«Бог діє у війні…»: капелани і волонтери свідчать як Його сила проявляється через людську небайдужість
Це збірка життєвих історій-свідчень, які показують дію Бога в тих умовах, де, здавалося б, не лишається шансів на порятунок, надії, варіантів виходу. Але в Нього можливо все. Книжка вже четверта в серії. Попередніми були видання «Бог діє тихо. Реальні історії від священників», «Бог діє вчасно. Реальні історії від священників та єпископів», «Бог діє ніжно» (історії від жінок зі спільноти зі спільнотою «Матері в молитві»).
Богдан Трояновський, директор видавництва «Свічадо», поділився спогадами про те, як народилася ідея нової збірки.
― Наш добрий друг ― владика Венедикт ― якось подзвонив мені, будучи з отцями-капеланами. Вони розповідали йому різні історії зі свого служіння, а владика запитав, чи ми б не хотіли видати книжку про це, про капеланський рух. Задумалися про формат: історична довідка, спогади, інтерв’ю? І тут нам підказали: у вас же ж є серія «Бог діє…». Її дуже люблять читачі. А основна перевага такого формату ― це ті історії, які люди реально пережили. Капелани, які діляться своїм досвідом, розповідають про присутність Бога в тій чи іншій історії, про пережиття ситуацій, коли стає зрозуміло, що Він діє.
У книжці «Бог діє у війні…» задокументовані свідчення священнослужителів різних конфесій, військових і волонтерів. У видавництві сподіваються, що ця збірка стане однією з цеглинок, які будуватимуть розуміння того, що відбувається в нашій державі, у Церквах, де у цьому всьому Бог. Питань щодо Його присутності в наших випробуваннях виникає чимало. Інколи може здаватися, що Він до них не залучений.
― Але коли читати такі свідчення, говорити з нашими військовими чи з капеланам, то бачимо, що, можливо, Бог вибрав іншу форму взаємодії. А, можливо, те, що ми сьогодні можемо зустрітися, ― це найбільше чудо, яке Він зробив. Чотири роки тому мало хто повірив би, що зможемо так довго протистояти такому монстрові. Але ж вдалося, ― підсумовує пан Богдан.
Гасло військових капеланів ― бути поруч. Мабуть, присутність і прийняття ― основне, чого ми зараз потребуємо, чого потребують наші захисники. За словами отця Тараса Михальчука, настоятеля Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла, голови Центру військового капеланства Львівської архиєпархії УГКЦ, світ має почути наші свідчення сили й любові. А ще вони про Христове воскресіння.
― Для мене кожна людина в цій війні асоціюється з тим, як проходив свій шлях Йов. Він мав дуже багато випробувань, втрат і нерозуміння від людей, які навіть спонукали відвернутися від Бога. Але ми знаємо кульмінаційний момент Книги, коли Йов починає спілкуватися з Богом, бачити Його особисто. І чоловік утверджується у своїй вірі, а Господь віддає йому все, благословляючи. Ця Книга ― про силу нашої віри, про благодать, про те, як, попри все, Господь витирає наші сльози.
За збігом обставин (дію Бога називають по-різному), книжка ще на етапі написання потрапляла до тих, кому була потрібна саме в той момент. Упорядниця видання Марія Чигінь якраз була при надії, коли взялася до роботи. Вона й сама переживала внутрішню кризу. Світогляд, принципи авторки не витримали зіткнення з реальністю. Пані Марія ділиться, що завжди вірила, що агресію можна перемогти добром, силу застосовують лише поганці, а до людей треба ставитися так, як ти хочеш, щоб вони ставилися до тебе. Жодне з цих тверджень не пасує, коли говоримо про російсько-українські «взаємини». У війні жінка втратила молодшого брата, якого вчила тих же принципів. Щоб побудувати новий світ, були потрібні відповіді на стільки питань.
― Буду відвертою, цю книжку я писала частково для себе. Це досвід, який теж мене збудував. Багато друзів, родичів були на війні. І вони ставили мені такі ж каверзні питання, які чують наші капелани від військових. Зрозуміла, що Бог є іншим, ніж я собі уявляла. Він є більшим за ті межі, в які я Його вміщала. Я не була готовою до того, що світ може бути настільки жорстокий, що люди вибирають зло, що диявол так сильно діє і люди йому піддаються. Але через розмови з капеланами я почала знаходити відповіді. Ми віримо, що над усім стоїть Бог, Він є вищим за все. Бог завжди показує життя, попри те, що війна щодня приносить смерть.
За словами пані Марії, особливо цінно було спілкуватися з священниками, які сиділи в підвалах разом з військовими, перепрошували в неї за кожен вибух. І продовжували говорити.
― Відчуваю спільність з ними, з волонтерами, з медиками на фронті. Ми всі, як одна Церква, підтримуємо наше військо. Це дуже важливо. Я б хотіла, щоби ця книжка стала містком між тилом і фронтом, бо ми часто не уявляємо собі до кінця, що там відбувається, і як люди в армійському середовищі тримаються своїх цінностей.
У часі війни люди можуть зустріти Ісуса. Так поталанило й отцеві-капеланові Олегові Кришталю у 2023-му році. Коли тривали бої за Бахмут, він, ще один священник і волонтер везли автомобіль швидкої для однієї бригади. Навігація збилася й вони заблукали. Волонтер тоді сказав: «Ну нічого, зараз Ісус нам допоможе». Ісус буквально приїхав! Ну хто ж знав, що саме так звати одного з військовослужбовців, що служили на цьому напрямку. Бог часто діє руками людини, а ще має чудове почуття гумору.
― Я особисто є поціновувачем гумору різного формату. Він тренує наше ментальне здоров'я. А військові дуже цінують, коли ти з ними відкритий, коли можеш пожартувати, коли біля тебе можна пожартувати. Гумор часто допомагає знайти підхід навіть до тих військових, які не є практикуючими християнами, але готові відкритися для тебе як для друга. Це не відбувається за одну зустріч. Та треба бути поруч навіть тоді, коли людині важко, коли вона зажурена, сумна; старатися бути на позитиві. Думаю, з усміхненою душею легше переживати різні труднощі.
Священник каже, що військовослужбовці насамперед очікують від капелана присутності в молитві, у їхньому житті. Кожному треба виговоритися, пожартувати, розказати якусь історію, знайти відповіді на ті чи інші питання. Буває, що військові запитують про речі, які їх турбують ще з дитинства. Нашим захисникам просто потрібна людяність. Коли капелан з ними є собою, то й вони відкриваються зі своїм болем, тривогами чи радостями. І тоді жодні звання та віросповідання не мають значення.
Отець Нестор Кизик ділиться власним пережиттям. Для нього, як капелана, було дивом, що військові справді хочуть мати можливість постійно сповідатися й відвідувати Літургію. Це такий цінний момент, який теж зближує і допомагає кожному робити свою справу щиро, по-справжньому.
― У книжці я розповідаю про зустріч. Якось нас зупинили на блокпості. А на позиції їде автобус з військовими. Вони побачили нас в підрясниках, у бронежилетах, почали махати через вікна, а тоді вийшли й почали обійматися. Бо до них приїхав священник, щоб просто бути поруч. Для військових цінно, що той, хто нібито мав би бути в храмі в традиційному розумінні, виходить з нього й іде туди, де його потребують.
Отець Нестор вірить, що Бог діє тихо. Люди пішли на війну в різних станах і з різними ранами. Побачивши священника, вони жадали почути конкретні відповіді. Не завжди його хотіли бачити в часі Літургії, мали інші погляди на віру, на стан речей у державі. У цьому випадку важливо не агресувати. Якщо людина шукає відповіді, вона її знайде. Головне не збити її з потрібної дороги.
Один чоловік не вірив, що о. Нестор приїжджає в зону бойових дій за власним бажанням. Не довіряв, допитувався. Не вірив, що священник повернеться, якось навіть припинив розмовляти. Але згодом сам прийшов і привітався словами «Слава Ісусу Христу!» Саме та тиша й простір на буття іншим дозволив встановити контакт, прийняти одне одного.
Бог діє не лише серед військових, у вирі бойових дій. Він перебуває з кожним з нас у цій боротьбі, підтримує там, де людських сил стає замало, зводить дороги ніколи не знайомих людей задля спільної мети. У цьому мала змогу переконатися Олександра Ряба, модераторка християнського руху «Матері в молитві», волонтерка спільноти «Павучихи зі Львова». Ця спільнота виникла в перші дні повномасштабної війни при Церкві Всіх святих українського народу УГКЦ. Люди приходили плести маскувальні сітки ― була дуже велика потреба, якої ніхто не очікував. Не вистачало ані тканин, ані основ.
― Знайти потрібні матеріали ― це був квест. Основи ми вимінювали, випрошували, парафіяни приносили рибальські сітки й просто на подвір’ї храму їх прали й сушили. Постійно молилися, щоб Бог допоміг знайти потрібне. Пам’ятаю, одного дня прийшло дуже багато людей. Залишився один міх нарізаної тканини. Очевидно, надовго її не вистачить. І коли залишається вже десь шоста частина, відчиняються двері ― заносять багато-багато таких мішків.
Люди проявляли себе з нових сторін. Вчилися фарбувати тканини, відпрацьовували вантажниками, брали роботу додому, приходили допомогти одне одному саме в той момент, коли це найбільше потрібно. І в цьому була дивовижа ― все складалося, а пояснити, яким чином, ― годі.
― Сітки ― розхідний матеріал. Військові приходили по них постійно, довелося робити чергу, бо всіх одночасно забезпечити ми не могли. Одного разу прийшли люди й дуже просили сітку без черги. За це обіцяли знайти нам основу. В підсумку ми отримали велику сітку з футбольних воріт. Вона не підходить для плетіння. Я була засмучена. Але прийшли інші хлопці й попросили терміново щось біле. І якраз та сітка підійшла їм, щоб накрити машину.
Пані Олександра каже, що Бог добрий до них. Завжди знаходяться жертводавці, що купують основи й тканини, люди, які можуть допомогти з будь-якою проблемою. І це наповнює, адже так можемо підтримати тих, кому найважче, хто боронить Україну щодня. За роки війни волонтери сильно прив’язалися до багатьох військових. Тут одними з перших дізнаються, де найгірша ситуація, де найбільша потреба. І саме в синергії волонтерів, священників, парафіян можлива підтримка фронту.
― Дуже-дуже багато волонтерок ― жінки зі спільноти «Матері в молитві». Принцип, що чужих дітей не буває і що всім треба допомогти, завжди діє. Дуже тішить, що ми можемо робити те, що в наших силах, з Божою допомогою.
