Настрої в країні щодо діяльності УПЦ МП все більше радикалізуються. Це й не дивно. Пішли перші вироки щодо кліриків-колаборантів, відкрито понад 30 кримінальних справ, проводяться обшуки та огляди приміщень цієї Церкви, в ході яких з’являються пікантні і не дуже, знахідки. Громадська думка вимагає негайної ліквідації цієї інституції, що бачиться як прийняття закону, де має бути написано «ЗАБОРОНИТИ».
Ця частина людей чомусь думає, що церковні інституції – це як партії. Прийняв закон – і всі розбіглися. Та чи розбіглися, навіть коли йдеться про партії? А хто ж тоді у Верховній чи у місцевих радах голосує? Чи не депутати, які обиралися від заборонених партій? Формально змінивши назви своїх об’єднань, чи змінили вони свої світоглядні установки? А з Церквами (віруючими) все набагато складніше – за віру люди готові йти на значно більші жертви. Наприклад, у Росії навіть кримінальне переслідування за належність до певної релігійної організації (РО) не призводить до її зникнення.
Поділяючи загальну думку про необхідність позбавитися п’ятої колони у вигляді Російської Православної Церкви в Україні, пропоную все ж подумати про досягнення бажаного результату за медичним принципом – «не зашкодь». Бо отримавши негайну сатисфакцію у вигляді «заборони», потім не знатимемо, що з нею робити.
Почнемо із того, що проблема нового закону із умовною назвою «про заборону УПЦ МП (РПЦвУ)» не в тому, чи добре він написаний, чи недолуго, як нинішні варіанти. Цей закон дозволить РПЦвУ затягнути час (від 6 до 24 місяців). За цей час увага українського суспільства буде постійно відволікатися від цієї організації, але вони системно «працюватимуть» із увагою закордонних інституцій, які чутливі до утисків у сфері свободи совісті.
Всі, хто хоч трохи знайомий із особливостями законотворчості в Україні, погодяться, що проєкт від опозиції має мало шансів на прийняття. Влада буде чекати на урядовий проєкт, який навіть за найоптимістичнішими очікуваннями, зможе потрапити у зал ВР України не раніше весни наступного року. А якщо йдеться про схвалення чи не схвалення (а тоді – робота із зауваженнями) міжнародними інституціями (Венеційською комісією, наприклад), то це літо-осінь. Нас чекатиме епопея «за» і «проти», баталії у ВР України і суспільстві з прийняттям і т.п. Фактично йтиметься про «пускання пару у свисток».
Але, змоделюємо ситуацію – прийняли!
Включається варіант офіційної критики України від заполітизованих міжнародних правозахисних організацій та урядових структур (аж до санкцій). Достатньо сказати, що наразі в Україні ще тільки відбуваються огляди лавр та монастирів (обшуки відбулися лише у Тульчинсько-Брацлавській та Кіровоградській єпархіях), а вже у США (де до цієї теми особливо чутливі) готується думка про «гоніння на релігійну свободу» і необхідність урізання допомоги Україні.
Майже впевнений, що відбудеться блокування закону в «справедливих» і «зовсім не упереджених» українських судах (свої можливості в цьому В.Новинський вже показав на прикладі закону про зміни у назвах РО – №2662). Очевидно, що відбудеться подання і у Конституційний суд, і буде спроба заблокувати його через цей орган. З огляду на невідповідність ст.35 Конституції України самої ідеї «заборони» будь-якої релігійної організації, є велика вірогідність скасування нового закону у КС.
Відтак часову перспективу початку дії такого закону визначити практично не можливо. Окружний адміністративний суд Києва (ОАСК), наприклад, майже чотири роки не розглядає «по суті» позовну заяву УПЦ МП щодо закону 2662.
Втратимо золотий час, а УПЦ МП зуміє адаптуватися до нових умов, згуртувати своїх прихильників та надати їм нові стимули й аргументацію до опору. «Стояння у вірі» - один із улюблених прийомів «роботи із віруючими» московського православ'я уже багато віків. За цей час, цілком можливо, у суспільстві виникне «втома» від теми і воно переключиться на якісь інші, можливо не менш нагальні проблеми. Це вже було в нашій недавній історії, коли рівень підтримки ідеї помісної Церкви впав із 51% у 2007 р. до 21% у 2013 році.
Проте наявність і діяльність в Україні структур УПЦ МП у нинішніх її варіантах – одна із ключових проблем в аспекті загроз національній безпеці!
Адже це фактично не контрольована можливість ідеологічного впливу на жителів країни, про роль якого у підготовці нинішньої війни Росії проти України релігієзнавці пишуть вже багато років. Це – канал поширення українофобських ідеологій «русского міра», «трієдіной Русі», «царєбожія» і т.п., виховання і вербування «любітєлєй русского міра» тощо.
Важливим кроком у протистоянні цьому каналу впливу став закон 2662 (внесення змін у назви РО), який дозволяє надавати віруючим об’єктивну інформацію про РО, яку вони відвідують. З цього часу мімікрія та маскувальні заходи УПЦ МП набули «промислових масштабів». Власне, і рішення псевдо-Собору УПЦ МП від 27 травня 2022 р. теж пов’язані із намаганням віднайти шляхи для уникнення потрапляння під дію закону 2662 (псевдо-Собор він тому, що відбувся із порушенням Статуту УПЦ МП – делегатів на цей Собор ніхто не обирав, адже обиралися делегати на нестатутну «церковну нараду»). Але до цього закону 2662 ще повернемося.
Отже, щоб припинити деструктивну діяльність УПЦ МП, подані три законопроєкти щодо її заборони, або заборони «релігійних організацій, що мають керівні центри на території держави-агресора». Щодо перших двох із них вже зроблено ґрунтовний і слушний аналіз.
Із загальних висновків щодо цих законопроєктів:
- №7204 (від 22.03.2022), ініціатор Оксана Савчук, «Про заборону Московського патріархату на території України».
- № 7213 (від 26.03.2022). Ініціатори – Інна Совсун та інші. «Про внесення змін до ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації».
- № 8221 (від 23.11.2022). Ініціатори – Микола Княжицький та інші. «Про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій»
Аналізуючи ці законопроєкти, можна вказати, що авторами не запропоновано системного, скоординованого з іншими законодавчими актами і конкретного юридичного інструментарію досягнення поставленої у назвах законопроєктів мети.
Це стосується:
Відтак запропоновані законопроєкти є швидше деклараціями про наміри та інструментом морального впливу, аніж реальним механізмом вирішення питання. Ці законопроєкти не варто навіть доопрацьовувати, оскільки мають хибну концепцію, що базується на пострадянських підходах до вирішення питань у сфері свободи совісті (заборона як базова методика «вирішення» проблеми).
Є велика ймовірність, що і той законопроєкт, який буде розроблений Кабміном (на виконання постанови РНБО від 01.12.22 та відповідного Указу Президента), не вийде за межі окреслених нами парадигм.
Такий базовий підхід «дозволить» Україні отримати всі можливі санкційні й репутаційні втрати на міжнародній арені, але ми не отримаємо співмірних втратам результатів, очікуваних від прийняття подібних законопроєктів. Адже пропонований механізм «заборони» фактично стосується лише припинення реєстрації юридичної особи. Чинне законодавство дозволяє діяти релігійним організаціям без державної реєстрації і навіть без повідомлення про це органів влади. Звузити чи відмінити цю норму закону теж не вдасться (це буде антиконституційно).
Тобто «заборона» не матиме наслідком припинення фактичної діяльності об’єднання віруючих. Умовно кажучи, хто і яким чином буде забороняти участь клірика «забороненої» Церкви наприклад, у похороні віруючого? Приклади і традиції «катакомбників» у нас уже були – нині про це пишуться книги і дисертації. Чи варто їх повторяти?
Крім того, УПЦ МП вже давно приміряє на себе роль «гонимої» (переслідуваної) Церкви – про це вони роками заявляють на всіх міжнародних форумах, де вони бувають чи, вірніше, де їх пускають. Але донині причиною «гонінь» була лише зміна юрисдикції громад – переходи вони називають «тиском», «рейдерством» тощо. Із прийняттям закону про «заборону» УПЦ МП (що у світі буде потрактовано як наступ на віру) пропагандистська машина РФ отримає неспростовні аргументи не лише для роботи на міжнародній арені, але й для ідейного обґрунтування війни проти України. Тоді будуть боротися не просто із якимись абстрактними проєвропейськими «сатананістами», а «відстоювати права» «гонимих православних віруючих».
Крім цього, заборона Церкви фактично і не можлива – вона не є юридичною особою. Тобто забороняти (у кожному конкретному випадку через судове рішення) необхідно кожну громаду індивідуально (біля 11 тисяч судів). І у кожному випадку держава має надати неспростовні докази порушення чинного законодавства, перелік яких є у законі.
Належність до якогось закордонного центру (навіть країни-аґресорки) не може бути підставою для заборони (розпуску, ліквідації) громади – ця логіка не буде зрозумілою ні борцям за свободу совісті на «колективному Заході», ні українським віруючим. Тут може йтися лише про назву чи якісь інші обмеження діяльності релігійної організації, а не її розпуск і «унеможливлення діяльності» через належність до означеного закордонного центру. Адже «підпорядкування» – це ще й еклезіологічна проблема буття (функціонування) Православної Церкви. Єпархія чи громада у православ'ї не може існувати само по собі, але це вже інша тема.
Чи можемо ми, без прийняття нового закону і без втрати часу, досягти цілей, які покликані вирішити пропоновані законопроєкти – йдеться передусім про запровадження механізму позбавлення громад, які мають свій керівний центр у країні-агресорі, статусу юридичної особи?
Чи можемо ми забезпечити надання вірянам об’єктивної інформації про ту релігійну організацію, в якій вони знаходяться?
Як не дивно, ці питання вже вирішує чинний ЗУ (2662-VIII, від 20.12.2018) про зміну назви релігійних організацій, керівний центр яких розташований в країні-агресорі. Не дивно, що цей закон свого часу очікувано викликав шалений опір з боку прихильників УПЦ МП. Ще у січні 2019 р. було подання 49 народних депутатів до Конституційного суду України щодо розгляду конституційності цього закону. Воно досі на розгляді без видимого руху. Хоча розгляд у КС не скасовує дію закону.
УПЦ МП подала також у квітні 2019 р. позов в Окружний адміністративний суд Києва (ОАСК). Суть позову – визнати наказ Мінкульту про проведення релігієзнавчої експертизи незаконним. І це при тому, що Мінкульт зобов’язаний був це зробити для виконання норм закону!
Але в ОАСК у цьому не помітили ніякої логічної суперечності і відкрили провадження. 22 квітня 2019 р. було ухвалено рішення про «забезпечення позову», яким ОАСК заборонив вчиняти будь-які дії щодо реєстрації релігійних центрів УПЦ МП (загалом 265 юридичних осіб – єпархії та монастирі), які залучені судом до участі у справі в якості третіх осіб. З того часу справа не розглядається.
Поза тим, закон діє стосовно місцевих громад – у цій частині його ніхто не скасовував, не блокував, не оскаржував. Строк внесення змін до статутів місцевих громад закінчився ще 26 жовтня 2019 року. З того часу їх статути не дійсні і вони не мали б вчиняти ніяких дій, пов’язаних із статусом юридичної особи, допоки не приведуть документи у відповідність до законодавства. Це означає, що вони не можуть укладати угоди, підписувати документи, відкривати рахунки в банках тощо. Також повинні бути розірвані діючі угоди, які були укладені із ними як із юридичними особами.
І це стосується не лише УПЦ МП – старообрядці теж активно включені в ідеологію «русского міра». Правда старообрядці у листопаді 2022 р. прийняли рішення про розрив стосунків із московським центром та навіть про зміну назви Церкви (відмовилися від означення «Російська»).
Проте органи влади (в т.ч. органи місцевого самоврядування) усіх рівнів фактично ігнорують обставину не чинності статутів РО. І донині договори оренди майна діють, всі переваги юридичної особи зберігаються. До речі, нинішні спроби УПЦ МП мімікрувати і вичистити зі свого Статуту все, що вказує на їх належність до Московського патріархату (рішення т.зв. Собору 27.05.22), нівелюються іншими критеріями, які є у законі і за якими визначається належність. А саме:
По-перше, згадки про підпорядкованість іноземному центру в статуті української організації.
По-друге, згадка про підпорядкованість організації в Україні в статуті іноземного релігійного центру.
По-третє, згадка у статуті іноземного центру, що представник української організації входить до складу керівного іноземного центру.
Якщо релігійна організація в Україні має хоча б одну з цих ознак, то вона, відповідно до закону, мусить внести корективи у свою назву.
УПЦ МП повністю відповідає всім трьом критеріям.
Отже, сьогодні є чинний закон, який дозволяє досягнути тієї мети, яку ставили перед собою автори всіх названих законопроєктів – зняття із реєстрації як юридичних осіб релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться у країні-агресорі.
Не менш важливою є те, що виконання закону 2662 сприяє наданню об’єктивної інформації віруючим про ту релігійну організацію, в яку вони ходять. Адже чи не на всіх зборах членів релігійних громад, найперше питання, яке дискутується – Чи є ця громада частиною Московського патріархату? Клірики УПЦ МП активно і голослівно це заперечують. Інколи їм навіть вдається обманути віруючих. Тобто, людей відверто вводять в оману.
Крім того, закон повністю відповідає вимогам європейського законодавства із прав людини. Що це так, підтверджує і нещодавнє рішення Європейського Суду з прав людини від 17.11.2022 р. (справа «Іллін та інші проти України»), коли суд прийшов до висновку:
«…Суд нагадує, що сам факт того, що держава вимагає від релігійної організації, яка домагається реєстрації, використовувати назву, яка не може вводити в оману віруючих і широку громадськість і яка дозволяє відрізняти її від вже існуючих організацій, в принципі може розглядатися як виправдане обмеження її права вільно вибирати свою назву».
У нашому випадку це не лише «виправдане», але принципове і безпекове рішення.
Щодо названих законопроєктів – не має логіки їх приймати, оскільки вони не матимуть очікуваного ефекту, а тільки ускладнять державно-церковні відносини та сприйняття України на міжнародному рівні — зруйнують імідж країни, де не порушується свобода совісті.
Що треба зробити вже сьогодні?
Виконання цих завдань і чітке дотримання норм діючого законодавства фактично запустить механізм марґіналізації УПЦ МП. Тобто фактичного приведення її інституційної структури до тих показників, які дають соціологи в оцінці рівня підтримки Церкви (2-4%).
##DONATE_TEXT_BLOCK##