Доктор Георгій Панков. Інтелектуальні досягнення візантійського неоплатонізму нерозривно пов’язані з християнською традицією

Вивчення філософської теології як специфічної традиції в системі релігійної культури набуло широкого поширення в сучасному релігієзнавстві. Важливим завданням у дослідженні зазначеної традиції є осмислення проблеми взаємодії теології й філософії в різних конфесіональних модифікаціях релігійно-філософської думки. Християнська культура – багатовікова традиція з багатим досвідом філософського осмислення численних питань, що входять у богословське коло. Цей досвід характерний для візантійського неоплатонізму, вивченню якого присвячена монографія Чорноморця Ю. П.

Інтелектуальні досягнення візантійського неоплатонізму нерозривно пов’язані з наступною християнською традицією, окремі її ідеї та методи значно вплинули на православну й католицьку думку, що зважає на досвід своїх попередників і реалізує його в процесі богословської творчості. У цьому зв’язку коло поставлених і вирішених у монографії завдань дозволить глибоко й всебічно усвідомити зміст богословської думки, механізми її формування й динаміку розвитку. Таким чином, запропонована Чорноморцем тема дослідження виглядає, поза всяким сумнівом, у релігієзнавчому відношенні актуальною у світлі  вивчення християнської думки в аспектах синхронії й діахронії. У той же час відсутність комплексних досліджень із аналізом еволюції візантійського неоплатонізму вказує на своєчасність і наукову затребуваність такого дослідження.

Особливість рецензованої роботи полягає в тому, що вона виконана на зламі релігієзнавства й історії філософії, що зумовило постановку характерних для них завдань і використання для їхнього вирішення методів, властивих названим дисциплінам. З урахуванням цієї специфіки автором  обґрунтована методологія свого дослідження, заснована на релігієзнавчому і філософському підходах до предмета вивчення.

Привертає на себе увагу обставина, відповідно до якої автор усвідомлено уникав методологічного механіцизму, згідно якої методологічна частина дослідження в основному зводиться до формальної адаптації й механічного застосування до його предмета тих або інших підходів і методів, вироблених конкретно-гуманітарними дисциплінами. Авторська методологія органічно погоджується з вибраним об’єктом і предметом роботи, а її основні положення висунуті з урахуванням характеру й специфіки розглянутої релігійно-філософської традиції. З іншого боку, в роботі використовується методологічний досвід вивчення візантійського неоплатонізму, що не репродукується й не відкидається, але критично переробляється. Аргументованій критиці з боку дисертанта піддаються попередніх дослідників. Викладений критичний аналіз тісно опирається на результати ретельного вивчення автором текстів візантійських мислителів, а також позицією позаконфесійного дистанціювання, якої дотримується Юрій Чорноморець. Ґрунтовне опрацювання текстів візантійських філософів дозволило дослідникові визначити специфіку даного типу філософської думки в розмаїтості її парадигмальних форм. Докладне вивчення категоріального апарату, впровадженого релігієзнавством і філософськими дисциплінами, дало можливість авторові запропонувати власний варіант методологічного підходу до осмислення візантійського неоплатонізму як до своєрідного типу філософствування. Запропонована в монографії методологія є продуктивною й перспективною у сфері дослідження філософської теології взагалі, а також  окремих її історичних презентацій.

Розпочатий Ю. П. Чорноморцем аналіз візантійського неоплатонізму послужив причиною для виділення трьох його історичних форм - метафізики Надбуття Діонісія Ареопагіта, філософії Буття Максима Сповідника й метафізики візантійських есенціалістів VII - поч. CIV ст. Висвітленню кожної із трьох названих філософських систем у монографії присвячений окремий розділ.

У процесі викладу філософських поглядів мислителів неоплатонічної традиції у Візантії основна увага дослідника зосереджена на з’ясуванні філософсько-теологічного обґрунтування ідеї Бога. Саме завдяки цьому в роботі вдалося уникнути недоліків досліджень, у яких візантійська філософська думка відривається від теології. Утім, зміст авторської інтерпретації означеного питання дозволяє прийняти судження, відповідно до якого предметом глибокої стурбованості всіх послідовників візантійських неоплатоніків послужило питання про те, як варто гідно осмислювати Бога згідно його буття (або – надбуття). Кожний послідовник, розглянутої в монографії богословської думки, висунув власний варіант «гідного» вираження Бога в дискурсі філософії, одночасно відтинаючи уявлення «невартого» для Бога характеру. Своїм дослідженням автор наводить читача на думку, відповідно до якої, незважаючи на різнобій у категоріальному вираженні Бога, загальна й характерна риса всіх неоплатонічних концепцій – домінування апофатичної теології, тоді як катафатичний дискурс є або не затребуваним, або незначним додатком апофатики. Дана позиція чітко простежується як на рівні онтологічного, так і гносеологічного обґрунтування ідеї Бога. У монографії переконливо визначені місце й роль онтології, гносеології, космології й філософської антропології як інструментів у конструюванні філософської теології. Осмислення філософської теології в єдності філософського й богословського дискурсів на культурному ареалі візантійської думки представляє значну заслугу даного дослідження.

Найважливіше місце в рецензованій монографії відводиться вивченню еволюції візантійського неоплатонізму. Вирішенню поставленого питання в  значній мірі сприяє з’ясування ролі філософії Платона й Арістотеля в якості інструментів філософської теології. Дослідником переконливо обґрунтовується домінуюча роль філософії Платона в конструюванні теології й метафізики візантійського неоплатонізму, що піддалася реінтерпретації відповідно до християнського світогляду й погляду неоплатоніків. Поряд із зазначеною обставиною, в монографії показане прагнення неоплатонічної думки збагатити платонізм окремими досягненнями філософії Арістотеля,  наслідком чого стало посилення арістотелізації богословської думки й поступове формування схоластики, що чітко простежується на рівні останнього етапу візантійського неоплатонізму.

Основна заслуга монографії Ю. П. Чорноморця полягає в тому, що в ній уперше в релігієзнавстві представлене комплексне дослідження візантійського неоплатонізму як специфічної традиції філософської теології. У роботі докладно проаналізовані ідейний зміст  і процес еволюції  розглянутої традиції протягом дев’яти століть її існування. Динаміка неоплатонізму переконливо розкрита як безустанний пошук мислителями нових форм і способів філософсько-теологічних конструкцій, зумовленого рядом «викликів» з боку культурного оточення. «Відповідями» на ці «виклики» стали інноваційні процеси, глибоко вивчені автором не тільки стосовно змісту філософської теології, але й механізмів її формування. Завдяки вивченню творчих інновацій у сфері візантійської неоплатонічної думки, картина розглянутої традиції представлена в єдності різних суперечливих тенденцій, що співіснують і конфліктують між собою в загальному пошуку оптимальних способів вираження істини. Цим самим, слід зазначити важливою заслугою авторської праці в презентації цілісної, але складної картини візантійського неоплатонізму в аспекті діалектики єдності традиції та розмаїтості в системі її культурного простору.

Не можна не звернути увагу на обґрунтованість рецензованої роботи. Юрієм Чорноморцем опрацьований широкий корпус джерел і дослідницької літератури, значна кількість яких є іноземного походження. Деякі з них уперше використовуються у вітчизняному релігієзнавстві. Зміст монографії Ю. П. Чорноморця свідчить про ретельне й глибоке вивчення зібраного матеріалу і його ефективної артикуляції. У результаті, авторський аналіз поставлених питань виглядає докладним, переконливим і досить аргументованим.

Поряд з вище відзначеними достоїнствами, варто вказати на деякі зауваження й висловити окремі побажання на адресу   дослідження Чорноморця Ю. П.

1. У монографії недостатньо широко розглядаються місце й роль христологічної проблематики у вченні візантійських неоплатоніків, обмежуючи простір її вивчення переважно антропологією Максима Сповідника. Однак рішення окремих христологічних питань  простежується й у Діонісія Ареопагіта, що відводив Ісусу Христу важливе місце в системі небесної ієрархії, а також надавав йому значну роль у встановленні небесного порядку в тварному світі. Сам автор на підкреслює, що теологія пізнього Іоанна Філопона є логічним продовженням христології, антропології й космології Ареопагітіка. Тим часом, у розділі, присвяченому Діонісію Ареопагіту, основна увага приділена дослідженню його теології, космології й антропології, тоді як питання про христологію в ньому фактично не досліджується.

Висвітлення христологічних питань також простежується у вченні Григорія Палами, в якому Ісус Христос розглядається джерелом нетварних енергій, що пронизують тварну природу, із чого виводилася ідея обоження як прилучення тварної природи до нетварної божественної енергії. Автор же, в процесі аналізу філософської теології Григорія Палами, звернув увагу лише на образ Сина Божого в системі тринітарного вчення й не звернувся до христології як до автономної богословської проблеми.

1. У рецензованому дослідженні знехтувана антропологія Григорія Палами, в той час як у процесі викладу вчення Максима Сповідника автор виділив спеціальний підрозділ з метою висвітлення його антропології. Як і Максим Сповідник, Палама обстоював цінність тілесності людини в органічній єдності душі й тіла; стверджував христоцентричну антропологію, що являє собою найважливішу особливість християнської інтерпретації природи людини й змісту його життєдіяльності. Кардіоцентрична позиція Палами сприяла твердженню в православній аскетиці цінність молитви серцем, в який поринає людський розум, що спрямовується до Бога. На думку рецензента, філолофсько-теологічне вчення про людину Григорія Палами являє не менший інтерес у порівнянні з його гносеологією, так що в монографії було б доцільним виділити спеціальний підрозділ з аналізом даної проблеми.
2. Характерною рисою християнського способу богослов’я слугують регулярні посилання на біблійні тексти, які володіють безумовним авторитетом істинності як вираження божественного Одкровення. Однак у роботі найбільша увага приділена використанню неоплатоніками досягнень античної філософії в порівнянні з посиланнями на тексти Старого й Нового Завітів. У зв’язку із зазначеною обставиною було б цікавим на конкретних прикладах візантійської неоплатонічної думки усвідомити питання про характер співвідношення авторитету Священного Писання з авторитетом Платона в рамках розглянутої традиції. З’ясування поставленої проблеми дозволило б, до деякої міри, ширше й глибше представити методологічний арсенал філософської теології й механізми конструювання богословських концепцій.

Зазначені вище зауваження, зовсім не суперечать загальній позитивній оцінці роботи. Монографія Чорноморця Ю. П. виконана на досить високому теоретичному й методологічному рівнях. Аналіз основних положень монографії дає підставу дійти висновку про те, що Чорноморцем Ю. П. зроблений значний внесок у вирішення ряду актуальних проблем в області релігієзнавства. Висновки, сформульовані за темою даної роботи, сприяють подальшим розробкам в області комплексного вивчення найрізноманітніших аспектів релігійно-філософської й богословської думки.