2 листопада помер архієпископ УПЦ МП Аліпій (Погребняк). Саме він був одним з трьох єпископів, які в січні 1992 р. пішли проти Філарета і зірвали процес отримання автокефалії. Аліпій - особистий духівник генпрокурора-втікача Віктора Пшонки, він яскравий представник неформальної групи впливу «донецьких» в УПЦ МП.
Джерело: Лівий берег
У дев’яності Аліпій прийняв суворий чернечий постриг і більше не мав права на церковну владу. Однак митрополит Онуфрій, який очолив УПЦ МП у 2014 р., повернув «старого друга» до церковної влади. Для чого він це зробив та які ідеологічні конструкти просував Аліпій, читайте у матеріалі.
Архієпископ Аліпій (Погребняк) – персона не дуже відома в українському релігійному середовищі. Його ім’я про щось говорить хіба духовним старожилам чи тим, хто ретельно слідкує за новітньою церковною історією.
Народився Василь (мирське ім’я) Погребняк 1945 р. на Харківщині в селянській родині. В одному інтерв’ю він згадував, що в дитинстві належав до громади катакомбників, які навчили його і церковно-слов’янської мови, і співу, і основ богослужіння. Це дуже важливе уточнення, адже подальшу церковну кар’єру Погребняк зробив саме в РПЦ, яку демонізували в середовищі катакомбників.
(Довідково. Рух катакомбників виник у радянські часи як низова опозиція до офіційної церкви. Головна претензія катакомбників полягала в тому, що патріарх Сергій пішов на співпрацю з радянською владою, яка здійснювала масові гоніння та репресії проти вірян і духовенства. Катакомбники вважали СРСР предтечею Антихриста, а тому вірили в наближення кінця світу. Ця церква діяла в підпіллі, не визнаючи ні світської влади комуністів, ні церковної влади «сергіян», як вони називали послідовників офіційної РПЦ. У дослідницькій літературі характеризується як секта через закриту структуру, непримиренний антагонізм до церковної інституції, з якої вона вийшла, надмірний рівень есхатологізму та суворі внутрішні правила).
Василь Погребняк закінчив Московську духовну академію і ще в лаврі в Загорську отримав чернечий постриг з ім’ям Аліпій. За розподілом потрапив священником на Донеччину, до міста Червоний Лиман (2016 р. в рамках декомунізації перейменовано на Лиман). У жовтні 1991 р. його було призначено єпископом. Висвячував Філарет, тоді очільник УПЦ МП. За місяць після висвяти якраз відбувся Помісний собор УПЦ МП, який ухвалив рішення просити РПЦ про автокефалію.
Новоспечений єпископ Аліпій підписав постанову цього собору. Її відправили до Москви. Минув час, відбувся референдум про підтримку незалежності України, на Галичині виходила з підпілля УГКЦ, завдяки діаспорі відроджувалась УАПЦ. У цих процесах Філарет хотів втримати якомога більше впливу та водночас реалізувати власні патріарші амбіції, після програшу Алексію ІІ 1990 року.
У Москві проігнорували рішення Собору УПЦ МП. Через два з половиною місяці, 23 січня 1992 р., відбулася архієрейська нарада в Києві, було складено листа до Москви з проханням пришвидшити розгляд питання про автокефалію УПЦ МП. Цей лист відмовилися підписати три єпископи з 23 тодішніх архієреїв, а саме: Аліпій Донецький, Сергій Тернопільський і Онуфрій Чернівецький. Власне з цієї події почався зрив процесу отримання автокефалії. Цікаво, що в офіційних джерелах РПЦ всіляко вихваляють цих трьох єпископів, зазначаючи, що «вони відмовилися підписати прохання про автокефалію», сором’язливо забуваючи, що спочатку ті підтримали це рішення, а потім під тиском Москви змінили позицію та протилежну.
Філарет, звичайно, цього не пробачив і зняв Аліпія з посади єпископа Донецького, перевівши вікарієм до Києва. Вікарій – це єпископ-помічник, який не має права голосу на Соборі єпископів. Аліпій наказу не прийняв і лишився на Донеччині у власному будинку в Червоному Лимані. Формально він пояснив це хворобою спини і неможливістю переїзду. Проте очевидці стверджували, що кожного дня він ходив до церкви. Аліпій підтримав і був учасником так званого Харківського собору, який, до речі, всупереч Статуту, зняв Філарета з посади і обрав митрополитом Київським Володимира (Сабодана).
Подальша доля Аліпія була дуже цікавою. Він, як стверджують, за власним бажанням попросився у відставку. І у грудні 1992 р. його відправили на церковну пенсію. Однак щось пішло не так – і він вирішив повернутися до активного церковного життя. Що, в принципі, не практикується. Зокрема в православ’ї. Однак 29 липня 1994 р. його призначають керувати Горлівською і Слов’янською єпархією. Через три роки, у червні 1997 р., він знову проситься поза штат. Тоді ж через хворобу приймає велику схиму.
(Довідково. У православ’ї є два ступені чернечих обітниць. Мала схима – звичайне чернецтво, і велика схима – вищий ступінь чернецтва. Більшість православних монахів – це носії малої схими. Велику схиму приймають дуже рідко, часто перед самою смертю. Вона вважається більш благодатною, однак накладає дуже суворі обітниці. Людина, прийнявши велику схиму, не має права залишати меж монастиря, де її постригли, має відмовитися від усіх церковних посад, включно з єпископською та настоятельською, та багато інших обмежень. Під час постригу вдруге змінюється ім’я).
Однак після перемоги Онуфрія на виборах предстоятеля УПЦ МП Аліпія повернули до штату і призначили єпископом Краснолиманським. Ще через два тижні, 4 жовтня 2014 р., Аліпій отримав богослужбову нагороду – сан архієпископа. Онуфрій нагородив свого давнього друга. Хоча це все є порушенням канонічного права, адже відповідно до 2 правила Великого Софійського собору (879-880), єпископ, що прийняв велику схиму, втрачає свій єпископський сан. Російський протодиякон Андрій Кураєв навіть наводить середньовічний прецедент такої втрати. Насправді це серйозне порушення канонів, яке не може бути виправдане «пастирською необхідністю». І це одна з яскравих характеристик УПЦ МП, яка в публічній риториці називає себе, на противагу ПЦУ, канонічною церквою, проте відкрито порушує ті самі канони.
Розуміючи це, в офіційних довідках РПЦ перестали вказувати, що Аліпій був пострижений у велику схиму, і не пишуть приставки «схи-» до його сану. Хоча ще у старих новинах на офіційних сайтах УПЦ МП він фігурує саме як схиєпископ Аліпій. Також в інтернеті є чимало фотографій Аліпія у богослужбовому одязі, який має право носити тільки схимник. Ба більше, коли він був єпископом, то мав ім’я Аліпій, однак прийнявши схиму, мусив змінити ім’я. Натомість і далі всюди фігурував як Аліпій. Тож зрештою невідомо, яке його справжнє церковне ім’я. І якщо його ховатимуть під ім’ям Аліпій, то тоді чи був справжнім його постриг? Якщо не був, тоді на якій підставі офіційні церковні джерела іменували його схиєпископом, а сам він носив відповідний одяг (чорний куколь та аналав)? Питань більше, ніж відповідей, які ми навряд чи почуємо.
Архієпископ Аліпій був духівником родини ексгенпрокурора Віктора Пшонки. Останній фінансував різні проєкти Аліпія. І в цьому він був не один такий. Загалом на Донбасі склався особливий тип так званого донецького православ’я. Цей тип складався з монахів, в основному вихідців з Троїцької лаври. Вони проповідували єдність України, Росії та Білорусі, прихід православного царя. Поширювали псевдопророцтва про Єдину Святу Русь преподобного Лаврентія Чернігівського, приписані йому самозванцем Херувимом Дегтярем. Представники цієї групи не обтяжені глибокими знаннями канонів, проте дуже політизовані. Яскравим прикладом є хрестоматійна фраза схиархімандрита Зосими (Сокура): «Навіть якщо буде канонічна автокефалія – відмовляйтеся і переходьте під пряме керівництво московського патріарха». Тобто політика ставилася вище від канонів.
До речі, характерною рисою цієї групи було опрацювання впливових осіб. Віктор Пшонка, Віктор Янукович, Віктор Нусенкіс, Геннадій Васильєв – усі вони були духовними чадами того чи іншого «духоносного старця» і давали кошти на церковні проєкти. Це була така собі індульгенція. Вони розуміли, що в лихі 90-ті наробили багато чого, і потребували прощення, компенсації добрими справами. От і жертвували на церкву.
У донецьких православних на початках був конфлікт з митрополитом Іларіоном (Шукало), якого призначили 1991 р. в Донецьк. Сам Іларіон – західняк, переселенець з Холмщини, який виріс у Львові. Місцеві його сприймали западенцем. До речі, Іларіон був одним з тих, хто захищав Філарета на сумнозвісному архієрейському соборі 1992 р. у Москві, наголошуючи на тому, що РПЦ, порушивши процедуру, замість розгляду питання автокефалії намагається усунути київського митрополита. Аліпій навіть конкурував з Іларіоном, проте саме останній публічно розповів про схиму Аліпія, чим зміг збити конкурента.
За правління Сабодана група донецьких Аліпія і Зосими не була впливовою серед єпископату, проте наганяла медійного галасу. До прикладу, вони різко критикували митрополита Володимира за підписання спільної декларації Ради церков про підтримку європейської інтеграції України восени 2013 року. Після обрання Онуфрія клан донецьких порозумівся з кланом почаївських. Їх об’єднувала проросійськість, нелюбов до уніатів і католиків та несприйняття нового політичного курсу. Отже, покійний Аліпій (Погребняк) був класичним, я навіть сказав би хрестоматійним, представником політичного православ’я УПЦ МП, які тягнули Україну в бік Росії.