Підтримка Київської митрополії впродовж століть була чинником збереження і розвитку Мукачівської єпархії візантійського обряду в її боротьбі проти асиміляційних впливів, передусім із боку Еґерської єпархії латинського обряду. Єпископи останньої у XVII–XVIII ст. заперечували існування Мукачівської єпископської катедри, витлумачуючи Мукачівських єпископів як своїх обрядових вікаріїв. Із Київської митрополії здавна походили Мукачівські єпископи: Іван Григорович, Василь Тарасович, Партеній Петрович, а також предки Андрія Бачинського (Лучкай, 2000, с. 268; Мицик, 2001, с. 469; Пекар, 1967, с. 26; Baran, 1973, p. 9). Мукачівські єпископи-номінанти традиційно їздили приймати архиєрейські свячення до сусідніх єпископів, передусім Львівських, а також Київських митрополитів: Сергій 1600–1603 рр. – до Іпатія Потія (Лучкай, 2000, с. 242; Rath, 1936, с. 43), Йосиф Волошиновський у середині 1660-х років – до Йосифа Шумлянського (Гаджега, 1932, с. 167; Лучкай, 2000, с. 309–310), Геннадій Бізанцій 1716 р. – до Льва Кишки (ДАЗО-1; Лучкай, 2002, с. 173–174; Пекар, 1967, с. 55; Пекар, 1997, с. 37–38; ЦДІАЛ, арк. 225), Симеон Ольшавський 1735 р. – до Атанасія Шептицького (ДАЗО-3; Лучкай, 2002, с. 253), Юрій Блажовський 1738 р. – до Атанасія Шептицького (ДАЗО-5; Лучкай, 2002, с. 266–269, 270–262) тощо.
Важливі сторінки історії Мукачівської єпархії становлять її зв’язки з Генеральними прокураторами Київської митрополії в Римі, які представляли в Апостольській столиці не тільки Чин святого Василія Великого, а й усю митрополію. Так, прокуратор Яків Суша 1665 р. відстоював право митрополії та єпархії розвиватися разом, попри політичні кордони (Баран, 1968, с. 16–17; Hodinka, 1911, old. 209–211). Прокуратор першої половини 1660-х років Іван Малаховський, ставши Перемишльським єпископом, у 1670–х роках теж був кандидатом на Мукачівську катедру, розробив програму її розвитку й управляв нею через вікаріїв Івана Липницького та Порфирія Кульчицького (Гаджега, 1932, с. 167–170; Пекар, 1967, с. 197). Відтак у 1689–1706 рр. Мукачівським єпископом був Йосиф де Камеліс – єромонах Чину святого Василія Великого і Генеральний прокуратор Київської митрополії в Римі 1674–1689 рр., товариш по навчанню Київського митрополита Кипріана Жоховського і його протеже (Лучкай, 2000, с. 341; Пекар, 1967, с. 198; Підручний, 2018, с. 180). По смерті де Камеліса Апостольська столиця, з огляду на його жертовне служіння, номінувала єпископом до Мукачева наступного прокуратора: Полікарпа Филиповича (1689–1696) (Welykyj, 1954, p. 18–19; Пекар, 1967, с. 56). Але єпископом тоді став Геннадій Бізанцій.
Надалі Генеральні прокуратори не ставали Мукачівськими єпископами, проте з готовністю допомагали єпархії. Так, прокуратор 1729–1736 рр. Ігнатій Кульчинський 1733 р. оформив у Римі право на відпуст у свято Перенесення мощей св. Миколая для Малоберезнянського монастиря. Про це він писав 22 серпня 1733 р. до вищого настоятеля василіан Мукачівської єпархії о. Григорія Булка (ДАЗО-4, арк. 1–1зв.; Лучкай, 2002, с. 241–242). Прокуратор о. Ігнатій Володзко в 1760-х роках представляв інтереси Мукачівської єпархії в Римі та радив її єпископові Мануїлу Ольшавському (1743–1767), що і як варто чинити для звільнення від нав’язливої «опіки» Еґерського єпископа. Коли ж єпархія 1771 р. стала вільною, то її ординарія зобов’язали щороку письмово складати Символ віри, бо з Еґера линули звинувачення про його схильність до «схизми». Про боротьбу за звільнення від цих підозр і зобов’язань був обізнаний прокуратор о. Єротей Корчинський. Саме він листом від 7 квітня 1777 р. повідомив у Мукачево, що того ж дня в Апостольській столиці «за наполяганням її апостольської цісарсько-королівської величності на зборах консисторії вирішено, що більше не слід змушувати його преосвященне владицтво до щорічного складення ісповіді віри» (Basilovits, 1804, part 4, p. 206). Як бачимо, участь прокураторів у відстоюванні прав Мукачівської єпархії була системною. Де-факто ці офіційні особи з Київської митрополії на прохання керівництва Мукачівської єпархії ставали і її представниками при Апостольській столиці.
Мета статті – проаналізувати зусилля о. Володзка щодо допомоги Мукачівській єпархії у справі її канонічного заснування і опублікувати два листи цього прокуратора з 1766 р. до Мукачівського єпископа.
Серед дослідників, які вивчали процес здобуття Мукачівською єпархією незалежності від Еґерської, тільки двоє залучали ці листи. Зокрема, про них у монографії «Історія Мукачівської греко-католицької єпархії» в 1909 р. згадав Антоній Годинка. Він відзначив, що коли Апостольська столиця попросила думки Еґерського єпископа у справі, то він затягував із відповіддю, творячи цим перешкоди, а о. Володзко про все інформував із Рима єпископа Ольшавського (Hodinka, 1909, old. 610–611).
У 1924 р. листи о. Володзка опублікував латинською мовою о. Василь Гаджега. При цьому зазначив, що вони вміщені в додатках до трактату австрійського юриста, історика, радника Імперського королівського суду і головного бібліотекаря імператора Адама Франтішека Коллара (Adam František Kollár): «Humillium Promemoria de ortu, progressu et in Hungaria incolatu gentis Ruthenicae» («Смиренний меморіал про походження, розвиток і перебування руського народу в Угорщині»). Цю працю – декларацію історії й ідентичності єпархії XVIII ст. – із наголосом на її руському (українському) ядрі та київській церковній традиції в Коллара замовила Мукачівська єпархія. Вона й подала трактат 1749 р. до Рима на підкріплення свого прагнення до незалежності від Еґерської єпархії (Гаджега, 1924, с. 2). Копію, яку опрацював о. Гаджега, датовано 1784 р., тобто вона зроблена за рік після смерті Коллара. Очевидно, ця подія спонукала когось із керівництва єпархії, можливо єпископа Андрія Бачинського, отримати копію до єпархіального архіву. З того, що листи о. Вододзка датовані 1766 р., зрозуміло, що автор доповнював трактат і після подання в Рим. Джерело походження документів він вказав сам: «З руського оригіналу, яким поділився зі мною велебніший владика Брадач» (Гаджега, 1924, с. 8). Отож єпископ Брадач і Коллар розуміли важливість кореспонденції й прагнули її збереження. Архиєрей відкрито декларував київську традицію Мукачівської єпархії (Вінтер, 1940, с. 129). Щобільше, тези цього трактату згодом запозичив у розділ 9 другої частини праці «Коротка історія фундація князя Федора Коріятовича…» протоігумен василіан Провінції св. Миколая на Закарпатті о. Йоанникій Базилович (Гаджега, 1924, с. 6; Basilovits, 1799, part II, p. 72–80). Цю роботу він писав за спонуканням наступника Брадача – єпископа Бачинського, який теж відстоював київську традицію єпархії. Але листів о. Володзка о. Базилович не видав. Їх оригінали поки віднайти не вдалося.
Загалом діяльність Генеральних прокураторів у Римі на користь Мукачівської єпархії досі не осмислена в історіографії як складова її спільної історії з Київською митрополією. Це упущення – значна перешкода для належного розуміння минулого і сприяє викривленням на зразок того, що історія Мукачівської єпархії щось начебто ізольоване від історії Київської митрополії. Навіть внесок прокураторів у таку важливу справу, як канонічне заснування Мукачівської єпархії, тобто юридичне оформлення її статусу як незалежної єпархії в системі Католицької Церкви, є «білою плямою». Адже дослідники зосередилися на аналізі дій Мукачівських та Еґерських єпископів, віденської влади й Апостольської столиці, не враховуючи сповна ролі Київської митрополії (Лучкай, 2003, с. 162; Пекар, 1967, с. 68–69).
Треба зазначити, що питання канонічного заснування Мукачівської єпархії, хоч вона існувала щонайменше з 1491 р., постало внаслідок заперечення цього Еґерськими єпископами. Користуючись підтримкою світської влади, вони на початку XVIII ст. добилися підлеглості собі Мукачівських єпископів і тлумачення Мукачівської єпархії як «області» й обрядового вікаріату Еґерської. Мукачівські єпископи опиралися цій залежності різними способами, зокрема через прийняття свячень від Київських митрополитів. Відкриту боротьбу за звільнення започаткував єпископ Мануїл Ольшавський на єпархіальному соборі 1749 р., після того, як 17 липня 1748 р. Еґерський єпископ Ференц Барковці (Ferenc Barkóczy), залякуючи унійне духовенство силою, візитував катедральний собор у мукачівському монастирі Святого Миколая (Дулишковичъ, 1877, с. 151–152; Лучкай, 2003, с. 41–42). Завдяки успішним діям Ольшавського та його однодумців 16 березня 1752 р. королівська канцелярія визнала за ним право керування єпархією. Але оскільки Еґерські єпископи вперто хотіли уникнути цього, потім було ще кілька безуспішних спроб досягнення компромісу між сторонами (Пекар, 1967, с. 60–61). Зрештою, на єпархіальному соборі 30 січня – 1 лютого 1764 р. Мануїл Ольшавський затвердив рішення про прагнення звільнитися від неправних «опікунів». Було сформовано комісію до Відня, яку очолив архидиякон Іван Брадач – майбутній Мукачівський єпископ (Пекар, 1967, с. 62; Basilovits, 1804, p. 32–33; Pekar, 1983, p. 133–134). 30 квітня 1766 р. Марія Терезія (Maria Theresia) звернулася до папи Климента XІІІ (Clemens XIII) і кардинала Алессандро Албані (Alessandro Albani) із проханням канонічно заснувати Мукачівську єпархію як незалежну від Еґерської (Гаджега, 1924, с. 7, 17–22). Звернення до Албані, тоді папського бібліотекара, стало закономірним, бо він був близьким до Габсбурґів і роками офіційно представляв їхні інтереси в Римі (Alessandro; Albani).
Великим противником незалежності Мукачівської єпархії став наступник Ференца Барковці, Еґерський єпископ 1762–1799 рр. Кароль Естергазі (Károly Eszterházy). Він надсилав до Рима інформацію, що в разі звільнення греко-католиків від «опіки» латинської єрархії вони начебто підуть у «схизму». Папа повірив одному такому донесенню від 31 березня 1767 р. і просив Марію Терезію відмовитися від підтримки незалежності Мукачівської єпархії (Пекар, 1967, с. 63).
Єпископ Мануїл Ольшавський помер 5 листопада 1767 р., але його справу продовжив єпископ Іван Брадач, який заангажував до справи архидиякона о. Андрія Бачинського. Завдяки зусиллям 1767–1771 рр. папа 19 вересня 1771 р. видав буллу «Eximia Regalium Principum» (Bullarii, 1845, p. 583–585). Нею було канонічно створено Мукачівську – руську – єпархію, але, з огляду на політичні кордони, у підпорядкуванні Естерґомського архиєпископа. Під час цих подій Іван Брадач захворів через виснаження, спричинене боротьбою за права єпархії, і 4 липня 1772 р. помер на 40-му році життя. У передсмертних мареннях він промовляв: «Невже я схизматик? Невже я схизматик?» – у пам’яті виринали неправдиві звинувачення єпископа Естергазі (Лучкай, 2003, с. 195–196; Пекар, 1997, с. 235; Pekar, 1983, p. 150–152). Таким був контекст появи листів Генерального прокуратора о. Ігнатія Володзка, датованих 9 і 16 серпня 1766 р. Тепер перейдімо до їх аналізу.
Уже в першому абзаці першого листа прокуратор дякує єпископові Ольшавському за те, що той тримає його в курсі своїх старань у Відні щодо канонічного заснування єпархії, бо це дає змогу краще діяти в її інтересах у Римі. Отець Володзко підтверджує, що 5 липня отримав від єпископа книгу з копіями документів. Тут мова, можливо, про документи, які є і в додатках трактату Коллара й покликані засвідчити, що Мукачівська єпархія до підпорядкування Еґерській була незалежною та рівноправною з іншими, а також те, що серед основ свого права вбачає церковний статут святого рівноапостольного великого київського князя Володимира Святославича (Гаджега, 1924, с. 8, 22–25). Загалом на основі аналізу текстів зрозуміло, що Коллар і Базилович (Basilovits, 1804, part 4, p. 25–27) взяли інформацію про статут із праці вже згаданого прокуратора Ігнатія Кульчинського «Specimen Ecclesiae Ruthenicae ab origine susceptae fidei ad nostra usquè tempora in suis capitibus seu primatibus Russiae cum S. Sede Apostolica Romana semper unitae» (Рим, 1733). Себто тут вкотре маємо приклад того, як Київська митрополія підтримувала Мукачівську єпархію.
Як засвідчує лист о. Володзка за 5 серпня 1766 р., в інтересах і від імені Мукачівського єпископа прокуратор діяв відкрито. Він старався знати, яку інформацію від нунція у Відні отримує Апостольська столиця, зокрема секретар колегії кардиналів Леонардо Антонеллі (Leonardo Antonelli). Для цього єромонах використовував широкі знайомства, контактував із посадовцями. Тут деталізуємо, що нунцієм у Відні з 20 січня 1760 р. був архиєпископ Вітальяно Борромео (Vitaliano Borromeo). 22 листопада 1766 р. нунцієм призначили архиєпископа Антоніо Євдженіо Вісконті (Antonio Eugenio Visconti) – перед тим нунція у Варшаві. Але Вісконті довелося чекати наступника до вересня 1767 р., тож і Борромео очікував у Відні (див.: Antonio; Visconti; Vitaliano). Ці призначення на посади й тимчасова невизначеність впливали на справу Мукачівської єпархії. Вісконті спершу став на бік Еґерського єпископа (Пекар, 1967, с. 63), але під час написання листа найбільшу загрозу позитивному вирішенню питання канонічного заснування єпархії становило затягування з наданням позиції Еґера.
Як повідомляв прокуратор Мукачівському єпископові 9 серпня 1766 р., від Леонардо Антонеллі він дізнався, що папа Климент ХІІІ схиляється до позитивного для Мукачева рішення. Кардинал радив, що буде добре, коли про канонічне заснування Мукачівської єпархії додатково проситиме впливовий граф Шенборн (Schönborn).
У цьому ж листі о. Володзко повідомляє, що постарається, аби в окремому бреве було визначено маєтності й виплати, якими забезпечать Мукачівську єпархію. Відтак прокуратор радить єпископові тісніше співпрацювати з Віденським нунцієм і, за змогою, надати документи про те, що християнство грецького обряду існувало на теренах Мукачівської єпархії до поширення латинського. З цього ж листа бачимо, що представник Київської митрополії клопотав не тільки про стратегічні питання, а й про дрібніші, як-от платежі за надання документів.
У листі за 16 серпня 1766 р. о. Ігнатій Володзко повідомляв Мануїлові Ольшавському, що 8 серпня отримав від нього два листи. У першому архиєрей інформував прокуратора про виверт, «до якого вдався всесвітліший та велебніший владика єпископ еґерський»: тягнув із наданням своєї позиції. У другому єпископ інформував о. Ігнатія, що застереження проти канонічного заснування, які Еґерський єпископ подав цісарському двору, «подолано та й більшість із них були геть несуттєві».
Лист о. Володзка за 16 серпня цікавий і для розуміння способів ведення церковної політики при Апостольському престолі 1760-х років. Із нього дізнаємося, що Ольшавський надіслав прокураторові ще й третього листа. Його автором названо «превелебного отця де Ролле (de Rolle), місіонера», а отримувачем був єпископ і кардинал Нікколо Марія Антонеллі (Niccolò Maria Antonelli), екссекретар Конґреґації поширення віри, потім її консультор, а на 1766 р. – префект студій цієї Конґреґації та її видавничого дому (див.: Antonelli). Завдяки о. Володзкові відомо, що цей лист Мукачівського єпископа теж стосувався справи канонічного заснування єпархії, і прокуратор перед кардиналом Антонеллі «поклопотав про нашу справу. А він, хоч і не причетний до таких речей, та й ця справа поза межами його обов’язків, все ж пообіцяв замовити слово своєму небожеві, секретареві консисторії [колегії кардиналів – В. М.], аби він якнайшвидше довів справу до звершення». Тобто кардинал Нікколо Марія Антонеллі на прохання єпископа Ольшавського, передане й витлумачене о. Володзком як його довіреною особою в Римі, обіцяв поговорити зі своїм племінником, секретарем колегії кардиналів Леонардо Антонеллі, щоби справу єпархії вирішили позитивно для неї. Крім того, кардинал Антонеллі написав листа-відповідь єпископові Ольшавському і передав його через о. Володзка. Треба зазначити, що й Еґерський єпископ покладався не тільки на реляції. Отець Володзко писав про діяльність у Римі «отця-агента», тобто прокуратора Естергазі. З інших джерел відомо, що згодом цим прокуратором був адвокат Меренда (Merenda) (Пекар, 1967, с. 63).
Далі в листі прокуратор констатує, що Еґерський єпископ справді має можливості затягувати з відповіддю до Рима, а пришвидшити розвиток подій можуть віденський двір і нунцій. Окремо о. Володзко знову радить Мукачівському єпископові звернутися до графа Шенборна, аби він клопотав, щоби віденський двір просив кардинала-захисника Австрії при Апостольській столиці, тобто Алессандро Албані, готувати бреве про заснування єпархії. При цьому прокуратор зауважує, що перед Албані «уже поклопотано у справі». Очевидно, це зробив сам о. Володзко.
Та цим діяльність о. Володзка в Римі на підтримку Мукачівської єпархії не обмежилася. Важливу роль відігравали і його приватні розмови для спростування неправдивої інформації. Один такий випадок з о. Шарлем Кокеленом (Carolus Coquelines) прокуратор описав єпископові: «… я зрозумів, що він плекає якусь підозру до вашого пресвітлого велебнішого владицтва». Але завдяки переконанням о. Володзка, який мав в Ольшавського таку довіру, що на власний розсуд міг для добра спільної справи показувати його листи потрібним особам, «підозра, що зародилася в нього [о. Кокелена – В. М.] без жодних підстав, легко розвіялася».
Загалом можемо виснувати, що з XVII ст. Генеральні прокуратори Київської унійної митрополії працювали в Римі на користь Мукачівської єпархії, саме керівництво якої виявляло ініціативу одержати таку підтримку. Для координації дій прокуратори листувалися як з очільниками Провінції св. Миколая Чину святого Василія Великого, так із Мукачівськими єпископами. Упродовж XVII–XVIII ст. ці прокуратори мали велику довіру мукачівських єрархів і відкрито від їхнього імені полагоджували в Апостольській столиці різні питання. Апогеєм цієї підтримки Мукачівської єпархії стало активне ангажування у справу її канонічного заснування. Завдяки листам прокуратора о. Ігнатія Володзка відомими стають важливі деталі його діяльності на цьому полі, що дає змогу краще розуміти підстави успішного звільнення Мукачівської єпархії від контролю Еґерської у 1771 р. і роль Київської митрополії у відповідному процесі. Доводиться констатувати, що досі її не було вивчено. Перспективи подальших досліджень у цій сфері полягають у тому, що є можливості віднайдення нових джерел про взаємозв’язки й підтримку Мукачівської єпархії Київською митрополією.
* * *
1
Пресвітлий велебніший владико, щонайшанованіший покровителю! Ваше пресвітле велебніше владицтво цілком розсудливо й правомірно постановив повідомити мене про все, що з особливою турботою, пильністю, а рівно ж прозорливістю вчинив у Відні у справі воздвиження Мукачівського єпископства, і надіслати мені щонайдокладнішу та розлогу інформацію щодо прискорення тієї ж таки справи. Цю інформацію я одержав 5 числа поточного місяця разом із копіями документів, що вкупі становлять книгу на тридцять аркушів. Водночас отримав і шість золотих, призначених мені на покриття поштових витрат, від всесвітлішого владики адвоката Меренди, агента всесвітлішого владики канцлера священної нунціатури. Прочитавши інформацію, я переконався, що тією ж поштою всесвітлішому та велебнішому владиці секретареві консисторії переслано листа від преосвященного владики нунція, теж з інформацією стосовно затвердження воздвиження вищезгаданого єпископства. Тому я негайно звернувся до нього та до преосвященного владики кардинала, протектора імперії, щоб поклопотати перед ними у цій справі й випросити інформацію про дії у Відні преосвященного нунція стосовно справи; й вони обидва мене поінформували. Єдиним застереженням залишається те, що інформацію не переслав преосвященний владика єпископ Еґерський; якби не це, справу було б уже полагоджено.
Щоб утішити ваше пресвітле велебніше владицтво додам те, що довідався, зокрема, від всесвітлішого та велебнішого владики секретаря консисторії: наш святіший владика папа щонайсхильніший затвердити воздвиження Мукачівського єпископства, очікує лише на думку владики єпископа Еґерського, щоб якось задовольнити урядження Латеранського собору, аби не виглядало, що в цій справі попрано [порушено – В. М.] закон. На інші застереження, якщо такі є, треба добре зважити, але не для того, щоб вони стали на перешкоді успіху справи, а щоб з’ясувати та розв’язати їх. До того ж, всесвітліший секретар порекомендував просити щонайвидатнішого пана графа Шенборнського, щоб своїм покровительством та авторитетом зволив підтримати й просунути воздвиження цього єпископства при дворі, адже Святий престол, зі свого боку, щонайсхильніший надати згоду.
Далі є ще дві речі, якими я б хотів підбадьорити ваше пресвітле владицтво, а саме: хоча легально та документально не призначено упосадження на воздвиження єпископства, це аж ніяк не перешкоджає затвердженню і я вжию заходів, щоб справу було успішно полагоджено, тобто щоб згадане упосадження було роз’яснено в надісланому бреве; по-друге, якщо ваше пресвітле велебніше владицтво має щось пояснити стосовно справи, то нехай подасть преосвященному владиці нунцієві; а я, здобувши інформацію, обговорю справу з всесвітлішим та велебнішим владикою секретарем. Якби він розсудив, що потрібні якісь автентичні документи, нехай попросить вищезгаданого преосвященного владику нунція. Я вважаю, що вельми корисно було б насамперед пред’явити документи, котрі підтверджують, що ще до того, як в Угорщині запроваджено християнство латинського обряду, воно вже діяло в грецькому обряді у краях, що належать до Мукачівської єпархії.
Поза тим доручаю себе милості й, сердечно цілуючи священні руки, з щонайглибшою пошаною залишаюся щонайпокірнішим слугою вашого пресвітлого велебнішого владицтва, щонайшанованішого покровителя. Ігнатій Володзко, Генеральний прокуратор Чину святого Василія Великого. 9 серпня 1766 року, Рим.
Треба заздалегідь відрядити провізора сплатити чинші за буллу підтвердження та поставлення єпископа, щоб справа не затягувалася через їх несплату.
2
Пресвітлий велебніший владико, щонайшанованіший покровителю! Попереднім відправленням, а саме від восьмого числа поточного місяця, я одержав два листи від пресвітлого велебнішого владицтва. У першому з них ваше пресвітле велебніше владицтво сповіщає мене про виверт, до якого вдався всесвітліший та велебніший владика єпископ Еґерський, щоб затягнути надання інформації, яку запитав у нього в цій справі наш блаженніший отець через преосвященного владику нунція; у другому ж роз’яснює, що всі застереження, які висунув при дворі вищезгаданий всесвітліший владика єпископ Еґерський, щоб перешкодити успішному воздвиженню Мукачівського єпископства, подолано, та й більшість із них були геть несуттєві. До того ж ваше пресвітле велебніше владицтво переслав листа від превелебного панотця де Ролле, місіонера, до високопреосвященного та велебнішого владики кардинала Антонеллі. Я скерував його згаданому високопреосвященному, а крім того коротко поклопотав про нашу справу. А він, хоч і не причетний до таких речей, та й ця справа поза межами його обов’язків, все ж пообіцяв замовити слово своєму небожеві, секретареві консисторії, аби він якнайшвидше довів справу до звершення; долучаю його відповідь. Стосовно ж виверту всесвітлішого єпископа Еґерського, то він таки може зволікати з наданням очікуваної інформації, якщо превисокий двір не поклопочеться про виконання перед Святим престолом, або ж – і це, на мою думку, було б якнайкорисніше, – якщо згаданих застережень всесвітлішого єпископа Еґерського, викладених при превисокому дворі, не перешле преосвященний владика нунцій. Тому нехай ваше пресвітле велебніше владицтво наполягає при превисокому дворі за посередництвом щонайвидатнішого пана графа Шенборнського, щоб високопреосвященний владика кардинал протектор, перед котрим уже поклопотано у справі, невідкладно подбав про бреве воздвиження згаданого єпископства; і нехай повторить своє прохання до преосвященного владики нунція, а саме, щоб той доповів Святому престолові про всі «за» і «проти», які висунуто при превисокому дворі щодо нашої справи; і що є дуже переконливі причини якнайшвидше підвищити єпископа Мукачівського до ординарія. Коли цього буде досягнуто, то вже не залишатиметься жодних приводів для того, щоб чи то відкладати воздвиження єпископства, чи то відмовляти в його канонізації.
Зі старанно зібраної мною інформації про кроки, здійснені в Римі всесвітлішим єпископом Еґерським, маю повідомити, що він доручив своєму панотцеві агентові роздобути документ священної Конґрегації поширення віри про воздвиження апостольського вікаріату в Мукачеві; і той таки отримав його у витягу. Поза тим нічого нового.
Одного дня до мене прийшов панотець Шарль Кокелен і розповів, що йому доручено отримати бреве воздвиження Мукачівського єпископства від всесвітлішого владики єпископа, зверхника вашого пресвітлого велебнішого владицтва. З цього я зрозумів, що він плекає якусь підозру до вашого пресвітлого велебнішого владицтва. Щоб він її намарне не плекав та не підживлював, я, прочитавши йому листа вашого пресвітлого велебнішого владицтва, показав, що ваше пресвітле велебніше владицтво не піклується про власну користь, а діє від імені свого всесвітлішого зверхника в його турботі про воздвиження Мукачівського єпископства. Отож підозра, що зародилася в нього без жодних підстав, легко розвіялася. Поза тим із найкращими побажаннями і щонайглибшою пошаною залишаюся щонайсмиреннішим та щонайпокірнішим слугою вашого пресвітлого велебнішого владицтва. Ігнатій Володзко, Генеральний прокуратор Чину святого Василія Великого. 16 серпня 1766 року, Рим.
Переклад із латинської мови Ростислава Паранька (за: Гаджега, 1924, с. 25–27).
Про автора: Володимир Мороз, науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ
Ця стаття побачила світ як:
Мороз Володимир. Допомога генерального прокуратора Київської митрополії в Римі 1760–1772 років отця Ігнатія Володзка у справі канонічного заснування Мукачівської єпархії (Kyivan Metropolitanate general procurator in Rome of 1760–1772, Fr. Ignatius Volodzko’s assistance concerning the canonical creation of the Mukachevo eparchy) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність / гол. ред. Ігор Соляр; НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. Львів 2023. Вип. 37. С. 32–44.
Джерела та література: