«Навіть один росіянин пообіцяв мені: «Батя, ми тобі не дамо пропасти. Будеш днювальним». Після смерті Сталіна зняли з мене номер «500, в». Поселився в Магадані, вже в хатах правив Службу Божу. Але стежили за мною аж до 1989 року...»
Йосип ЛОСЬ, Йосип САЛЯК. — "Листи до приятелів", №1 2009 року
Вихоплюємо силою уяви серпневий день. Літо, тепле й благодатне. Жнива. Золото сонця і золото пшениць, занурені у зелень ошатні села. Звивисті ручаї і пагорби Підгір’я. А там, рукою подати, бовваніють Карпати. Туди й прямуємо — до Кальварії... Поруч з нами — вже у поважних літах чоловік. У його невисокій згорбленій постаті, яку вирізьблювали 78 пекельно важких літ (та водночас і літ внутрішньої свободи, відданості Божій правді), у його швидкій ході, енергійній розповіді, що пересипається словами «менше з тим», «чекайте», «слухайте», у його очах, в яких палає вогонь життя, думки, умиротворення, у дитячій безпосередності — відчувається плин століття, що минає.
Родом о. Михайло Червінський із села Пацьковичі біля Нижанкович. Закінчив гімназію у Перемишлі, де опанував польську, німецьку, латинську мови. Потім — духовна семінарія, навчання в якій перервав прихід більшовиків 1939 року. Відтак більшість семінаристів була вимушена продовжити навчання у Дрогобицькому педінституті. «Серед 263 студентів були поляки, жиди, але ми всі любилися...»
Політичні вихори змінювали окупантів, триб життя, але не похитнули сокровенної мрії М. Червінського — стати священиком. І ось влітку 1944 року єпископ Йосафат Коциловський висвятив його на священика. Проте не довго тішився своєю службою. Одного серпневого дня його заарештували кагебісти, запроторили до підвалу на прикордонній заставі, звідтіля перевели до тюрми. Ще скоріше заарештували Йосифа Сліпого, всіх єпископів, сотні священиків.
«У дрогобицькій тюрмі майор Говоров хотів мене застрілити. Кажу: не стріляйте, бийте, але не стріляйте. Тиждень копали мене, де попало. Лейтенант Краснослободський бив лопаткою. В’язали ноги, руки. Хлопці, які сиділи зі мною, клали мене, побитого, на нари, а самі лягали на бетонну підлогу. Добрі були...» Від 1948 року — на Колимі. Понад місяць везли туди. В яких умовах — опускаємо ці оповіді, бо не кожний читач зможе витримати. На руднику «Лазо» витягали з людей усі жили. Лише згодом перевели на поверхню, дали одежу.
«Навіть один росіянин пообіцяв мені: «Батя, ми тобі не дамо пропасти. Будеш днювальним». Після смерті Сталіна зняли з мене номер «500, в». Поселився в Магадані, вже в хатах правив Службу Божу. Але стежили за мною аж до 1989 року...»
Згадується один каторжанин, якому вдалося вирватися з лабет смерті. Отой згорьований згадував пісню, у якій є такі рядки: «Будь проклята ты, Колыма, что названа чудной планетой. Сойдешь поневоле с ума, возврата оттуда уж нету». Дехто повернувся. Що врятувало людей від відчаю, спростачення, навіть упослідження й зради? Віра! Ми можемо переконатися на досвіді свого та інших народів у такій істині: матеріалістичне наставлення до життя підтинає духовність людей у самій основі, змушує зосереджувати думки на дочасних, матеріальних явищах. Дух, відокремлений від свого Праджерела, спростачується, навіть спідлюється. Отже, наші ідеологічні вартощі мають бути скристалізовані морально.
Давно доведено, що бойовий наступ матеріалізму й безбожництва треба було зустріти таким самим, але одухотвореним вищими істинами, бойовим християнізмом, розуміючи під «таким самим» не його моральні вартощі, а вольову напругу, витривалість, солідарність християнських душ. Багато людей навіть у найважчих умовах випростовували свій моральний хребет, кристалізували свою національну духовність, визволяючись від внутрішнього поневолення — передумови зовнішнього звільнення від рабства.
Отець Михайло Червінський — один із них. Під непоказною селянською свиткою виявився аристократизм духу.
«Навіть коли я замість сестри копав буряки, вже після повернення, мені не давали спокою кагебісти та їх прислужники. Вже не кажу про те, що часто викликали в Старий Самбір до КГБ, райкому партії, паплюжили в газетах за те, що не зрікаюся віри батьків. Але Бог є над нами! Я знову правлю... Ті, хто мене катував, хто писав на мене доноси, — не винні. То все робила Москва, комуністична партія, сатанинська система. Спочатку вони винищували наших братів і сестер на Великій Україні. Потім приволоклися сюди...»
Ця справді феноменальна людина, хоч і без гучних титулів, має чіпку пам’ять. Прекрасно знає всесвітню історію, дуже добре розуміється на політиці. Тільки убогим душею людям видаються чудернацькими його розповіді, міркування, навіть жалі на те, що «далі знущаються, обкрадають». Він і досі живе болем десятків, сотень закатованих у соляних шахтах біля Добромиля земляків — щороку ми вслухаємося у його слова на мітингу-реквіємі в пам’ять жертв Саліни... На місці кількатисячного мордування наших людей відкрито пам’ятник.
Він, отець Михайло Червінський, брав найактивнішу участь у національно-визвольному русі повоєнних років.
«Прекрасні хлопці-бандерівці були у моєму селі. Помагав я їм чим міг, по ночах приходили до мене за харчами, одягом, за моральною підтримкою. Дехто врятувався, наприклад, Михайло Лесько. Разом ми ходили до гімназії, два його брати загинули у бою з большевиками. Нині він живе в Америці, має трьох синів. В Англії живуть Іван Стах, його дружина Катруся, дві їхні доньки вийшли заміж. Пише мені Юрій Буцяк з Англії...»
Його турбує, що на Півдні та Сході нашої держави «бракує України». Кілька років тому його небога навіть радила, коли він приїхав до неї в Луганськ, щоб не розмовляв українською мовою, бо «дістане 15 суток». Але він тішиться, що і в Харкові «виходять вже книги василіан», що не всі люди спилися, стали спекулянтами і злодіями, що «Україна вже є навічно». Слушно міркує про те, що імперія відівчила росіян працювати — коли якось поїхав до Пскова і відвідав деякі села, жахнувся: «Матінко Божа, яка бідота. Все повтікало до міст. Хати розвалюються, ніхто їх не білить. З міста посилають робітників, щоб доїли корів...». Але спостеріг, що «росіяни дружніші від українців, так само як і поляки, китайці, японці».
«Хочу перебратись до Нижанкович, щоб мати спокій від знущань. Хочу зберегти цінні книги, церковні речі. Книги польською, латинською, німецькою мовами мають бути передані у духовну семінарію або в академію — щоб служили нашому українському народові».
Світлої пам’яті о. Михайло Червінський тішився тим, що «є ще люди, які йдуть на Кальварію, до Матері Божої», він не зігнувся під тягарем літ, більшість із яких була наповнена стражданнями.
Ніколи не пізно замислитися і обрати властиву дорогу.
Коротка довідка з коментарем
Пацлавська Кальварія розташована неподалік Перемишля, Добромиля і Нижанкович, нині — на польській території, біля самісінького кордону. Ще у прадавні часи, коли татари нападали на нашу землю, один побожний чоловік побудував високо в горах хату — відтак з’явилося поступово село Пацлав. Потім люди побудували церковцю. За достовірними даними, вже 1313 року за часів Юрія І, короля Галицької Русі, сина князя Лева, сюди сходилося багато християн. Три сотні літ простояла ця церква, її перебудовано і розширено 1611 року, згодом — 1921.
Цією церковцею віддавна опікувався Бог. У ній від 1409 року зберігалася Чудотворна Ікона Божої Матері. Її вималював на дереві чернець Лаврентій. Зважаючи на все більшу кількість відвідувачів Святої Гори, церкву наділено відпустами у дні 1, 2, 3 травня, 12, 13 червня, і від 10 до 15 серпня, від 11 до 14 вересня. Згодом закладено хресну дорогу при церкві, поставлено велику дзвіницю і справлено дзвін. Опікувалися розбудовою церкви б.п. отці Я. Лукашевич, Є. Копистянський, Ю. Гумецький, Й. Маринович, перемишльський владика Кир Йосафат Коциловський. На прощу до Кальварійської Неньки йшли люди із найдальших куточків української землі.
У 1946 році поляки насильно виселили усіх українців з їх споконвічних земель, церкву пограбували, потім розібрали. Ікону Божої Матері забрали вірні нашого роду. 29 червня 1993 року повернули її до катедри св. Івана Хрестителя в Перемишлі. Нині на місці величної церкви стоїть дерев’яний хрест, саме до нього сходяться люди з України.