Понад два роки тому було звільнено з російського полону двох греко-католицьких священнослужителів, єромонахів Згромадження Найсвятішого Ізбавителя (редемптористи) Богдана Гелету та Івана Левицького. Вони були ув’язненні під час виконання своїх душпастирських обов’язків у листопаді 2022 року і звільненні 28 червня 2024 року, тобто пробули в ув’язненні понад 19 місяців.
Обставини їхнього звільнення не розголошувалися. Ходили припущення, що їх обміняли на когось з проросійських священнослужителів УПЦ Московського Патріархату, фактично філії РПЦ в Україні.
Нещодавно у виданні Університету Нотр-Дам у США вийшла стаття «Домашні вогнища» / “Home Fires Burning”, в якій розкриваються обставини їх звільнення, участь у цьому їх колишнього парафіянина Віталія Косовича та Глобальної клініки з прав людини Університету Нотр-Дам.
Отці Іван Левицький і Богдан Гелета на момент російського вторгнення у лютому 2022 р. вже кілька років душпастирювали у єдиній греко-католицькій парафії у Бердянську. Тоді люди намагалися втекти з окупованих територій. Проте два редемптористи залишитися й опікуватися своїми парафіянами. Отець Богдан Гелета навіть почав обслуговувати римо-католицьку парафію, розташовану за кілька кілометрів, оскільки її священик змушений був виїхати. Отець Іван, який був відомий у місті як турботливий і відданий душпастир, разом із вірянами молився на вервиці за Україну, брав участь у публічних акціях за мир.
Священики також приймали потік біженців із зруйнованих місць, таких як Маріуполь. Біженці привозили з собою жахливі історії — про напади на цивільних, дітей і лікарні, про масові поховання, голод, гуманітарну катастрофу. Священики запрошували цих евакуйованих до свого дому. Разом із ними прийшла пильна увага з боку нових гнобителів, які повільно проїжджали повз церкву, створюючи зловісну й наполегливу атмосферу.
“Того тихого листопадового дня церква була порожня, за винятком Гелети та легкого туману ладану. На одній зі стін висіла ікона Матері Божої Неустанної Допомоги — ікона редемптористів. Її важкі, сумні очі ніби передбачали появу двох чоловіків у масках, які викрали Гелету, коли він переодягався”, — йдеться у статті в американському виданні. На той момент окупанти вже арештували о. Івана Левицького. “Ось так зникли двоє католицьких священиків”.
Єромонах Володимир Борейко, протоігумен Львівської провінції редемптористів, розповідає, що після викрадення отців Гелети та Левицького вони протягом місяців безрезультатно зверталися до влади з проханням надати інформацію про них.
«На жаль, ми не мали жодної надійної інформації про те, чи живі наші брати, а якщо так, то в якому стані та де вони перебувають», — каже о. Борейко. — «Дуже часто ми отримували суперечливу інформацію про них з різних джерел. Тому ми могли лише сподіватися, що вони живі й будуть звільнені з полону».
Протоігумен хвилювався за обох священиків, тим більше, що о. Богдан хворів на діабет і перед зникненням переніс операцію на серці. Також Він підозрював, що публічні молитви о. Левицького, ймовірно, викликали гнів влади.
«Те, що отець Іван та парафіяни молилися за мир у центрі Бердянська, також було проявом українськості — а саме непокори «новій» владі та бажання покласти край війні», — пояснює о. Борейко. Але ще до публічних молитов, то редемптористи були готові, що їх можуть взяти на приціл.
«З початком повномасштабного вторгнення ми очікували, що на окупованих територіях може бути якась негативна реакція російської влади щодо духовенства та релігійних організацій», — каже протоігумен редемптористів, зважаючи, що релігійна діяльність суворо обмежена в Росії та на вже раніше окупованих нею територіях України. — «Управління релігійних організацій у російській окупаційній адміністрації було створено як інструмент контролю за духовним життям. Його мета — обмежити свободу віросповідання та підпорядкувати релігійні громади політиці Кремля, щоб витіснити всі конфесії, крім Російської Православної Церкви».
У публікації Університету Нотр-Дам роз’яснюють для своєї авдиторії релігійний контекст в Україні, звертають увагу на існування конкуруючих ПЦУ і УПЦ МП, яка продовжує бути частиною РПЦ. Зокрема, вказують, що на окупованій території ув’язнили деяких священиків УПЦ, які не підтримали повну інтеграцію в РПЦ. І запевняють, що цей релігійний контекст має важливе значення для справи отців Гелети та Левицького. Приблизно в час їхнього затримання українські силовики провели обшук у Києво-Печерській Лаврі УПЦ МП з метою пошуку доказів підривної діяльності на користь Росії. “Багато хто припускав, що викрадення священиків було помстою за обшук монастиря, який входить до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Відтоді Україна заборонила діяльність РПЦ, а також розглядає можливість заборони діяльності УПЦ”, — зауважують в американському виданні.
За їх словами, західні коментатори по-різному оцінюють російське вторгнення в Україну: як захоплення територій, возз’єднання колишнього Радянського Союзу (після 34 років незалежності України), запобіжний крок проти прагнення України вступити до НАТО або атаку на західні демократії. Натомість, Росія описує свої дії як “священну війну” проти “глобалізму” та “сатанізму”.
“Ведучи цю священну війну, Росія неодноразово бомбила українські церкви, собори та монастирі, що призвело до понад 56 000 загиблих і тяжкопоранених серед цивільного населення та появи понад 5,9 мільйона біженців з початку вторгнення у 2022 році. Крім того, переслідуванням зазнали й українські релігійні лідери. Згідно з повідомленнями, у Херсоні було закатовано та вбито євангельського диякона та його сина; викрадено баптистського пастора та його дружину за «екстремістську діяльність»; ув’язнено мусульман; Свідків Єгови офіційно визнано «екстремістською організацією»; а релігійних лідерів усіх конфесій оштрафовано за здійснення свого служіння та сповідування своєї віри. Католицизм, з його зв’язками з Ватиканом та Заходом, є об’єктом особливої ворожості”, — пишуть у виданні.
У грудні 2022 року влада Росії заборонила діяльність Української Греко-Католицької Церкви та конфіскувала її майно на окупованих територіях. Вона також заборонила діяльність католицьких благодійних організацій, таких як «Лицарі Колумба» та «Карітас», які, за її твердженням, були пов’язані зі спецслужбами США та Ватикану. Як повідомляється, у заяві католиків звинуватили в участі в антиросійських мітингах та зберіганні вогнепальної зброї в церковних будівлях, оголосивши, що Церква «порушує законодавство про релігійні та громадські організації Російської Федерації».
Як пояснює для американських читачів о. Борейко, український греко-католицизм має унікальні історичні та культурні корені, що віддаляють країну від Росії. Ці корені, зокрема використання української мови, святкування церковних свят, під час яких люди носять традиційний одяг або виконують українську народну музику, а також визнаний перелік беатифікованих мучеників, які загинули під час радянських переслідувань, підкреслюють незалежність України та її унікальну ідентичність і підривають російську наративну лінію про те, що Україна є лише російським відгалуженням. Тому для російських окупантів УГКЦ є особливо небажаною.
Ці заходи були вжиті вже після арешту двох священиків у Бердянську, але, за словами їхнього провінціала, це, здається, не мало значення. «Росіянам не потрібні конкретні причини для вжиття репресивних заходів на окупованих територіях. Їхнє головне завдання — знищити все, що має хоч якийсь стосунок до українськості», — наголошує о. Володимир Борейко.
Двоє українських священиків, яких російська влада взяла в полон і піддала тортурам, знайшли рішучого захисника в особі Віталія Косовича та Глобальної клініки з прав людини Університету Нотр-Дам.
Віталій Косович — український юрист, який виріс у Львові, відвідував греко-католицьку парафію святого Йосафата, де познайомився з отцями Гелетою та Левицьким за кілька років до того, як вони виїхали до Бердянська. Отець Іван Левицький навіть бував у нього вдома під час традиційного освячення помешкань на Водохреща. Косович здобув ступені бакалавра та магістра права у Львівському національному університеті імені Івана Франка, після чого продовжив навчання в Австрії та Німеччині, де й перебував на момент вторгнення 2022 року.
«Я вирішив продовжити навчання за кордоном, щоб здобути знання й бути добре підготовленим до повернення в Україну та її відбудови після війни», — згадує він. Косович почув від свого колишнього викладача в Україні, який був гостьовим науковцем в Університеті Нотр-Дам у США, що там він міг би знайти цінні можливості. Тому Косович подав заявку на однорічну магістерську програму з міжнародного права у сфері прав людини в Нотр-Дамі й прибув туди восени 2023 року.
Під час першого семестру в юридичній школі Нотр-Дам він побачив інформацію-прохання зі Львова молитися за отців Гелету та Левицького. На той час священики вже майже рік вважалися зниклими безвісти, і про їхнє місцеперебування не було жодних відомостей.
«Я вирішив, що, окрім молитви, нам також потрібно дізнатися, як у них справи, і докласти зусиль, щоб звільнити їх із полону», — каже він.
Професорка Дайан Десьєрто є директором програми LL.M. з міжнародного права у сфері прав людини в Юридичній школі Нотр-Дам та глобальним директором нової «Глобальної клініки з прав людини» цієї школи. Вона зазначає, що в усьому світі релігію часто критикують як інструмент гноблення, але Росія в рамках своєї військової стратегії взяла на приціл релігійні організації та лідерів, які, як правило, захищені від військових дій Женевськими конвенціями.
Десьєрто — визнана експерт у галузі прав людини, яка активно працює як радник з питань міжнародного арбітражу та судових спорів у Міжнародному кримінальному суді, Міжнародному суді, Постійному арбітражному суді, Міжамериканському суді з прав людини та інших інституціях. Окрім наукової та викладацької діяльності, вона брала участь у резонансних справах, таких як справа філіппінської лауреатки Нобелівської премії миру та журналістки Марії Ресси, яку режим Родріго Дутерте, авторитарного колишнього президента Філіппін, заарештував за кібернаклеп. Десьерто протистояла диктатурам та порушенням прав людини подібного характеру по всьому світу.
Займатися правом такого роду пов’язано із серйозним особистим ризиком, проте професорка не злякалася, наголошуючи, що вона приїхала до Нотр-Даму, щоб підготувати нове покоління юристів, які стануть «частиною дедалі більшої армії юристів та практиків у сфері прав людини, які існують, насамперед, для захисту верховенства права», а також для спрямування «процесу прийняття рішень у міжнародній системі на досягнення цих цілей у сфері прав людини». Вона зазначає, що 600 випускників Нотр-Даму вже займаються цим через такі організації, як Організація Об’єднаних Націй та Червоний Хрест. Багато хто повертається до своїх рідних країн — часто до місць, де права людини відомі своїми грубими порушеннями, — щоб працювати на місцях.
Перший семестр Віталія Косовича збігся з відкриттям Десьєрто глобальної клініки з прав людини, де вона обійняла посаду директора-засновника. Вона описує клініку як каталізатор для студентів, що пропонує практичні послуги, такі як юридичне представництво, освіта та адвокація. Серед клієнтів — окремі особи, організації та групи, які наразі борються з порушеннями прав у Нікарагуа, Венесуелі, Сирії, Великій Британії, Швейцарії, Іспанії, Гонконгу та Шрі-Ланці. І в Україні.
Коли Косович прочитав заклик до молитви за Гелету та Левицького, він був здивований, що ніхто не знав, де вони перебувають. Юрист зібрав усю можливу інформацію з медіа, інтернет-джерел та соціальних мереж, перш ніж звернутися з цим питанням до Десьєрто. Він хотів, щоб клініка взяла їхню справу на себе від імені редемптористів в Україні.
«У мене було якесь внутрішнє відчуття, що, можливо, завдяки тому, що клініка розташована в США і має хороші зв’язки як із місцевими американськими властями, так і з різними міжнародними організаціями, ми зможемо чимось допомогти, — каже він. — У мене було внутрішнє переконання, що, принаймні, треба спробувати».
Дайан Десьерто погодилася з кількох причин, але найголовніша, за її словами, полягала в тому, що вона знала: Косович буде невпинним захисником священиків завдяки своїм особистим зв’язкам.
«Наші справи — це не абстрактні, стратегічні судові процеси за інших людей з певних причин. Вони стосуються супроводу», — каже вона. Університет Нотр-Дам виділяється своїм моральним підходом, «дбаючи про те, щоб ми не втрачали з поля зору людську сутність тих, чиї права ми захищаємо».
«Немає відданішого захисника, ніж той, хто бореться за свій дім», — додає вона.
Косович зв’язався з о. Володимиром Борейко, представивши, як Університет Нотр-Дам міг би на безоплатній основі допомогти допомогти знайти і визволити ув’язнених в Росії українських єромонахів. У відповідь редемптористи офіційно звернулися до Нотр-Дам із проханням про представництво.
Час не був на їхньому боці. Це був січень 2024 року, і священики вже 14 місяців перебували в ув’язненні. Це, ймовірно, означало понад рік немислимих тортур, а то й смерть. Першим кроком було підтвердження того, що священики живі.
Під керівництвом Десьєрто Косович та його однокурсники застосували знання, отримані на заняттях, для проведення розслідувань на основі відкритих джерел. Мовні здібності Косовича та його розуміння контексту війни виявилися цінними перевагами в міжнародній команді студентів, багато з яких походили з Південної Америки та Європи. Вони опитали інших священиків, зокрема одного, який підтримував зв’язок із Гелетою та Левицьким аж до їхнього арешту. Вони зв’язалися з представниками Міністерства юстиції України, Міністерства оборони та Головного управління розвідки. Вони звернулися до Верховного комісара ООН з прав людини, посла США з особливих доручень з питань глобального кримінального правосуддя, Міжнародного комітету Червоного Хреста, Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти осіб та Постійної місії Спостереження Святого Престолу при Організації Об’єднаних Націй.
Через кілька місяців, саме коли Косович почав втрачати надію через відсутність прогресу, Десьєрто отримала інформацію від неназваного джерела: священики були живі, і вона мала підтверджене місце їхнього перебування. Тепер потрібно було їх звільнити.
«Для мене не було несподіванкою, що я стану мішенню», — каже о. Богдан Гелета в інтерв’ю для статті видання Університету Нотр-Дам. — «Я був готовий до цього вже давно, роками, ще до того, як зі мною сталася ця ситуація. Можливо, все почалося з того моменту, як я отримав покликання, адже коли ти йдеш до монастиря й відрікаєшся від світу, ти складаєш обітницю і розумієш, що з тобою можуть трапитися різні речі, бо ти віддаєш своє життя Христу».
Розмірковуючи над тим, що загартувало його до всього, що мало статися, Гелета згадує семінарію, до якої вступив у віці 30 років. Він пам’ятає, як надихали його священики, які пережили переслідування, коли радянська влада намагалася «об’єднати» Українську Греко-Католицьку Церкву з Російською Православною Церквою після Другої світової війни. Тих, хто відмовився приєднатися до РПЦ, штрафували, ув’язнювали або відправляли до радянських виправних таборів. Проте Католицька Церква продовжувала діяти в підпіллі, аж поки її не легалізували в 1989 році після значного внутрішнього та міжнародного тиску. Зараз історія репресій, здається, повторюється.
Гелета розповідає, що у 2014 році, коли Росія вперше вторглася до Криму й анексувала його, він очікував, що окупація пошириться. У 2019 році він переїхав на схід, до Бердянська, усвідомлюючи, що наражається на небезпеку, але відчуваючи покликання місіонера. «Звісно, був страх перед арештом, але була й єдність у Бозі».
Він також відчував зв’язок зі своїм народом. Протягом місяців, що передували його арешту, він спостерігав, як сусідів грабували, вбивали, як вони зникали. Ті біженці, які втекли до Бердянська зі зони бойових дій, попереджали священиків про те, що має статися. Тож отці Богдан та Іван чекали своєї черги.
«Це відбувалося постійно; це траплялося майже щодня. І саме тому до нашого арешту панувала така сильна внутрішня напруга», — каже він.
Після арешту священики провели дев’ять місяців у Бердянську. Там, за словами Гелети, він зазнав психологічних тортур. Хоча до нього фізично не торкалися, його камера розташовувалася навпроти камери тортур. Він проводив дні, слухаючи майже безперервні крики інших в’язнів.
«Я чув ці знущання, ці голоси, ці муки, ці побиття… Люди кричали, стогнали, благали; дехто переставав кричати. Все це можна було чути годинами. Я чув усе це місяцями», — каже він. У рідкісні хвилини перепочинку у його камеру лунала гучна патріотична російська музика. Протягом чотирьох місяців він не мав жодних підстав припускати, чому його та о. Левицького утримували під вартою. Потім їх допитували окремо і вручили документи, в яких зазначалося, що їх звинувачують у тероризмі та зберіганні зброї. Їм наказали підписати заяву про те, що вони були присутні під час виявлення зброї в їхньому монастирі, хоча на той час вони перебували у в’язниці, а твердження про зброю було брехнею. Вони відмовилися.
Через дев’яти місяців отців Гелету та Левицького перевели до виправної колонії в Горлівці Донецькій області.
«У Горлівці мали місце всілякі знущання — як психологічні, так і фізичні», — каже він. «Мені важко згадувати про це, особливо те, як катували інших, і особливо знаючи, що ці тортури тривають і зараз».
Хоча точні цифри встановити важко, за оцінками Amnesty International, тисячі українських цивільних осіб та військовослужбовців досі утримуються Росією як військовополонені, а ще тисячі були обміняні під час обмінів полоненими протягом чотирирічного конфлікту.
Через психологічні наслідки ув’язнення о. Іван Левицький відмовився давати інтерв’ю для цієї статті. Замість нього о. Борейко підсумовує: «Над ними знущалися та катували так само, як і щодо інших військовополонених. На жаль, для росіян поняття дотримання статей Женевської конвенції не існує».
Те, що ці двоє чоловіків були священиками, не було таємницею, але, за словами Гелети, це не забезпечило їм особливого ставлення. Їм не дозволяли відправляти Літургію чи проповідувати, а лише молитися наодинці. Зрештою їм вдалося роздобути російську Біблію, і вони могли молитися п’ять хвилин разом з іншими в’язнями; більше часу — і це привернуло б увагу. Те саме стосувалося сповіді. Гелета розповідає, що під час прогулянок у тюремному дворі в’язні потайки просили дозволу сповідатися, а потім швидко розбігалися. За відсутності офіційного душпастирства все, що він міг запропонувати, — це підтримка та розрада людям, які справді цього потребували. Він засвідчує, що протягом усього цього часу Бог був поруч із ним.
«Я весь час відчував Його присутність. Просто це відчуття Божої присутності іноді сильніше, а іноді слабкіше», — каже він. «Я просто вдячний Богові, і в мене є відчуття, що Бог робить усе за мене, а я — лише інструмент у Його руках».
Поки Гелета здійснював душпастирську діяльність у в’язниці, «Глобальна клініка з прав людини» тихими дипломатичними та юридичними засобами домагалася його звільнення. Проте це не означало — і часто не означає — звернення до суду, пояснює Десьєрто.
«Не у всіх випадках потрібна пряма атака в суді, і ця справа в Україні була тому прикладом», — каже вона. Вона зазначає, що під час війни люди провалюються крізь щілини системи. Роль Нотр-Даму полягала в тому, щоб привернути увагу до історії священиків і надати їхньому звільненню нагального характеру. Студенти-юристи очолили цю справу і протягом шести місяців проводили дослідження, захищали їхні інтереси, відстежували підказки та джерела інформації, а також не втрачали надії. «Наші подальші дії призвели до того, що їх підняли дуже високо у списку обміну полоненими, і завдяки цьому їх було звільнено».
У п’ятницю, 28 червня 2024 року, отці Богдан Гелета та Іван Левицький разом із вісьмома українськими цивільними особами були повернуті до Києва після понад 19 місяців ув’язнення. Їх заздалегідь не попередили про звільнення. Гелета розповідає, що наприкінці цього періоду їх переводили з колонії до колонії, перш ніж вони опинилися у московській в’язниці. Звідти їх на автомобілі доправили до білорусько-російського кордону, а потім на південь — до України. Вони думали, що їх знову перевозять до іншого табору, але насправді їх звільнили в Київському міжнародному аеропорту в рамках обміну полоненими.
Отець Богдан згадує: «Повернення в Україну було несподіванкою, але якось моя душа була внутрішньо готова до цього. Не було вибуху великої емоційної радості, але всередині була вдячність Богу за врятоване життя. Ну, була внутрішня радість від того, що Господь вирвав нас із цього пекла. Але в моїй голові постійно крутилося одне питання: “Господи, що буде далі?”».
На фотографіях їхнього звільнення в київському аеропорту отці Гелета та Левицький зображені з поголеними головами. Вони виснажені, згорблені й закутані в українські прапори. Їхні обличчя безвиразні, ніби вони перебувають у шоковому стані. За словами Косовича, їх було майже неможливо впізнати. Він сидів за комп’ютером, вдивляючись у ці фотографії, шукаючи риси тих чоловіків, яких колись знав.
Віталій Косович закінчив університет Нотр-Дам місяцем раніше і поїхав до Женеви, Швейцарія, щоб працювати аспірантом-дослідником у Постійній місії спостерігача Ватикану. Там він побачив повідомлення президента України Володимира Зеленського у дописі в X: «Я вдячний усім, хто допоміг. Дякую нашій команді, яка працювала над звільненням полонених. Також хочу відзначити зусилля Святого Престолу, спрямовані на те, щоб повернути цих людей додому».
Наступного дня, у свято святих Петра й Павла — двох святих, які також перебували в ув’язненні, — Папа Франциск сказав: «Я дякую Богові за звільнення двох греко-католицьких священиків… Нехай усі полонені цієї війни незабаром повернуться додому».
Шлях до одужання після місяців тортур є довгим. Проте о. Богдан Гелета не відчуває гіркоти, навіть до своїх викрадачів, які, за його словами, просто не знали, що роблять. Натомість він каже, що його серце сповнене віри, любові та бажання допомагати іншим.
«Цей досвід не змінив моєї віри, а лише поглибив її. Він поглибив мою віру дуже, дуже конкретно. Поглибилося й моє служіння», — пояснює він. «Щойно я повернувся з в’язниці, одразу звернувся до свого провінційного настоятеля за благословенням на різні ініціативи. Вони пов’язані переважно з військовими, тими, хто пережив полон, та родичами загиблих або зниклих безвісти».
Зараз він проводить реколекції для тих, хто постраждав від війни, а о. Левицький повернувся до парафіяльного служіння та духовного супроводу черниць.
Протоігумен провінції Згромадження Найсвятішого Ізбавителя в Україні о. Володимир Борейко додає, що війна зробила відповідь редемптористів на виклики віри більш відчутною, нагальною та важливою серед розпачу.
«Те, що колись звучало як духовний ідеал, тепер стало повсякденною реальністю: бути сильними у вірі, витривалими в молитві, радісними в надії та готовими до самопожертви», — каже він. Служити «найбільш покинутим» тепер означає служити людям, які знаходяться прямо перед ними: переселенцям, пораненим та тим, хто переживає горе. Їм, за його словами, редемптористи пропонують супровід і близькість, а також сяючу й непохитну надію.
«Навіть посеред руїн, які охопили різні регіони нашої батьківщини, редемптористи свідчать про Воскресіння — про те, що після Голгофи настає воскресіння. Надія в наших проповідях стає не абстрактною необхідністю, а життєвою потребою, яка допомагає нам пережити важкі часи», — каже він.
Надія стала важливим висновком і для Віталія Косовича. «Цей досвід захисту священиків сформував мене як у професійному, так і в особистому плані», — каже він. — «В обох аспектах я навчився зберігати надію та розробляти плани дій навіть у найскрутніших обставинах, коли здається, що несправедливість повністю перебуває під контролем гнобителя, а правові інструменти виявляються безсилими. Завжди є спосіб боротися з несправедливістю та принести полегшення тим, хто від неї страждає; принаймні, безумовно варто докласти для цього максимум зусиль, навіть якщо ситуація здається безнадійною».
Після 14 місяців перебування в Женеві, де він працював над питаннями контролю над озброєнням, роззброєння, міжнародного гуманітарного права та кібербезпеки — усі ці теми, за його словами, мають безпосереднє відношення до війни в Україні, — Косович повернувся до Нотр-Даму, щоб здобути ступінь доктора юридичних наук. Він і досі має намір повернутися в Україну та допомогти у відбудові своєї Батьківщини.
«Я глибоко вірю в світле, успішне та процвітаюче майбутнє України», — каже він. — «Українці постійно демонструють, що немає таких перешкод чи страждань, яких не можна подолати завдяки їхній стійкості, інноваційності, творчості, хоробрості та вірі в Боже провидіння».
* * *
“Біля Бердянської церкви Різдва Пресвятої Богородиці — храму, де Гелета та Левицький служили в час великої скрути, — між бруківкою росте бур’ян по коліна. На залізних воротах повішено замок. Ніхто не бажаний.
Проте блакитний дах храму та золота оправа сяють у променях сонця. Ікона Божої Матері «Ширша за небеса» мерехтить над дверима, а Марія зі своїм Сином пильнують за містом. Церква та все, що вона символізує, підноситься над перешкодами. Вона нагадує людям про Україну. І стоїть як маяк надії”, — завершується стаття «Домашні вогнища» у виданні Університету Нотр-Дам (США).