Бойківський край хоч досі недостатньо розвинений і представлений на туристичній мапі України, проте така, на перший погляд, провінційність додає цим територіям особливого колориту.
Бої, «бо є», бойкі-прудкі – історики губляться в здогадках та етимологіях назви унікального етносу українських Карпат — бойків. І чомусь чи не в кожній оповідці протиставляють їх гуцулам: от у гуцулів розцяцькована різьба, а в бойків – скромна; у гуцулів пишне вбрання, а бойків – скромніше і практичніше тощо. А ще бойки лактають, а не співають, на шлюб одягають заквітчані віночки з жита та часника і молодій, і молодому, а стилю своєї архітектури багато в чому завдячують німецьким колоністам зі Швабії.
Цього разу «До бойків у Карпати» ми знову поїхали з туроператором Відвідай. І ось, що з того вийшло.
Тут на невисокій гірській вершині так званих Львівських Карпат колись дуже давно князь Лев збудував кам’яний замок (ХІІІ ст.), який був його улюбленим місцем відпочинку та контролював торговий шлях через Ужоцький перевал. Щоправда, руїни замку не збереглися, тільки – гарний краєвид і стежка, якою місцеві ходять по гриби чи просто на шпацер. Нам вдалося знайти неподалік від «замкової галявинки» дебелий обтесаний камінь, який, ймовірно, міг бути в підмурівку замчища, а міг і не бути…
Потім пішли до Спаських скель – три камені-останці ямненського пісковика, найвищий з яких – 24 метри. Місцеві цю красу також називають Соколів камінь або Чортові скелі. Зрештою, на Галичині чи не всі останці твердої породи, які раптово виринають із лісу, називають «чортовими». Це вже звичний сценарій про антипка, який ніс великий камінь, щоб скинути його на певне місто чи навіть на певного князя, але потім щось йому завадило, чи то втомився, бідося, та й впустив того каменя. Інколи народний епос любить прикрашати такі легенди наглою смертю чорта під вагою могутнього каменя. Насправді ж, такі дивні людському оку поодинокі останці можна зустріти, за словами геологів, завдяки бурхливій стихії води. Адже ще в давні доби палеоліту, мезоліту і т.п. на теренах Західної України було море, на дні якого тисячоліттями утворювалися цілі міста вапняку завдяки відкладенням мушль-раковин морських мешканців. От вам і Спаські скелі, і скелі Довбуша, і Тустанські останці тощо.
Спаські скелі гарні, але були б ще гарнішими, аби не люди (можна читати й «нелюди»). За криптограмами спаських аборигенів ХХ та ХХІ століття можна дізнатися про родовід села, ознайомитися з лаконічними любовними мемуарами, а також побажаннями в дусі націоналізму та зичливих відгуків у бік агресорів з Росії чи зі сусіднього села. А на вершечку одного з каменів стоїть хрест, самотньо і заіржавіло… Село ж все-таки – Спас, та й історія цього поселення давня.
Перші згадки стосуються жіночого Спаського монастиря, що знаходився у цій місцевості біля р. Дністер. Головна церква цього монастиря – Спасо-Преображенська — була кафедрою Самбірського єпископа у XII-XIII ст. Муровану церкву тут заклали у 1292 році за наказом Лева Даниловича. Легенда переказує, що саме в цьому храмі потім поховали Галицько-Волинського князя. У 1816 році церкву розібрали.
Сучасний місцевий храм не має жодного натяку на історичність цієї княжої місцини.
Тут я вперше побачила трьоповерхову дерев’яну дзвіницю, яка також слугувала капличкою, поки поруч будували дерев’яну церкву архистратига Михаїла.
Наразі пам’ятку 1730 року селяни відновлюють спільними зусиллями, що дається складно, позаяк у наш час знайти справді вправного ґонтаря та заможного жертводавця не легко. Тим не менш, реставрація просувається, а завдяки зусиллям місцевого пароха на другому поверсі давньої дзвіниці облаштовують своєрідний музей бойківського народного побуту. Тут багато різних речей, звичайно, ще не устаткованих належним чином, а їхнім дослідженням та класифікацією, схоже, займуться ще не скоро. Проте в таких хаотичних «збірках» є своя краса. До прикладу, біля колишнього вівтаря на тетраподі можна побачити і старі вінчальні корони, і запилену сторінку з давнього Євангелія, обабіч – тьмяні мальовані і перемальовані хоругви, розп’яття, для яких наступний перепад температури може стати останнім. Особливо привертають увагу деркачі – відома дитяча іграшка з дуже характерним тріскотливим звуком. Так-от, місцева бабуся пояснила, що з кожного деркача можна добути інший звук, і ця симфонія особливо вражаюча у Страсну п’ятницю, коли виносять плащаницю. Саме в той день дітям раніше роздавали деркачі і вони калатали, сповіщаючи про смерть Ісуса на хресті.
Серед групи туристів виявилися затяті поціновувачі давнього українського сакрального мистецтва, які почали бити на сполох, мовляв, усі ці старі речі варто передати до фондів Національного музею ім. А. Шептицького у Львові, інакше спадщина буде втрачена і таке інше. Бабуся знічено мовчала та стинала плечима, пояснила, що священик хоче, щоб місцеві не забували своєї історії і щоб на ці речі могли подивитися у будь-який час школярі. Зрештою, як на мене, в НМ ім. А. Шептицького фонди й без тих надбань переповнені, немає приміщень, щоб виставити повну експозицію, а тут, в селі, під щойно відновленим дахом і біля нещодавно встановленої системи пожежної безпеки ці хоругви і розп’яття становитимуть більшу цінність для тутешніх дітей і дорослих, левова частка яких, напевно, ніколи не прийдуть на екскурсію до НМ ім. А. Шептицького у Львові. Зрештою, і туристам також потрібно щось показувати.
Чому Ясениця-Замкова, якщо замку тут ніколи не було? Справа в тім, що раніше ці землі належали турківській шляхті. У 1538 році королівська комісія відібрала ці маєтності й відмежувала їх від приватних володінь. А додаток «замкова» залишився як своєрідне нагадування тих часів, адже ці землі входили до земель самбірського замку. А також за цим додатком цю Ясеницю можна було відрізнити від Ясениці-Сольної, що на Дрогобиччині.
Це місце було знане як бальнеологічний курорт ще з ХІХ століття, а на початку ХХ столітті тут було понад 30 санаторіїв, серед них – 14 пансіонатів, що були розраховані на 400 гостей. Тому, під’їжджаючи до містечка, можна побачити поодинокі котеджні забудови, чопорні мініатюрні та елеґанські хатинки з простою, але вишуканою різьбою та просторими верандами чи терасами, що характерні для бойківських будиночків. Цікаво, що жоден візерунок не вносили до оздоби абияк: зірка означала – сонце, життя; роги – достаток, силу; квіти – землю тощо. І дарма, що сьогодні туристична інфраструктура тут нерозвинена, хоча тут у 1933 році відкрили 50-метровий природній трамплін для лижного катання. Туризм у цій місцевості занепав за радянських часів, адже значна частина Турківського району була розташована у прикордонній зоні, що обмежувало туристичні маршрути.
Вода з розлуцького джерела, звичайно, смачна, подібна на содову. І сюди варто приїхати, щоб побачити один з небагатьох збережених дерев’яних костелів України – це костел св. Франциска Борджіа (1901 р.). Ще донедавна унікальна сакральна пам’ятка дмухала на ладан, а вже сьогодні, завдяки зусиллям реставраторів та ґрантодавців, цей костел може стати перлиною туристичних маршрутів Старосамбірщиною.
Варто віддати належне, що реставраційні роботи виконують якісно та з акцентом на збереженні автентичності пам’ятки. Зміцнено фасад костелу, відновлено дерев’яні гостроконечні балки в склепінні, а між ними – позолочені (як виглядає) зірки на блакитному тлі. Навіть вдалося зберегти дуже легкий та тендітний стінопис у вигляді хмаринок та небесних херувимів над вівтарною частиною. Звичайно, реставраційні роботи ще тривають — на черзі вівтар, підлога, хори, вікна.
Як що ж звернутися до історії цього костелу, то з часів зведення він належав отцям-єзуїтам, які, у свою чергу, опікувалися поляками та нащадками німецьких переселенцям зі Швабії, котрі почали активно колонізувати ці землі ще у ХVІІІ столітті. Костел порівняно невеликий, виконаний у неоготичному стилі, однонавний. Як вже було згадано, особливу мистецьку цінність становлять поодинокі стінописи по дереву, а також – дерев’яні балки у склепінні із гострими закінченнями, які, на думку деяких мистецтвознавців, мали би бути алюзією на блискавки як миттєву і могутню дію Божу.
Продовжуючи «швабську тему», то місцева бойківська архітектура завдячує німцям міцною конструкцією даху, який подекуди буває навіть гостроверхим, як у типово австрійських будинків. До речі, саме слово «дах» прийшло в українську мову з німецької – dach.
І ще – не дивуйтеся, якщо замість назви «Розлуч» ви почуєте м’яке бойківське «Собінь». Рідко, але інколи Розлуч асоціюють із давньою фортецею Собінь, яка була неподалік на горі Розлуч, звідки бере свій початок Дністер. Ця фортеця захищала від розбійницьких нападів торговий шлях з Угорщини до Самбора та Львова.
Саме ж село Розлуч постало під час масових колонізацій сіл Турківщини протягом ХVІ століття. Тоді українці, поляки та волохи (румунсько-карпатські скотарі-пастухи) активно обживали ці землі, будуючи церкви та хати. Власне, саме волохи принесли на цю територію волоське право, згідно з яким діяло сільське самоуправління. Поселення на такому праві були звільнені від панщини, але платили феодалу-землевласнику данину худобою, продуктами тваринництва, дичиною.
Отже, у 1511 році самбірський староста Одровонж видав дозвіл старості Боришові на розміщення села на березі потоку Рошовий під горою Розлуч. Це рішення підтвердив король у 1519 році. Трохи пізніше село згадували в деяких документах як Ровень.
Розлуч стояв на 17,5 ланах, а також тут було 2 війтовські лани, 1 лан вільний, 1 лан гайдуцький та 1 лан церковний. У 1766 році в селі був один священик, три солтиси та громада 57 чоловік.
Ця місцина навіть має власну романтично-пригодницьку бувальщину. У 1623 році місце війта зайняв Войцех Пам’ятовський, який славився в околиці викраденням своєї майбутньої дружини Махрини Дверніцької з Боберки. Історія переповідає, що спочатку мати Махрини була не проти шлюбу доньки з Войцехом, проте згодом передумала і хотіла віддати дівчину за Регімянта Тушковського. Звичайно, пан Пам’ятовський обурився, та ще й до такої міри, що приїхав до двору нареченої і захопив його разом із товаришами. Потім наказав привести священика, який під загрозою смерті обвінчав палкого чоловіка з дівчиною. Проте опісля вінчання Войцех залишив молоду в Боберці. Тоді мати, вважаючи шлюб недійсним, таки видала доньку за Тушковського. Коли ж про це довідався Пам’ятовський, відразу приїхав на весілля і, довго не роздумуючи, вбив суперника, а бідну Махрину забрав до Розлуча.
От вам і Розлуч!
Чесно кажучи, це село вразило по-особливому: і своєю минувшиною, і краєвидами, а найбільше – своїм скарбом — бойківською дерев’яною церквою св. Михаїла та дзвіницею. Тому розпочнемо нашу оповідь про останні два об’єкти.
Як і годиться для церкви, храм стоїть на височині, звідки дорога та стежки стікають обабіч до господ місцевих селян, що деякі з них є нащадками польської та української шляхти. Поруч із похиленою церковцею стоїть великий мурований храм із колонадою перед входом, наближеною до стилю арт-деко.
Стара церква була споруджена у 1663 році майстром Іллею Пантелеймоном. Власне, це теж своєрідна родзинка, що ім’я майстра з ХVІІ століття залишилося відомим, оскільки зазвичай у подібних «далеких селах» складно визначити навіть приблизно майстерню будівничих, а тут – конкретна особа.
Дзвіниця, що поруч, побудована значно пізніше – у 1722 році. Обидві пам’ятки знаходяться у майже аварійному стані, проте віднедавна тут таки розпочали, можливо, не зовсім реставраційні, але ремонтні роботи. Ситуація майже класична: немає постійних спонсорів чи ґрантодавців, фахових реставраторів, а наостанок – майстерних ґонтарів теж бракує.
В інтер’єрі церкви вражають барокові стінописи по дереву, подібні до потелицьких, проте не настільки збережені. Старий іконостас (не відомо, чи автентичний) наразі знаходиться в мурованій церкві, що поруч. Місцевий краєзнавець оповідав, що тут не припиняли богослужіння навіть в радянський час, щоправда, служив православний батюшка. Ще чоловік запевняв, що насправді церкву будували значно раніше – десь у другій половині ХV століття, та наскільки ця інформація може бути правдивою, не знаю… Радше, мовилося про церковцю, яка могла бути перед церквою св. Михаїла, якщо тут взагалі було якесь поселення в той час.
Саме ж село Ісаї вперше згадано у документах 1537 року. А вже 1552 року королева Бона подарувала селу один лан для будівництва костелу, який не дожив до наших днів. Натомість, у найкращі часи цього поселення, як відомо з документів XVIII століття, тут налічували сім церков, кожна з яких належала одному зі семи присілків та осад. Згадана вже церква св. Михаїла була парафіяльною. Відомі також імена сімох священиків: Левицький, Малчевський, Дудзинський, Матківський, Яворський, Смольницький і Коцур. У 1750 році в Ісаях було більше 700 будинків і аж 10 водяних млинів. До слова, село стоїть на р. Стрий. І тут була досить жвава економічна діяльність, яку підсилювали щорічні, а той – щосезонні, великі базари-ярмарки. До речі, серед тих семи священиків був один — Ісаак Дудзинський, якого знали як фахового лікаря в селі та околицях. Жив він на так званому Мехполі в Ісаях.
Щойно я приїхала до Львова, то відразу мою увагу привернуло звичне риторичне запитання викладача до студента: «Ну ти що, з Турки?!». Потім я дізналася, що такий вигук можна перекласти приблизно так: «І чого ти такий невторопний, невже я розмовляю з тобою незрозумілою мовою?!». Звичайно, про розторопність та розумові здібності студента – це жарт, а от щодо говірки і «мовних порозумінь» — така турківська реальність. Справа в тім, що бойки мають свою специфічну говірку в кожному селі. Є навіть така бувальщина, що, мовляв, вчилися в одному університеті три бойки і один одного не завжди розуміли. Якось хлопець запитав свого товариша: «А коли буди-сте писати екзамен?». Той відповів: «Днесь». «Коли?», -перепитує. «Та ж сєгодні», — пояснив третій бойко, що також був з ними. Тоді перший обурився: «То так і кажи, що нинька!».
Окрім мовних викрутасів, такими ж розмаїтими були місцеві вишивки – і кольорові гами, і візерунки. Цікаво, що тільки на бойківській вишиванці можуть бути два різні візерунки та кольористика на рукавах, грудях чи довкола шиї. І це не показник несмаку, а бойківська риса практичності та ощадності, адже така вишиванка заміняла щонайменше дві сорочки: одягнеш зверху кожуха – видно тільки ту вишивку, що на грудях; а як вбереш тільки вишиванку, а зверху – намисто, — зовсім інший фасон.
Ще бойки мали довбаники – громістке і доста важке взуття з дерева, в якому, пригадує старше покоління, ходили в селах фактично до 1939 року. Та й у післявоєнні часи можна було почути, як хтось заходив до школи у довбаниках. Були також і чопорні шкіряні ходунки, як у гуцулів, тільки це взуття взували лише на свята чи на якусь урочисту подію.
Зрештою, частину багатої бойківської культури можна побачити в музеї «Бойківщина», який знаходиться в приміщенні Турківської міської ради. Щоправда, музей має тільки дві невеликі кімнати, тому всієї множини і величі експонатів тут не вдасться розгледіти належним чином. Але відвідати варто. Особливий розпізнавальний знак – навпроти музею стоїть пам’ятник Степанові Бандері. Цей витвір мистецтва просто неможливо оминути. Він дивним чином навіює ностальгію за радянським монументалізмом і викликає усмішку ледь відчутною алюзією на пропорції кубістів. Пікассо би всхлипнув…
Але лишімо мистецтво митцям і поглянемо на Турку крізь годинник історії. Отже, Турка розташована на лівому березі ріки Стрий у долині річки Яблунька та її притока Літмира. Вперше про це містечко згадано у 1431 році, проте поселення тут, на думку істориків, могли заснувати набагато раніше – після зруйнування татарами Самбору в 1241 році. Назва походить від турів, які паслися на тутешніх рівнинах і на яких полюбляли полювати князі, королі й всі, кому не забороняли, — останнє ж було рідкістю.
Саме село Турка належало панам Турецьким, зараз ця первинна частина міста називається Старим селом. Сучасне місто стоїть на річці Яблінка (Яблунька), яка раніше була Туркою, та на р. Стрий. Довкола місто оточене прикарпатськими вершинами: г. Шимонка (814 м над р. м.), г. Павловська (661 м над р. м.) та г. Петриків (644 м над р. м.).
У 1730 році Турка стала містом магдебурзького права, відповідно, підприємницька діяльність тут значно пожвавилася. До 1867 року місто складалося з кількох окремих ґмін (громад), кожною з яких керував війт та присяжні, асесори та рада. Більше того – кожна ґміна мала навіть свою печатку.
Власне, посприяв активному розвитку Турки Ян Антоній Каліновський, який керував спочатку селом, а згодом – містом з 1729 року. Це він домігся отримання маґдербурзького права та заохочував великими правами та вольностями селитися тут купців, ремісників та зубожілу шляхту. Як і належала місту маґдебурзького права, Каліновський розпорядився розбудувати ринкову площу, в центрі якої звели ратушу. Цікаво, що в будинку ратуші був не тільки маґістральний уряд, але й так звана «пропінація», завдяки якій Каліновський неабияк збагачувався. Адже тут виготовляли і спродували горілку, пиво, мед.
У той самий час міський голова піклується про духовні потреби турківчан. У 1730 році при міському костелі відкрили місійний дім отців-єзуїтів. Потім до власності костелу додали город, а також Каліновський розпорядився, щоб дохід з оренди корчми також ішов у скарбницю єзуїтів.
Наприкінці ХІХ століття в Турці було 656 будинків, 4634 мешканців у ґміні. Серед населення 1837 чоловік були греко-католиками за віросповіданням, 450 – римо-католиками, проте найбільше було юдеїв – 2398 чоловік. Тому, очевидно, в місті було як мінімум дві синагоги, одна з яких дотепер була складським приміщенням, частину якого зараз орендують і роблять ремонт під поки-що невідомі офісні чи побутові, складські приміщення.
При синагозі раніше діяла єврейська друкарня. Цікаво, що умовою відкриття синагоги в Турці було зобов’язання євреїв щорічно жертвувати римо-католицькому костелу дві груди воску та лою на виготовлення свічок. Щоправда, за деякий час юдеї самовільно зняли зі себе таку повинність. Відомо, що з цього приводу місцевий ксьондз Себастьян Дякович скаржився самому цісарю Францу І.
Місцеві займалися обробкою деревини – в місті був водний тартак, також переробляли вовну, виготовляли грубе сукно, частина населення займалася скотарством, риболовлею. Щорічно міщани Звіринця та Середньої Турки були зобов’язані платити податок (далі інформація станом на 1820 рік) у вигляді однієї курки, 12-х яєць, півкопи (30 штук) грибів і 12 ліктів пряжі. Окрім того відробляли панщину на підставі «компланації».
З інфраструктури тут діяв повітовий уряд, староство, повітовий суд, нотаріус і 4-класна школа. Також у Турківському повіті станом на 1884 рік серед чисельних млинів, тартаків та кузень було навіть дві фабрики мила і свічок, одна фабрика паперу (в Лімні) та одна фабрика газованої води. Турківські ярмарки відбувалися 4 рази на рік, а щосереди — торги.
Якщо говорити про систему освіти в усьому повіті, то у ХІХ столітті тут діяло 24 однокласні школи, де викладали українською мовою. Також віддавали дітей на навчання до сусіднього Лаврова, де були отці-василіяни.
У 1947 році через Турку проклали залізницю, яка сполучала Львів та Ужгород. Цей факт теж посприяв розвитку міста, яке до того часу все таки залишалося провінцією з населенням, яке переважно займалося сільськогосподарською діяльністю.
До сьогодні в місті збережені Миколаївська-середня (1739 р.), Миколаївська-горішня (перша половина ХУ століття) та Успенська церкви (1750 р.). Проте до цих пам’яток архітектури ми не встигли дістатися. А ще в Турці що п’ять років проводять Всесвітні Бойківські фестини.
Бойківський край хоч досі недостатньо розвинений і представлений на туристичній мапі України, проте така, на перший погляд, провінційність додає цим територіям особливого колориту. Тут не женуться за туристами, щоб затримати їх на довше, але якщо ви зацікавитеся цією культурою, життям тутешніх привітних людей, то вам радо розкажуть і покажуть все. А якщо справді викликаєте приязнь у місцевих, то ще й залактають бойківські пісні-лактанки, які умиротворять своєю м’якою тональністю та нескінченністю.
Використана література:
+ оповідки місцевих бойків та прекрасного ґіда – пана Миколи Майданського
Фото автора