Домінікани - Орден Проповідників
Домінікани (домініканці) – монахи Ордену Проповідників, OP (Ordo Fratrum Praedicatorum, OP). Католицький чернечий орден, заснований на початку XIII століття св. Домініком Гузманом, в Тулузі (Франція).
Орден Проповідників був заснований в часи, коли в Західній Європі масово поширювались різні єретичні рухи, які протистояли Католицькій Церкві. На початку XIII століття у Південній Франції діяла група католицьких священиків-проповідників іспанського походження, ціллю якої було протистояння вченню альбігойців (Альбігойці були французькими послідовниками вчення катарів (від грец. Katharos – чистий ). Його суть полягала в дуалістичній єресі, згідно з якою весь світ є творінням злого Деміурга, а тільки людська душа є частинкою добра. Відповідно, завданням людини є звільнення від всього земного, тілесного. Не визнавали віри в воплочення Ісуса Христа, стверджуючи, що він був лише чистим духом, а його тіло було тільки примарою. Катари гостро критикували Католицьку Церкву за обряди, які вважали забобонними церемоніями, а також за недостойне життя (часом розкішне), «обмирщання»духовенства). Керівником цієї групи проповідників у 1207 році став Домінік Гузман. У квітні 1215 року за ініціативи о. Домініка ця спільнота була реорганізована в нове чернече згромадження, яке отримало благословення єпископа Тулузи Фулка. Після консультацій із Папою Інокентієм ІІІ, новий чернечий інститут прийняв та адоптував устав святого Августина. В 1216 році о. Домінік із колегами написали першу частину конституції нового ордену. Зокрема вони наголосили на повній вбогості ченців (це значною мірою було відповіддю на закиди католикам з боку альбігойців). Тому домініканців відносили до одного з «жебруючих» орденів, так званих «мендикантів». 22 грудня 1216 року Папа Гонорій ІІІ буллою Religiosam vitam потвердив заснування нового Ордену Проповідників. Визначну роль у формуванні духовної традиції домініканців відіграв Раймонд Пеньяфортський, один із перших Генералів Ордену, який написав основні правила для свого згромадження.
Ще за життя о. Домініка Гузмана монастирі Ордену Проповідників почали поставати у різних куточках Європи. Цьому сприяло пожвавлення церковного життя після IV Латеранського собору, який відбувся у 1215 році. Домініканці прийшли на допомогу місцевим єпископам, беручи на себе послух проповідників у єпархіях. У 1221 році існувало вже вісім провінцій та 70 монастирів домініканців у Іспанії, Провансі, Франції, Ломбардії, Римі, Угорщині, Англії та Німеччині. До 1228 року були сформовані провінції в Польщі, Скандинавії, Греції, а також на Святій Землі. У 1256 році Орден налічував 13000 членів, а у 1347 – понад 21000. Ще перед заснуванням чоловічої гілки, у 1206 році було засновано жіночу гілку сестер-домініканок у місцевості Пруїль, на півдні Франції. Це були домініканки контемплятивного, тобто споглядального, характеру. А пізніше було засновано також Третій Чин Ордену (устав був затверджений у 1285 році), так звані терціарії, до якого могли приєднуватись також світські люди (Спершу називався Орден братів і сестер покаяння). Перший капітул Ордену відбувся в 1220 році в Болоньї, на якій Домініка Гузмана було обрано знову Магістром Ордену, тобто Головним Настоятелем або Генералом, незважаючи на фізичне вичерпання з приводу невпинних подорожей, проповідування та ночей проведених на молитві.
Головним завданням домініканців стала проповідь, а монастирі Ордену засновувались головним чином у центрах великих міст, де було велике скупчення людей. У сільських віддалених місцевостях домініканці засновували «будинки проповіді», де на деякий час могли зупинятись священики, для провадження інтенсивної євангелізаційної місії. За ініціативи о. Домініка при домініканських монастирях одночасно поставали навчальні заклади, де освіту отримували не тільки члени Ордену, але й єпархіальні священики та семінаристи. Члени Ордену проповідників також залучались в університетську систему освіти. Зокрема домініканці викладали та очолювали кафедри богословських дисциплін в університетах Парижа, Оксфорда, Болоньї, Падуї. Так, в Парижі домініканці працювали над вдосконаленням тексту Вульгати, біблійними коментарями та симфоніями. Домініканський Орден дав світові низку великих богословів, таких як: Альберт Великий, Роберт Кілуордбі, Петро Тарантезький (згодом Папа Інокентій V) та одного з найбільших католицьких богословів всіх часів – св. Тому Аквінського. А по імені домініканця Робера де Сорбона, засновника домініканського колегіуму в Парижі, згодом було названо Університет. Серед членів Ордену проповідників було також багато містиків, як Майстер Екхарт, ЙоганТаулер та Генріх Сузо.
Для кращої підготовки проповідників домініканці готували різного роду матеріали: збірки проповідей, керівництва для підготовки проповідей, книги з ілюстративним матеріалом. Активність Ордену домініканців, яка привертала увагу багатьох людей, з часом призвела до конфліктів із дієцезіальним клиром. Сварки між ченцями і священиками тривали протягом цілого XIII століття. У 1300 році Папа Боніфацій VIII видав буллу SuperCathеdram, якою дещо обмежив діяльність жебраючих Орденів.
Завдячуючи хорошій освіті, яку отримували домініканці, та широкій ерудованості, представників Ордену почали назначати керівниками інквізицій. Цей вибір був зрозумілий з цієї причини, що Орден Проповідників першочергово постав задля протидії єретичним рухам. Окрім цього домініканці часто ставали духівниками знатних родів Європи, проповідниками для хрестоносців, а також виконували дипломатичні місії. На 1500 рік з домініканських монастирів вийшло два Папи, 28 кардиналів та сотні єпископів Католицької Церкви. Домініканці були сповідниками при дворах королів Франції, Англії, Іспанії та Португалії.
Окремою ділянкою діяльності домініканців були місії. Вже у ХІІІ столітті представники Ордену проповідників з’явились в Африці, а в домініканських школах розпочалось вивчення східних мов. На Сході Європи брати проповідники працювали серед балтійських народів, литовців та жителів Русі. 1230 року був заснований монастир під Києвом. У цей час постала також домініканська провінція в Греції та на Святій Землі. Домініканці активно проповідували на тих територіях, які були зайняті хрестоносцями, а також проникли аж до Індії. На території Персії Орден Проповідників зміг створити архиєпархію, яку офіційно встановив Папа Іван ХХІІ, та яка складалась з 6 вікарних єпископств. Проте завоювання Тамерлана перекрили християнським місіям шлях на Схід. Наприкінці XV століття домініканці заснували місію в Конго. У XVI столітті вони заснували свої місії в Латинській Америці, а також на Філіппінах. У 1330 році до домініканців приєдналась група вірменських монахів (вардапетів), які утворили спільноту св. Григорія Просвітителя, яка мала на території Вірменії 50 монастирів.
У XIV-XV століттях в Ордені Проповідників розпочались кризові явища. Перш за все вони були пов‘язані із недотриманням внутрішніх правил. Як протидія цим тенденціям в середовищі домініканців розпочались реформи задля повернення до ідеалу вбогості та сумлінного виконання правил. Реформовані спільноти об’єднувались в обсервації та підпорядковувались напряму керівництву Ордена. Проте ці процеси не призвели до розколу домініканців. А Папа Сикст IV дозволив жебраючим Орденам (домініканці, францисканці, кармеліти та августиніанці) мати власність, що в деякій мірі надало нового дихання й Ордену Проповідників. Сильного удару домініканцям нанесла пошесть «Чорної смерті» – чуми, яка інтенсивно поширювалась в Європі в XIV ст.та забрала сотні тисяч життів.
Вплив домініканців зменшився також після початку Реформації. Багато монастирів та кілька провінцій було закрито. Зменшення впливу відбулось також через постання нових чернечих згромаджень, головно єзуїтів, які зайняли провідні позиції в католицькій Контрреформації. Домініканці брали активну участь в Тридентському соборі та в написанні його документів. Однак нові умови, до яких долучились і політичні зміни у Європі, потіснили позиції домініканців у Католицькій Церкві.
Не зважаючи на це, на початку XVIII століття Орден переживав часи свого піднесення. Кількість членів сягала 40000. У 1720 році існувало 1200 монастирів та 200 домів. Домініканці працювали в Америці та Вест Індії. Але в наступні 100 років ця цифра стрімко зменшувалась. Серед причин занепаду були антиклерикальні настрої в Західній Європі, тиск з боку світських правителів в Франції та Габсбургській імперії. Багато монастирів були закриті. Так, лише в Італії з 750 домів домініканців залишилось тільки 105.
Відновлення розпочалось тільки після 1850 року. Відродження розпочалось із відновлення провінції у Франції, яку очолив Жан Батист Генрі Лакордер. Орден зміг відновити сили після занепаду та оновити зовнішні структури. Було засновано провінцію в Австро-Угорській імперії, відновлено в Іспанії та Бельгії, в Тулузі, Ліоні. Було відновлено юрисдикцію Ордену над іспаномовними провінціями, які раніш відкололись і існували автономно. Проте кінець ХІХ століття став для домініканців знову часом утисків у Франції, Німеччині та Італії з боку світської влади. В цей час домініканці також допомагали Папі Леву ХІІІ у відновленні томістичних студій (що пізніше спричинилося до повстання неотомізму), та взяли під свою опіку богословський факультет в Фрибурзі, Швейцарія. У 1910 році домініканці заснували колегіум «Ангелікум» у Римі. У 1963 році Папа Іван ХХІІІ підвищив колегіум до рівня Університету (Папський Університет Святого Томи Аквінського в Римі). У 1929 році домініканці повернулися до Оксфорда, а у 1939 – до Кембриджа. Орден також заснував Інститут Східних студій в Каїрі.
В ХХ столітті домініканці значною мірою відновили свої старі позиції. Кількість членів ордену збільшилась з 3,5 тисяч членів до 10 тисяч. З середовища Ордену вийшло багато визначних богословів, праця яких кардинально вплинула на роботу ІІ Ватиканського собору. Зокрема, одними з найвідоміших богословів цього часу є Ів Конґар та М.Д. Шені. Важливим поступом у розвитку Ордену стало заснування Американської Провінції св. Йосифа, яка у ХХ столітті (на 1900 рік в США було тільки 100 ченців) значно зросла.
Також у ХХ столітті відбулась реорганізація багатьох ділянок життя домініканського Ордену. Було переглянуто літургійну сторону життя (1923, 1961-65), Конституцію Ордену (1932), правила Третього Чину (1932). Було утворено Інститут історії у 1929 році та літургійну комісію (1924). Домініканці відчули на собі наслідки всіх воєн, які супроводжували ХХ століття. Протягом ІІ Світової війни загинуло понад 100 ченців.
Також у ХХ столітті, окрім своєї освітньої діяльності, ченці продовжили місійну працю. Так, у 1922 році домініканські місії були присутні в 20 країнах, а у 1957 – у 40. Окрім традиційних форм проповідництва Орден увійшов у сферу радіо, телебачення та кіномистецтва. У 1958 році домініканець Генрі Пір отримав нобелівську премію за гуманітарну працю серед біженців.
На сьогоднішній день Орден налічує майже 6000 ченців (з них приблизно 4500 священиків). Орден складається з 47 провінцій, 2 Віце-провінцій і 10 Генеральних Вікаріатів. Орден також включає біля 200 жіночих споглядальних монастирів та понад 50 тисяч терціаріїв. Крім того, з Орденом пов’язані безліч жіночих домініканських згромаджень. На чолі Ордену стоїть Генеральний Магістр, якого обирають на 9 років. В виборах беруть участь провінціали та по 2 представника від кожної Провінції чи Вікаріату. Декілька монастирів (не менше 3) складають Провінцію, на чолі з провінціалом чи пріором. Резиденцією Генерального Магістра є монастир св. Сабіни в Римі.
В Україну та Росію домініканці повернулися на початку 90-х років ХХ століття. В Києві заснували монастир, при якому відкрили Коледж католицької теології, який з 2000 року отримав статус Інституту Релігійних наук. Також була заснована редакція «Парафіяльної Газети», що від 2008 року виходить під назвою «Католицький Вісник». Крім того, при Інституті існує видавництво «Кайрос». У Фастові було повернуто храм, пізніше засновано Дім св. Мартіна де Поррес, який опікується безпритульними дітьми. Так само у Чорткові і Ялті домініканці повернули храми та ведуть у цих місцях парафії. 2010 року Орден Проповідників після 65 річної перерви повернувся до Львова, де займається душпастирством серед молоді. До 2000 року був дім у Мукачеві, в якому виховувалися кандидати до Ордену.
У Росії домініканці мали свій дім у Москві, в якому зараз тимчасово немає спільноти, але брати регулярно відвідують місто для різного роду служіння. У С.-Петербурзі Ордену Проповідників на початку 90-х минулого століття вдалося повернути свій храм св. Катерини Олександрійської у центрі міста, котрий є найстаршим та найбільшим католицьким храмом Росії.
Вбрання братів домініканців є білого кольору, так як у часи заснування Ордену такий колір свідчив про вбогість: не фарбований матеріал для одягу був найдешевшим. На ремні кожен брат носить розарій, який за традицією св. Домінік отримав від Пресвятої Діви Марії. Поверх основної ряси домініканці, особливо виходячи з монастиря, одягають чорний плащ (капу) з капюшоном – чорний колір символізує покуту. Тому в деяких регіонах світу домініканців називають «Чорними Братами», як наприклад в Англії, Black Friars. Девізом Ордену Проповідників є Veritas, «Істина», тому що домініканці в особливий спосіб мають покликання проповідувати всім, всюди і різними способами істинну віру. Також деколи домініканці використовують своїм девізом вислів Томи Аквінського: Contemplata aliis tradere, «Передавати плоди споглядання іншим». Таким чином, Орден Проповідників не просто одне з чинних згромаджень Католицької Церкви, але контемплятивно-чинне, що й було задумом св. Домініка: наслідувати Ісуса Христа, Який спочатку молився до Отця і поширював потім Добру Новину серед народу.
Література:
Офіційний сайт Домініканців в Україні
Католическая Энциклопедия.- Москва: Издательство францисканцев, Т1, 2002. - 973 с.
The New Catholic Encyclopedia, 2nd Edition Vol. 4. Thomson/Gale ; Washington, D.C. : Catholic University of America, 2003 972p.
Доминиканцы // Православная энциклопедия. Т. І5. М., Церковно-научный центр "Православная Энциклопедия", 2000.
