Дух посвяченого життя
Монах. Це слово походить від грецького «монос» — один, тобто той, хто живе осібно, інакше, ніж звичайні, світські люди. Сьогодні, як і шістнадцять-сімнадцять століть тому, монахи чи монахині беруть на себе обітниці убозтва, цноти та абсолютного послуху.
Хто був першим монахом? Можливо, Пахомій, колишній римський воїн, який у розпеченій єгипетській пустелі гартував власну волю й шукав прихистку від хтивості і недосконалості цього світу? А можливо, й Антоній, який усім серцем сприйняв суворі слова Євангелія: «Коли хочеш бути досконалим,— піди, продай добра свої та вбогим роздай — матимеш скарб на небі» — і зрозумів: Ісус звертається до нього! Він продав усе і двадцять років провів у печері, в невтомній молитві, а коли зустрів людей, то був уже посвячений у глибокі тайни і сповнений Божим духом. «Нас любили, а ми лише починаємо любити»,— говорили перші монахи про свої взаємини з Богом.
Приблизно 320 року згаданий нами Пахомій створив перший монастир і запровадив там твердий статут, а 362 року церковний вчитель Василій, що його згодом визнають Великим, уклав правила, за якими й нині живуть монахи добре знаного в Україні чину Святого Василія Великого, — 55 ширших правил і 313 коротких. За тих же часів виникають і перші жіночі чернечі згромадження. Спільне богослужіння і псалмоспіви, важка праця і справи любові до ближнього, бідність і сувора дисципліна — так змальовував жіночий монастир у Віфліємі святий Ієроним. У середині VI століття в одному лише Константинополі існувало 68 монастирів, а в сусідньому Халкидоні — 40.
На Русі чернече життя почалося ще до 988 року, але перші монастирі з’являються вже після Володимирового хрещення. Сила християнської аскези викликає до життя різноманітні монастирські устрої: спільножиттєві чи напівспільножиттєві, пустельницькі чи затворницькі. Монастирі стають центрами освіти й культури, книгодрукування, виконують важливі соціальні й навіть оборонні функції. Але головним для монахів лишається молитва, зосереджене споглядання Бога, наслідування Христа. Монастирі засновують князі, бояри і митрополити, але, як вигукнув свого часу Нестор-літописець, «багато монастирів поставлено від князів, від багатства, та не такими вони є, як ті, що поставлені сльозами, прощеннями і молитвою».
Українські монастирі страждали від татаро-монгольської навали і від турецьких набігів, від Йосифінської касації в Галичині й на Закарпатті і від катерининської секуляризації на Правобережжі та Слобожанщині. Після 1917 року здавалося, що їм ніколи вже не відродитися. Вигнавши ченців і черниць, у монастирях влаштовували в’язниці, табори, часом майстерні та психоневрологічні диспансери, а в найвідоміших екскурсоводи розповідали трудящим масам про зажерливих і розпусних монахів-лицемірів.
Між іншим, нелегкі часи переживали монастирі й на Заході. Подих секуляризму виявився крижаним не лише для чернечого життя у Пруссії, а й у багатьох католицьких країнах. Чернецтво з його обітницями видавалося дивним анахронізмом, а монастирське майно — надто ласим шматком.
Але глибокі євангельські корені, які завжди живили посвячене життя, виявилися здатними давати свіжі пагони й демонструвати світові високі зразки духовної досконалості. Друга світова війна залишила нам численні приклади подвижництва ченців і черниць, які опікувалися жертвами цієї жахливої катастрофи. Вони працювали у шпиталях, сиротинцях, інфекційних бараках, часом під вогнем з обох сторін, як-от греко-католицькі черниці в Чорткові — місті, яке кільканадцять разів переходило з рук у руки. Монахи пропонують своє життя в обмін на життя заложників, гинуть у печах Аушвіца, створюють громаду «Братів Святої Марії» у Дахау й гинуть разом з бійцями руху Опору.
Жертовність монахів під час Другої світової війни осяяла своїм світлом важкі повоєнні часи. Але вже тоді почало викристалізовуватися усвідомлення необхідності віднайти нові шляхи наслідування Христа у світі, який дедалі більше ставав десакралізованим. II Ватиканський собор опинився перед необхідністю оновлення монастирського життя і пристосування його до вимог часу. Відповідний соборний декрет скасував розділення на стани й соціальну градацію в монастирях; заборонив нежиттєздатним громадам приймати до себе новіціантів; висунув вимогу достатнього рівня освіти монахів і його постійного підвищення, вимагав враховувати сучасний спосіб життя, фізичний і духовний стан сучасної людини й навіть змінити чернечий одяг відповідно до санітарних норм, місця, часу й різновиду діяльності. «Монахи,— підкреслював декрет,— мають усвідомлювати, що найкращою рекомендацією їхньої інституції і найкращим закликом до чернечого життя є приклад їхнього власного життя».
Однак, як справедливо зазначив відомий теолог Карл Ранер, «чернече життя не оновлюється самим тільки фактом наявності декрету». Отож II Ватиканський собор окреслив напрямні кардинального оновлення монастирського життя. Однак конкретне застосування нових принципів зіткнулося з труднощами. Невпевненість і смуток, навіть зневіра поширювались у монастирях Заходу. Наприкінці 60-х — на початку 70-х років криза стала цілком очевидною. 1970 рік був роком найбільшої кількості зречень від чернечих обітниць — їх число перевищило 2,5 тисячі. Почали говорити про найінтенсивніший від часів Реформації процес саморозпуску монастирів і чернечих громад.
А в той самий час, коли ченці й черниці залишали італійські, німецькі, іспанські монастирі, в українські, російські, білоруські обителі вишиковувались чималі черги тих, хто жадав присвятити своє життя Богові.
Від часів хрущовської антирелігійної кампанії в Україні аж до 1988 року діяли тільки 9 монастирів: два чоловічих — одеський та Почаївська лавра та сім жіночих — Корецький на Рівненщині, Красногорський на Черкащині, Олександрівський на Одещині, Мукачівський та Чумалівський на Закарпатті й Покровський та Флорівський у Києві. Кількість послушників і насельників у монастирях була жорстко регламентована. Новіціантів відмовлялися прописувати, а тих, хто мешкав без прописки, виловлювали під час регулярних міліцейських рейдів і карали «за порушення паспортного режиму». Але все одно люди йшли за монастирські мури — молоді й похилого віку, з вченими ступенями й майже зовсім неписьменні, зі священицьких родин і з тих, де говорити про Бога вважалося недоречним.
Чим був цей рух? Спротивом режиму? Потребою віднайти справжні, нетлінні цінності, зерна істини в морі зневіри, цинізму й тотальної брехні? Містичним піднесенням, яке незбагненно час від часу відвідує той чи інший народ? Можливо, і перше, і друге, і третє. А можливо, неповторна духовна традиція, виплекана цією землею і цим повітрям, багаторазово употужнила і сфокусувала ідейний пошук людей, для яких проблеми буття ніколи не відсуваються на життєву периферію, а поглинають їх цілковито, без останку, тобто людей, здатних чинити моральний опір найчорнішим і найпідлішим часам,— людей, які ніколи не переводяться на планеті.
Звичайно, траплялися серед монахів особи випадкові, приходили й люди, які не дуже уявляли собі тягар чернечого життя й суворість монастирського устрою. Адже він був надто відмінним від того, про що розповідали лаковані, розраховані на пропаганду «реальної свободи совісті в СРСР» рекламні буклети. Досвітні молитви, богослужіння повного циклу, важкий послух, вбогий харч, щотижнева, а в деяких монастирях — щоденна сповідь і безперестанна зосереджена молитва... А до цього додавався ще й постійний зовнішній тиск, загрози закрити обитель — нібито за порушення санітарних норм, за те, що забагато людей з навколишніх сіл відвідують службу Божу, за те, що годують жебраків, та й мало за які ще провини можна було це зробити... Іноді монастирі душили зсередини (на жаль, не певні, що це — цілком у минулому) — руками намісника, який вимагав не покори в шані й любові, а казарменого підкорення; єпархіальних архиєреїв, котрі прагнули повністю підім’яти під себе монастир, розглядаючи його не як осередок високої духовної праці, а як джерело прибутків та дармової робочої сили. Але монастирі вижили, а потяг до чернечого життя не згас. Нині в Україні діє більше ста вісімдесяти монастирів з понад трьома тисячами ченців і черниць. Абсолютна більшість з них, природно,— це православні та греко-католицькі обителі, близько двадцяти монастирів належать римо-католикам.
Хто нині йде в монастир? За спостереженнями одного священика, який відбув дворічний послух у Почаївській лаврі, мешканців монастиря можна поділити на кілька груп, співвідношення між якими час від часу змінюється. Перша група — це старі ченці, які очевидно знайдуть тут для себе останній притулок. Друга — це так звані «ідеалісти», які твердо знають, чого шукають у монастирі, й не лякаються жодних труднощів. Чимало й таких, що шукають свого шляху в житті, ще не визначили свого майбутнього, але прагнуть зводити його на міцному релігійному підмурку; є й люди, які сподіваються позбутися в чернечому оточенні поганих пристрастей, нервового розладу, але їх небагато. Нарешті, є в наших монастирях і схимники, тобто монахи, які прийняли велику схиму — вищу ступінь чернецтва, яка вирізняється дуже суворими обітницями.
Зараз є чимало повідомлень про доброчинну, милосердницьку, взагалі соціальну працю ченців і черниць. І це цілком справедливо. Але намісники монастирів завжди нагадують інтерв’юерам, що чернеча громада — то все ж таки не соціальна служба; смисловим центром монастирського буття є богослужіння, а головною проблемою ченця або черниці — влаштування внутрішнього духовного життя, яке грунтується на аскезі, заглибленій спільній і неодмінно — усамітненій молитві.
Чернече життя — то тисячолітній виклик цьому світові з його марнотою і недосконалістю, виклик, який триває тисячоліття і триватиме доти, доки людина відмовлятиметься від усього в пошуках Бога — в собі і в інших людях.
Людина і світ. — 1996. — №1-2. — С. 18-20
