цього започатковувалася громада. Директори шахт, заводів ставали меценатами і помаленьку, разом з народом, будувався храм. Так і по всій країні.
А от північ області — аграрії. Все що до Рубіжного, Сєверодонецька, потім Попасної, до Старобільська, Станиці Луганської — це до цієї границі були зарєєстровані парафії. А от тут, на півночі, тільки у Сватовому парафія була. Тобто на півдні були розвинені парафії, а на півночі — ні.
Коли ЛНР захопила південь області, то в моєму підпорядкуванні залишилася одна в Сватовому недіюча парафія. А потім, коли відвоювали — недіюча в Сєверодонецьку і в Рубіжному така ж.
Щоб існувало єпархіальне управління — потрібні якісь кошти. Кошти з чого беруться? Парафія діє, люди ходять на богослужіння, певні кошти жертвуються, за треби платиться. З цих грошей священик на парафії отримує зарплату, утримує церкву і дає внески на єпархіальне управління. То є система, побудована по всій Україні.
Чому найбідніша тоді? Три недіючих парафії отримую в результаті військових дій. Інші парафії, на території так званої ЛНР, закриті, священики уже виїхали. Мені прийшлося просити інших єпископів, щоби священики цілком не розбіглися, тимчасово прийняти їх на службу.
— Ви кажете “недіючі парафії”. Тобто там навіть не було кому і де правити служби?
— Вони зареєстровані і все. Зараз ситуація потроху змінюється — стоять військові. Я, там де потрібно, священиків повертаю назад і разом з військовими вони займаються капеланською роботою, одночасно знаходять приміщення. Так в Сєверодонецьку і в Рубіжному знайшлися приміщення. Так і по інших селах познаходилися приміщення — від Старобільська в напрямку до Щастя, до Станиці Луганської — всюди стоять капелани. Де є капелани, там є каплиця. Туди ходять як військові, так і цивільні. Таким чином починаємо проводити богослужіння. І так само верх Старобільського району. Ще от в Сватовому не вдалося нічого знайти.
— Виходить, зараз ті парафії, які раніше існували фактично на папері, отримали шанс на життя?
— Так, в тих місцях, навіть, де і не думали реєструвати парафії, є шанс, що вони почнуть діяти. Проблема ще от в чому. Духовенство — це ж не так просто. Це, перш за все, людина. А людина потребує чогось. Коли священик працює капеланом, там ще якусь зарплату платять і жити є де. Чому не реєструвалися парафії? Звичайний священик мусить знайти житло. Житло, як правило, безоплатно ніхто не дає. В селі можуть дати — от, закинута хата, давай ремонтуй і живи. Але коли люди не ходять до храму, до церкви — то з чого отець має жити. Тому священики, навіть якщо реєструвалася парафія, як було в Рубіжному, Сєверодонецьку, не йшли туди, бо не було, де бути.
— А Ви зараз свою єпархію теж фактично перемістили на північ Луганської області?
— Так, туди. Я спочатку був у Старобільську на своїй другій кафедрі. То центр півночі — мені легко було до Сватового їхати, до Марківки, Станиці Луганської. Але все ж таки єпископ має бути в обласному центрі. Оскільки Сєверодонецьк на сьогодні є обласним центром, то, коли налагодив більш-менш роботу священиків у Старобільську, я переїхав до Сєверодонецька. Там почну організовувати роботу єпархіального управління, робити натиск на реєстрацію парафій, на пошук приміщень — вже окремо від військових частин.
Зараз зі мною там, на півночі, працює 15 священиків, які задіяні повністю в капеланській службі.
— А там є хоч якийсь храм?
— Ні, нема. Жодного. Ото і найбідніша область.
— Ви кажете, що війна прийшла у квітні 2014 року до Луганська. Як все розпочалося?
— З побиттям студентів на Євромайдані у Києві почалася відкрита моя діяльність на Луганщині — виступи на майданах на підтримку студентів, а потім — із засудженням анексії Криму. Людей небагато збиралося, за великим рахунком, ці майдани були розігнані. Пізніше у Луганську захопили Управління СБУ, а потім якимось чином почалася стрілянина. Почали з'являтися кадировці там. На той момент Святіший Патріарх Філарет дозволив в храмах проводити збір на українське військо, бо тоді вже почали звозити військові частини на кордон. Це були збори карематів, купляли спідню білизну, інші речі, їжу. Буквально все. І завозили до них. Це було аж до Пасхи, 20 квітня 2014. Пам'ятаю, в пасхальну суботу поїхав по півночі області освячувати паски. Одного священика послав на південь і один священик освячував паски в районі Луганського аеропорту. Це було останнє, бо після того блокпости довкола Луганська стали не пропускати машини з будь-якими речами. Особливо, коли машини були дуже завантажені. Виїхати було легко з Луганська, коли машина пуста. А коли машина завантажена, перевіряли. Якщо везеш продукти і речі, а вони знали, яких речей потребують військові, то розвантажувалося все — могли за це побити, могли розстріляти. Випадки були.
Втім, до 9 травня я ще проводив богослужіння у кафедральному соборі. Пам'ятаю, були їхні автопробіги за “русский мир”, ходи містом. Всюди українські прапори були замальовані російськими триколорами. Єдине, що мене рятувало на той час, люди не розбиралися, де яка конфесія. Стоїть церква, прийшли: “Православная церковь? — Да, православная! — Ну и хорошо!”. Мало хто уточнював яка. Тому мене так спочатку і не чіпали. Я пам'ятаю в той період був сильно побитий римо-католицький священик. Греко-католицький виїхав в червні, бо йому почали погрожувати.
9 травня, у п'ятницю, я відслужив панахиду за загиблими під час Другої світової війни. В суботу — всеношне бдіння і від'їхав у справах. Коли я повернувся, то на мене чекало десь 10-12 озброєних автоматників. Почали погрожувати. Казали, що ми — “бандеровская церковь”. “Если будете служить, мы вас всех попов в расход, а прихожан — через покаяние в Московский патриархат. А если не будут каяться, то тоже в расход пойдут!” Так було.
— А хто ці люди були?
— Це їхні ополченці були. Я не є лінгвістом, щоб розібрати за говіркою, звідки. Говорили російською мовою. Було темно, не видно було добре. На вулиці це все було. Сказали: “Если завтра ты будешь служить, тебя уже не будет и прихожан твоих не будет!” То я вже в неділю в кафедральному соборі не служив. Така ж ситуація відбулася по всіх церквах, які у мене були в Луганську. Тобто це була спланована акція. Я тоді телефоном доповів Святішому Патріарху Філарету, він висвітлив це у ЗМІ.
— Тобто Вам заборонили проводити служіння. А покинути місто не змушували?
— Робота єпархіального управління фактично була зупинена. Я вирішив переховуватися. Розумів, що невідворотно будуть військові дії. І почав готуватися. Свято-Троїцький кафедральний собор двоповерховий — є теплий підвальний храм зимовий і верхній. І в єпархіальному управлінні є хороше підвальне приміщення. Я почав оформлювати це під бомбосховище: закуповувати продукти, речі першої необхідності. Ліжка я там не міг поставити, але поставив скручені матраци. Ще тоді “Епіцентр” і “Метро” працювали. Кулі над головою літають, а я їжджу і скуповую продукти тривалого зберігання — каші, крупи. Купував такі, які можна заливати окропом та їсти. Потім попросив активістів місцевих, вони привезли мені 900-літрову бочку. У Луганську така особливість була, що люди з крану воду не пили — купували очищену. То я пішов до директора однієї з фірм таких, попросив в нього питної води. Той виділив машину і згрузив мені 900 літрів. Я її у підвал поставив, ще й срібного ланцюжка туди поклав, щоб дійсно вода була придатною до пиття.
Згодом ми з помічниками ще занесли мішки з піском всередину, щоб закласти вікна і все було готове. Підвал у нас добротний вийшов. Навіть якщо щось завалиться, на поверхню вийти можна було би, бо залишив там інструменти — ломи, кирки. Коли все було готове, ми попередили луганчан. Роздрукували оголошення і рознесли по цілому району, що на випадок бомбардувань Свято-Троїцький кафедральний собор УПЦ КП може прийняти близько 100 людей.
Це я робив попри те все, що мене переслідували і я переховувався. Телефон у мене був відключений з 9 травня до 30 червня. Я жив в різних точках і одночасно готував укриття.
— Ваші старання знадобилися?
— Знадобилися. 100 людей проживало там протягом місяця, коли були руйнівні обстріли. Це був липень-серпень десь.
— Але Вас уже тоді не було в Луганську?
— Так. 30 червня приїхали за мною остаточно. Не знаю, добро хотіли мені зробити чи зло. Це були не козаки — донські чи ростовські. Схожі на наших були. Погрожували. Намагалися залякати — показовий розстріл робили. Ставили до стінки і стріляли біля вуха. Я це не розповідав нікому. Навіть Патріарху не говорив. А потім сказали — 20 хвилин на збори. В мене і так давно вже все було зібране. Зав'язали очі, посадили в свій автомобіль. Десь годину возили по Луганську, застрашували мене. Потім вивезли за блокпост. Витягнули мене зі своєї машини, посадили мене в мій автомобіль і сказали, щоб мене більше в Луганську не було.
— Цікаво. Тобто Вам залишили автомобіль. Бо в деяких священиків, наскільки відомо, машини забирали?
— Мені автомобіль віддали. Можливо, тому що у мене старенькі “Жигулі” 1983 року. Я поїхав. На блокпостах мене не зупиняли. В мене сумські номери на машині, тож у них, мабуть, було орієнтування.
Я тоді відразу взяв курс на Київ, аби доповісти все Патріарху. Але, коли я доїжджавав до Харкова, в машині лопнув гальмівний шланг. Я потрапив у невелику аварію. Якби їхав швидше, то я би перекинувся — мені машину три рази розвернуло на дорозі. Харківська об'їзна жива така, насичена. І добре, що їхав я вночі — нікого на трасі не було. А так би я розбився, звичайно. Це було того ж 30 червня.
— Ви вважаєте це бути випадковістю чи ні?
— Я шофер нормальний. Ручник у мене працював, тож так я доїхав до Сум. Зранку дістався станції техобслуговування. Питання хлопцям відразу поставив: “У мене гальмівні шланги від того, що я купив неякісні, може, вийшли з ладу?” Бо в травні я поміняв масло, якраз шланги і ще нові шарові шарніри поставив. Бо машина стара (посміхається владика), запчастини недорогі, тому можна ремонтувати.
Хлопці на СТО оглянули той шланг, який луснув. По ньому неможливо було визначити причину поломки, ніби був не різаний. А коли взяли другий і почали дивитися — то той був проколотий. Не підрізали шланги, а прокололи.
— Тобто свого роду був замах?
— Так, замах на життя. І це Патріарх озвучував. Але це ще не був кінець. Потім я поїхав таки до Києва. І на трасі Суми-Київ мені обриває шаровий шарнір, який я міняв. Я на цій же ж машині злітаю з дороги. Машина перевертається. Якби не був пристебнутий ременем безпеки, то би вже точно загинув.
Машина їхати не могла. Евакуатором мені її доправили знову до Сум. Місяць авто було на ремонті. На цій же станції обслуговування знімають ті чотири шарових шарніри і починають перевіряти. Обірвало нижній правий. Хлопці все промили. І там виявився осад — пісок, тобто абразив, який і спричинив поломку. Там така специфіка, що його могли засипати раніше. І весь час, поки я їздив ще на машині, деталі перетиралися. Що і вийшло. Знову той же самий замах на життя. Але я вже про це нікому не казав. Я побитий був. Лікував порізи та синці. Це сталося 31 липня.
— То бачите, владико, Бог Вас врятував!
— Так, Бог врятував. Отаке було. Потім Святіший Патріарх казав: “Не могли вбити в Луганську. Боялися. Думали, що помре в автокатастрофі. А не вийшло. Бог зберіг.”
— Хтось зі священиків залишився на підконтрольній бойовикам території Луганщини? Чи можемо ми про це розповідати?
— Можемо. Єдиний секретар єпархії там зараз. Він — місцевий, луганчанин. Поважна людина, йому 68. Все своє життя пропрацював у школі, був директором. Школа була елітна при Радянському союзі. Отець Анатолій це. Він сказав, що йому нема куди їхати. Якщо застрілять — значить така доля. Якщо не застрілять — на то Божа воля. Лишився оберігати єпархіальне управління і собор. Я йому віддав всі ключі.
— Тобто священик на місці. А відправи є у кафедральному соборі?
— Ні, немає. Зараз усе розкажу.
Коли почали люди там жити (липень-серпень 2014), виключили світло. А я ще раніше купив електрогенератор дизельний, ще коли ми там ремонти робили в єпархії. І я для нього придбав 70 літрів дизеля, на випадок, якщо не буде світла. Але і це прийшлось віддати. Чому? Тоді у Луганську були пошкоджені електромережі. А поруч — місцевий водоканал. Електрики немає — і води немає. Там почули, що працює генератор і прийшли просити: “Дайте нам генератор”. Від ЛНР прийшли, уявляєте. Так казали: “Ви як не віддасте, все одно заберемо!”. Мені отець Анатолій телефонує і питає, що робити: “Без питань віддавайте!” — я відказав. Ми віддали цей електрогенератор і він поставляв воду принаймні половині Артемівського району Луганська — зранку 2 години і ввечері так само.
Цей генератор вони обіцяли віддати, але до сьогодні того не сталося. Втім отець Анатолій не просто так їм віддав його, а по акту прийому-передачі. Тобто маємо документи на руках, якщо що (єпископ Афанасій посміхається).
Ви знаєте, влада ЛНР такий наш жест запам'ятала. І коли пізніше, десь в жовтні, приїхали донські козаки і хотіли захопити єпархіальне управління, а храм віддати під казарми, тоді люди місцеві ввечері зібралися і сказали: “Нам не нужны казачие казармы, потому что это первое, куда будут стрелять. Нам самим нужен храм, чтобы было куда спрятаться, когда начнут стрелять!”
І цей факт та авторитет отця Анатолія спрацював на те, що місцева влада ЛНР почала нас навіть захищати. Бо вже на другий день до отця Анатолія приїхав наряд міліції і сказав, що буде тут чергувати постійно, щоб ніхто нас не турбував.
— Але храм все одно діяти не міг?
— Так, храм діяти не міг.
Після цього я помаленьку почав проводити переговори в телефонному режимі, щоб мені таки дозволили повернутися і вести богослужіння. (З ким і як це робилося, єпископ воліє не розповідати). Отець Анатолій писав відповідні заяви, писав прохання. Це з жовтня почалося. Фактично на Різдво вони негласно сказали: “Ви можете служити, ми вас чіпати не будемо”. І не в храмі, а в єпархіальному управлінні отець Анатолій облаштував велику кімнату під церкву і туди почали приходити люди. 15-20 людей. Це, насправді, нормальна кількість, бо майже всі національно свідомі люди звідтам виїхали.
Фактично з владою ЛНР можна домовитися. Що ми і спробували. Втім, вона, в дійсності, не контролює там ситуацію.
— А хто контролює? З ким можна говорити?
— Нема таких людей. Там хаос. Приблизно ситуація така: влада ЛНР, вони сидять на місцях в кабінетах при посадах. Мають свою армію. І там же є розділення — козаки донські своєю групкою ходять (вони пізніше від ЛНР відділилися і з'явилися у Стаханові), козаки ростовські, окремо собі ходять кадировці. Їхніх рук справа — грабежі, мародерства і насильства. Ці між собою воюють, а проти них всіх — місцеві партизани. От вони — за Україну.
Насправді, тій ЛНР уже надали стільки автономії і повноти влади, що вони би раді були прийняти. Але зупинити всі розбої і анархію вони не можуть. А ще збоку Росія, яка дає озброєння всім отим бандформуванням неконтрольованим. І виходить ЛНР у такій собі патовій ситуації. Це моя особиста думка.
— Тобто Ви поки що не ризикуєте повертатися до Луганська?
— А мене не пропустять. Мене наші не випустять, бо я не маю перепустки. А там на першому ж блокпості мене можуть арештувати. Я міг в'їхати в Луганськ ще поїздом. Але виїхати назад — певно, що ні.
Нашу розмову перериває телефонний дзвінок — телефонують із тимчасового єпархіального управління у Сєверодонецьку. Єпископ Афанасій планував залишитися у Дніпропетровську ще на один день, втім завтра треба повертатися назад — є справи.
— Владико, як нам пережити цю війну?
— Ви розумієте, на тій території, на Луганщині, там сильне безбожжя було. І Бог, щоби випробувати нас сьогодні, карає нас. І за розкрадання держави, і за релігійні протистояння, і за байдужість, перш за все, всього населення. Бо винним вважають тільки когось одного, наприклад, президента. А всі решта — святі. А зміни мають проходити в собі, щоб змінити всю державу.
Вихід із ситуації є, як я бачу. Народ має зрозуміти, що допустився страшної помилки і розкається у своєму гріху. І має бути створена Єдина Помісна Українська Православна Церква. На рівні єпископату були перемовини про помісну Церкву, але коли прийшов Янукович — це було спущене на гальмах. Зараз знову намагаємося відновити діалог з об'єднання. Коли прийшов Митрополит Онуфрій (предстоятель УПЦ (МП), — прим. автора), то відпали можливості розпочати об'єднавчі процеси. Це свідчить про те, що не вигідно Росії, щоб Україна мала єдину свою єдину Церкву. Бо тоді Росія просто нас втратить.
Тому важливим фактором для завершення військового протистояння є об'єднання Церков.
— Єпископе Афанасію, Ви вже півтора року служите на Луганщині, хоч і з перервами. Ви сам родом з Тернопільської області. Не наскучило на Сході?
— Ви знаєте, мені легше на Сході. Я в Сумах з 2001 року. І, таким чином, в східну Україну «вбувся». Коли я приїхав до Луганська, мені страшно стало від того, що Луганськ, який багатьох лякав, полюбився мені з першого погляду. Вважаю моє призначення на Луганську кафедру промислом Божим. Тому що це мені стало рідним. Ви собі не уявляєте, яка в мене ностальгія, як у мене серце крається, як мені болить, як я хочу туди повернутися. Це — моє!
— І, зрештою, Ви побачили, що Ви зможете щось там зрушити з місця.
— Так, звичайно. Я відчув це. Можливо, я занадто завзято взявся до роботи, бо протягом декількох місяців я помирився з усіма, з ким там були зіпсовані стосунки. О, ледь не забув! Минулого року, день перед захопленням СБУ, у квітні, я домовився про будівництво храму нашого в Ровеньках, на території тамтешнього базару. Звичайно, про то зараз і мови немає. Але, сподіваюся, все ще станеться.
*********
Луганська єпархія УПЦ КП в цифрах
28 парафій. 18 — на території, підконтрольній ЛНР. 10 — на вільній території, більшість поки що недіючі.
16 священиків. Один залишився у Луганському єпархіальному управлінні. 15 — на вільній території. 10 священиків — з Луганської єпархії. Решта — з інших єпархій, несуть капеланську службу.
Керуючий Луганської єпархії, преосвященний АФАНАСІЙ, єпископ Луганський і Старобільський (в миру Борис Ігорович Яворський) народився 8 серпня 1976 року в с. Оріховець, Підволочиського району, Тернопільської області.
В 1995 році вступив до Київської духовної академії і семінарії Української православної церкви Київського патріархату.
15 березня 1998 року ректором Київської духовної академії і семінарії, Даниїлом (Чокалюком), єпископом Вишгородським, в академічному храмі святого апостола і євангелиста Іоана Богослова (м. Київ), рукоположений в сан диякона. Цього ж року переведений в Тернопільсько-Кременецьку єпархію для служіння дияконом.
27 червня 2000 року, переведений в Тернопільсько-Бучацьку єпархію і 12 липня 2000 року Василієм (Бондарчуком), митрополитом Тернопільським і Бучацьким, рукоположений в сан пресвітера в храмі святих апостолів Петра і Павла с. Пушкарі Бучацького району, Тернопільської області. Богослужбову практику проходив в Свято-Троїцькому соборі м. Підволочиськ, Тернопільської області.
24 лютого 2002 року єпископом Сумським і Охтирським Михаїлом пострижений в рясофор з ім’ям Афанасій в храмі Різдва Пресвятої Богородиці м. Суми. 6 червня 2002 року призначений настоятелем храму Різдва Пресвятої Богородиці м. Суми.
19 грудня 2007 року преосвященним Мефодієм (Срібняком), єпископом Сумським і Охтирським в Свято-Воскресенському кафедральному соборі пострижений в малу схиму з ім’ям Афанасій на честь св. Афанасія Великого, архиєп. Олександрійського та 1 січня 2008 року призначений прес-секретарем Сумської єпархії.
27 липня 2011 р. Священним Синодом УПЦ Київського Патріархату був обраний єпископом Конотопським, вікарієм Сумської єпархії.
21 серпня 2011 року у Свято-Володимирському патріаршому кафедральному соборі міста Київ відбулася архиєрейська хіротонія.
20 жовтня 2013 року Священним Синодом УПЦ КП призначений керуючим Луганської єпархії, єпископом Луганським і Старобільським.
Розмовляла Софія Богуцька
