Цей тур з тих, які називають «сталкерським», чи то пак «андерграундним». Він не пропонує скуштувати сира чи вина, прогулятися романтичними, ошатними вуличками якогось міста і випити кави. Навпаки, на меті є відкриття для себе туристично виснаженої Львівщини наново
Сьома ранку. Львів. Холодно. У суботу зранку вулиці цього міста порожні, ба навіть спустошені, опісля довгого тижня навчань, роботи, поспіху і заторів. Та сьогодні, 27 вересня, позаду Оперного театру купа туристичних автобусів з різними написами турів до Закарпаття, Чернівців, Ужгорода тощо. За рогом – непримітний автобус без таблички-напряму, люди самі здогадуються, що це мандрівка «Жидачівський Люрд» від турагентства «Відвідай».
Цей тур з тих, які називають «сталкерським», чи то пак «андерграундним». Він не пропонує скуштувати сира чи вина, прогулятися романтичними, ошатними вуличками якогось міста і випити кави. Навпаки, на меті є відкриття для себе туристично виснаженої Львівщини наново: відвідати «нетуристичні» провінційні містечка і села, продертися крізь хащі до забутих палаців, дізнатися про історію краю щось більше, ніж написано у Вікіпедії, щось цікавіше, ніж зазначено в туристичних маршрутах. І особливо для нас важливо – запізнатися з духовними перлинами області. Отже, рушаймо!
Але спершу, коротенько про нашого гіда. Микола Майданський співпрацює з турагентством «Відвідай» давно. Це та людина, про яку кажуть «екскурсовод за покликанням». Не маючи спеціальної освіти, але щиро захоплюючись історією і всесвітньою, і України, п. Микола може годинами без спочинку переказувати невідомі, найцікавіші факти з історії, здається, будь-якого краю і часового відтинку. Його оповіді зовсім не скидаються на зачовгані екскурсоводські «подивіться ліворуч, гляньте праворуч».
Ми прямуємо до Старого Роздолу, а п. Микола усе розказує про княжу добу і шляхту в Україні.
Місто було засноване родом Чернієвських у 1596 на одному з торгівельних шляхів Галичини. Ще тоді називали його Роздолом, позаяк під час нападів на місто, його мешканці втікали у схрон до печер. Тоді казали: «Йду на роздолля».
Палац Жевуських-Лянцкоронських. У XVII столітті донька Чернієвських виходить заміж за представника польської шляхти з роду Жевуських Станіслава (львівський суддя на той час), який наказав звести на місці старого замку палац, пізніше перебудований у стилі французького неоренесансу. Цікавий той факт, що засновником роду вважають Івана Ревуху, українця за походженням. Тому згодом ті, хто з цього знатного роду залишилися вірними православ’ю, мають прізвище Ревуські, а ті, хто перейшов до католицизму, називаються Жевуськими.
На ряду з палацом до пам’яток охоронного значення також відносять будівлю місцевої броварні, яка сьогодні, щоправда, у ще більш нікчемному стані, ніж палац. Кажуть, що роздільське пиво було так само відоме, як львівське.
У щойно збудованому палаці знать влаштовувала гучні гуляння і мисливські полювання, на яких дами могли собі дозволити переодягнутися в амазонок. Усі ці маскаради проводили у перервах між війнами. Палац славився в окрузі колекціями предметів мистецтва. До прикладу, тут була галерея з портретами у повний зріст усіх представників роду Івана Ревухи. Частину з цієї колекції можна побачити в сучасному Олеському замку. Коли ж палац перейшов у спадок до Лянцкоронський, тут з’явилася бібліотека з 20 тис. томів, які були у вільному доступі для всіх охочих. У історичних перипетіях частину бібліотеки розкрали.
Кароліна Лянцкоронська (1898-2002) була мистецтвознавцем, як і її прадід, захоплювалася добою Відродження. Під час Другої світової війни стала підпільницею Армії Крайової, була схоплена і відправлена до концтабору, де перебувала до закінчення війни. Після звільнення Кароліна заснувала Фонд ім. Лянцкоронських, який сьогодні підтримує розвиток культури і науки в Польщі. За сприянням цього фонду були створені деякі експозиції в Золочівському замку.
Ще за часів Лянцкоронських поблизу Старого Роздолу знайшли поклади сірки. Спочатку ці поклади, а саме – грязі, насичені сірководнем, використовували в лікувальних цілях. Тож у Роздолі відкрили тоді лікувальний курорт. Згодом, вже за радянських часів, недалеко постало промислове місто Новий Розділ.
У на час палац хоч і перепродували багато разів, та, окрім таблички «обережно – злий пес!», майже нічого не залишилося від величного ренесансного палацу,архітектуру якого в особливий спосіб було «прикрашено» санаторієм, що тут діяв у радянський час.
Монастир кармеліток. У 1648 році неподалік від палацу Жевуські побудували монастир оборонного типу. У 1780 році всі монастирі на території Австрії почали закривати за наказом цісаря, який вважав монахів дармоїдами. Тому десь у той час монастир у Роздолі відкрив шпиталь для важкохворих, у тому числі задля того, щоб довести свою «корисність суспільству». Нині тут інтернат для дітей з особливими потребами.
Давнє місто Удеч (сучасний Жидачів) існувало на теренах Західної України ще у часи білих хорватів, а в Галицько-Волинському князівстві було одним з найбільших міст – знову ж таки завдяки торгівельним шляхам. Хоч і перша літописна згадка про місто датована ХІІ століттям (1164 рік), та археологи тут знаходять докази існування поселення ІХ століття.
Удеч-Зудеч-Жидачів був містом особливого значення у Львівському воєводстві, свідченням чого є хоча б окремий (на рівні львівського) прапор жидачівських загонів у битві під Грюнвальдом 1410 року. На прапорі, а тепер – гербі міста, зображено трьох левів на синьому тлі. Поза тим, Жидачів був одним з найбільших центрів видобутку солі на Галичині. Історики стверджують, що у княжу добу місто мало порт, адже на той час р. Дністер була судохідною. Тепер яр, де, за припущенням, мав бути порт, називають Кораблищем.
Жидачівська Богородиця Втілення Господнього. У самому центрі міста знаходиться своєрідна екуменічна площа, на якій розташовані фактично три церкви різних конфесій: церква Воскресіння Господнього (УГКЦ), костел Успіння Діви Марії (РКЦ) та храм Всіх Святих (УКЦ КП). До слова, костел вважають найстарішою пам’яткою сакральної архітектури міста, що збережена до сьогодні.
У церкві Воскресіння Господнього, в захристі зберігають ікону Жидачівської Богородиці Втілення Господнього. За переказами відомо, що образ «приплив» до передмістя по Дністру десь у XIII столітті. Спочатку ікону поставили в храмі села П’ятничани, проте наступного дня святиня зникла загадковим чином і знову опинилася на березі річки. Тоді ікону вирішили віддати у храм Жидачева, де вона залишається дотепер.
В окрузі Жидачівську Богородицю вважають чудотворною, своєрідним доказом цього є коронація образу за наказом Папи Римського у 1752 році та свідчення людей про зцілення. Унікальність цієї ікони також полягає в тому, що це одна з небагатьох давніх пам’яток українського сакрального мистецтва, що залишається в Україні, а не в Польщі (Богоматір Ченстоховська, Кохавинська) чи Росії (Богоматір Володимирська).
Сьогодні Гніздичів – звичайнісіньке селище міського типу, на території якого знаходиться монастир Чину Найсвятішого Ізбавителя (редемптористів). А буквально ще півстоліття тому село Кохавино було відоме як «Жидачівський Люрд», адже у тутешньому монастирі знаходилася чудодійна ікона Матері Божої Кохавинської і сюди приїжджали християни-паломники різних конфесій. Внизу образа написано: «О Мати Божа, вибрана, Ти є нашою прямою дорогою до Господа».
Отже, коли і як з’явилася Кохавинська Богородиця на дубі при дорозі Жидачів-Руда, ніхто не знає так само, як і не знають автора образа. Збереглися тільки перекази, що та ікона була на дубі «з давніх-давен», і кожен, хто проходив повз неї складав пошану Богові. Більш відомою ікона стала у 1646 році, коли карета дідички с. Руда Анни Воянковської раптово зупинилася перед зображенням Богородиці. Коні вклякли й не рушали, доки пані не вийшла помолитися до образу. Вже з 1650 року образ відомий як чудотворний і знаходиться він у церкві с. Руда.
Згодом у 1680 році за сприянням київської воєводини Терези Виговської у кохавинському лісі будують дерев’яні капличку, де і поміщають ікону. На урочистості був присутній Львівський Архієпископ КонстанційЛипський, також прибуло багато паломників. З того часу і здійснювалися паломництва до Кохавинської Божої Матері. Опісля ретельних досліджень і збору свідчень чуд, у 1755 році Львівський архієпископ Вихицький оголошує образ чудотворним. Майже за сто років починають будувати нову кам’яну церкву св. Ґерарда, де згодом стоятиме Кохавинська Богородиця. Відомо, що художник, оздоблюючи інтер’єр церкви, списав обличчя янголів на стінах з дітей с. Кохавина. Тому у храмовому стінописі не можна знайти жодного однакового обличчя янгола, усі вони – портрети звичайних сільських дітей. Янголів там справді багато.
Повертаючись до історії будівництва: довкола церкви будують монастирський комплекс. Робота затягується. Тільки у 1894 році відбулося посвячення нової романсько-готичної церкви і урочисте перенесення ікони, в якому взяли участь близько 30 тисяч паломників. А на місці, де стояв дуб та перша дерев’яна капличка у 1902 році звели кам’яну каплицю у неоготичному стилі. І вже у 1918 році Кохавинську Богородицю коронували як чудотворну. Під час коронації образу було найбільше прочан: тільки потягами, за переказами, приїхало близько 180 тисяч людей.
Перед Другою світовою війною в монастирському комплексі діяв орден єзуїтів. Тому, коли прийшли радянські війська, монахи, тікаючи, забрали образ Кохавинської Богородиці, щоб убезпечити його від більшовицької наруги. З костелу і каплиці «новоприбульці» позносили хрести, хотіли повалити готичну дзвіницю, та не вдалося. Зробили з церкви льодосховище, а з монаших кімнат — інтернат для дітей з особливими потребами.
З часу незалежності України опікуватися колишнім паломницьким центром почали монахи-редемптористи. Наразі триває реставрація монашого комплексу і храму. Сьогодні тут діє новіціат ЧНІ в Україні.
Це давнє містечко належало до власності роду Виговських, з якого походив український гетьман, відомий своєю перемогою над російською армією під Конотопом, Іван Виговський. У сучасному селі Руда майже нічого не лишилося від попередніх власників, хіба дуб, який, як кажуть, посадив сам гетьман. Натомість, тут нещодавно відкрили перший в Україні музей Івана Виговського. Деякі історики стверджують, що, вірогідно, й могила Івана Виговського може знаходитися у межах с. Руда, а не у Великому Скиті, як свідчить Чернігівський літопис.
Це село цікаве палацово-парковим комплексом ХІХ століття, на території якого тепер школа-інтернат. Палац у стилі австрійських мисливських замків був збудований у 1895 році за наказом місцевого графа Строжинського. Потім маєток перейшов до родича графа – К. Глуховського. Палац також вміщує в собі еклектичні елементи з традицій бароко, ренесансу, класицизму.
Журавно вважають батьківщиною «батька польського письма» Миколи Рея та алебастрового промислу Галичини, проте мало хто знає про величний палац Скринських-Чарторийських, що добуває в містечку свій забутий вік як протитуберкульозний дитячий санаторій. Маєток – взірець французького неоренесансу з виразними елементами модерну (верхні поверхи палацу). Також до палацового комплексу входить дендропарк з деревом гінкго, стробусом та 300-річним тюльпановим деревом.
* * *
Час повертатися додому. Дороги на Жидачівщині вочевидь не для великих туристичних автобусів, тому одного разу ми таки застрягли. Та річ не в тім. Головне, що Львівщина для багатьох показала себе зовсім з іншого, НЕтуристичного, точніше – туристично забутого боку. Обдерті палаци і асфальтне бездоріжжя – так навіть краще, загадковіше; так ліпше сприймаєш легенди і оповіді про життя вельмож і простих людей.