Шлях Луцько-Острозької єпархії до свідомого прийняття ідеї єдності Церкви – унійної ідеї – був тривалим і звивистим. Особливо драматичні події розгорнулися на межі XVII і XVIII століть, коли номінант на Луцьку катедру Діонісій Жабокрицький прийняв єпископські свячення від Київського унійного митрополита Лева Слюбича-Заленського. Через це московити за наказу царя Петра І і їх волинські агенти впродовж семи років цькували архиєрея, аж поки не викрали його просто з резиденції в Луцькому замку. Але навіть попри знущання в ув’язненні у Москві, де його бив особисто цар, Діонісій Жабокрицький залишився католиком.
Відомим назагал фактом для тих, хто цікавиться історією України, є те, що одним з промоторів Берестейської унії 1596 р. був Луцько-Острозький єпископ Кирило Терлецький, який привів свою єпархію в складі Київської митрополії до унійного собору і союзу-єдності (унія – це союз) з Апостольською столицею в Римі. Та хоча Луцько-Острозька єпархія за вказаного єрарха стала унійною (греко-католицькою, якщо вживати сучасну термінологію), водночас на її теренах свою резиденцію й великий вплив мав «некоронований король» – могутній руський, тобто український, князь Василь Костянтин Острозький. Якщо у передунійні роки він на словах виступав на підтримку втілення ідеї церковного єднання, то потім кардинально змінив позицію і почав організувати й підтримувати опозиційну до унійної єрархію, яку безпосередньо в Луцько-Острозькій єпархії представляли спершу Лука Сербин, а відтак мукачівський єпископ Сергій [18].
Упродовж XVII ст. Луцько-Острозька єпархія, за образним висловом історика Церкви о. Юрія Федоріва, була «найзавзятішим театром боротьби» між унійним (з’єдиненим з Римом, руським католицьким) і православним (неунійним, нез’єдиненим) таборами [26, с. 246; 30, с. 113-114]. Активну участь у цьому протистоянні брали місцеві українські шляхетські роди, часто внутрішньо поділені за конфесійною ознакою. Бувало так, що їх представники переходили між обома таборами, а також на латинський обряд, керуючись далеко не релігійними мотивами. З огляду на це траплялося, що Церква ставала заручником політичних порахунків і навіть авантюр. Все це негативно позначалося на релігійному житті: і унійному, і православному.
У 1685 р. першим Київським православним митрополитом, який визнав над собою зверхність Московського патріарха, став колишній Луцько-Острозький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський. Попередньо вибираючись до Києва, цей архиєрей вивіз з собою численні цінності і церковні речі з луцької катедри. Його наступником став брат Львівського єпископа Йосифа Шумлянського Атанасій. У 1681 р. Йосиф Шумлянський разом з Перемиським Інокентієм Винницьким, якого він спільно з Мукачівським єпископом Йосифом Волошиновським висвятив рік до того в Галичі, склали католицьке визнання віри. Але, посилаючись на те, що єпархії не дозріли до втілення унійної ідеї (до неї дозріли не одразу і самі єпископи), Винницький публічно оголосив про свою унійність щойно 1692 р., Шумлянський – 1700 р. Аналогічно в Луцько-Острозькій єпархії Атанасій Шумлянський, склав католицьке визнання віри 22 січня 1685 р. на руки папського нунція [11, с. 275; 3, с. 57], але не оголошував про це публічно з тих же мотивів, що його брат. І не встиг оголосити, бо помер передчасно. 24 липня 1694 р. королівський привілей на права адміністратора Луцько-Острозької єпархії отримав Йосиф Шумлянський [30, с. 117].
У самій Луцько-Острозькій єпархії, по смерті Атанасія Шептицького також приймали рішення щодо свого майбуття. 15 березня 1695 р. в Луцьку відбувся собор єпархіяльного духовенства і шляхти, який обрав кандидатом на наступного єпископа луцького гродського суддю, авторитетного шляхтича Дмитра Жабокрицького. Привілей короля Яна ІІІ Собеського з призначенням його на єпархію датований днем 6 червня 1695 р. [7, с. 741-742].
Номінант був рідним племінником покійного митрополита Гедеона Святополк-Четвертинського, до того ж, раніше одружений на двоюрідній сестрі митрополита, вдові Марії (Маріамні) Гулович, з дому Немирич [6, с. 640]. Щоправда, цей шлюб виявився нещасливим. Звикла до розкошів дружина утекла від чоловіка; попри його небажання, добилася розлучення і ще раз вийшла заміж – надалі мала прізвище Завадська. Протистояння між колишніми чоловіком та дружиною і між Жабокрицьким та родичами Маріамни, Гулевичами й Немиричами, породило тяжкі наслідки не тільки для них [16, с. 22-26].
Сам Жабокрицький вбачав у тому, що був одружений з удовою, імовірну перешкоду на шляху до катедри, але по довгих умовляннях погодився [6, с. 641, 645]. Одразу слід додати, що конфлікт тих же Гулевичів з Жабокрицьким розгорнувся не тільки у площині зіпсованих родинних стосунків, а мав виразні майнові виміри: суди за майно при розлученні. Також один з Гулевичів перешкоджав йому, як єпископу-номінанту, урядувати єпархіяльними справами в своїх маєтностях. Цей Гулевич навіть проганяв законного священника, самовільно призначаючи іншого [16, с. 135-136, 169]. Тобто, не тільки шляхта римо-католицького обряду, на яку накопичилося так багато нарікань, часом безпідставних у своїй тенденції до узагальнення, в російській і православно-конфесійній літературі, а й православна шляхта чинила великі прикрощі своїм єрархам. Навіть родичі-однофамільці, як то член Луцького православного братства і старший братчик Кременецького православного братства Симон Жабокрицький, вчиняли багато турбот єпископу-номінату через напади на єпархіяльні структури і маєтності, наприклад Білостоцький монастир [3, 127-129; 16, с. 168-169, 172]. Але слід розуміти, що попри такі, хоч і часті, випадки девіацій, шляхетський руський загал «ritus graeci» – грецького обряду* Луцько-Острозької єпархії послідовно виступав на підтримку єпископа-номінанта. Це видно і з інструкції, виданої шляхтою послам свого воєводства після смерті 17 червня 1696 р. короля Яна ІІІ Собеського на елекційний сейм у 1696 р. [4, 527-528], і з наступних документів та подій. Про це добре знали сучасники, що зафіксував, між іншим і Самійло Величко в своєму літописі [7, с. 741].
Як православний, єпископ-номінант Жабокрицький листом від 21 липня 1695 р. звернувся за висвяченням до Київського митрополита Варлаама Ясинського [7, с. 743-744, 779], а той – до Московського патріарха за дозволом. Митрополит полагоджував справу Жабокрицького спершу з гетьманом Іваном Мазепою через своїх представників: ігумена київського Кирилівського монастиря Інокентія Монастирського і префекта колегіуму Київського братства Стефана Яворського [7, с. 737, 747-748]. Патріарха про це просили теж Жабокрицький, царі Іван та Петро І [7, с. 744-747] і гетьман Іван Мазепа, з яким номінант особисто листувався [про взаємини Жабокрицького і Мазепи див.: 7, с. 737, 744, 761, 762-765, 772-774; також 30, с. 115-116].
А тим часом проти Жабокрицького явно виступив Львівський єпископ Йосиф Шумлянський – тимчасовий адміністратор Луцько-Острозької єпархії [7, с. 748-751]. 21 червня 1696 р. він написав лист до Київського православного митрополита, в якому звинуватив нещодавно померлого польського короля Яна ІІІ Собеського у тиску на себе, напозір відрікався унії, а водночас переводив підозри на Луцького єпископа-номінанта, що «Отець Жабокрицький дива великі робить в єпархії Луцькій і непристойні речі вчинив […] Маю через це на нього око і певно його з багатьох причин зловити захочу, Вашої Мосці Пана прошу [про пораду], що далі чинити. Отець Жабокрицький робить таке, що пригнобив духовенство, підлегле моїй луцькій адміністрації, і всі єпископські повинності сповняє, через що його б виклясти треба; тому дивується майже вся Польща, що зарадити не можемо; прошу добродія про здорову пораду, що з тим чинити» [7, с. 776-777]. Як бачимо Шумлянський підкидав митрополитові думку зловити свого конкурента. При цьому змовчав, що має з Діонісієм Жабокрицьким давній конфлікт: коли номінант був ще гродським писарем, Львівський єпископ приймав у себе його селян-утікачів. Через неявку на суд після скарг Жабокрицького Шумлянського навіть засуджували до баніції [16, с. 49, 191]. Цей конфлікт був настільки явним, що коли по смерті Атанасія Шумлянського король Ян ІІІ Собеський 21 червня 1694 р. надав Йосифу Шумлянському грамоту на тимчасове адміністрування Луцькою єпархією, то в тому ж документі вилучив з-під цього адміністрування церковні структури і маєтності у володіннях Жабокрицького [16, с. 50-51]. Зрозуміло, що Шумлянський не міг бути об’єктивним щодо свого сусіда-номінанта.
У зв’язку зі звинуваченнями і «перешкодами» розгляд справи Луцького йменованого єпископа в православних інстанціях затягувався, аж поки номінантові не відмовили [7, с. 762-763]. Водночас Жабокрицький і єпархіяльна спільнота, яка за ним стояла, не розчарувалися. У джерелах немає й натяку на те, що вони припускали якусь можливість відмовитися від своєї суб’єктності, права бути собою, бо перешкоди для цього ставлять в сусідньому церковному центрі, єпископу якого вони насправді підлеглі тільки тимчасово. Якраз наявності власного бачення свого майбутнього, власного порядку денного і недобачали російські історики за українською Церквою, які згодом говорили, зокрема, що Шумлянський і Жабокрицький приєдналися до унійної Церкви, щоби «не підпасти під Москву» [23, с. 119; рефлексію українського дослідника Валерія Ластовського на це див.: 17, с. 37]. Отож, Жабокрицький, попри дії Шумлянського, продовжив діяти далі.
5 вересня 1696 р. номінант, уже як єромонах Діонісій, здобув від марамороського православного єпископа Йосифа Стойки у Білостоцькому монастирі на Волині свідоцтво, що перешкод до духовного стану не має [7, с. 780-782]. Показовим у цьому документі, який включив до свого літопису Самійло Величко, є кілька речей. Зокрема, це дописка біля місця в тексті, де вказано про гідність Жабокрицького до стану єрейського, зверху над рядком, що він гідний і стану «архиєрейського», а також вказівка Йосифа Стойки про дійсну церковну приналежність Київської православної митрополії: «[…] святого Апостолского фрону Константинограда, ему же и святая росийская церковь со чади своїми повинуется […]» [7, с. 780-782]. Сучасники добре знали, що Київ належить не до Москви. Уже 6 вересня Жабокрицький отримав привітання від короля Яна ІІІ Собеського з висловленням надії на збереження вірності і адресуванням «Wielebnemu Dymitrowi Żabokryckiemu, władyce ritus Graeci łuckiemu, wiernie nam miłemu» [3, с. 110].
11 липня 1698 і 17 червня 1700 рр. у справі єпископства Жабокрицького перед Петром І клопотав польський король Август ІІ [3, с. 59-60; 16, с. 162, 199]. У 1700 р. номінант отримав від цього ж короля диплом з підтвердженням прав своєї Церкви, але усі його старання з налагодження єпархіяльного життя і дисциплінування як духовенства, так вірних, у тому числі спрямування в належне русло дій шляхти-фундаторів щодо парохій та монастирів, наразилися не тільки на опір, а й на спроби вбити його. Так, 20 серпня 1699 р. Жабокрицький скаржився на брацлавського мечника Івана Жабокрицького та Юрія Жабокрицького, які були між собою двоюрідними братами, що вони разом з Симоном Жабокрицьким вчиняли на нього неодноразові замахи [16, с. 192-193].
Одночасно Діонісій Жабокрицький від імені єпархії контактував з католицькою стороною, зокрема, з нунцієм Джанантоніо Давіа та Київським унійним митрополитом Левом Заленським [30, с. 119]. Апостольська столиця розпорядилася провести розслідування щодо справжності перешкод на його шляху до катедри. У підсумку звинувачення було відкинуто, прийнявши також висновки марамороського православного єпископа Йосифа Стойки, зафіксовані у згаданій вище грамоті з 1696 р. Тобто, Католицька Церква прийняла і священничі свячення Жабокрицького марамороським владикою. Як уже зазначив сучасний дослідник Леонід Тимошенко, «голосна історія» із двоєженством Жабокрицького була надуманою, а також немає дійсних підстав порівнювати її, наприклад, з історією звинувачень у двоєженстві митрополита Онисифора Дівочки, на підкріплення яких, до речі, теж нема доказів [24, с. 158, 164]. Ба більше, в обох цих віддалених один від одного в часі випадках активним промотором чуток про двоєженство виступало Львівське братство. Узагалі аналіз цього «амурного» репертуару звинувачень братчиків у бік своїх релігійних опонентів, особливо духовенства, ще чекає на ретельних дослідників і свідчить радше про рівень і спектр уяви самих обвинувачів.
Діяти далі рішучіше Луцько-Острозького єпископа-номінанта, який вагався, підштовхнуло і те, що єпископ Йосиф Шумлянський відкрито оголосив себе і свою єпархію унійними 16 травня 1700 р. Це ставило перед Жабокрицьким нові виклики, адже Львівський єпископ і далі мав плани щодо Луцько-Острозької єпархії. До того ж, зустріч Жабокрицького 23 травня 1700 р. з московським резидентом у Варшаві Любимом Судейкіним в товаристві з почаївським ігуменом Йосифом Саєвичем та більським ігуменом Сильвестром Тройцевичем чогось більшого, ніж «моральна підтримка», не дало [16, с. 196]. Натомість польський король Август ІІ як у попередні роки, так і тепер, продовжував діяльно підтримувати номінанта. 15 лютого 1701 р. Жабокрицький отримав від правителя новий привілей: у його підпорядкування передалися всі православні – «extra unionem z kościołem świętym Rzymskim» – православні церкви й монастирі, розміщені на теренах королівських володінь у Брацлавському, Волинському та Київському воєводствах [3, с. 161-162; 16, с. 203]. А вже 9 квітня 1702 р. (за іншими даними це сталося у березні) Київський унійний митрополит урочисто вділив Діонісію Жабокицькому єпископські свячення у катедральному соборі Успіння Пресвятої Богородиці в місті Володимирі у присутності численних осіб, у тому числі з волинської шляхти [13, с. 93; 21, с. 16]. Тут слід окремо відзначити, що думки про те, наче єпископські свячення Жабокрицькому наприкінці 1700 р. вділив згаданий уже Йосиф Стойка, не підтверджуються. Вони базовані на помилковому прочитанні цитованого вище документа марамороського єпископа з 1696 р., яким він звільняв єпископа-номінанта від перешкод, які йому інкримінували недоброзичливці.
10 липня 1703 р. король Август ІІ видав Луцькому єпископу привілей на управління всіма унійними і неунійними церквами та монастирями у королівських володіннях усієї Речі Посполитої [3, 214-217].
Загалом затягування з висвяченням Жабокрицького на тлі драматичного становища єпархії змінювало його позицію. Як зазначав Теофіль Коструба, «Сьомлітнє відтягання давало досить нагоди до роздумувань. Отже, й невисвячений іще монах і номінант на луцьку катедру мав досить часу до роздуми й пізнавання як православ’я, так і католицтва. І справді, цей час заважив на Жабокрицькім багато. Хоч не знаємо нічого про мотиви його кроку, а знаємо лише сам факт його прийняття унії в 1702 році, то можемо напевно сказати що ніякими особистими мотивами він у цій справі не руководився. Доказом того служить його пізніша твердість у вірі, готовність витерпіти всі переслідування й не зрадити Католицької Церкви» [15, с. 14].
Звісно, при цьому не варто забувати, що Жабокрицький, як людина тверезої думки і добрий адміністратор із великим досвідом, брав до уваги різні фактори й наслідки свого вибору. Йому було важливо вберегти єпархію від дезінтеграції, причому не уявної, а реальної. Річ у тому, що не тільки православна шляхта не допускала унійних священників і ченців до своїх володінь, але й католицька – православних. Дійшло до того, що великі терени Луцько-Острозької єпархії, в яких духовенство й вірні були унійними, в умовах невирішеного статусу єпископа-номінанта (тобто, відсутності ординарія) і згаданої конфесіалізаційної політики шляхти були передані в підпорядкування сусідніх унійних єпископів. Коли ж Діонісій Жабокрицький був висвячений як унійний єпископ, ці структури почали йому повертати. Наприклад, 2 вересня 1702 р. князь Януш Антоній Вишневецький проголосив, що повертає йому церкви в своїх волинських володіннях [3, с. 203-205], а 20 грудня 1703 р. зобов’язав перейти в унію і під юрисдикцію єпископа жителів своїх маєтностей у Чорторийській та Колківській волостях [3, с. 229-230]. 22 вересня того ж року подібний універсал видав підконюший Великого Князівства Литовського Ян Кашовський [3, с. 205-205], 3 січня 1703 р. – князь Міхал Сервацій Вишневецький [3, с. 207-208]. Звісно, що були і шляхтичі, які чинили навпаки: перешкоджали Жабокрицькому, як, зокрема Теофіла Конажевська [3, с. 209-211] чи деякі землевласники у Київському воєводстві [3, с. 316-317].
Те, що більшість духовенства Луцько-Острозької єпархії ще до єпископського свячення Жабокрицького стояла на унійній позиції, визнають і православні автори [16, с. 146]. Але цю унійну позицію розділяли не всі. Зокрема, Луцьке братство одразу після свячень поскаржилося на владику не кому іншому, як Петру І. Річ у тому, що ще 1677 р. Жабокрицький був обраний старостою Луцького братства, згодом братство його підтримувало у боротьбі за катедру, тож його відхід братчики сприйняли особливо вороже [6, с. 643; 16, с. 17, 147, 233]. Володимир Антонович писав, що Діонісій Жабокрицький «пытался устоять на своемъ посту, несмотря на непреодолимыя препятствія, пока наконецъ энергія его не истощилась и онъ, уступая внушеніямъ короля, принялъ унію» [3, с. 58]. Надалі така інтерпретація стала типовою для православних конфесійних авторів [16, с. 207]. Втім, як показали, наступні події, Жабокрицький аніскільки не виснажився, а захищав свій релігійний вибір до смерті. Штучність намагань пояснити перехід єпископа до унійної Церкви якимось його розчаруванням у православній єрархії засвідчує і те, що як до, так і після цього його ворогами були одні й ті ж люди та середовища – і то чітко православні, а не католики. Ці вороги, переслідуючи якісь свої цілі, спробували використати для їх досягнення московську потугу, але у підсумку вийшло навпаки: Москва використала їх.
Зрозуміло, що перехід Жабокрицького зі своєю єпархією в унійну Церкву дуже сильно роздражнив промосковський табір на Волині і самих московитів, з якими сам номінант раніше так тісно афіліювався. Нагода помститися єпископові за це у них трапилася вже незабаром.
1700 р. розпочалася Північна війна, у якій польський король Август ІІ був союзником московського царя Петра І, а його опонент, теж польський король, Станіслав Лещинський – союзником шведського короля Карла ХІІ. Уже 1704 р. московські війська прийшли на Волинь, у тому числі в межі Луцько-Острозької єпархії. Владика змушений був утікати. Спершу він поїхав до Перемиського єпископа Георгія Винницького, а відтак у табір Станіслава Лещинського, де склав присягу на вірність останньому [16, с. 241]. Таким чином зорієнтований на Мазепу Луцько-Острозький єпископ волею обставин змушений був задекларувати свою орієнтацію швидше за самого українського гетьмана. Зробивши це, він для політиків, передусім для Петра І й Августа ІІ, став союзником шведів – ворогом.
Водночас важливо відзначити, що йшлося не про якісь особисті порахунки московитів з Жабокрицьким, а про системні переслідування унійної Церкви, що їх провадив Петро І. Справді, вступивши у межі Речі Посполитої і будучи офіційно союзником Августа ІІ, у Вітебську цар наказав понищити всі зображення свмч. Йосафата і далі вирушив до Полоцька, де у соборі св. Софії перебували його мощі. Побоюючись за збезчещення святого, василіяни перевезли мощі до Білої Підляської, але 11 липня 1705 р. п’яний Петро І зі своїми помічниками прийшов до собору, шукав тіло свмч. Йосафата, а не знайшовши, особисто повбивав монахів, ще інших двох наказав своїм підлеглим мучити і повішати; а тіла їх всіх – спалити; так само наказав витягти з гробів і спалити тіла покійних ченців [15, с. 10-11; 19, с. 71; 22, с. 161]. Аналогічно цар розшукував унійного митрополита Лева Заленського, погрожуючи в його сторону словами: «Їй Богу я не цар, якщо його не повішу» [19, с. 72; 29, с. 136-137]. Як наслідок, сам митрополит змушений був переховуватися у Саксонії, і зміг повернутися тільки після відходу московських військ. Масштаб хитрощів, до яких московський цар вдавався, намагаючись впіймати Київського митрополита, особливо яскраво демонструє наступний сюжет.
Союзник Петра І трансільванський князь Ференц ІІ Ракоці у 1705 р. прогнав законного єпископа Йосифа де Камеліса – до того ченця василіянської Конгрегації Пресвятої Трійці і прокуратора василіян Київської митрополії в Римі. Після того, як цей єпископ помер у 1706 р., князь вирішив поставити на Мукачівську катедру свого протеже, також василіянина, але великого афериста Петронія Камінського. І от 26 лютого 1707 р. Ракоці написав лист Леву Слюбичу-Заленському, щоби висвятив Камінського і обійняв свою законну митрополичу юрисдикцію над Мукачівською єпархією [10, с. 470‒472]. Митрополита, який знав попередню історію заперечення угорськими елітами усіх спроб єднання Мукачівської єпархії з Київською митрополією, така пропозиція відверто насторожила і він не погодився висвячувати цього кандидата, а водночас повідомив про все Апостольській столиці зі словами: «Отож він [князь Ракоці], хоч я переховуюся серед боліт та лісів через явну загрозу моєму життю, шукає моєї допомоги як митрополита…» [10, с. 479‒480]. Вочевидь, це врятувало Главу Київської унійної Церкви від пастки, бо Петроній Камінський і раніше був особистим посланцем між Ракоці і Петром І [12, с. 30; 27, с. 3].
Без сумніву, що відомості про ці події, якщо не всі, то більшість з них, доходили до Луцького єпископа. Він розумів небезпеку наперед, адже цінності єпархії і свої, вибираючись у вимушене вигнання, заховав у селі Жеревці біля Овруча. Проте в ніч з 13 на 14 липня 1706 р. заховане там розграбували з ініціативи ворожих єпископу православних шляхтичів Немиричів Олевських [3, с. 62-63, 255-259; 16, с. 241]. Все потрапило до московитів і їх помічників. Дізнавшись про цей напад і грабіж, архиєрей повернувся і 24 липня 1706 р. подав до суду скаргу на Немиричів, оцінивши збиток у 30 000 тинфів, тобто 1 140 000 злотих [16, с. 241].
Але тоді офіційно московити ще лишалися незаангажовані у переслідування єпарха, бо воліли діяти через своїх місцевих спільників. Так, 3 жовтня 1706 р. фельдмаршал Борис Шереметьєв видав єпископу охоронну грамоту на його маєтності в Рожищах [16, с. 242]. 31 грудня того ж року Жабокрицький на прохання своїх вірних з Київського воєводства очолив делегацію до керівництва московських військ і клопотався про заміну обов’язку забезпечувати їх харчами і кормами для коней платнею в розміру 15 грошів з дому «лишь бы не имѣть дѣла съ русскими солдатами» [16, с. 243].
Але знову проти єпископа виступили родичі: на початку 1707 р. його пасинок Микола Щасний Гулевич – чернігівський хорунжич, і племінник Юрій Жабокрицький – товариш панцирної хоругви князя Любомирського, донесли московитам, що Діонісій прихильний до Карла ХІІ. При цьому племінник показав власноручний лист владики до Лещинського, в якому той виражає вірність королю і повідомляє, що наказав таємно підпиляти міст на ріці Стир, щоби перешкодити подальшому руху московського війська і його грабежам. Цей лист Діонісій довірив Юрію, як своєму конфіденційному посланцеві, але племінник зрадив його після того, як дядько-єпископ не дозволив взяти шлюб з якоюсь жінкою легкої поведінки [16, с. 244-245]. Після цього московити за рішенням Петра І запропонували їм зловити Діонісія Жабокрицького [3, с. 63; 16, с. 247].
Вчасно попереджений про небезпеку єпископ змушений був удруге тікати з єпархії. Цим разом він поїхав «в Угорщину», вочевидь на Закарпаття, а саме до марамороського єпископа Йосифа Стойки. Натомість пасинок з племінником почали розоряти його маєтності [16, с. 247]. Прагнучи врятувати єпархію, архиєрей почав шукати компромісу з родичами, і наче досягнув його за посередництвом намісника луцького катедрального собору. Тож на початку 1708 р., після восьми місяців відсутності, владика повернувся до Луцька, полагодити поточні справи і висвятити кандидатів до священства [3, с. 286; 16, с. 247-248]. Та як виявилося, Микола Щасний Гулевич і Юрій Жабокрицький насправді примирилися з ним тільки вдавано, бажаючи влаштувати пастку.
Просто у Великодню неділю, після того, як єпископ прийшов з церкви, пасинок і племінник зі збройним загоном напали на Луцький замок, посеред якого стояла єпископська резиденція. Присутніх з владикою світських і духовних осіб нападники жорстоко били, а йому самому погрожували зброєю, приставляючи її до голови, та ізолювали в окремій кімнаті [3, с. 287-288]. Що показово, коли о. Петро Гулевич, який був з владикою, намагався вмовити свого рідного племінника Миколу Щасного Гулевича, той його штовхнув і сказав: «Ксьондзе, не втручайся, йди звідти геть, бо й тебе, як і всіх владичих приятелів, маємо наказ там же, пов’язавши, куди і його поведемо, запровадити» [3, с. 288]. Далі Гулевич випхав свого дядька-священника до сіней, там приставив йому до грудей шаблю і додав: «Йди геть, бо в тебе шаблю запхаю» [Там само]. Тим часом на подвір’ї Юрій Жабокрицький розпоряджався, щоби швидше вантажили майно єпископа на вози. Зрештою, обоє керівників нападу підійшли до архиєрея, оголивши свої шаблі і з криком наказали: «Одягайся, пройдисвіте, не будеш тут більше владикою, завеземо тебе туди, де нам наказано, щоби був ти сибірським архиєпископом, а хто тільки є твій приятель або послідовник, з тобою разом схопивши і зв’язавши, спровадимо» [3, с. 63, 289]. Особливу увагу членів свого загону племінник-нападник на єпископа звертав на пошуки якихось додаткових листів, які могли б скомпрометувати архиєрея: «Передусім забирайте і на добре видному місці [тримайте] з його шахрайськими кореспонденціями проти нашого монарха; буде мати кат що палити в його руках» [3, с. 289]. Забігаючи наперед, треба сказати, що таких листів не виявили, і надалі лиш лист про підпиляний міст став «аргументом» ув’язнення єпископа. Як бачимо, Юрій Жабокрицький не боявся прямим текстом говорити, що виконує волю «свого монарха» – Петра І. Так виглядало волинське москвофільство початку XVIII ст. в дії.
На Великдень 1708 р. нападники вже були встигли скласти єпископське майно у вози, але у Луцьку дізналися про цей напад, бо захисники владики задзвонили у дзвони луцької унійної катедри на тривогу. Гулевич ще послав свого челядника, щоби застрелив дзвонаря, але той не встиг: присутні у місті жовніри, місцеві цивільні мешканці, представники влади і єпископ латинського обряду зі слугами збіглися на ґвалт, оточивши нападників [3, с. 290]. Громада захистила свого єпископа, але й зловмисників з їх загоном відпустила, щоби уникнути кровопролиття. 18 квітня 1708 р. Жабокрицький подав скаргу на нападників [3, с. 285], а сам заради безпеки поїхав до великого коронного гетьмана Адама-Миколи Сенявського. Ці ж напасники напали на маєток єпископа в селі Радохівка, що біля Пересопниці сучасної Рівненської обл., і розграбували [3, с. 286, 291-295]. Виїжджаючи з Луцького замку, вони погрожували розграбувати також Білостоцький монастир, але щось завадило це зробити. Надалі Жабокрицький, попри небезпеку, відвідував різні місцевості своєї єпархії для виконання архиєрейського служіння, а також тривалі періоди проживав у безпечнішому Львові, де був єпископом його колишній опонент Шумлянський. Туди до свого ординарія ходили у справах і єпархіяльні священники, і чернецтво Луцько-Острозької єпархії.
Вже 24 серпня 1708 р. Луцько-Острозький єпископ брав участь у соборі в Володимирі, де з огляду на смерть митрополита Лева Слюбича-Заленського обрали нового очільника Київської унійної митрополії Георгія Винницького. Оскільки Йосиф Шумлянський помер 16 липня 1708 р., то одним з перших розпоряджень митрополита Винницького, виданим вже 25 серпня того ж року, була передача саме Діонісію Жабокрицькому адміністрації унійними церквами і митрополичими маєтностями в Київському воєводстві, а також Гостським монастирем [3, с. 295, 297]. 7 вересня 1708 р. універсал на підтримку цього розпорядження з боку світської влади видав великий коронний гетьман Адам-Микола Сенявський [3, с. 297-298]. Нагадаю, що шляхта Київського воєводства виступала за це ще 29 грудня 1696 р. і повторно 2 травня 1697 р., вимагаючи одночасно від Шумлянського звіт за його адміністрування [4, с. 540, 547-548]. Церкви й маєтності Київської митрополичої єпархії у Брацлавському воєводстві тамтешня шляхта просила аналогічно передати від Шумлянського Жабокрицькому з вимогою звіту від першого з них на сеймику ще 22 квітня 1697 р., а передали їх, як вже зазначено у цій статті, королівським привілеєм від 15 лютого 1701 р. Тобто, загрожений з боку московського царя та його шпигунів Луцько-Острозький унійний єпископ поступово ставав усе вагомішою фігурою церковного життя. Він усе більше заважав планам остаточно підкорити Київську митрополію (як неунійну, так унійну) Московській Церкві.
На захист Діонісія Жабокрицького продовжували виступати різні інституції і представники влади Речі Посполитої. 6 листопада 1708 р. головний скарбовий суд Волинського воєводства заочно приговорив Миколу Щасного Гулевича і Юрія Жабокрицького до позбавлення честі й вигнання (баніції), але це не зупинило їх від подальших нападів на єпископа, духовенства й вірних його єпархії, слуг та маєтності [16, с. 253-254]. Не мало результатів і те, що 10 липня 1709 р. волинський сеймик зобов’язав обох згаданих нападників залишити архиєрея в спокої [3, с. 314-315]. Того ж року волинська шляхта наївно клопоталася перед Петром І про повернення єпископу і єпархії майна, захопленого в Жеревцях [3, с. 256-257].
У вересні 1709 р. Діонісій Жабокрицький знову повернувся до своєї єпархії і стало проживав в Олиці. 2 листопада 1709 р. король Август ІІ видав йому охоронну грамоту проти Миколи Гулевича та Юрія Жабокрицького [3, с. 317-320]. З цими документами єпископ поїхав на сеймик до Луцька і 16 грудня залишився уже в своїй резиденції у Луцькому замку. Владику попереджали про небезпеку, але він вирішив уже більше не виїжджати. Одразу ж у ніч на 17 грудня замок оточили московські солдати на чолі з Гулевичем [1, арк. 221; 16, с. 261]. Всі гроші, цінності й майно, яке тільки можна було, нападники пограбували і розікрали: навіть подушки й сорочки. А московський бригадир Петро Яковлєв, конвоюючи єпископа в Дубно, ще й обманув його: пообіцяв владиці свободу, якщо той перепише на нього через підставну особу – шляхтича Андрія Богдановича – все своє спадкове майно у Волинському та Київському воєводствах [16, с. 263; 31]. Єпископ, сподіваючись бути звільненим, так і зробив, але ніхто його не відпустив, а у відповідь на нагадування про це Яковлєв вдарив архиєрея в лице [16, с. 263]. Дорогою з Дубна до Києва московити, щоб познущатися з єпископа і принизити його, намовили одну шляхтянку вдавати з себе начебто жертву насильства понад 60-річного архиєрея і так серед спеціально організованих наруги та лихослів’я везли їх возами [15, с. 16; 28, с. 200-201].
Бив по обличчю єпископа і комендант Дмитро Голіцин у Києві, але над в’язнем змилосердився Київський православний митрополит Йоасаф Кроковський, приславши йому сутану, необхідні речі і 100 злотих [16, с. 264; 28, с. 201]. Відтак Луцько-Острозького єпископа вивезли до Москви і утримували в Петровському та Богоявленському монастирях – в останньому один тиждень він був в оковах. Грошей на проживання літньому владиці не виділяли і він жив з милостині, часто голодував, сам собі рубав дрова, палив піч, носив воду. Відомо, що йому допомагав теж Стефан Яворський – тоді вже митрополит Рязанський і Муромський [16, с. 265-266; 28, с. 202].
Про гучне викрадення та ув’язнення Діонісія Жабокрицького добре знали і турбувалися про полегшення його долі представники різних конфесій: і католики, і православні. Як уже показано, співчували йому і православні українці: Київський митрополит Йоасаф, Рязанський і Муромський митрополит Стефан. Самійло Величко присвятив викраденню Жабокрицького окремий абзац у своєму літописі: «На той епископії Луцкой зоставалъ ѡнъ, Жабокрицкий, лѣтъ з п’ятнадцять, ажъ до змѣни Мазепиної, а по измѣнѣ его и по баталії под Полтавою бившой, когда войска великоросийскії знайдовалися в Полщи, тогда нѣкоесь противенство и незичливост к себѣ постерегши, взяли и на Москву его ѡдослали, а з Москви в далечайшую силку до монастира Соловецкаго засланъ, где и житія своего докончилъ» [7, с. 782]. Активно після схоплення єпископа переймалися його долею протоархимандрит василіян, майбутній Володимирський єпископ і Київський митрополит Лев Кишка, примас Польщі Ян Шембек [16, с. 272], Конгрегація поширення віри, папський нунцій [8, с. 307; 9, с. 26, 27, 61, 72]. Представники світської влади Речі Посполитої, шляхта Волинського і Київського воєводства, сам король Август ІІ просили про звільнення Жабокрицького [5, с. 723-727]. Але московити Луцького єпископа не звільнили.
Що показово, хоч Голіцин особисто бив владику за те, що він – в унійній Церкві, офіційно московити прохачам відповідали, що «Жабокрицкій арестован вовсе не за вѣру, не за ралигіозныя убѣжденія, а за преступленія политическія, за измѣну своему отечеству и враждебныя дѣйствія противъ Россіи» [16, с. 267]. За великим рахунком «політикою», яку інкримінували Луцько-Острозькому владиці була його орієнтація не на Москву та її Церкву, а на добро української Церкви та український інтерес, у тому числі на гетьмана Мазепу. За це він і постраждав як, до речі і милосердний до нього митрополит Йоасаф Кроковський – останнього через підозри у «мазепинстві» також ув’язнювали, примусили брати участь у проголошенні анафеми українському гетьману і надалі аж до смерті в 1717 р. звинувачували в опозиції до Петра І [20, с. 406]. Зрештою, так само за начебто «не за віру», а «за зраду батьківщини і розтрату» були арештовані російським царським режимом на початку 1830-х почаївські ченці-василіяни, у 1914 р. – митрополит Андрей Шептицький. Так само «за політику» були арештовані всі греко-католицькі єпископи на чолі з митрополитом Йосифом Сліпим у 1945 р. У світлі історичних джерел методи і риторика Московського царства, а відтак Російської імперії та СРСР постають у всій своїй тенденційності та спрямованості знищити українську Церкву. На Жабокрицькому це виявилося сповна.
У другій половині 1710 р. Петро І приходив до єпископа Діонісія і переконував перейти до московського православ’я. Коли ж архиєрей відмовив, «Петръ І обругалъ епископа, плюнулъ ему въ лицо и даже толкнулъ въ грудь» [16, с. 268]. Владику вже були вислали до Соловецького монастиря, але з невідомої причини повернули з дороги назад до Москви. Він так і помер в ув’язненні, а точна дата його смерті невідома. Згідно з василіянськими пом’яниками XVIII ст., це сталося у 1716 р. [2, арк. 60зв.].
Від католицької віри архиєрей не відрікся. Не прийняла Луцько-Острозька єпархія і єпископа Кирила Шумлянського, який вирішив підпорядкуватися Москві і якого Петро І лобіював перед Августом ІІ [14, с. 2; 16, с. 272; 25, с. 104-105]. Після короткочасного адміністрування єпархії Холмським єпископом Йосифом Левицьким, вона отримала свого чергового унійного архиєрея – Йосифа Виговського. Загалом для багатьох у Луцько-Острозькій єпархії, які ще вагалися чи вичікували, коли владика Діонісій привів її в унійну Церкву, викрадення архиєрея й жорстоке поводження з ним стали важливим та важким уроком, і спонукали також зробити вибір на користь справи церковної єдності, а не розбудови химерного московського «Третього Риму». Однією зі спільнот, які так вчинили, став Почаївський монастир.
* Не можна зводити поняття «ritus graeci» – «грецький обряд» виключно до «православних», як це робили численні автори в минулому, особливо представники російської історіографії ХІХ ст. Річ у тому, що «унійні», і то в офіційних документах, – теж «ritus graeci». Мова тут про візантійсько-український обряд, а не конфесійно-юрисдикційну приналежність.
Джерела і література:
Про автора: Володимир Мороз, науковий співробітник Інституту історії Церкви, УКУ
##DONATE_TEXT_BLOCK##