Минулорічний собор УПЦ МП, прозваний «феофаніївським», мав карколомні та без применшення трагічні наслідки. Оголошення про повне відокремлення від РПЦ, вихід з усіх соборних структур під егідою РПЦ і вимушена згода на факультативне поминання Патріарха Кирила спровокували новий виток відцентрових тенденцій, який почався ще в 2014 році. Частина єпархій та громад відмовилась від «неканонічного непоминання» очільника РПЦ, інша, навпаки, оголосила про неможливість такого поминання.
Формально прихильники Московського Патріарха спирались на соборний дозвіл під час воєнного стану самостійно приймати рішення, як влаштовувати своє єпархіальне життя, якщо зв’язки з центром чи між єпархіями будуть ускладнені або неможливі. Нижчестоящим архиєреям було передано частину функцій Синоду та предстоятеля УПЦ з умовою інформування Київської митрополії про зміни. Зрозуміло, що це було зроблено виключно під єпархії, що опинились на окупованих територіях.
Але надана їм «хартія вольностей» не розповсюджувалась на право односторонньо та без відома київського центру виходити зі складу УПЦ та переходити в інше канонічно-адміністративне підпорядкування, навіть в межах однієї помісної Церкви. Попри можливість підтримувати дистанційні контакти з Києвом, низка східних єпархій вирішила самочинно розірвати з ним всі стосунки. Митрополит Онуфрій надто поклався на всесильну церковну дисципліну, якою УПЦ хизувалась 30 років. Але не зміг втримати процес розпаду колись найпотужнішої церковної структури в Україні.
«Втікачі» апелювали не тільки до канонів, відповідно до яких, на їх думку, саме зв’язок з Патріархом робить церкву благодатною. Було згадано «заповіт» донецького «старця» Зосими Сокура, який наставляв, що у випадку розриву УПЦ з Московським Патріархом необхідно терміново припиняти поминання митрополита Київського і переходити в пряме підпорядкування очільника РПЦ.
Ззовні все виглядало як логічна реакція проросійського активу на «неканонічний» розрив з РПЦ. Але є нюанс, який примушує в цьому засумніватись. Ще до «феофаніївського» собору, буквально через місяць після початку відкритого вторгнення росіян в Україну, рішенням Синоду РПЦ від 24 березня 2022 року було утворено управління Московської патріархії у справах єпархій у країнах близького зарубіжжя під керівництвом митрополита Крутицького та Коломенського Павла. Щоб не було двозначних трактувань, заступник голови ВЗЦЗ МП протоєрей Ігор Якимчук прямо сказав, що «до його (управління) компетенції входять і єпархії на території України».
Аннексія трьох кримських єпархій не стала сюрпризом. Вони були зареєстровані за російським законодавством ще в 2014 році, повністю інтегровані в російський церковний простір, тому їхнє офіційне включення до складу РПЦ було лише технічною справою. А от з деякими іншими єпархіями УПЦ, що опинились на окупованих територіях, відбулась справжня детективна історія.
Першою з потопаючого корабля зіскочила Ровеньківська єпархія, яка вже в травні 2022 року оголосила про відмову від рішень «феофаніївського» собору. А 16 жовтня 2022 року, після включення окупованих територій до складу Російської Федерації, синод РПЦ задовольнив звернення єпископа Аркадія та єпархіальної ради прийняти церковну одиницю УПЦ до складу РПЦ. Прохачі запевняли, що регулярне контактування з Києвом відсутнє, а налагоджувати благополучне церковне життя якось треба. По обидвох пунктах вони, м’яко кажучи, злукавили – не в ХІХ столітті живемо. 29.11.2022 р. єпархію було зареєстровано за російським законодавством. УПЦ аннексію не визнала і продовжувала вважати єпархію своєю. Прецедент «чесної підлості» було створено.
Дещо інша історія сталась з Бердянсько-Приморською єпархією УПЦ. 16 травня 2023 року Синод РПЦ розглянув прохання священнослужителів прийняти їх під омофор Патріарха Кирила – і не зміг їм відмовити. Згоди чи благословення правлячого архиєрея митрополита Єфрема під зверненням не було, оскільки незадовго перед цими подіями він втік з єпархії начебто під приводом «лікування за кордоном». Але для бердянського проросійського активу він «де-факто відмовився від подальшого виконання своїх архипастирських обов’язків». Були свідчення, що вимога переходу в РПЦ не викликала у Єфрема великого ентузіазму, але публічно виступити проти він не наважився. По факту рейдерства Єфрем піддав забороні кількох священників, які, за його словами, узурпували керівництво в єпархії і протиснули таки звернення до Москви. Патріарх Кирил очікувано заборону проігнорував, а самі заборонені навіть не стали витрачати час на апеляцію.
Наскільки добровільним було рішення всього кліру єпархії, важко судити: тиск окупантів на релігійні організації ніхто не скасовував. Наприклад, священник Луганської єпархії Феогност Пушков повідомив, що «немає у Бердянську промосковських попів. Тиснуть на них нехило – сильніше, ніж на нас. Я спілкуюсь із тамтешніми отцями. Вони просто виють! Не варто їх записувати у вороги». За словами інших обізнаних осіб, багато кліриків УПЦ просто виїхало з окупованих територій. Не дуже хочеться ставати адвокатом диявола: що зроблено, то зроблено.
23 червня 2023 року єпархію було зареєстровано в новому статусі за російським законодавством. А на вакантну кафедру було призначено російського «варяга» — Іскітимського єпископа Луку, який очолив Бронницьке вікаріатство з титулом «Преосвященний Бронницький». Таким чином, насьогодні Бердянською єпархією керує не повноцінний єпископ, а вікарій. Парадокс в тому, що оригінальний Бердянський єпископ ніким (в тому числі патріархом Московським) не звільнений, а двох єпископів з однаковим титулом в одній єпархії за канонами бути не може. З чим пов’язаний такий казус, важко сказати. Мабуть, з невпевненістю керівництва РПЦ, що «Росія тут назавжди». Або поки не знайдуть повноцінного єпископа з відповідним звільненням нинішнього єпископа в екзилі. Новий керуючий вже відзначився активною підтримкою окупантів і втягнув місцевий клір в карго-культові обряди освячення російських солдат і їхньої зброї.
А от з Донецько-Маріупольською та Горлівсько-Слов’янською єпархіями стався гучний скандал. 14 липня з’явилось повідомлення в телеграм-каналі дотепер нікому не відомого отамана Всевеликого Війська Донського про те, що ці дві східні єпархії УПЦ перейшли в пряме підпорядкування Патріарху Кирилу. З його слів виходить, що вже довгий час (очевидно, після «феофаніївського» собору) числені громади бомбардували Патріарха Кирила слізними проханнями прийняти ці єпархії до складу РПЦ. «Ми написали сотні звернень до Російської Православної Церкви з проханням прийняти наші єпархії до РПЦ. Радий повідомити, що наше прохання було почуте: Російська Православна Церква ухвалила рішення про реєстрацію Донецької та Маріупольської, а також Горлівської та Слов'янської єпархій у РПЦ. Я щиро вдячний правлячому духовенству через те, що вони підтримали ці звернення».
З цих слів можна зрозуміти, що мова йшла не про консолідоване офіційне прохання єпископських зборів на чолі з правлячим архиєреєм, яке б мало пройти класичну процедуру слухань на синоді РПЦ. Єпархіальне керівництво (яке, на відміну від ситуації в Бердянській єпархії, було на місці) вирішило провернути справу, представивши все ініціативою знизу. Відкрито та чесно повідомляти про свої кроки в напрямку виходу з УПЦ ніхто не став витрачати час. Так само кулуарно РПЦ (точніше, персонально Патріарх Кирил) анексувала ці дві єпархії, причому якимось дуже екстравагантним способом – «ухваленням рішення про реєстрацію» під своїм брендом.
Поки всі ламали голову, що це було, 15 липня митрополит Сумський Євлогій повідомив, що Донецьку єпархію начебто перереєстрували без відома та згоди митрополита Іларіона.
Важко уявити, що правлячий архиєрей віджатої єпархії ані сном, ані духом не підозрював таке віроломство з боку господина і отця. Сам Іларіон ніяк не прокоментував ситуацію, але через декілька днів з’явився у Москві на Архиєрейській нараді РПЦ. Не дуже віриться в нестерпне бажання митрополита, уродженця Львівщини та члена синоду УПЦ, стати пересічним єпископом РПЦ з невизначеною долею. А отже, не виключено, що найближчим часом йому можуть підшукати більш лояльну та системну заміну.
В РПЦ швиденько прокоментували казус. Заступник керуючого справами Московської патріархії єпископ Зеленоградський Сава (Тутунов) пояснив, що «зараз відбулася реєстрація цих єпархій за російським законодавством, і в цьому нічого особливо сенсаційного немає. Звичайно, релігійні організації, що діють на території Росії, мають бути юридично оформлені, як це передбачає російське законодавство». Та й взагалі «різні єпархії, які були донедавна на території України, у тому числі Луганська, Бердянська та інші, завжди були частиною Російської православної церкви, але тільки їхній зв'язок із патріаршим престолом здійснювався через митрополита Київського та через Синод Української православної церкви у м. Києві».
Тобто, кримські єпархії з 2014 року могли бути зареєстровані за російським законодавством, але як freikirchen, без офіційної прив’язки до РПЦ. І 8 років робили вигляд, що вони ще в складі УПЦ, доки не пройшли офіційну процедуру переходу безпосередньо до РПЦ – через подання звернення до Патріарха Кирила та ухвалу синоду РПЦ. Єпархію на новоокупованих територіях було перереєстровано після рішення синоду. А зі східними єпархіями вже вирішили не церемонитись – спочатку їх прикровенно зареєстрували, залишивши синодальну легалізацію на потім. Як можна в Росії зареєструвати релігійну організацію, яка самочинно приписала себе до релігійного центру – залишається загадкою.
Але це ще не кінець детективу. Одночасно з’явилась інформація про юридичну реєстрацію Луганської єпархії в складі РПЦ. Та як виявилось того ж дня, згідно з реєстром юридичних осіб Луганську єпархію УПЦ було перереєстровано як єпархію РПЦ одночасно з Ровеньківською аж 29.11.2022 р. Ситуація дещо дивна. З одного боку, в жовтні 2022 року депутат Держдуми РФ Сергій Гаврилов заявляв, що від Луганської єпархії вже було прохання про перехід в РПЦ. З іншого боку, в січні 2023 року представники цієї єпархії запевняли, що єпархія «лише стоїть на шляху» до прямого підпорядкування патріарху Кирилу.
Навіщо і кому була потрібна така конспірація – питання риторичне.
Здається, попереду УПЦ чекають ще неприємні сюрпризи. Так, виконуючий обов’язки «голови ЛНР» Леонід Пасічник повідомив, що і Сєвєродонецько-Старобільська єпархія неофіційно перейшла в пряме підпорядкування РПЦ. «Глави Луганської та Алчевської, Сєверодонецької та Старобільської, а також Ровеньківської єпархій неодноразово зверталися до мене з питаннями про своє майбутнє. Як і в інших випадках, я сказав їм: правильно робити так, як хочуть жителі Луганщини. Я радий, що духовенство вирішило підтримати звернення мешканців нашої республіки про реєстрацію єпархій у складі Російської православної церкви... Дякую керівництву РПЦ за готовність прийняти наші єпархії».
Не виключено, що процес анексії десь під килимом триває. Проте дані про реєстрацію Сєверодонецької єпархії у складі РПЦ поки відсутні, та й митрополит Никодим, за чутками, не рветься в обійми Патріарха Кирила.
Про бажання Новокаховської єпархії перейти до РПЦ було повідомлено одразу після «феофаніївського» собору, в травні 2022 року. Начебто всі громади та священники поділяють позицію «об’єднання з Материнською Церквою». Оскільки ця єпархія теж знаходиться на окупованій території, то теоретично в осяжному майбутньому релокація може трапитись і з нею. Інше питання, що у Патріарха Кирила, скоріш за все, немає стовідсоткової впевненості, що на «нових територіях» буде «Росія назавжди». Та й не факт, що перехід в РПЦ буде сприйнято зі захватом всім кліром та паствою – місцева окупаційна влада неодноразово скаржилась на велику кількість «ждунів».
В складному становищі наразі знаходиться Запорізько-Мелітопольська єпархія, частина якої потрапила під російську окупацію. Ще в жовтні минулого року представники окупаційної влади на Запорожчині повідомили про готовність та бажання місцевих єпархій увійти до складу РПЦ навіть до завершення «звільнення територій», але офіційно єпархіальне керівництво не зверталось до Патріарха Кирила, начебто побоюючись репресій щодо митрополита Запорізького Луки.
Історія знов актуалізувалась навесні 2023 року завдяки тим самим казакам, яких багато років ретельно опікав владика Лука. Вони повідомили, що написали звернення до Патріарха Кирила з проханням забрати запорізькі єпархії в РПЦ.
Настрої самого Луки, за словами свідків, проросійські. Але його кафедральне місто єпархії – Запоріжжя – знаходиться на неокупованій території, тому уявити російський демарш митрополита Луки в таких умовах дуже важко. Однак у єпархії є і окупована частина – Мелітопольська, яка вже активно інтегрується в структуру РПЦ.
Але 13 травня цього року митрополит Лука виголосив цікаву проповідь, яку можна інтерпретувати як наїзд на бердянських перебіжчиків. Владика гнівно затаврував тих, хто відмовляється підкорятись своєму єпископу та створюють самочинні скопища, хоча єпископ не був засуджений за єресь. Причому, як вбачається з контексту, мова йде не про Патріарха Кирила, а про безпосереднього правлячого архиєрея.
Згадав про священницькі присяги на вірність своєму правлячому архиєрею, що приносяться на Євангелії, порушення яких прирівнюється до клятвопорушення. Це дуже сильний аргумент проти свавілля бердянських заколотників, які самочинно визначили «недієздатність» митрополита Єфрема і проігнорували його заборони. Достатньо згадати, яке містичне значення в УПЦ надавали цим присягам, коли мова йшла про перехід до ПЦУ. В принципі, такий підхід можна застосувати і до єпископів УПЦ, які перевели свої єпархії в РПЦ без згоди безпосереднього правлячого архиєрея (тобто, митрополита Онуфрія).
Далі Лука наводить приклад, що єпархії продовжували поминати свого єпархіального єпископа, навіть коли його арештовували, ув’язнювали або висилали. А проблем, каже владика Лука, з комунікацією в сучасному світі немає: є інтернет, соцмережі, месенджери, та й узагалі духівники минулих століть підтримували зв’язок через листування.
Отже, скоріш за все, митрополит Лука свою єпархію Патріарху Кирилу не здасть. Але це не точно.
Щодо спроможності церковного проводу УПЦ в особі її синоду адекватно зреагувати на всі ці події більшість спостерігачів висловлює глибокий песимізм. Концепція митрополита Онуфрія про церкву, яка живе у власному часовому вимірі, не зважаючи на те, як змінюється оточуючий світ, призвела в тому числі до повної нездатності формувати притомну інформаційну політику. Проблема посилюється невиліковною неповороткістю та обмеженістю церковного проводу. В результаті think tank УПЦ постійно видає на-гора чудернацькі релізи, які лише демонструють масштаби когнітивних викривлень керівництва цієї Церкви.
Так, наприклад, один з спікерів УПЦ протоєрей Миколай Данилевич не став вигадувати велосипед і просто повторив слова Савви Тутунова: «Наскільки видно зі ЗМІ, то мова йде про юридичну перереєстрацію, а не про канонічне підпорядкування. Канонічно ці єпархії залишаються в УПЦ».
Реакція нагадує відомий мем з одного анекдоту – «знов ця клята невизначеність!». Сміх сміхом, але по факту це десь так і є.
Тут, правда, хочеться звернути увагу на інше. Розділяючи юридичну реєстрацію і канонічне підпорядкування, отець Миколай нівелює всі аргументи УПЦ, що її новий статут начебто відображає канонічний стан. Якщо за новим статутом Луганська єпархія належить до РПЦ, а канонічно це нічого не значить, то, за логікою, «самостійні» норми статуту УПЦ теж абсолютно не відображають її реального канонічного статусу.
Отже, маємо парадоксальну ситуацію і з канонічної, і з церковно-адміністративної, і з юридичої точки зору.
Спікери РПЦ всіляко доводять, що жодної аннексії не було, мова тільки про державну перереєстрацію та адміністративне підпорядкування Патріарху Кирилу для полегшення поточної діяльності єпархій на окупованих територіях. Одна з єпархій керується російським вікарним єпископом без відсторонення архиєрея УПЦ, три з них перереєструвались під брендом РПЦ без затвердження Синодом. На окуповані частини тих, що продовжуть числитись за УПЦ, регулярно навідуються російські єпископи, не претендуючи на посаду правлячого архиєрея.
Така тактика вписується в слова заступника директора Інституту Європи РАН Романа Лункіна: «навряд чи варто очікувати від РПЦ, що на нових територіях буде створено регулярні єпархії Російської Церкви. Швидше, вони отримають той чи інший особливий статус управління патріархом, а їхніми справами займатиметься створена спецкомісія». Очевидно, під спецкомісією розуміється те саме управління РПЦ у справах єпархій у країнах близького зарубіжжя.
Схоже, на наших очах на так званих «нових територіях» України народжується нова канонічна аномалія на кшталт «нових земель» в Греції, єпархії яких знаходяться в подвійному підпорядкуванні Елладської архієпископії і Константинопольського Патріархату. Різниця лише в тому, що грецькі «нові землі» не знаходяться під чиєюсь окупацією, доступ до них відкритий, а нестандартний статус є результатом дуже складних взаємних домовленостей між двома Церквами.
Втім, є свідчення, що митрополит Онуфрій таки був в курсі «рокировочки».
Навіть якщо припустити, що Київська митрополія непублічно і погодилась на такий «схематоз», у неї будуть проблеми, як це пояснити своїй пастві – принаймні її патріотичній частині. Але і для новоспечених російських єпархій все виглядає не дуже пристойно – їх по факту лише «взяли під опіку», і не більше того. А от Патріарх Кирил має великий коридор для маневру: з одного боку, подарував східним єпархіям ілюзію «повернення в матушку-Росію», з іншого – якщо «СВО» не вигорить, завжди можна відіграти все назад.
За великим рахунком, ніщо не заважає Патріарху Кирилу перекроїти адміністративний устрій УПЦ так, щоб не залишалось єпархій, розділених по лінії фронту. Тобто, з Запорізької єпархії в обхід проводу УПЦ виокремити Мелітопольську єпархію і поставити туди російського варяга. Кінець кінців, домовитись з кожним провінційним єпископом і з’їсти свою філію по шматочках набагато простіше. Все це – наслідки безконтрольного дроблення єпархій заради чиїхось єпископських амбіцій та нездорового бажання проводу УПЦ накрутити статистику.
Нестандартна ситуація ставить перед УПЦ багато канонічних питань, які, своєю чергою, викличуть певну реакцію державних органів. Наприклад, як Київ буде ділити з Москвою одну єпархію, єпископ якої, перебуваючи на окупованій території, перереєстрував її під РПЦ? І для України, і для Росії така єпархія вважається неподільною. РПЦ не створювала паралельну церковну одиницю, а відтяла існуючу «з усіма потрохами» (частина яких, правда, поза її зоною досяжності). УПЦ скільки завгодно може вважати її (і її єпископа) своїми – для українського законодавства така релігійна організація перетворюється на паперову примару. Адже не може одна релігійна організація бути зареєстрована на дві юрисдикції.
Що УПЦ буде робити з єпископом, який окуповану частину своєї єпархії перевів в РПЦ, а неокупована залишилась під контролем ЗСУ? Призначати на неокуповану частину тимчасового єпископа, чи залишати колаборанта? Втім, можна діючого зрадника звільнити, а на бунтівну кафедру призначити українського єпископа «в екзилі». Але два конкуруючих єпископа однієї церкви (sic!) на ту саму єпархію – погодьтесь, надто екстравагантно. Можна неокуповану єпархію виділити в окрему церковну одиницю, але це знов-таки вимагатиме реєстраційних змін. Можна навіть перевести Святогірську лавру в ставропігію, щоб ускладнити її захоплення Патріархом Кирилом.
Якщо підходити прискіпливо, то на території України з’явились нелегальні єпархії РПЦ, чий юридичний статус (вже не кажучи про канонічний) не врегульований. І для держави, і для Церкви це ситуація відверто патова.
Напрошується висновок: де-факто обидві сторони – і УПЦ, і РПЦ – денонсували грамоту Патріарха Алексія про незалежність і самостійність УПЦ. «Феофаніївський» собор відмовився від виконання низки умов і вимог, на підставі яких УПЦ отримала суб’єктність в 1990 році. Декоративне посилання на грамоту Алексія ІІ виглядало не більш ніж амулет, який мав би захистити «заколотників» від застосування Кирилом канонічних покарань. Як бачимо, трюк не спрацював: Патріарх Кирил всупереч розділу ХІ статуту РПЦ про статус УПЦ почав процес її знищення.
Тож на даний момент УПЦ втратила 8 єпархій: Сімферопольську, Феодосійську, Джанкойську, Бердянську, Ровеньківську, Горлівську, Донецьку та Луганську. Під питанням – Новокаховська, Сєверодонецька, Запорізька (принаймні в тій частині, що знаходиться на окупованій території). Завдяки героїчним діям ЗСУ вдалось втримати частково Херсонську, Ізюмську, Харківську та Запорізьку єпархії.
Але це ще не кінець. Після обстрілу Одеси, коли російськими ракетами було напівзруйновано Спасо-Преображенський собор УПЦ, вікарій Одеської єпархії Віктор здійснив різкий демарш в бік Московського Патріарха. На що отримав погрозу через так званого Африканського екзарха Леоніда Горбачова, що «єпархії УПЦ МП і далі будуть переходити в підпорядкування Патріарха Московського і всієї Русі». Хто ще долучиться до патріаршого пілотного проекту «цап-царап» — залежить тільки від ЗСУ.
Здавалося б, відторгнення найбільш проросійських єпархій, які залишились на окупованих територіях, дає УПЦ МП шанс зняти з себе тавро зрадників. Мовляв, тепер вони не наші, і відповідальності за їхні дії ми не несемо. Втім, проблема полягає в тому, що скільки не переписуй сторінку сайту, всі попередні його версії зберігаються в кеш-пам’яті, яку можна відновити через веб-архів.
##DONATE_TEXT_BLOCK##