• Головна
  • Двадцять років томосу Московського Патріарха про автономію УПЦ...

Двадцять років томосу Московського Патріарха про автономію УПЦ

27.10.2010, 15:51
27 жовтня 1990 року Патріарх Московський Алексій ІІ дарував Київському митрополитові «Грамоту», згідно з якою екзархат перетворювався на Українську Православну Церкву, яка «користується правами широкої автономії».

27 жовтня 1990 року Патріарх Московський Алексій ІІ дарував Київському митрополитові «Грамоту», згідно з якою екзархат перетворювався на Українську Православну Церкву, яка «користується правами широкої автономії».

Томос як він є

До сьогодні із вуст експертів звучать різні інтерпретації як самої «Грамоти», так і канонічного статусу УПЦ. Зокрема, серйозні люди із світською та богословською освітою мають сміливість розповідати, що «грамота» — це не те саме, що «томос». Що «користуватися правами широкої автономії» ще не означає бути автономною Церквою. Звучать думки про «невизначеність» канонічного статусу УПЦ. Але такого роду псевдопроблеми насправді існують виключно в головах експертів.

Сьогодні в Уставі Московського Патріархату передбачено існування в його складі автономних Церков. Першою серед них названо Українську Православну Церкву. Двадцять років тому в Московському Патріархаті вже існувала автономна Церква – Японська. Сьогодні таких Церков більше. Існують як автономні Церкви: Українська Православна Церква, Білоруська Православна Церква, Молдавська Православна Церква.

Отже, Українська Православна Церква – це саме автономна Церква. УПЦ «користується правами широкої автономії» в якості автономної Церкви, а не сукупності єпархій чи екзархату МП.

Яким чином Автономна Церква може ще й «користуватися правами широкої автономії»? Мова йде про фактичну самостійність УПЦ. На сьогодні Патріарх Московський має право здійснювати щодо УПЦ єдиний юридичний акт: затверджувати новообраного Митрополита Київського. Також існують моменти неюридичного характеру: Митрополит Київський до революції сам варив миро, але зараз ще не зважується на такий крок; у храмах УПЦ в принципі прийнято поминати на літургії перед власним Предстоятелем ще й Патріарха Московського. За таких умов УПЦ існує як де-факто автокефальна Церква.

Можна сказати, що канонічний устрій УПЦ визначено не лише «Грамотою» від 27.10.1990 року, але і документами, щодо яких немає жодних сумнівів у будь-яких експертів. Серед цих документів найважливіші – це Устави Московського Патріархату та самої Української Православної Церкви. В цих документах прописано та витлумачено статус УПЦ, передбачений «Грамотою». Тому питання про канонічний статус самої «Грамоти» є другорядним. Але, оскільки експерти звертають на нього увагу, слід пояснити: «Грамота» таки є «Томосом». Словом «Грамота» передано грецьке слово «Томос», і жодне інше слово тут не може матися на увазі. Якщо сумніватися в тому, що «Грамота» від 27.10.1990 є томосом, то тим більше потрібно сумніватися в аналогічному статусі документів Московської Патріархії щодо Православної Церкви в Америці чи Японської Автономної Церкви. Але таких сумнівів не має ніхто.

Рецепція в світовому православ’ї

Патріарх Константинопольський, за думкою якого слідують інші зарубіжні православні Церкви, офіційно не визнає УПЦ як автономну Церкву. Це пов’язано не з поглядом Константинополя на УПЦ: навпаки, де-факто Вселенський Патріархат дивиться позитивно на розвиток українського православ’я. Невизнання Константинопольським Патріархатом існування автономної УПЦ та невизнання за цією автономною Церквою особливих прав «майже автокефальної Церкви» зумовлене тим, що Вселенський Патріарх відмовляє всім іншим Православним Церквам у праві надавати не лише автокефалію, але й автономію. Константинопольський Патріарх вважає, що право надавати автокефалію та автономію має він у згоді із Предстоятелями інших Православних Церков. Надаючи автокефалію чи автономію, він нібито діє від імені Вселенського собору. Зв’язаний таким розумінням своїх виключних прав, Константинопольський Патріарх не визнає ні автокефалії Православної Церкви в Америці, ні автономії Японської Православної Церкви, ні автономії Української Православної Церкви, ні автономії Молдавської та Білоруської Церков.

Але і тут існують певні зміни. В перше десятиліття існування УПЦ (1992-2002) Константинопольський Патріарх підкреслював, що з його точки зору УПЦ – це лише сукупність єпархій РПЦ на території України. Після 2002 року Константинопольський Патріарх, навпаки, все більше спілкується із Митрополитом Володимиром як Главою автономної Церкви, тимчасово відсторонившись від питань канонічних.

Як Москва намагається «вирішити проблему» автономії УПЦ

В межах підготовки до Всеправославного собору, скликання якого заплановане на 2013 рік, Московський Патріархат намагається віднайти компромісні рішення щодо канонічних проблем із Константинополем, але і не забуває про власні інтереси в Україні. В результаті переговорів досягнуто попередньої згоди щодо процедури проголошення автокефалії чи автономії. Рішення про проголошення якоїсь Церкви автокефальною чи автономною оголошується Константинопольським Патріархатом, але за наявності згоди інших Православних Церков та особливої згоди Церкви, від якої відділяється новоутворена. Таким чином, якщо Україна – це канонічна територія Московського Патріархату, то право вето перед проголошенням томосу Константинопольського Патріархату про автономію чи автокефалію УПЦ є у Москви як у Церкви-Матері. Якщо ж Україна – це канонічна територія Константинопольського Патріархату, то тоді право вето у Московського Патріархату теж є, оскільки має бути наявна згода всіх Православних Церков. Таким чином, Москва зберігає за собою право вето при будь-якому розгортанні подій. Між іншим і при тому, що УПЦ визнає Україну канонічною територією Константинопольського Патріархату і звертається за підтвердженням власного статусу автономної Церкви (чи навіть автокефальної) до Вселенського Патріарха. Але нагадаємо, що поки що зазначена процедура погоджена, але ще не утверджена. І поки що, до Всеправославного собору, за інтерпретацією Константинопольського Патріарха, він таки має право надати УПЦ як томос про автономію в межах Московського Патріархату, так і томос про автономію в межах власного Патріархату, а також томос про автокефалію. Адже з точки зору Константинополя в 1686 році Київська митрополія була передана до Московської Патріархії тимчасово, із збереження автономних прав, із зобов’язанням збереження поминання Константинопольського Патріарха, власним мироварінням та іншими привілеями. А отже, Київська митрополія з точки зору Константинопольського Патріарха таки залишається його канонічною територією, і він як Предстоятель Церкви-Матері і як Вселенський Патріарх, що діє від імені повноти Православної Церкви, може надати УПЦ будь-який статус.

Ще більш підступним є намагання Москви, визнаючи автономію УПЦ де-юре, знищити її де-факто. Для цього в межах підготовки Всеправославного Собору Москва намагається схилити Константинополь до формалізації статусу автономії Церкви в Православ’ї. Згідно із цим канонічним статусом автономна Церква має фактично в усьому узгоджувати свої дії із Церквою-Матір’ю. Все це суперечить давній православній традиції, згідно із якою автономна, тобто «самозаконна», Церква майже нічим не відрізняється від автокефальної — «самоочолюваної». Таким чином, після Всеправославного Собору, якщо УПЦ залишиться автономною Церквою в Московському Патріархаті, її права буде де-юре зменшено.

Усвідомлюючи, що УПЦ сьогодні повністю готова до існування в якості автокефальної Церкви, Московський Патріархат розгорнув шалену кампанію для збереження УПЦ у сфері власного впливу. Московський Патріарх залучає представників УПЦ до роботи в спеціально створених консультативних органах Міжсоборної присутності. Московський Патріархат висуває нову соціальну доктрину «руського світу», спільного економічного простору, необхідності обмеження прав людини і народів — замість «Основ соціальної концепції» 2000 року. Московський Патріарх намагається як страшний сон забути слова Митрополита Володимира про готовність УПЦ до самостійного існування, сказані у Варшавській доповіді. Так само як Патріарх Московський намагається забути слова Митрополита Володимира про те, що вірні УПЦ лише наполовину належать до східно-православної цивілізації («руського світу»), а наполовину є належними до цивілізації західної (доповідь на Московському архиєрейському соборі 2008 року).

Патріарх Московський намагається апелювати безпосередньо до вірних УПЦ. В 1992 році його попереднику вдалося створити враження, що в Україні існують широкі маси вірних, які незгодні із автокефальним статусом УПЦ. І це після єпархіальних зборів, що пройшли по всій Україні 1991 року і на яких автокефалія була підтримана практично всім священством УПЦ! Сьогодні апеляціями до вірних вже нікого не здивуєш і не налякаєш. В грудні 2007 року дві тисячі фанатиків ходили по Лаврі, вигукуючи лозунги на захист «політичного православ’я», єпископа Іполита (Хілька) і вимагали повернення УПЦ до статусу екзархату. Чи були ці люди голосом Церкви? Намагання видати за голос Церкви клікушество Союзу православних братств чи одеських активістів вже давно не працюють. А інших прибічників «збереження єдиного канонічного простору Московського Патріархату» в Україні Патріарх Московський не знаходить. Тому що їх немає. Епоха, коли в УПЦ були маси фанатиків, що чекали «православного царя» та кінця світу, есхатологічного злиття Росії, України та Білорусі у відновлену імперію давно минули. В цих умовах поступово зникають розмови про те, що УПЦ не може бути автокефальною через відсутність згоди серед вірних самої УПЦ. Всі вже звикли жити самостійно, і ніхто не боїться переходу від канонічної автокефалії де-факто до канонічної автокефалії де-юре.

Майбутнє

Отже, автономна УПЦ відбулася. Надані автономії УПЦ права фактичної автокефалії не виявилися занадто важким тягарем, Українська Православна Церква із честю відбувалась як де-факто автокефальна. Саме це і створює сьогоднішню ситуацію, яку можна охарактеризувати так: Українська Православна Церква готова витримати і тягар томосу про автокефалію. Залишається дочекатися від Предстоятелів всіх автокефальних Православних Церков рішучості надати такий статус за їх спільним рішенням. Очевидно, що сьогодні вже таке рішення не може викликати в Україні появи значного руху за «російський розкол». Але може натомість викликати широкий рух за об’єднання УАЦП і УПЦ КП із канонічно-автокефальною УПЦ. Саме такий статус – об’єднана УПЦ, союзницька по відношенню до інших Православних Церков – більше буде сприяти як планам сучасної політичної еліти України, так і намірам «зберігати вікову дружбу» в межах «єдиного цивілізаційного простору». Бо це той самий випадок, коли шлях до любові та єдності лежить через визнання права кожного на власне існування та самостійність.

Сергій СИДОРЕНКО,

Центр релігійного моніторингу