Доктор Олег Хома. Ця монографія може слугувати зразком для інших вітчизняних наукових праць
Окрім надзвичайно цінного бібліографічного блоку, дослідження Юрія Чорноморця ще й руйнує цілу низку застарілих, але міцно усталених у нас стереотипів, найпершим з яких є ідентифікація справжнього автора «Ареопагітик». Втім, гадаю, що найважливішим результатом такої фундаментального праці має стати переосмислення статусу оригінального тексту у вітчизняному історико-філософському дослідженні.
Актуальність монографії Юрія Чорноморця не обмежується лише вітчизняним контекстом і саме це виразно виокремлює її з-поміж численних дисертаційних досліджень, автори яких свідомо спрямовують свої амбіції щонайбільше на «перше введення» чогось у вітчизняний інтелектуальний обіг чи перше «систематичне опрацювання» (звісно ж, «у вітчизняній практиці»). Проте власне обличчя української філософії можуть сформувати лише праці, що долучаються до світових дискусій і до розв’язку проблем, цікавих нині міжнародній «літературній республіці». Юрій Чорноморець сміливо обрав для свого дослідження тематику, що містить чимало нерозв’язаних питань. Причому рівень його амбіцій, що вельми втішає, заснований на, без перебільшень, енциклопедичному знайомстві з предметом і, відповідно, високому рівні обґрунтованості висновків.
Монографію п. Чорноморця виконано на межі релігієзнавства й історії філософії. Вважаю, що саме історико-філософське значення монографії заслуговує на особливо пильну увагу. Для цього існує дві підстави.
По-перше, йдеться про справжнє відкриття нового наукового напряму в історико-філософській науці, адже досі поняття візантійського неоплатонізму як багатосотлітньої філософської течії не набуло чіткого виокремлення, оскільки проблеми періодизації не діставали належного розв’язання через надмірну штучність підходів, домінування наукових стереотипів на кшталт «патристики», нібито несумісної з власне «візантійською» філософією. Юрій Чорноморець, спираючись на єдино можливий у цій царині фундамент, а саме на тексти і засновану на них філіацію ідей, доводить, що «візантійський неоплатонізм» і «патристика» не є взаємовиключними, що таких Отців Церкви, як Максим Сповідник чи Йоан Дамаскін, цілком доречно розглядати і в межах суто філософських течій доби, що постали у процесі подолання/засвоєння античного неоплатонізму. Привертає увагу сама історико-філософська техніка обґрунтування того, що візантійський неоплатонізм був цілісною традицією, яка передбачала взаємодію декількох конкурентних течій, знала свої етапи становлення, впливала на філософську і теологічну думку інших культурних ареалів тощо. Автор ґрунтовно ознайомлений як з історією питання, так і з сучасним дослідницьким контекстом, переконливо полемізує з закордонними колегами, твори яких є провідними у цій царині тощо. Отже, попри будь-які майбутні результати цієї полеміки, можемо обґрунтовано стверджувати про появу нового напряму в світовій практиці досліджень візантійської філософії. Те, що він заснований українським дослідником, є вельми рідкісним, але надзвичайно важливим прикладом для вітчизняної історії філософії, і свідчить, що й за теперішніх умов українські гуманітарії можуть створювати інтелектуальний продукт світового рівня.
По-друге, ця монографія може слугувати зразком для інших вітчизняних наукових праць, відверто кажучи, запроваджує стандарт, на тлі якого сучасні українські дисертаційні «стандарти» виглядають украй непереконливо. Окрім надзвичайно цінного бібліографічного блоку, дослідження Юрія Чорноморця ще й руйнує цілу низку застарілих, але міцно усталених у нас стереотипів, найпершим з яких є ідентифікація справжнього автора «Ареопагітик». Втім, гадаю, що найважливішим результатом такої фундаментального праці має стати переосмислення статусу оригінального тексту у вітчизняному історико-філософському дослідженні. Гадаю, що такі праці сприятимуть повному викоріненню ганебної пострадянської практики, коли історики філософії не спираються на першоджерела, не володіють мовами мислителів, яких тлумачать, не засвоюють усього корпусу їхніх текстів тощо. Юрій Чорноморець довів, що працелюбність і відданість справжнім фаховим нормам дає змогу і в сучасній Україні створювати історико-філософські тексти світового ґатунку.
