Драма посткомунізму

Розвиток польського громадянського суспільства й досвід греко-католицької меншини

Польська ситуація є специфічною. Польща є однонаціональною країною в кордонах, визначених Сталіним; країна, де ейфорію після повалення комунізму було затьмарено глибокою кризою економічної системи. У Польщі кожен може ясно бачити, чим є для неї «чорна сотня». Це не є, зрештою, боротьба з етнічними меншинами, яким не загрожують ніхто і ніщо. Йдеться про саму Польщу, націю та її культуру, державу та її провідні принципи. Це суперечка не між лівими і правими, не між християнською демократією і демократією соціальною. Не ці відмінності мають нині найбільше значення. Це суперечка між двома ідеями нації і держави: між ідеєю громадянського суспільства, та відкритої нації з одного боку і, з іншого, — ідеєю «католицької держави польського народу» з нетолерантністю до тих, хто є інакшим. Перші послуговуються мовою демократичних дебатів, другі — мовою інсинуацій та ворожнечі. Для перших нація є спільнотою культури, для других — спільнотою крові.

Адам Міхнік

Католицька меншина в Польщі? Напевно, це помилка! Кожний знає, що Католицька церква завжди відігравала провідну роль у польському національному житті. Після зміни кордонів і міграції мільйонів людей, головним чином міграції насильницької в 1940-і роки, значно більше 90% населення Польщі належить до Римо-Католицької церкви. Це дало церкві її унікальну силу в боротьбі проти комунізму, коли здавалося, що саме вона уособлює все польське суспільство у протистоянні несправедливості.

Я кажу «здавалося», бо моя робота напередодні й у період «Солідарності» свідчить, що ця проблема насправді не така вже й прозора. Можливість домінуючої церкви бути водночас і силою національного єднання, і силою демократизації послабшала в посткомуністичні роки. Церква радше чинить спротив новому, відкритому громадянському суспільству, аніж змагається за нього. Як важко відбувається становлення громадянського суспільства, добре видно на прикладі південно-східної Польщі, де головною жертвою його недорозвинутості є греко-католики. Це не лише локальна чи регіональна проблема й не тільки проблема релігійна: вона пов’язана із загальними антиукраїнськими упередженнями, дуже поширеними в Польщі.

Слід зазначити, що «Операція Вісла», внаслідок якої у квітні 1947 р. близько 150 тисяч мирного українського населення було переміщено на інший кінець країни, на колишні німецькі землі, була зародковою формою того, що згодом отримає назву «етнічних чисток». У наступні десятиліття висока географічна й соціальна мобільність, а також комуністичні навчальні програми чимало зробили для асиміляції більшості меншин. На відміну від усіх попередніх польських держав, комуністична Польща стала майже моноетнічною. Влада пишалася цим; парадоксально, але розігрування національної карти було для неї одним зі шляхів власної легітимізації.

Просування до моноетнічності поставило Римо-Католицьку церкву на таку домінантну позицію, якої вона ніколи раніше не посідала. Водночас навіть ще до «Операції Вісла» й розгрому Греко-Католицької церкви в Україні майно останньої в Польщі було конфісковано, а єпископів депортовано в СРСР, де вони загинули в таборах. Щось було розділено між римо-католиками і православними, чимало будівель було зруйновано чи просто покинуто напризволяще. Греко-Католицька церква як інституція здавалась знищеною. Але вона відмовлялась помирати. В Польщі, так само як і в Радянській Україні, небагатьом священикам вдалося зберегти греко-католицьку традицію в підпіллі. Еклезіальну відповідальність за Греко-Католицьку церкву папа поклав на примаса Римо-Католицької церкви в Польщі. За підтримки римо-католиків після відлиги 1956 р. греко-католики поширили свою пасторальну працю на більшу частину території країни, здійснюючи служіння в римо-католицьких храмах й уділяючи своїм вірним таїни так, як це велося завжди.

Але статус Греко-Католицької церкви з точки зору громадянського суспільства не змінився. Комуністична влада відмовлялася визнати її, на відміну від інших релігійних спільнот, як «еклезіальну юридичну особу». Поза сумнівом, Греко-Католицьку церкву в Польщі не переслідували так, як в Україні, її вірні користувались відносною свободою, але виключно під протекторатом домінуючої церкви. Це були відносини, які непогано працювали, але іноді давали підстави для підозр і напруженості. Часом греко-католики відчували, що їхні спроби відродити свою традицію зустрічають обструкцію з боку римо-католицьких священиків та єпископів, які воліли здійснювати релігійний варіант культурної асиміляції, тобто навертати всіх католиків у західний, латинський обряд. У 1971 р. і знов у 1980 р. греко-католики Польщі зібрали велику кількість підписів під петиціями з клопотанням про визнання своєї церкви як незалежної структури. Справу було передано в засновану 1980 р. комісію з відносин між державою і Католицькою церквою, яка доповіла її парламентові у травні 1989 р., напередодні перших серед комуністичних країн вільних виборів.

Угода між державою і церквою стала розчаруванням для греко-католиків — у ній не було згадки про їхню церкву. У той час як різні структури отримали статус юридичної особи, Греко-Католицькій церкві не дозволялося жодної окремішності в тілі Католицької церкви. Наступну масову петицію (5,5 тис. підписів) було надіслано до парламенту (вже посткомуністичного) у грудні 1990 р. У ній стверджувалося, що відсутність будь-яких згадок про Греко-Католицьку церкву виглядає так, нібито вона й досі перебуває поза законом. Необхідність визнання її як окремої структури всередині польської Католицької церкви ставала дедалі нагальнішою, оскільки постало питання про повернення конфіскованого церковного майна. Більшість майна було передано римо-католикам, які вже не могли казати греко-католикам, що були б раді допомогти їм, але безсилі скасувати диктат комуністичного режиму. Посткомуністична держава поза тим відверто бажала віддати це питання на розгляд Католицької церкви, але саме це викликало побоювання греко-католиків. Допрацьована угода, ухвалена в жовтні 1991р., проголошувала, що «Католицька церква в Польщі існує в усіх її обрядах», але це було дуже мало для справи інституційного визнання, якого прагли греко-католики. Набагато більше розчарування приніс їм Ватикан, який 1992 р. підпорядкував Перемиську греко-католицьку єпархію примасу Польщі. Це рішення викликало хвилю протестів. У відповідь 1993 р. папа підніс Перемиського єпископа до сану митрополита, надавши йому формально такого ж статусу як і главі римо-католиків. Але оскільки останні кількісно переважають польських греко-католиків щонайменше у 300 разів, а два греко-католицьких єпископи не є скільки-небудь серйозною силою в численному польському єпископаті, відчуття меншовартості й безсилля греко-католицької спільноти лишилися незмінними.

Тим часом кінець комунізму, який призвів до драматичних змін у багатьох галузях, відкрив і нові можливості для етнічних меншин. Попри все стало очевидним, що деякі з них є набагато чисельнішими, аніж вважалося за комуністів. Як і інші, українці трансформували контрольовану режимом громадсько-культурну асоціацію, яка існувала з 1956 р., і створили велику кількість нових секулярних організацій і на місцевому, і на національному рівнях, причому багато з них мають свої відгалуження на південному сході. Але й більшість отримала нові можливості. Вона створювала нові політичні партії, які висловлювали націоналістичні погляди — погляди, що їх було заборонено оприлюднювати за старого режиму. На локальному рівні з’явилися групи, які ставили перед собою цілі, табуйовані комуністами. На перший погляд подібні тенденції виглядають як просування з напрямку до громадянського суспільства, але при більш уважному спостереженні діяльність деяких новітніх організацій викликає справжнє занепокоєння. Однак про все по порядку.

Перемишль розміщений на відстані якихось десяти кілометрів від українського кордону. Окрім приблизно однієї-двох тисяч українців, у місті немає іншої значної меншини. Для етнічної ідентифікації українців релігія відіграє дуже важливу роль. І греко-католицька парафія як мінімум є таким само значним ядром громади як і секулярний Дом Народовий. Українська традиція відтворюється в щотижневих богослужіннях українською мовою, в релігійних святах і релігійних домашніх звичаях. Більшість українців, інтерв’юйованих мною, воліють укладати шлюби всередині своєї етнічної групи. Причому негатив мішаних шлюбів більшість вбачає у відмінностях релігійних свят. Тому українці-католики не бачать проблем щодо шлюбів з православними, які дотримуються того ж самого церковного календаря, хоча дехто досить критично ставиться до Православної церкви за її тісний зв’язок з російською національною традицією. Головний же чинник, який відштовхує українську меншину від Римо-Католицької церкви, — це її дуже сильна Ідентифікація з польськістю.

Перемишль є осідком митрополита, глави всіх греко-католиків Польщі (приблизно 100 тис. вірних). Це також центр римо-католицької архидієцезії, тут діє чимало чернечих громад і одна невеличка православна парафія. До 1940-х рр. у Перемишлі існувало численне єврейське населення, від якого лишилися майже самі тільки спогади (в будинку міської бібліотеки легко розпізнається, наприклад, колишня синагога). Разом з семінаристами близько 500 осіб з 70-тисячного населення Перемишля — то церковнослужителі, ченці й черниці. Тут важко бути атеїстом. Востаннє я був у Перемишлі на початку цього року. І, звичайно, найбільше враження на мене справило святкування Богоявлення, яке не є великим святом у сучасному римо-католицизмі. Хіба що 6 січня в деяких костьолах було трохи більше людей, ніж звичайно. Інша річ 19 січня, коли греко-католики святкували Йордан. Для них це день, коли відвідання богослужіння є обов’язковим. Але ще більш важливою подією є молебень й освячення води на березі річки. Після архиєпископської служби Божої процесія на чолі з митрополитом, римо-католицьким архиєпископом і греко-католицькими єпископами рушила на берег Сану. Літній чоловік, з яким ми повертались з церемонії до міста, згадав, що в 30-ті роки римо-католики теж приєднувались до йорданської процесії греко-католиків. Друзі порадили мені полічити учасників процесії — попри те, що деякі римо-католики теж брали участь у святкуванні. це найбільш простий і вірогідний спосіб підрахувати кількість українців — греко-католиків у Перемишлі. Богоявлення, як висловився один журналіст, зробило явною присутність українців у місті, і це було несподіванкою для частини поляків. Після падіння комунізму українська меншина, звичайно, стала набагато політизованішою і в релігійній, і в секулярній сферах.

З найбільш значущих нерелігійних досягнень варто згадати створення 1991 р. Української початкової школи, яка 1995 р. почала навчати і старшокласників. Це була місцева ініціатива, до успіху якої чимало спричинилося Міністерство освіти у Варшаві, що зуміло подолати численні заперечення місцевих властей. Навчання релігії у цій школі здійснюється греко-католицьким духовенством. Світські громадські організації також великою мірою відчувають на собі вплив церкви, тож розмежування між світськими й релігійними рухами українців Перемишля не є достатньо виразним. Тут йдеться і про вимоги повернення майна — адже найбільш це стосується майна церковного.

Українська меншість досягла дотепер обмежених успіхів у задоволенні своїх вимог. Було повернуто будинок семінарії, а також церкву отців-василіян, де за комуністичних часів був архів. Але палац греко-католицького єпископа, який довгі роки є воєводським музеєм, власті повернути відмовились. Тим часом саме ця споруда має для греко-католицької меншини більше значення, ніж усі інші. Тільки-но в січні 1991 р. було призначено нового єпископа, як він зробив представлення щодо повернення цієї будівлі, яка була кафедральним собором до конфіскації 1946 р. і яку згодом передали чину кармелітів. Це стало початком серйозного конфлікту в місті, не врегульованого й дотепер. Кармеліти оскаржують право власності на цю церкву. Її було зведено для них 1630 р., але потім конфісковано австрійським імператором Йосифом II у рамках його «просвітницької» кампанії проти католицьких чинів. 1781 р. Йосиф II віддав цю церкву греко-католикам. Якщо однією з ознак громадянського суспільства вважати повагу до власності, то кармеліти мають право на оскарження. Але це право послаблено тим, що вони не ставили питання про своє право на власність упродовж десятиліть після падіння 1918 р. габсбурзької монархії. Тоді й пізніше всі визнали, що греко-католики є законними власниками цієї церкви, і користатися актом комуністичної конфіскації 1946 р. було неморально.

З огляду на делікатність справи лідери всіх сторін — кармеліти, римо- і греко-католицькі ієрархи дійшли на переговорах згоди, що споруду слід повернути греко-католикам лише на 5 років. За цей час за допомогою римо-католиків вони повинні збудувати власний кафедральний собор. Папа схвалив таке рішення й висловив бажання співслужити з греко-католиками в їхньому колишньому кафедральному соборі під час своєї подорожі до Польщі 1991 р. Однак коли умови компромісу було оприлюднено, група поляків створила «Комітет захисту церкви кармелітів». Більшість членів комітету є дуже активними в інших об’єднаннях, які поширилися в Перемишлі після падіння комунізму. Найвпливовішою постаттю в цій кампанії був президент об’єднання пам’яті «Молодих орлів» Перемишля. («Орли» — молоді хлопці, які загинули в місті під час війни між поляками й українцями 1918 р.). Дехто має особисті спогади про жорстокість українців під час війни, інші побували в сибірських таборах. Для них як і для греко-католиків їхня національна тотожність тісно пов’язана з релігійною належністю. Почалися вуличні протести, голодування й пікетування, і папі Римському нічого не лишалося як сказати своє слово. Церкву залишили в руках кармелітів. Водночас відвідуючи Перемишль папа зробив дарунок греко-католикам — єзуїтську церкву, де вони раніше неофіційно здійснювали свої богослужіння. Але цим конфлікт не вичерпався, найгостріша його фаза спалахнула навколо бані церкви кармелітів, яку було добудовано греко-католиками наприкінці XIX ст. Ті самі угруповання польських націоналістів, які 1991 р, протестували проти повернення церкви греко-католикам, 1992 р. почали вимагати знищити баню — непрохане, як на них, українське вторгнення в польський ландшафт. Після років суперечок 1996 р. баню було зруйновано — всупереч інструкціям офіційних осіб, відповідальних за збереження пам’яток, але за сприяння місцевої влади. Ніхто не питав греко-католиків їхньої думки; вони були безсилі. Дехто з них плакав, коли величезну баню було остаточно розібрано. Все це сталося в рік 400-літнього ювілею Берестейської унії. Хоча Перемишль митрополиче місто, ніяких великих ювілейних святкувань тут не відбулося, — можливо, через побоювання викликати контракції польських націоналістів головні ювілейні події було перенесено в невеличке місто Ярослав з маленькою греко-католицькою громадою.

Греко-католицький єпископ прийняв папський дар — колишню єзуїтську церкву, і необхідні відновлювальні роботи в ній було здійснено. Але труднощі лишилися: багато греко-католиків не почуваються тут як удома. Адже церкву було збудовано римо-католиками, і польські націоналісти дотепер вважають її польською. 1998 р. греко-католики мали новий клопіт з Управлінням охорони пам’яток, яке вони намагалися умовити дозволити їм замінити на фасаді єзуїтський символ і латинський напис новим текстом кирилицею. (Там було написано латиною (у 1906 р.) назву церкви — Святішого Серця Ісусова; культ Серця не розвинутий у східнохристиянській традиції). Проте цього разу, на відміну від ситуації навколо бані церкви кармелітів, власті були непохитні. Непорозуміння виникли також і з приводу дзвіниці. На кожному кроці греко-католики зустрічаються з обструкцією, базованою на антиукраїнських настроях. Вони певні, що подібні настрої домінують серед римо-католицької ієрархії та світських посадових осіб.

Польські націоналісти використовують також нові свободи для розпалювання антиукраїнських настроїв і в інших контекстах. Вони відбудували пам’ятник «Молодим орлам», який має нагадувати українцям про їхню нібито зраду. Представництво цих угруповань у міській раді Перемишля зменшилось, але вони й надалі згубно впливають на публічну сферу. Наприклад, чинять опір участі міста в Карпатському єврорегіоні, ініціатива якого підтримана Варшавою й закордонними спонсорами. Іншою ініціативою Варшави було перенесення Фестивалю української культури з Балтійського узбережжя, що було неприйнятне для українців, до Перемишля, який дійсно здатний служити справі будівництва мостів між культурами. Але цю логіку не сприймають «отці міста», які різко противилися проведенню тут фестивалів у 1995 і 1997 рр. Молодь обліпила місто антиукраїнськими плакатами, було здійснено спробу підпалити український клуб.

Лише в одному вимірові громадянського суспільства побажання варшавської еліти збігаються з місцевими — й пов’язані вони з послабленням попереднього контролю над прикордонною торгівлею. Українці стали дуже помітними на перемиських вулицях, і на початку 1990-х міський базар був другим за розміром після столичного. Це принесло зиск багатьом полякам; міські посадові особи стверджують, що понад третина місцевої економіки нині прямо або опосередковано пов’язана з торгівлею з Україною. Однак здебільшого вона лишається маломасштабною. Багато українців, які приїздять до Перемишля, вимушені терпіти тяжкі умови й задовольнятися малим прибутком. До того ж сумнівно, що така економічна політика спричинеться до зміцнення міжетнічної довіри. Можливо, нові базари додадуть нових граней існуючому негативному стереотипові українця, котрий в очах мешканців Перемишля, як свідчать соціологічні дослідження, стає «брудним торговцем». Молодь готова розклеювати антиукраїнські листівки й вимагати від держави більшого контролю, зокрема над нелегальним продажем українцями своєї праці.

Багато людей, як і Адам Міхнік, якого я цитував на початку статті, мали грандіозні утопічні сподівання на позитивні зміни, які мали б супроводжувати падіння комунізму, — і пережили гірке розчарування. Природно, що українці — греко-католики як і інші жертви комунізму також плекали надію на компенсацію і справедливість. Але здається очевидним, і з цієї статті зокрема, що фундаментальну проблему примирення національної тотожності з громадянськими інституціями назагал не розв’язано. Багато представників української меншини, з якими мені довелося обговорювати ці та інші питання, критикують визначення Міхніком Польщі як країни однієї нації. Поза сумнівом, Міхнік на боці тих, хто бажає бачити відкрите громадянське суспільство, але використання ним слова «культура» в однині є вельми проблематичним. Українці мають рацію, стверджуючи, що навіть у тілі Католицької церкви Польщі існують дві досить різні культури.

Найнеприємнішим є те, що, на думку декого, представники меншин почувалися краще за комуністів, які не гарантували їм правового визнання, але й не терпіли націоналістичних ексцесів. До того ж режим гарантував їм зайнятість. Тим часом громадянському суспільству, яке асоціюється з індивідуалізмом і ринковою конкуренцією, загрожують безробіття та економічні небезпеки. Це стосується чи не насамперед молоді: очевидним і загрозливим є поширення антиукраїнських настроїв не серед літніх людей, які страждали у 1940-му, а серед молоді Перемишля. Оскільки ніхто не бажає повернення комуністичного режиму, постає питання, як найліпше захистити меншість у посткомуністичних умовах.

Одна з проблем Перемишля полягає в тому, що українці тут не мають віднедавна представництва на місцевому рівні. І оскільки не варто очікувати, що поляки голосуватимуть за українця, видається необхідним запровадження законодавства, яке б забезпечувало самоврядування меншин (так, як це було зроблено нещодавно, наприклад, в Угорщині).

Інша проблема — це неефективність відносин між державним центром і периферією. Приклад Перемишля, де націоналісти здатні торпедувати рішення установ національного рівня, свідчить, що центральні державні інституції потребують зміцнення, а місцеві порушення повинні зустріти більш серйозні санкції.

Очевидно також, що освітня політика держави не повинна зосереджуватися виключно на польській нації, а включати принаймні головні відомості про найближчих сусідів Польщі, їх історію та культуру.

Багатьом полякам усе ще важко визнати Україну як повністю суверенну державу з культурною традицією, рівною їхній власній чи російській. Існує небезпека, що тиск на меншину триватиме й після приєднання Польщі до Євросоюзу. Втім, є й альтернатива, обираючи яку, треба розглядати греко-католицьку традицію як джерело творчого культурного розвитку, якого потребує Східна Європа для будівництва громадянського суспільства, позбавленого уламків комунізму і спадщини злостивого етнічного націоналізму.

Людина і світ. — 1998. — №4. — С. 9—14.

Кріс ХЕНН,

професор Критського університету (Великобританія)