Мистецтво Революції Гідності ― зброя, що зберегла нам життя

Одинадцять років тому в історію нашої держави увійшла ще одна трагедія ― розстріл Небесної Сотні. Протестувальники, яких вбивали беркутівці і снайпери, російські найманці, стали першими жертвами у новітній боротьбі за нашу волю. Лев Скоп згадує початок того Майдану. Депресивний стан, глухий кут. Однак у якийсь момент люди просто відчули, що час настав. На вулиці вийшли мільйони.

— Я приїхав на Майдан, мабуть, на другий-третій день. Приїжджало дуже багато людей. І я зрозумів, що мені назад дороги вже немає. Ночували, де виходило. Згодом нам збудували намет, та його розбили під час штурму. Згодом у нас був підвальчик ― така собі криївка. В одній кімнаті ми спали, а в іншій я зробив майстерню. Це сталося само по собі. Я збирав дошки й малював усім підряд.

Під час Революції Гідності влаштовували чимало акцій. Художники збиралися й малювали. Організували акцію під назвою «Розмалюй щит». У мистецьких заходах постійно брали участь і пан Лев, і його дружина ― волонтерка й художниця Тетяна Думан. Лев Скоп намалював щита, з яким протестувальники були і 18 лютого ― коли почався штурм і масові вбивства майданівців. Подальша доля цієї пам’ятки невідома.

— Мистецтво фігурувало і це було класно. Сам Майдан для мене ― це була вільна держава. Держава в державі. Ми бачили прекрасних людей, їхні світлі лиця. Малювали постійно, це був процес.

Лев Скоп творив ікони, які посвячували одразу в наметі на Майдані. І тоді один священник попросив намалювати щось для їхньої церкви. Так з’явилася ікона Святої Родини, а потім Аскольда. Коли почався штурм, намет згорів.

Художник ділиться, що було як піднесення духу, коли згуртувалася вся країна, так і депресивний період. Він почався якраз 18 лютого 2014 року.

— Я раненько прокинувся: телефонувала моя покійна дружина. На Інститутській вже штурм. Біля мене був колега, що мав бронежилет. Дивлюся: ні його, ні броніка нема. Я вночі трошки довше малював. Зіскакую з ліжка й біжу на барикади. Спочатку передавав каменюки, потім сам кидав. Багато фотографував, робили селфі. Війна війною, а любов ― за розкладом. Я розумію, що це страшно.

Потім нас оточили, тривав штурм, беркутівці нас били. Розстріли. І коли вже почалися похорони, то я був у дуже рідкісному для мене стані. Думав, навіщо мені те малювання, коли такі молоді хлопці загинули? Я ту «Пливе кача» просто ненавиджу тепер. Звісно, я не хотів малювати після того, що сталося.

Митець не міг змиритися зі смертю людей, які були значно молодші за нього тодішнього. Здавалося, життя втратило зміст. Точно не до мистецтва. Та священник попросив відновити згорілу ікону, на якій був зображений князь Аскольд. Вдруге Скоп намалював його на дошці і з мечем, а не просто з хрестом. Ікону віднесли на Аскольдову могилу й посвятили в церкві. Дуже багато ікон народилося тоді, бо про них просили. Їх потребували. Митець творив для тих, кого знав, і кого не знав. Коли почалися штурми, незакінчені ікони Лев Скоп забрав додому. Це було щось сокровенне. Коли минув час, він до них повернувся.

Майдан, на думку художника, дав митцям більше шансів проявитися. Це було пробудження, трансформація. Робили виставки, творили.

— 18 лютого, коли «Беркут» взяв штурмом Народний дім, виставка робіт пропала. Хтось каже, що беркутівці покрали все, інші ― що занесли роботи у профспілку. Факт, що коли ми прийшли, виставки вже не було.

А потім зробили виставку в Українському домі. Там якраз була ікона з Аскольдом, що тримав меча. А ще я намалював святого Тарасія. І була ще одна робота. Я мав таке видіння: ми в тій криївці, де спали, лежимо, а посередині ― люди, які загинули. Я це намалював.

Лев Скоп переконаний, що мистецтво ― дуже сильна зброя. Вона не менш дієва, ніж кулемети й автомати. Чому інакше розстрілювали б людей мистецтва в різні часи? Митець каже, що постійно, їдучи до наших захисників на Схід, малює й везе туди ікони. І людям вони потрібні. Це про мистецтво і про духовність.

— Я дуже поважаю чесних художників. Якщо художник чесний ― він мій друг. Майдан показав, хто є хто. Митці проявилися, було дуже приємно побачити талановитих художників, які є ще й громадянами. Для мене це дуже важливо. Голос митця має бути голосом кращих з нас: тих захисників, тих, хто протистоїть загарбникам, лідерів.

Лев Скоп каже, що не розділяє мистецтво на те, що було за Революції Гідності, й постмайданне. Це просто мистецтво. Майдан утвердив нас і показав, що ми за нація, що ми сильні. Завдяки Революції ми зупинили ворога, зуміли об’єднатися.

— Пам'ятаю, як у наметі нам сказали, що вже війна. Почали розповсюджувати брехню, що вже взяли Харків. Я дуже добре пам'ятаю ту ніч, коли по телефону сказали про початок трагедії. Але багато людей пішли на війну відразу з Майдану.

Я лежав у лікарні. Подумав, що треба робити хоч щось. Лікарка дала мені окрему кімнату, де я міг малювати. Ситуація в армії була критичною, всі це знали. І я вирішив малювати й проводити аукціони. Потім взялися разом з Танею. Згодом набралася ціла бригада.

Художник малює чимало ікон на персональне замовлення. Передає захисникам і захисницям.

— Ікона ― це моя молитва. Вона може комусь подобатися, комусь ― ні. Це суб’єктивно. За 10 років на Схід передали вже 5,5 тисяч ікон. І вони рятували воїнів. Точніше рятував Бог, але люди переконані, що це через молитву, через ікону, яка в них була. Багато ікон передають до церков. Якісь згорають на нулі. Я можу помолитися тисячу разів за день. То не про техніку.

Для Скопа національна культура ― це ікони. Всі імперії, у складі яких ми були, робили все, щоб задушити національні ікони. Але національне в нас у кожного є, бо це наша земля, ми нікуди від того не подінемось.

— Те, що я малюю, ― це діалог з українською іконою ХVII століття. Звісно, можна орієнтуватися в канонах і тому всьому. Але треба просто розслабитися і лишитися собою. Ці Майдани, війна нас рятують. Я не люблю штучного національного, бо то показуха. Малювання козаків, гуцулів чи Шевченка ще не свідчить про національну свідомість автора. От коли співає хтось народну пісню, вона йде з глибини душі. Це про генетичні коди. А навчальні заклади, вчителі часто вбивали все це. Зациклювалися на другорядному, на техніці.

За словами митця, системи руйнують. Коли людина вільна, тоді творить шедеври. Свобода їх породжує. Не всі мають бути художниками, але, за спостереженнями Скопа, на майстер-класах прекрасно малюють усі. А таких художник провів уже сотні.

— У мене в цьому плані нічого не змінилося. Як було на Майдані, так і продовжилося, коли почалася війна. Хтось є добріший за мене, бо я ніколи нікому нічого не вибачаю. Майдан дуже показав, хто є хто. Ми далі підтримуємо одне одного. Я малюю ікони хлопцям на фронт. Великі вони десь вішають, а маленькі тримають при собі.

Коли почалася війна, везли взуття, светри. Про зброю мовчу ― вона була музейна. І коли відбувалися передачі я думав, а що ж мені взяти? То намалював багато маленьких ікон. Запакували їх у багажник і поїхали. Капелан так подивився на ті грубо мальовані ікони, скривився, забрав. Думаю, може, не треба ікони возити. А згодом він розповів, як військові хапали ті ікони в нього з рук. Одну забрав собі, пройшов з нею Дебальцеве, Іловайськ.

Свобода як цінність діє в кожному аспекті життя Лева Скопа. Художник ділиться, що вірить у диво, вірить у долю. Саме дивом був Майдан і мистецтво, що в ньому народжувалося. Як про нього пам’ятати? Залишатися собою. Від совкових традицій і викладачів, які вчать нові покоління, як жити, хоча самі були зламані тоталітарним режимом, треба відокремлюватися. І пам’ятати про те, що свобода має бути основою всіх сфер життя. За неї померли тисячі наших найкращих людей. Заради неї живуть мільйони.